— А хай тобі грець із твоєю вульгарною чужоземщиною, — обурився Мурен, тоді розважно додав: — До речі, з Кумли також не видно твоєї рідної затоки.
— Там хоч по телевізору її часом побачиш.
— Ох, не нагадуй мені того страхітливого напарника з камери, — похмуро мовив Мурен.
Він підвівся, відчинив вікно, простяг руки, висунув голову й вигукнув:
— Слухайте, ви, внизу! — Тоді пояснив: — Як сказав Ліндон Джонсон, коли звертався до своїх виборців із вертольота.
— Хто?
У двері подзвонили домовленим способом, і вони замовкли, уважно прислухаючись.
— Наче Маурітсон. — Мурен подивився на годинника. — І навіть не спізнився.
— Не довіряю я цьому пронозі, — сказав Мальмстрем. — Краще не ризикувати.
Він зарядив один з автоматів, подав його Муренові, а сам узяв «астру» й підійшов до дверей. Тримаючи револьвер у лівій руці, оскільки був шульгою, він правою зняв з дверей кілька ланцюжків. Мурен стояв метрів за два позад нього.
Мальмстрем рвучко відчинив двері. Гість був готовий до такої зустрічі.
— Здорові були, — сказав він, боязко поглядаючи на револьвер.
— Привіт, — відповів Мальмстрем.
— Заходь, заходь, вітаю тебе, зоре ясна, — втішився Мурен.
Гість ніс в обох руках повно торбин і пакунків. Складаючи їх у кімнаті, він зміряв оком зброю на простирадлі.
— Що, плануєте переворот? — спитав він.
— Ми ціле своє життя його плануємо, — відповів Мурен. — Тільки тепер ситуація несприятлива. Приніс раків?
— Які раки четвертого липня?
— А за що ж ми тобі платимо? — погрозливо мовив Мальмстрем.
— Ото ж бо, за що? — підхопив Мурен. — Я також не розумію, чому ти не постачаєш нам те, що ми тобі замовляємо?
— Повинна ж бути якась межа, — сказав Маурітсон. — Я вас забезпечив усім, хай вам біс, — квартирами, машинами, паспортами і квитками. Але раків! У липні навіть король не має раків.
— Король не має, — погодився Мурен. — Але ти гадаєш, що робить наш прем'єр, головний профспілковий бос та інші верховоди? Мабуть, сидять і напихаються раками. Ні, такого виправдання ми не приймаємо.
— І вашого одеколону також нема, — швидко додав Маурітсон. — Я обігав усе місто, мов обшпарений щур, та він уже кілька років як зник з продажу.
Мальмстрем спохмурнів.
— Решту я приніс. А ось пошта. — Маурітсон простяг Муренові брунатний конверт без адресата, і той незворушно сховав його до задньої кишені.
Маурітсон не був схожий на своїх хлібодавців — нижчий, ніж середнього зросту, тендітної будови, гладенько поголений, русявий, з коротко підстриженим чубом. На вигляд йому було років сорок. Більшість людей, а особливо жінки, вважали його приємним чоловіком. Убирався й поводився він скромно, взагалі ніщо в ньому не впадало в око. Одне слово, він належав до типу дуже розповсюджених людей, яких важко запам'ятати. Це йому було на користь, він давно вже не сидів у в'язниці, його не шукали й не стежили за ним.
Він промишляв у трьох різних галузях, однаково прибуткових: наркотики, порнографія й дефіцитні товари. Справу свою він знав досконало, був енергійний і систематичний.
Завдяки дивній поблажливості законодавства в Швеції можна було цілком легально виготовляти й продавати яку завгодно порнографію, і в необмеженій кількості. І майже необмежена кількість її була потрібна Маурітсонові для експорту.
Здебільшого вона йшла в Італію та Іспанію і давала йому чималий зиск. Ввозив він головним чином амфетамін і морфій, але брав замовлення й на інші товари, наприклад, на зброю.
Серед його кола Маурітсона вважали за людину, що може роздобути все на світі. Казали навіть, буцімто йому пощастило ввезти контрабандою двох слонів, якими йому один арабський шейх заплатив за двох молоденьких невинних фінок і коробку презервативів. До того ж дівчата були не зовсім невинні, а слони — білі. Щоправда, історія ця була вигадана.
— Нові кобури теж приніс? — запитав Мальмстрем.
— Так, лежать унизу в торбі з продуктами. Я б тільки хетів знати, чим вас не влаштовують попередні.
— Непотріб, — сказав Мальмстрем.
— Хоч викинь, — підтвердив Мурен. — Звідки ти їх узяв?
— З головної поліційної комори. А ці нові — італійські.
— Це вже краще, — сказав Мальмстрем.
— Будуть ще якісь замовлення?
— Так, ось тобі список.
Маурітсон похапцем перебіг його очима, мурмочучи собі під ніс:
— Десяток трусів, п'ятнадцять пар нейлонових шкарпеток, шість сітчастих майок, півкілограма кав'яру, чотири гумові маски, дві коробки патронів десятого калібру, шість пар гумових рукавиць, сир, банка маринованої цибулі, пиво, ганчірки, астролябія… що це, в біса, таке?
— Інструмент, яким вимірюють висоту зірок — пояснив Мурен. — Обдзвони антикварні крамниці.
— Гаразд, постараюсь…
— Так, постарайся, — сказав Мальмстрем.
— Більше нічого не треба?
Мурен похитав головою, але. Мальмстрем наморщив лоба, подумав і сказав:
— Дезодорант для Віт.
— Який саме?
— Найдорожчий.
— Гаразд. А як з дівчатами?
Обидва промовчали, і Маурітсон збагнув, що вони вагаються.
— Можу привести на всякий смак. А то сидите тут невилазно кожен вечір, скоро зовсім кров загусне. Дві моторні дівчини швидко допоможуть вам поліпшити обмін речовин.
— У мене з обміном речовин усе гаразд, — сказав Мурен. — До того ж твої дами, здається мені, ненадійні. Дякую, обійдуся без них.
— Чого, я можу знайти й тупих, які радо…
— Це для мене особиста образа, — сказав Мурен. — Ні, і ще раз ні.
Мальмстрем ще вагався.
— Хто…
— Що?
— Та твоя так звана асистентка наче… Маурітсон замахав руками.
— Моніта? Вона не для вас. Не на ваш смак. Нічого особливого в ній немає, звичайнісінька дівчина. В мене вимоги до жінок прості. Одне слово, вона нормальна, як усі.
— Що. ж, коли так, — розчаровано сказав Мальмстрем.
— А крім того, її тепер нема. В неї є сестра, до якої вона часом їздить.
— Годі про це, — сказав Мурен. — На все своя пора, настане час…
— Який час? — спитав Мальмстрем.
— Коли ми знов зможемо самі вибирати собі дівчат і пристойним способом задовольняти свої пристрасті. Оголошую засідання закритим. Зустрінемось завтра в цей самий час.
— О'кей, — сказав Маурітсон. — Випустіть мене.
— Ще одне.
— Що таке?
— Як тебе тепер називати?
— Як завжди: Ленарт Гольм.
— Часом би щось сталось і треба було негайно тебе знайти, то де нам шукати?
— Ви знаєте адресу.
— Я й далі чекаю на раків. Маурітсон здвигнув плечима й вийшов.
— Наволоч, — сказав Мальмстрем.
— Як це? Ти ганиш нашого доброго товариша?
— Від нього тхне потом, — осудливо мовив Мальмстрем.
— Маурітсон негідник, — сказав Мурен. — Мені не подобаються його вчинки. Певна річ, не те, що він залагоджує наші доручення. Але продавати наркотики школярам і порнографічні картки неписьменним католикам… Це… це ганьба.
— Я йому не вірю, — сказав Мальмстрем.
Мурен витяг з кишені брунатний конверт і пильно оглянув його.
— Ти маєш слушність, друже. Він корисна людина, але покластись на нього не можна. Дивись, він знов розклеював конверт. Цікаво, як він його розклеює. Мабуть, якось парою. Делікатна робота. Якби Рус не вигадав цієї штуки з підкладанням волосини, ми б і не помітили. Негарно, дуже негарно. А ми ж йому стільки платимо. І чого його вічно все цікавить?
— Він з біса практичний, у цьому вся причина, — сказав Мальмстрем.
— Можливо.
— Скільки він загріб, відколи ми з ним зв'язалися?
— Десь тисяч п'ять. Але й видатки в нього великі. Зброя, машини, роз'їзди й таке інше. До того ж він іде на певний ризик.
— Який там у дідька ризик, — обурився Мальмстрем. — Адже ніхто, крім Руса, не знає, що він зв'язаний з нами.
— І ще та жінка, як її звати, наче пароплав.
— Як він намагався накинути мені ту свою прояву, — обурено сказав Мальмстрем. — А вона ж, видно, добре одоробло, та ще миється не щодня.
— Об'єктивно ти не цілком справедливий, — заперечив Мурен. — Фактум ест, що він сам змалював, яка вона.
— Ест?
— А щодо гігієни, то ти міг би спершу зробити їй дезинфекцію.
— Хіба що.
Мурен витяг з конверта три аркушики й розіклав їх перед собою на столі.
— Еврика! — вигукнув він.
— Що?
— Те, на що ми чекали, голубе. Ходи глянь.
— Зараз, тільки спершу сходжу під душ, — сказав Мальмстрем і зник у ванній.
Він повернувся через десять хвилин. Мурен задоволено потирав руки.
— Ну, що там? — спитав Мальмстрем.
— Здається, все так, як повинно бути. Ось план. Чудовий. А ось докладно вирахуваний час. Усе продумане до найменших подробиць.
— А що чути про Гаузера й Гофа?
— Завтра прибудуть. На, читай.
Мальмстрем узяв листа.
Мурен раптом зареготав.
— Якого ти біса шкіриш зуби?
— Смішний код. Наприклад: «У Жана довгі вуса». Знаєш, звідки взяті ці слова і що вони там означали?
— Не маю уявлення.
— Ну, байдуже.
— Стривай, два з половиною — це мільйони?
— Безперечно.
— Чистого прибутку?
— Саме так. Кошти ми вже покрили. — Але двадцять відсотків візьме Рус?
— Так. Нам із тобою припаде по мільйонові.
— Той проноза Маурітсон міг щось. у цьому вкмітити?
— Дещо міг. Наприклад, коли. — Ай справді, коли?
— У п'ятницю, о чотирнадцятій сорок п'ять. Але не сказано, котрої п'ятниці.
— Зате названі вулиці, — сказав Мальмстрем.
— Чхати нам на Маурітсона, — заспокоїв його Мурен. — Бачиш, що тут унизу написано?
— Бачу.
— А що це означає, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — сказав Мальмстрем. — Звичайно, пам'ятаю. Це зовсім інша справа.
— Отож-бо, — підтвердив Мурен. — Ох, як мені хочеться раків, хай йому чорт!
XV
Гоф і Гаузер — два німецькі гангстери, яких Мальмстрем і Мурен найняли, коли їздили до Франкфурта-на-Майні. Обидва вони мали добрі рекомендації, тож, власне, про все кожна було домовитись листовно. Та якщо Рус завжди діяв дуже обережно, Мальмстрем і Мурен, у свою чергу, відзначалися перебірливістю і воліли особисто познайомитись зі своїми майбутніми помічниками.
Зустрілися вони на початку червня, домовившись, ще найперше налагодять контакт із Гаузером у барі «Магнолія». Потім Гаузер уже зв'яже їх з Гофом.
Бар «Магнолія» в центрі міста був маленький і темний. З невидимих світильників лилося оранжеве світло, стіни й килим були фіалкові, а низькі крісла навколо плексигласових столиків — рожеві. Вигнутий дугою латунний прилавок тьмяно полискував, музика звучала приглушено, русяві дівчата в барі мали високі груди, а їхні сукні — низькі викоти, напої були дорогі.
Мальмстрем і Мурен сіли в рожеві крісла біля єдиного вільного столика. Зала справляла враження переповненої, хоч у ній було не більше як двадцятеро відвідувачів. Жіночу стать репрезентували тільки дівчата за прилавком, решта всі були чоловіки.
Одна з дівчат підійшла до їхнього столика й нахилилась так, що вони побачили її груди і вловили не вельми приємний дух поту й парфумів. Коли їм принесли замовлені коктейлі, вони почали озиратися по залі, вгадуючи, хто з гостей може бути Гаузером. Вони не уявляли собі, який той Гаузер зовні, знали тільки, що він справжній бандит.
Мальмстрем перший помітив його.
Гаузер стояв біля другого кінця прилавка з довгою тонкою сигаретою в роті, тримаючи в руках чарку віскі. Високий, стрункий, плечистий, вбраний у замшевий костюм піскового кольору. Густі бакени, темне волосся на маківці ледь проріджене, а на потилиці кучеряве. Він недбало сперся на прилавок і щось сказав дівчині, яка, маючи вільну хвилину, підійшла перемовитись із ним словом. Викапаний Шон Коннері! Дівчина захоплено дивилась на нього й дурнувато хихотіла. Потім підвела руку до його сигарети, приліпленої до губи, й легенько стукнула по ній пальцем так, що довгий стовпчик попелу впав їй на долоню. Він удав, що не помітив цього. Трохи постояв, випив віскі й відразу взяв у руку другу чарку. Обличчя його було мов кам'яне, холодні сірі очі дивилися десь повз вибілені кучері дівчини. Він її просто не помічав. Не людина, а кремінь. Навіть у Мурена він викликав пошану.
Вони чекали, коли він гляне в їхній бік.
Тим часом до них підсів на третє крісло приземкуватий чоловік у погано пошитому сірому костюмі й білій нейлоновій сорочці з рожевою краваткою, В нього було кругле, гладенько поголене рожеве обличчя, коротке хвилясте волосся перетинав збоку проділ, за грубими скельцями окулярів без оправи блищали блакитні, наче порцелянові, очі.
Мальмстрем і Мурен байдуже ковзнули по ньому поглядом і знов звернули його на Джеймса Бонда біля прилавка.
Чоловік щось сказав тихим, лагідним голосом, але Мальмстрем і Мурен не відразу збагнули, що він звертається до них, а ще довше до них доходило, що саме цей херувим, а не той нахаба біля прилавка і є Густавом Гаузером.
Через кілька хвилин вони вийшли з бару «Магнолія» і подалися до Гофа.
Гаузер у довгому темно-зеленому шкіряному плащі й прим'ятому капелюсі бадьоро виступав попереду, а ледь розгублені Мальмстрем і Мурен ішли слідом за ним.
Гоф виявився веселим чоловіком років тридцяти. Він зустрів їх у колі своєї родини — дружини, двох дітей і такси. Трохи посидівши, четверо чоловіків подалися в ресторан, щоб за вечерею поговорити про свої спільні справи. Відразу видно було, що Гоф і Гаузер досвідчені в своїй царині і мають багато корисних у цьому випадку знань. Крім того, обидва щойно вийшли на волю після довгого ув'язнення, і їм кортіло якнайшвидше взятися до праці.
Пробувши три дні зі своїми помічниками, Мальмстрем і Мурен повернулися додому, щоб готуватися далі. Німці обіцяли бути готовими і з'явитися в призначений час.
Отже, в четвер шостого липня вони мали чекати в домовленому місці. До Швеції вони приїхали в середу.
Гаузер прибув уранці в Мальме зі своєю машиною на поромі з Копенгагена. О дванадцятій він повинен був зустріти на пристані Гофа, який плив на судні Ересунської компанії «Абсалон».
Гоф ще ніколи не був у Швеції. Він не бачив шведської поліції і, мабуть, через це в перші хвилини на березі набрався такого страху.
Коли він спустився трапом з пароплава на пристань, то побачив митника в уніформі, що йшов йому назустріч. «Поліція!» — подумав Гоф. Отже, все викрито, зараз його схоплять.
Тієї миті він помітив, що по той бік вулиці в машині сидить Гаузер і чекає на нього з увімкненим мотором. Гоф у відчаї вихопив пістолет і націлив його в спантеличеного митника, який ішов привітатися зі своєю приятелькою, що працювала в буфеті «Абсалона». Не встиг ніхто усвідомити, що тут сталося, як Гоф перестрибнув через огорожу, що відділяла пристань від тротуару, шаснув поміж таксі, перескочив ще одну огорожу, сховався за двома вантажними машинами і влетів у Гаузерову машину, й далі тримаючи напоготові пістолет.
Гаузер, побачивши, як біжить його колега, заздалегідь відчинив дверці і ввімкнув швидкість. Тільки-но той упав на сидіння, він щосили натиснув на газ і зник за рогом вулиці, перш ніж хтось устиг помітити номер.
Зупинив він машину аж тоді, як переконався, що за ними ніхто не женеться.
XVI
Давно відомо, що щастя й нещастя врівноважуються, тож не раз і виходить, що невдача одного дає якусь користь другому.
Маурітсон не міг дозволити собі пускати щось на самоплив, тому нічого не занедбував. У всіх своїх справах він надзвичайно старанно страхувався виробивши цілу систему безпеки, і треба було просто-таки неймовірного збігу несприятливих обставин, щоб він міг на чомусь завалитися.
Звичайно, зовсім без невдач не обходилось, але досі вони били тільки по кишені. Так, кілька тижнів тому якийсь навдивовижу непідкупний італійський лейтенант наклав арешт на вантажну машину, повну порнографічної продукції, проте жоден слідчий не зміг би звинуватити за той товар Маурітсона.
Два місяці тому з ним трапився ще один, зовсім незбагненний випадок, але й там обійшлося без прикрих наслідків, і Маурітсон був певен, що тепер уже не на один рік забезпечений від таких помилок. Він вважав, що попасти до в'язниці в нього стільки шансів, як угадати тридцять із тридцяти двох номерів у спортивному тоталізаторі.