Рус зиркнув на нього з-під лоба.
— Авжеж, вона ще не втекла, — патетично вигукнув Бульдозер. — Але, крім неї, на світі є й інші дівчата, а ті панове, видно, не проти жіночої допомоги. Чи як ви гадаєте, пане Рус?
Вернер Рус знову здвигнув плечима й підвів голову. — . А нащо мені гадати? — мовив він. — Все це мене не стосується.
— Звичайно, ні, — погодився Бульдозер.
Він задумливо подивився на свого співрозмовника. Потім нахилився вперед, поклав руки на стіл і повів далі:
— Отже, ви запевняєте, що за останні півроку не зустрічалися з Мальмстремом та Муреном і нічого про них не чули?
— Так, запевняю, — відповів Вернер Рус. — І ще раз кажу, що не відповідаю за них. Ми знайомі ще зі школи, цього я ніколи не заперечував, Того, що ми зустрічалися потім, я також ніколи не приховував. Але це не означає, що ми нерозлучні друзі і вони втаємничують мене в свої намірів. Я дужче, ніж будь-хто, шкодую, що вони ступили на слизьку стежку. До теперішніх їхніх злочинів я аж ніяк не причетний, але, як я вже казав, з радістю допоміг би їм знов стати на праведний шлях. Але я з ними хтозна-відколи не бачився.
— Гадаю, пане Рус, — ви добре розумієте, що ці ваші слова можуть кинути на вас тінь підозри, коли виявиться, що ви все-таки спілкувалися з ними.
— Ні, не розумію.
Бульдозер приязно всміхнувся йому.
— Та невже? — Він ляснув долонями по столу й підвівся. — Вибачте, але мені треба владнати одну справу. Доведеться урвати на кілька хвилин нашу розмову.
Бульдозер швидко рушив до дверей, та-на порозі раптом обернувся й пильно поглянув на Вернера Руса. Той був замислений і, видно, чимось заклопотаний. Бульдозер задоволено потер руки і квапливо подався коридором.
Коли двері за ним зачинились, Вернер Рус устав, підійшов до вікна й виглянув крізь щілини жалюзі на вулицю. Він трохи постояв, стиха насвистуючи, тоді позирнув на годинника, насупив брови, швидко вернувся до столу й сів у Бульдозерове крісло. Потім підсунув до себе телефонний апарат і з'єднався з містом. Він набрав номер і, поки чекав на відповідь, заходився по черзі висувати шухляди й дивитися, що в них є. Нарешті в трубці озвався голос..
— Привіт, маленька, це я. Слухай, може, зустрінемось трохи пізніше? Мені треба побалакати тут з одним чоловіком, на це піде години зо дві.
Він витяг з шухляди ручку з тавром «Належить державній установі» й поколупав нею у вільному вусі.
— Ну звичайно, а потім підемо кудись перекусити. Я голодний, як пес.
Він покрутив ручку в руках, кинув її назад і знов засунув шухляду.
— Ні, я не в шинку. Це щось ніби готель, але годують препогано, тож я потерплю до нашої зустрічі. Скажімо, о сьомій? Добре, отже, о сьомій я заїду по тебе. Бувай.
Він поклав трубку, засунув руки в кишені і, насвистуючи, почав ходити по кабінету.
Бульдозер тим часом завернув до Гунвальда Ларсона.
— У мене оце сидить Рус.
— Ну, то де він був у п'ятницю? В Куала-Лумпурі чи в Сінгапурі?
— У Лісабоні, — переможно відповів Бульдозер. — Чудова робота для гангстера. Завжди має прекрасне алібі, кожен позаздрить.
— А що він ще каже?
— Нічого. Вдає, що нічогісінько не знає. Про напад на банк навіть не чув, Мальмстрема й Мурена не бачив хто-зна-відколи. Він слизький, мов вугор, хитрий, мов лис, і бреше, мов собака.
— Одне слово, цілий звіринець, — мовив Гунвальд Ларсон. — І що ти думаєш з ним зробити?
Бульдозер сів навпроти Ларсона й відповів:
— Думаю відпустити його. І влаштувати нагляд. У тебе є хтось, кого Рус не знає?
— І доки треба наглядати? Якщо до Гонолулу, то я залюбки сам візьмуся.
— Ні, я не жартую, — мовив Бульдозер.
Гунвальд Ларсон зітхнув.
— Спробую знайти когось, — відповів він. — А коли треба починати?
— Зараз, — сказав Бульдозер. — Я вернуся й відпущу його. Він до полудня в четвер не працює і за цей час виведе нас на Мальмстрема й Мурена, тільки необхідно весь час стежити за ним.
— До полудня в четвер, — прикинув Гунвальд Ларсон. — Тоді треба принаймні двох, щоб змінювали один одного.
— Але щоб то були надійні люди, — наголосив Бульдозер. — Коли Рус хоч щось запідозрить, усе пропало.
— Дай мені чверть години, — сказав Гунвальд Ларсон. — Як я подзвоню тобі, то це означатиме, що в мене є вже людина.
Через двадцять хвилин, коли Вернер Рус сів у таксі на Кунгсгольмсгатан, крізь вітрове скло сірого «вольво» за ним уже стежив інспектор Рюне Ек.
Рюне Ек, опасистий, сивий п'ятдесятирічний чоловік в окулярах, мав виразку шлунка, і лікар саме призначив йому сувору дієту. Тому він не вельми весело провів чотири години біля окремого столика в кав'ярні «Оперна», поки Вернер Рус та його руда приятелька смачно їли й пили біля столика на веранді.
Цілу ніч, довгу літню ніч з вівторка на середу, Ек просидів у гаю на березі озера Меларен, милуючись крадькома голими грудьми рудої, що біліли серед прозорих хвиль, а тим часом навколо неї плавав, мов Тарзан, Вернер Рус.
Потім, коли ранкове сонце залило рожевим світлом верхівки дерев, Ек засів уже в кущах перед одноповерховою віллою в дачному селищі Гесельбю. Переконавшись, що пара в будинку сама, до того ж міцно заснула після купання, він повернувся до машини і наступні півгодини витягав з волосся й одягу кліщів.
Коли ще через годину його змінили, Вернер Рус і досі перебував у віллі. З усього було видно, що він не квапився вирватися з обіймів рудої красуні й зустрітися зі своїми друзями Мальмстремом та Муреном.
XIV
Якби хтось мав нагоду порівняти сили поліційної спецгрупи і ватаги банкових грабіжників, він переконався б, Що вони багато в чому рівні. Спецгрупа була чудово устаткована технічними засобами, зате грабіжники мали вели кий рухомий капітал, і їм належала ініціатива.
Із Мальмстрема й Мурена були б, мабуть, добрі поліцаї, якби хтось. переконав їх присвятити себе цьому сумнівному фахові. Фізичні дані в них були блискучі, та й інтелект не з найгірших.
За своє життя вони нічого більше не робили, крім злочинів, і тепер, коли одному з них минуло тридцять три, а другому тридцять п'ять, їх, безсумнівно, можна було назвати фахівцями високої кваліфікації. Та оскільки їхню працю далеко не всі вважають почесною, вони набули собі ще й іншого, фаху. В паспортах, посвідченнях водія та інших документах вони називали себе один інженером, а другий директором. Вибір непоганий, коли врахувати, що країна просто кишіла інженерами й директорами. Всі їхні папери, звичайно, були фальшиві й видані на інші прізвища, але, на перший погляд і на другий, прискіпливіший, не викликали сумніву. Паспорти, наприклад, уже не раз витримали іспит на прикордонних пунктах у Швеції і в інших країнах.
Та й зовні панове Мальмстрем і Мурен мали пристойний вигляд. Симпатичні відверті обличчя, що до того ж пашіли здоров'ям. Чотири місяці волі змінили їх на краще. Обидва дуже засмагли. Мальмстрем завів собі бороду, а Мурен — вуса й бакени.
І засмагали вони не як звичайні туристи десь на Мальйорці чи на Канарських островах, а три тижні пробули в Східній Африці, влаштували собі так зване фотосафарі. Там вони добре відпочили, а тоді ще їздили в справах; один раз до Італії — поповнити своє спорядження, а другий до Франкфурте — найняти путящих асистентів.
У себе вдома вони відносно легко потрусили кілька банків і пограбували ще двох приватних дисконтерів, які, щоб, не привертати до себе уваги податкових інспекторів, не заявляли в поліцію.
Ця діяльність дала їм чималий прибуток, але й кошти на неї пішли великі, а найближчим часом на них чекали ще більші витрати.
Проте величина дивідендів прямо пропорційна укладеному капіталові, принаймні цього їх навчило суспільство «змішаної економіки», а мета, яку вони поставили перед собою, була досить велика.
Мальмстрем і Мурен працювали задля ідеї, не вельми нової, але це нітрохи не позбавляло її принадності.
Вони хотіли ще раз як слід попрацювати, а тоді піти на спочинок.
Нарешті здійснити справді грандіозну операцію.
Приготування до неї були майже закінчені, фінансова проблема розв'язана, а план докладно опрацьований.
Вони ще тільки не знали, де й коли, зате знали головне: як.
Мета вже мріла перед їхніми очима.
Хоч Мальмстрем і Мурен, як уже мовилось, були фахівці з неабияким досвідом, до справжніх верховод злочинного світу вони ще не доросли.
Верховоди ніколи не провалюються.
Вони не грабують банків. Вони сидять по своїх конторах та канцеляріях і тільки натискають на кнопки. Вони не ризикують. Не важаться на священних корів суспільства, а легалізовано привласнюють гроші, здерті з рядових громадян.
Вони багатіють на всьому, отруюють природу й людей, а тоді лікують їх нікудишніми ліками. Навмисне занедбують цілі квартали, потім руйнують їх і будують нові будинки, про які з самого початку відомо, що вони гірші за зруйновані й незручніші для житла.
Та головне, що верховоди ніколи не попадаються.
Натомість Мальмстрем і Мурен попадались, ніби на них заповзялася лиха доля. Але тепер вони нарешті збагнули свою помилку: вони розкидались на дрібниці.
— Знаєш, про що я думав під душем? — спитав Мальмстрем.
Він щойно вийшов з ванної і саме дбайливо стелив на підлозі купальне простирадло. Другим простирадлом він обгорнувся навколо стегон, а трете накинув на плечі.
Мальмстрем був хворобливо охайний. Сьогодні зранку він уже вчетверте хлюпався під душем.
— Знаю, — відповів Мурен. — Про дівок.
— А як ти вгадав?
Мурен сидів біля вікна в шортах і білій сорочці й крізь морський бінокль милувався Стокгольмом.
Квартира, де вони переховувалися, містилась у багатоповерховому будинку на Данвікскліпан, і з вікна в них відкривався справді непоганий краєвид.
— Не можна змішувати дівок і роботу, — сказав Мурен. — Сам переконався, до чого це доводить.
— Я нічого не змішую, — ображено заперечив Мальмстрем. — Вже навіть подумати не можна.
— Чого ж, думай, — великодушно погодився Мурен. Він провів біноклем білий пароплав, що плив у напрямку затоки Стремен.
— Ти ба, та це ж Норшер, — сказав він. — І досі живий!
— Хто живий?
— Це тебе не цікавить. А ти про яких дівок думав?
— Про тих з Найробі. Гарячі кобили, еге? Я завжди казав, що негритоси — щось особливе.
— Негри, — поправив його Мурен. — А в цьому випадку — негритянки. Які ще негритоси?
Мальмстрем покропив дезодорантом під пахвами та в інших місцях.
— Не присікуйся, — сказав він.
— Крім того, нічого особливого в них немає. Якщо тобі так здалося, то, виходить, ти надто довго постив.
— Може, й так, — відповів Мальмстрем. — До речі, твоя була дуже волохата на лобку?
— Так, здається, дуже. І волосся шорстке, неприємне, мов щітка.
— А губи?
— Чорні, — відповів Мурен. — Ледь відвислі.
— Моя, пригадую, казала, що вона метреса. Чи мадреса. Я не помиляюсь?
— Тобто офіціантка. Твоя англійська мова, мабуть, була трохи рипуча. І вона вирішила, що ти машиніст.
— Може, принаймні була палка. А твоя?
— Операторка лічильної машини.
— Гм…
Мальмстрем витяг спідню білизну й шкарпетки, роздер поліетиленові пакети й почав одягатися.
— Так ти на труси прогайнуєш увесь свій маєток, — зауважив Мурен. — Дуже дивне захоплення, їй-богу.
— Авжеж, ціни страх як ростуть.
— Інфляція, — сказав Мурен. — І винні ми самі.
— Як це, в біса, винні? Ми стільки місяців просиділи під замком..
— Ми викидаємо на вітер купи грошей. Злодії — страшні марнотратники.
— Про тебе цього не скажеш.
— Ні, але я рідкісний виняток. Зрештою, я трачу багато на їжу.
— Ти такий скупий, що навіть шкодував грошей на дівок в Африці. Це через тебе ми три дні яловіли, поки не натрапили на дармових.
— Я був ощадливий не тільки з економічних міркувань, — сказав Мурен. — І аж ніяк не тому, що боявся викликати інфляцію в Кенії. Але взагалі-то я вважаю, що гроші втрачають свою вартість там, де порядкують злодії. Якщо вже комусь треба сидіти в Кумлі, то це нашому урядові.
— Гм.
— І тим, що орудують у компаніях. До речі, мені трапився в одній книжці цікавий приклад того, як може виникнути інфляція.
— І як?
— Коли англійці в жовтні, дев'ятсот вісімнадцятого року захопили Дамаск, вони удерлися в державний банк і забрали собі всю готівку. Але солдати не розуміли вартості тамтешніх грошей. Один австрійський кавалерист дав півмільйона якомусь хлопчині, який потримав його коня, поки він мочився.
— А що, коли кінь мочиться, його неодмінно треба тримати?
— Ціни виросли у сто разів, через кілька годин згорток туалетного паперу вже коштував тисячу тамтешніх крон.
— Невже в Австралії був папір для гузна? Уже в той час?
Мурен зітхнув. Інколи йому здавалося, що він і сам подурнішає, коли розмовлятиме тільки з Мальмстремом.
— Дамаск — місто в Аравії, — понуро пояснив він. — А ще точніше — в Сірії.
— Ти диви.
Мальмстрем нарешті одягся і тепер розглядав себе в дзеркалі. Щось мурмочучи під ніс, він розпушив бороду й сердито струсив пальцем непомітну для звичайних людей порошинку з модного піджака.
Потім розстелив на підлозі ще двоє купальних простирадл, підійшов до шафи, дістав з неї свою зброю, порозкладав її на простирадлах і приніс ганчірки та банку пасти для чищення.
Мурен неуважно ковзнув поглядом по цьому арсеналі і спитав:
— Скільки разів ти вже її чистив? Вона ж нова, майже що з фабрики.
— У всьому треба мати лад, — відповів Мальмстрем. — Зброя — це тобі не іграшки.
Можна було подумати, що вони готуються до війни, принаймні до державного перевороту. На простирадлах лежало два пістолети, револьвер, два автомати і три дробовики з укороченими дулами.
Автомати були звичайного шведського військового взірця, а решта зброї — з чужоземним тавром.
Пістолети були великого калібру — дев'ятиміліметровий іспанський парабелум «файрберд» і автоматичний «лама IX-А» сорок п'ятого калібру, револьвер «астра кадікс» сорок п'ятого калібру і один дробовик «маріца», також іспанський. Решта два були з інших місць Європейського континенту: бельгійський «континенталь супра де люкс» і австрійський «ферлах» з романтичним написом «Forever Yours»[1]. Мальмстрем вичистив пістолети і взяв бельгійський дробовик.
— Тому, хто обрізав цю рушницю, варто було б самому вгатити заряд дробу в сопло, — буркнув він.
— Може, вона дісталася йому не тим шляхом, що нам.
— Га? Не розчовпав.
— Я хочу сказати, що, може, він здобув її нечесним способом, — поважно пояснив Мурен. — Ану ж він її вкрав. — Він знов приклав до очей бінокля і за якусь хвилю додав: — Справді-таки, Стокгольм імпозантне місто. Слово честі.
— Як це?
— Але милуватися ним треба з відстані. Навіть добре, що ми рідко буваєм надворі.
— Ти боїшся, щоб тебе не обікрали в метро?
— Ще гіршого. Наприклад, щоб мені хтось не вгородив стилета в спину. Або не вдарив обухом по голові. Або щоб я не потрапив під копито схарапуджених поліційних коней, їй-богу, мені шкода людей.
— Яких це людей? Мурен махнув рукою.
— Тих, що там унизу. Уяви собі, що ти висотуєш із себе жили, щоб сплатити черговий внесок за машину чи за дачу, а тим часом твої діти отруюються наркотиками. Якщо твоя жінка вийде надвір після шостої — чекай, що її зґвалтують. Та й сам ти спершу добре подумаєш, перше ніж виберешся на вечірню.
— На яку вечірню?
Це я просто для прикладу. Маєш у кишені більше, як десятку, — тебе пограбують. А коли в тебе менше — гицлі штрикнуть тебе ножем зі злості за свою невдачу. Я недавно читав у газеті, що поліцаї вже бояться ходити по одному. На вулиці їх можна побачити, дедалі рідше, тому так важко підтримувати лад. Десь таке. І це написав хтось із вищих урядовців міністерства юстиції. Атож, добре буде виїхати звідси і більше ніколи не повертатися.
— І ніколи більше не бачити рідного Бея, — сумно сказав Мальмстрем.