На порозі нас зустрів п’яненький уже директор Закарпатської філії — господар сьогоднішнього святкування. Перш ніж Світлана закрутила роман із Ларсом (віце-президентом, дружньою нам стороною), саме він упадав коло Світлани, тож у мене з ним склалися заледве не приятельські стосунки. Директор Закарпатської філії майже не здивувався нашому з Ніною приходу, одразу налив нам по келиху шампанського та всадовив на стільці, з яких для такої нагоди зігнав теж уже п’яненьких інженерів.
— Ой, дівчатка завітали! — зраділи інженери.
— А ми тут скніємо й нидіємо без жіночого товариства!
— Замкнули нас, як у в’язниці, нікому ні зайти ні вийти…
Ніна квапливо підсунула до себе телефон і подзвонила у свій відділ — пояснила, що має нагальну справу на станції, трохи затримається.
— Ще й нічні чергування! — бідкалися тим часом інженери. — Ще й постійні аварії!..
— Ну-ну, так уже й не зайти й не вийти! — усміхнулась я. — Он чули, як у головний корпус поночі хтось проліз підземними коридорами?..
— У нас тут, — насварився на мене пальчиком мій візаві,— навіть щурик не пролізе. По-перше, бачили ґрати, які відділяють наш коридор від решти будівлі? Бо станція — це не тільки цінний опто-волоконний кабель, а й три… чотири тонни вельми коштовного кольорового металобрухту.
— А по-друге, — підхопив його товариш, — спостерегли на вході електронний кодовий замок? А код змінюється мало не щодня…
— І це ще не все! — знов докинув перший. — Уночі на станції обов’язково залишається чергувати один із інженерів…
— А по-четверте, сервер завжди увімкнений — він же обслуговує головну АМТС, його і не можна вимикати. Якщо раптом вирубається, тут така сирена заволає! На першому поверсі охорона вчує…
— Що та охорона! — втрутився другий інженер. — У лікарні через дорогу всі хворі з ліжок посхоплюються!
— Непогано ви тут облаштувалися, — роззирнулась я, — мов у фортеці.
— Тільки товариства жіночого бракує,— заспівали своєї інженери. Один із них зауважив, що у нас із Ніною порожні пластянки, дістав із-під столу заховану пляшку шампанського і подоливав нам по вінця. Шампанське встигло нагрітися й пінилося, як мило. — За жінок! — виголосив він незмінний тост. Проте мене більше цікавили комп’ютери.
Сьорбнувши теплого шампанського, я обернулася до найближчого монітора. На екрані світилося єдине віконечко — на чорному тлі бігали зелені рядки. Таємничі слова й цифри повсякчас змінювалися. Я прикипіла поглядом до монітора, але не встигала прочитати бодай рядок.
— А що це тут пишеться? — запитала я неуважливо.
— Фіксуються усі з’єднання, — пояснив мені один із інженерів. — Хтось комусь подзвонив із-за кордону, бац — ми вже знаємо. Шпигунська техніка!
— І це ще не все! — стишив голос його приятель. — Он бачиш шафу, а з неї дроти стирчать? Гляди, що зараз буде!
Шафа була аж всіяна дротами, які встромлялися, мені здалося, просто в мікросхеми. Інженер від’єднав один із дротів і підніс мені до вуха. До слуху долетіла розмова без початку і кінця — двоє жіночих голосів сперечалися з приводу того, чи варто у Флориду брати хутряну шубу. Одна переконувала, що крокодилам у Тампі байдуже — в шубі клієнт чи без. Друга ж заперечувала, що коли налітає цунамі, має бути холодно й вітряно, без шуби ніяк… Ніна теж хвильку послухала цікаву балачку й лишень похитала головою.
— І то ви так ночами розважаєтеся? — посміхнулась я до інженера, коли він устромив дріт на місце. — Слухаєте чужі розмови?
Він соромливо опустив очі.
— А на цьому комп’ютері,— Ніна повернулася до чорного віконця на екрані, де бігали зелені рядки, — можна дізнатися, хто саме зараз розмовляє?
— Аякже!
Інженер нахилився до монітора, довго й уважно його роздивлявся. Зненацька він почав просто на очах тверезіти. Безцеремонно він зігнав мене з крісла, підсів до комп’ютера та став клацати мишкою, розгортаючи і згортаючи вікна.
— Нічого не збагну, — пробурмотів він і звернувся до свого товариша: — Ану поглянь ти! Чи мені вже повилазило?
Тут уже й Ніні довелося поступитися місцем. Ми навстоячки завмерли за спинами інженерів, які поперемінно клацали мишкою комп’ютера, розгортали і згортали вікна на екрані, повертали сторопілі обличчя одне до одного та загадково перемигувалися.
— Хлопці,— нарешті гукнув один із них до веселих товаришів, які давно вже взялися до улюбленої справи — ділилися оповідками про свого божевільного колегу, який щораз влипав у надзвичайні пригоди. Сьогодні він відсиплявся після нічного чергування, тож якраз трапилася чудова нагода перемити йому кісточки. — Хлопці! Хто зараз у системі?
Колеги знехотя повернулися до нашого гурту, дехто підійшов ближче.
— Що там у тебе?
— Здається, з випивкою на роботі час зав’язувати… — промимрив інженер. — Тут хтось заліз у комп’ютер, копіює і стирає файли…
— Що ти верзеш!
— Сам поглянь!
За мить коло нас згуртувалися всі присутні в кімнаті, навіть директор Закарпатської філії, який уже насилу тримався на ногах, теж намагався щось там роздивитися на моніторі. Збуджені ж інженери видирали один в одного мишку, розгортали і згортали вікна на екрані, чубилися й лаялися.
— Ти це бачив? — кричав один. — Із «Моїх документів» зникла папка «Звітність»!
— Ой, глядіть! Ще одна папка щезла — «Угоди»!
— А з системних файлів нічого не зникає?
— Ні. Дивина, та й годі!
— А з інформації по станції щось пропало?
— Ні, нічого! Чорт, не розумію! Не розумію! Крадуть не комерційні таємниці, а всілякий мотлох!
— Гляди, ще цікавіше! Тепер переписують весь поштовий архів! Усе листування і всі контакти! Їх теж стиратимуть?
— А наш гість хутко працює! З такими темпами він і до комерційних таємниць невзабарі дійде…
— Ану, зайди в контрольну панель! Звідки наш гість? Запиши ай-пі!
Один із тямковитих інженерів довго длубався в програмах комп’ютера, аж нарешті видав на екран багатозначне число ай-пі — себто так званий «internet protocol», мережеве місцеперебування невідомого зловмисника, який просто у нас на очах здійснював несанкціонований доступ до сучасної телефонної станції.
— Заходь на сайт, шукай, за якою адресою встановлений комп’ютер із цим ай-пі!
З величезним подивом я виявила, що анонімність в інтернеті — досить умовна річ. Навіть кмітливий ламер, поминаючи вже меткого хакера, легко знайде будь-який комп’ютер, який зараз під’єднаний до мережі. Причому хитра програма показує карту по всьому світові, включно з назвою міста, вулиці та номером будинку.
— Місто Київ, вулиця Івана Франка… — прочитав один із інженерів, коли на екрані з’явилася карта Києва з жирно позначеною адресою ай-пі.
Мені зробилося гаряче. Саме на вулиці Івана Франка розташована квітярня фрау Сандри Кройц. Ба більше: міститься вона на першому поверсі саме того будинку, який зараз відмічений на карті!
— Чий це комп’ютер? — вигукнула я. — Чий це комп’ютер?
— Андрія Голода.
Розділ одинадцятий
ПОДВІЙНА БУХГАЛТЕРІЯ
Весна перейшла в літо, а я навіть того не помітила. Це літо так рано принесло спеку, що передчасно вижовкла трава сухо рипіла під ногами. У моїй уяві перемішалися всі недавні події, свідком яких я виявилась, і мозок затнувся. Я була чомусь певна, що мертвий чоловік у лабіринті не може бути Андрієм, але чому? Чи не тому просто, що серце моє не хотіло повірить у смерть людини — конкретної людини з плоті і крові, що говорить і ходить і сміється, що називає «шановна колего» тільки мене і що кожен рух її мені знайомий, як власне віддзеркалення? Не хотіло повірить у смерть, яка лишить у цьому серці пустку… Андрій… А пістолет, що був у нього при боці!.. Й синє очко Оленчиного талісмана!.. Іще один листок опав з душі…
По приїзді кілька днів поспіль я приходила до Оленчиних батьків у надії знайти яку-небудь незвичайну річ — не-знаю-яку, що по ній я б одразу збагнула: вона занадто дивна для просто Оленчиних речей. У перший день мама її зустріла мене на порозі — ніби чекала з відчиненими дверима. Вона глянула повз мене, на щось за моєю спиною, і на мить у неї спалахнув погляд, мовби вона когось упізнала. Я мимохіть озирнулася — там нікого не було. Мама провела мене до дверей Оленчиної кімнати й застигла у дверях, наче злякалась переступити поріг. Потім, нічого не кажучи, обернулась і пішла до кухні.
Сидячи на зеленому покривалі, що його Оленчина мама сама шила з клаптиків, я вмикала записи на старезному магнітофоні «Маяк», притрушеному сторічними порохами, перекладала забуті речі, які вже й не сподівалися, що їх іще раз торкнеться рука, пестила старі підручники. Жодної системи в моєму пошуці не було: діставала з полиці книжку, хапливо її переглядала, й от уже, пожбурюючи вбік, бралася до шухлядок письмового столу. Проглянувши одну, раптом кидалася до шафи, де перед великим дзеркалом ми колись із Оленкою так часто готувалися до вечірніх мандрівок. Мені знайомий тут кожен гребінь, кожна шпилька. Як знадно пахне суміш старих парфумів, що ще жовтіють на денці маленьких пляшечок! Потім ураз я знову стрибала до столу, вмикала лампу під зеленим скляним абажуром і слухала старі пісні на важких саморобних касетах.
Від спогадів мене відірвав Ольжич.
— Привіт невтомним працівникам! Ще нишпориш?
— Угу.
— А я до тебе з надсекретною новиною.
В телефоні зразу загуло, зарипіло, затріщало, почулася нерозбірлива мова, ніби в підслухувальному апараті
* * *
Телефон деренчав немилосердно. Я розплющила очі. Рівно проти темного вікна горів білим світлом ліхтар, трохи нижче білого місяця, ніби на небо одразу випливли два світила.
— Чуєш, усе ґеніяльно просто! — почав Ольжич без привітання.
— Га?
— У платіжках! Дві фірми з буцім ідентичними назвами… Одна кинула гроші на НДІ МП, — що це за абревіатура, я ще з’ясую, — а НДІ МП гроші проводить як помилково зараховані кошти, банку це без ріжниці. А що і назва трохи інша, і рахунок на пару цифр ріжниться…
— Ольжичу, не так швидко!
— Ну, нам же тільки краєчок видно, але ж видиш: один «Quantum» фактично кинув гроші другому, хіба не ясно, що самому собі? Один справжній, один фіктивний…
— Відмив?
— Скільки я знаю, схеми відмивання дещо інші, та хтозна… Тільки око даю — оцього НДІ МП вже немає. Було три дні — і загуло… Ну, іди досипай, не позіхай так голосно… — Олег від’єднався.
Але після дзвінка я не могла заснути ще довго. За вікном починало сіріти, й обидва світила стали бліднути, і зникали зірки, і день виступав велично на зміну ночі. Внутрішнім зором я зненацька побачила Оленку, яка заклеює конверт із листом. Чому, чому листа вона відправила саме мені? Про який комп’ютер хотіла сказати в записці?