* * *
Лишався ще один невикористаний варіант. Короткі телефонні переговори — і Зиновій Самійлович, директор квітярні, чекає на нас у своєму офісі — тому самому, де ми зустрілись уперше, — а його смаглявий золотозубий охоронець вдає, що він просто такий собі вантажник, який переставляє піддони з квітами з місця на місце. Ми чемно всілися на м’які стільці.
— До ваших послуг, — сухо промовив Зиновій Самійлович.
Матвій поцікавився, чи можна курити, і, діставши згоду, закурив.
— Пане директоре, — заговорила я, — ми прийшли не по квіти. Нам потрібна відповідь на одне питання… Розповім від самого початку. П’ятого квітня цього року молода жінка вкинула у поштову скриньку коротенького і дуже дивного листа, після чого надовго зникла. Останній раз її бачили в машині «Audi» кавового кольору, зареєстрованій на власницю відомої квітярні. Приблизно за два місяці після цієї події сталася ще одна: директор квітярні відправив за кордон — через Будапешт до Відня — кур’єра, що мав провезти цінний вантаж. Вантаж поїхав синім джипом із ялиночкою на номерах. Одного з пасажирів джипа в Будапешті, вибачте за вульгарність, пришили. Поліція виявила при ньому документи на два різні імені. Така історія, — підсумувала я і спитала зненацька: — А вантаж потрапив за місцем призначення?
Директор нічого не робив. Навіть руки його лежали на столі зовсім спокійно, обидві руки долонями вниз, ледь засмаглі руки з рівними, хоча й не аристократичними пальцями. Тільки очі в нього були такі, наче він міркував, якої саме смерті ми заслуговуємо.
Матвій і собі докинув питання:
— Ким вам доводиться пан Рибицький? У нього дві дочки, але одна ще для вас замала. Може, ви його зять — чоловік старшої?
Питання про Рибицького виявилося для мене повною несподіванкою: мені пригадалося, що Ольжич одного разу називав це прізвище, але так нічого й не пояснив. Хто цей Рибицький, яким чином пов’язаний із директором квітярні і чому Матвій про нього заговорив саме зараз? Але директор, схоже, Матвія зрозумів із півслова.
— Усе? — прохолодно глянув на нас Зиновій Самійлович.
— І цього досить.
— Ваша ціна?
— Інформація про зниклу дівчину в обмін на платіжки.
— Які платіжки? — лагідно запитав пан директор, розгладжуючи своїми рівними, довгими пальцями папери на столі.
— «Quantum Gibraltar». НДІ МП. Вже завтра платіжки можуть бути у вас.
— Згода, — несподівано відповів директор. — Тоді до завтра. На десяту вас улаштує?
Ми з Матвієм підвелись одночасно й рушили до дверей. Золотозубий охоронець відступив од дверного прорізу, знехотя даючи нам дорогу.
— Глядіть, не спізніться, — кинув нам навздогін Зиновій Самійлович.
* * *
Того-таки дня я мала заскочити на роботу. Літня пора давалася взнаки: відділ спорожнів, навіть Силоненко десь повіявся, а за комп’ютерами ниділи тільки Світлана й Віруся, а за ними наглядав наш підтоптаний начальник. Був саме час пообідньої сієсти, тож начальник, притиснувши слухавку до вуха, приплющив очі й мирно собі сопів, зрідка прихропуючи. Коли я застукала до кімнати, він стрепенувся й гаркнув у слухавку: «Гаразд, так і вчинимо! На все добре!» Світлана й Віруся пирснули та заховалися за моніторами.
Начальник поклав слухавку і зробив рух, мовби хотів солодко потягнутися, проте останньої миті стримався та мовив до мене:
— Ще не нагулялася? Маю для тебе нагальну роботу…
Прихопивши комп’ютер-ноутбук і стос паперів на переклад, я на всі зуби всміхнулася начальникові та твердо сказала, що працюватиму вдома. Мені ще треба було забігти до Ольжича, бо, схоже, в нього нарешті з’явився план, реалізація якого залежала й від мене.
— Сідай, — безцеремонно вказав мені на крісло Ольжич. — Бери папір. Пиши про всьо, що було в Будапешті.
— Затягають по допитах…
Уява миттєво намалювала цю картину: довгий коридор, облущена фарба на стінах, черги із сірих облич, що зливаються з мороком, таким вічним і вірним у цих приміщеннях, як вірний пес; черги із сірих облич, що вже ніколи не спалахують надією, і скрикують білі колись двері, бо їх засильно шарпонули, і безбарвний голос говорить: «Прізвище? До кабінету».
— Катюзі по заслузі,— мовив Олег. — Пиши.
Півгодини я писала. Нарешті відсунула аркуші від себе.
— Наші розкрутили синій джип, — звів очі на мене Ольжич. — Убивство на нім висить.
«Оленка…» — шепнула зміюка з нутра.
— Чиє?!
— Давнє вбивство, — Ольжич нахилився ближче, стишив голос, — австрійського дипломата. ДТП зі смертельним вислідом. Тобі це нич не говорить?
Сандра Кройц чомусь виїжджає з Австрії в Голландію… Всі події, схоже, між собою пов’язані… Та навіщо Андрію їздити на джипі, на якому висить убивство? Я відчула, як пашить моє обличчя, а Олегові зіниці раптом зробилися вузькими й видовжились, як у кота. От-от нявкне! Я мимоволі замружила очі.
Олег тим часом повів далі:
— Під час наїзду за кермом був Юрґен Вайзе. Це слідством встановлено доконечно. У джипі також сидів пасажир — жінка, за описом — викапана Сандра Кройц. Але то лишень мої здогади, бо я пов’язав між собою речі, які досі начебто не було підстав пов’язувати… А Юрґен ся вправно переховує, хоча його розшукує весь інтерпол.
Вітряк, що крутився в Олега на столі, загудів і задрижав раптом, як літак перед зльотом, аж довелося його рукою притримати.
— Ольжичу, дай мені платіжки. Це єдиний шанс…
— Звар’ювала? Ви взавтра ніде не підете. Я тобі забороняю.
Після відвідин Ольжича я випила квасу біля жовтої будки і, змусивши себе заспокоїтися, помалу рушила в бік Золотих воріт, а потім, задумано проминувши їх, посунула в напрямку Майдану Незалежності.
Я йшла Прорізною, тримаючи очі долу, але вони не слухалися мене. Вони настирливо шукали Яму — тут, ліворуч, ще півкварталу; вони зазирали в прочинені двері в надії угледіти знайомий силует, підхоплене вітром волосся, тонку цигарку, затиснену вказівним і середнім пальцями, ледь кирпатенький ніс і круглу темну родимку на чолі — де сходяться брови і де індіанки малюють червону плямку.
Я їхала в метро, і проводжали мене додому тіні, що їх упізнавала я за мені тільки відомими прикметами. Ось воно, чоло високе й незвичний розріз очей, кутиками вниз. Стан тонкий, вузький, а будова все ж міцна, і навіть у широкій, розхристаній жовтій куртці — мовби в шинель затягнута, паском шкіряним, суворим підперезана. А голос — ніжний, звабливий, тремкий, бринить і переливається: «Шановна колего…» — а далі що говорить, не чути, тільки голос цей дзюрчить, заколисує…
Я простувала від метро широким проспектом, і тоненькі голоси гули й гули у вухах, і бджолино кололи моє огорнене тривогою серце, і зваблювали, і зваблювали мене. Я ступала рожевими й сірими плитками, що ними вимощена більшість вулиць Києва, і втікала від тривоги, яка знайшла притулок у глибинах єства, у теплих глибинах, де зростає вона, підживлювана солодкою водою мрій.
А потім, уже в під’їзді, коли обступили мене тіні з усіх боків, з усіх кутків, посунула згори тінь інакша — посунула, облягла звідусіль, заплела у тенета страху.
Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатись боягузкою — як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість.
Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок — і проминемо одне одного. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигаю, завмираю, зливаюся з темрявою. Ось я стою тут, на самому початку своєї оповіді, і не знаю, чим вона скінчиться.
Людина змахує руками — вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно хилюся вліво, притиснувшись до билець, теж змахую руками — так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Глухо гупає портфель із комп’ютером, наштовхнувшись на перешкоду. Мій противник ураз зойкає і складається навпіл.
Милі тіні, бережіть мене!..
Клацнув замок, на другому поверсі відчинилися двері. Жіночий голос, смішливий і задиркуватий, проспівав:
Ой, п’яна я, п’яна,
Не дійду додому…
Нападник, не оглядаючися, скотився сходами і згинув у темряві.
Стискаючи обома руками комп’ютер, що ним я — сподіваюся — тільки-но розтрощила пару-трійку кісток, я вмить злетіла нагору. Тремтячими руками відімкнула двері — швидше, швидше! — й заскочила досередини. Комп’ютер полетів на диван, сумка на підлогу. Хутко, хутко! Дзвонити Матвію… Дзвонити Ольжичу… Кудись бігти, щось чинити… Лють накочувала на мене хвилями, я пашіла від неї, як від жару. Лють, як кров, застилала очі. Але я впізнала цей гострий ніс і великі вуха! Це він, він узимку лежав головою на брівці ледь не під колесами моєї машини!
Розділ дванадцятий
КАТАСТРОФА
О десятій годині ранку замість приймальні Зиновія Самійловича я сиділа на довгій дерев’яній лавці в Ольжичевому відділку. Грюкали двері, стукотіли важкі підбори казенного взуття, гуркотіли голоси. Навпроти мене на такій самісінькій лавці — фарба облізла, спинки немає — сидів бомж із Ями. Він лузав насіння, дістаючи його з однієї кишені незмінної своєї шкірянки і зсипаючи лушпиння в іншу. Хлопчина в міліційній формі, що висіла на ньому трохи мішкувато, раз по раз гримав на бомжа, той відгризався, на хвилину вгавав, а тоді знову діставав жменю насіння з кишені.
— Привіт! — кивнула я бомжу.
— Здоров, — відповів той замислено, цикаючи крізь зуби. — Як справи? Що в Яму не заходиш?
— Часу не мала, — кволо усміхнулась я бомжеві.
— Тут як опинилася?
— Та я тут ніби в гостях… А ти?
— Напилися вчора в Ямі й побилися з чужаками. Аж раптом — патруль.
Бомж витягнув із кишені повну жменю насіння.
— Зернят хочеш?
Я простягнула долоню. Хлопчина-міліціонер почервонів і гаркнув:
— Ану, негайно припинити!
Бомж зітхнув, заховав насіння. Запитав:
— З товаришкою своєю зустрілася?
Він і це пам’ятає?..
Я похитала головою. Тоді бомж, стишуючи голос і нахиляючись до мене через коридор, заговорив:
— Бачив тих хлопів, що дівчину тоді забрали. Заходили в Яму нещодавно. Я тільки уривок розмови почув, — він нахилився ще нижче. — Спочатку про мужика з таким прізвиськом дивним — щось про їжу, не пам’ятаю…
— Голод? — вихопилось у мене.
— О, точняк. Ти його знаєш?
— Знаю, це прізвище.
— Ну, коротше, щось про те, що він «товар» забрав. І ще про дівчину, яка втекла. Накладка там якась вийшла…
Серце тьохнуло. Втекла? Оленка? — слабко ворухнулася надія в душі.
Хто повірить у такий збіг обставин? Чому саме сьогодні я мала прийти сюди, у відділок, і саме сьогодні тут опинився бомж, що посіяв у мені крихку, непевну надію? І тепер я сиділа навпроти бомжа, який знову зосереджено лузгав насіння і який мені зараз був найріднішою людиною.
— Тисовська! Тридцять п’ята кімната, — долинув голос, і я рушила до дверей. Останньої миті встигла вдячно потиснути бомжеві руку.
Сидячи в Ольжичевому кабінеті, я гралася дерев’яною ручкою — непристойною іграшкою, які возили з Франківської області, та знехотя розповідала про вухатого нападника в під’їзді. Ольжич курив, струшуючи попіл просто на підлогу.
— Не потрафило ґанґстерам із тобою, — глузливо зронив він. — А от із Матвієм потрафило…
— Що?! Що з ним?!
— Закрита черепно-мозкова травма. Він ся зараз відлежує у Жовтневій лікарні. Нічо, скоро випустять.
Я притисла долоні до обличчя. Недарма Зиновій Самійлович так легко пристав на нашу пропозицію! На цей раз йому не пощастило, але завтра…
— А завтра…
— Ти кирпу не гни, — гмикнув Ольжич, — вас максимум настрашити хтіли. Ви ж нич важливого не знаєте.
— А платіжки?
— А що платіжки? Діла як такого нема… І з Голодом-Вайзе облизня зловили: мертвого не розпитаєш…
За прикладом Олега, я теж визирнула у вікно, вдихнула літні запахи, де аромати цвітіння витончено поєднувалися з вихлопними газами, й собі зітхнула. «Мій новий комп’ютер лишаю тобі», — знову стукнуло в голові. Що Оленка намагалася мені сказати? Я глипала і глипала у вікно, і щось на самому споді душі потроху ворушилося. Завмерти. Не сполохати далекий-далекий спогад.
…
* * *
— Здрастуй, моя Крихітко, — у трубці глухо звучав Маринин голос. Говорила вона швидко-швидко. — Ти там чуєш мене? Я тобі мейл вислала. Прочитай мого листа і подзвони на мобільний. Тут у телефоні гроші кінчаються, зрозуміла мене? Ну все, привіт-привіт.
І відбій. Жодного запитання не дала поставити! Який мобільний? Як я знатиму його номер, та ще й у Будапешті?.. Я ще раз перевірила торбу — напакувала різних смаколиків Матвію в лікарню, — відімкнула замок і глянула на годинник. Третя година, на четверту буду в лікарні… А на зворотній дорозі доведеться зробити непередбачену зупинку.
Вхідні двері гримнули, і протяг виніс мене надвір.
…Інтернет-кафе на Прорізній у ранню годину відвідують тільки іноземці та студенти. Іноземці п’ють каву й вермут, студенти курять цигарки, і загалом створюється домашня затишна атмосфера. Я прилаштувалась у кутку, щоб перевірити пошту, і зайшла на безплатний поштовий сервер. Зараз, зараз він ідентифікує пароль і відчинить мені скриньку. Ще хвилинка. Синім кольором помережана сторінка завантажилась і показала нове повідомлення. Клацнула мишка, комп’ютер почав думати, видаючи текст порціями. Першу порцію вже можна було читати.
«Крихітко!
Сьогодні негадано-неждано я натрапила на ваш синій джип. Схоже, він сплавав у далекі краї — вода з нього так і хльоскала…»
Що це може означати? Я дочекалася, заки сторінка відкриється повністю. Лист написаний був українською, але латинськими літерами. Ми завжди так писали: на угорських комп’ютерах нема кириличних шрифтів.
«Карлосів мобільний — +1-617-383-22-14. Набери нас, пліз, у суботу по обіді. Мене розшукав такий собі пан Андрій, сьогодні ввечері я з ним зустрічаюся. Не бійся, в присутствії, там народ тусується. Потім розповім, якщо буде цікаво.
Та, про яку ти знаєш, що твоя, я».
За сусідній стіл присіла пара. Дівчина спритно почала клацати мишкою, скоромовкою пояснюючи своєму супутнику, яким чином можна зареєструвати безкоштовну поштову скриньку в інтернеті. У того був вигляд людини, що її тільки-но витягли на берег із води і роблять штучне дихання. Я тихенько пирснула в кулачок.
То ось куди мені треба дзвонити — на мобільний Карлоса!
* * *
У п’ятницю пізно ввечері Матвій утік із лікарні.