Саме тому весь суботній ранок ми убили на розшифровування записника, знайденого в лабіринті. Я вже двічі сама бралася до нотатника — і двічі відкладала до ліпших часів. І чого ми й досі не віддали книжку Ольжичу?..
Ми гортали розлініяні сторінки, списані недбалою рукою, і читали всі поспіль записи. Власне, прізвища в нотатнику були здебільшого німецькі, знати цих людей ми не могли й шукати їх — не з нашими силами… Та Матвія мов заціпило на сторінці, де останнім у рядку стояло ім’я «Peter Vedur». І семизначний номер, що починався з «525»… Київський номер?!
— Слухай, — нагло вигукнув Матвій, — це ж так просто! Якщо «Peter Vedur» записати не латинкою, а кирилицею, це буде… звичайне українське ім’я — Петро Федур! Ні, не звичайне українське ім’я! Я його знаю! Я ж фізику твердого тіла закінчував, Петро Федур — мій колишній однокурсник, а нині — цілий науковий співробітник інституту фізики напівпровідників… А оцей хлопець — Vessenko-Фесенко — з інституту кібернетики! Ми з ним не приятелювали, ледве зналися, а от із Федуром навіть у Карпати кілька разів ходили…
Але я дивилася на інше ім’я. У кінчиках пальців зайшли зашпори, мов від морозу. Не може бути! Це ж ім’я, на тлі якого загадкове НДІ МП одразу втрачає свою загадковість! Taras Tissowski — Тарас Тисовський! Науково-дослідний інститут мікропроцесорів!
Подзвонивши мамі, я напросилася на обід. О, я гаразд знала, до кого нам треба навідатися! За п’ять хвилин, нічого не пояснюючи, я вискочила з помешкання, тягнучи Матвія за руку.
Тато зустрів нас, лежачи на дивані.
— Тату, як ти гадаєш, — спитала я без зайвих вступів, — чим можуть бути пов’язані між собою інститути кібернетики, фізики напівпровідників і мікропроцесорів?
Тато, якому сьогодні не вдалося виїхати на дачу: акумулятор підвів, навіть погляду від телевізора не відвів.
— Роботою.
— Яке відкриття! А якою саме роботою, не поясниш?
— Та будь-яку роботу самотужки не виконаєш…
У телевізорі саме демонстрували з різних ракурсів свіженький гол. Проте я не мала сили чекати.
— Чуєш, — нагримала я, — відірвися ти від футболу на мить! Поговори з власною дочкою!
— Я говорю.
— Ти не говориш! Обернися до мене!
З голом було покінчено. Тато нарешті повернув голову і стишив звук у телевізорі.
— Ти маєш точно знати, — мовила я, — яка робота останнім часом пов’язує три інститути…
— Та є одна ідея, — почав татусь, — яку ми й розробляли…
— Ідею? Ви ж не бомбу розробляли, розкажи єдиній дочці!
— …і виготовили дослідний зразок.
— Зразок чого?
— Е-е-е… нашої розробки… — і тут, перехопивши мій суворий погляд, він радісно й фальшиво додав: — Називається «Aluminum TAB», якщо хочеш знати.
— Не уявляю, як це розшифровується…
— Tape Automated Bonding.
— Надзвичайно пізнавально! Серйозна розробка? Якісь проблеми були?
Мама грюкнула на кухні тарілкою, і в моєму животі приємно буркнуло — та, на жаль, передчасно: першою на кухню почалапала кицька. Тато майже водночас зі мною зітхнув, бо теж усвідомив, що обідати поки що черга привілейованих членів родини, і промовив:
— У нас в інституті кругом самі проблеми. Коли нам за роботу інвестор перераховував гроші, бухгалтерка — чи здуру, чи з подачі генерального Рибицького…
Рибицького? То он звідки взялося це прізвище! Опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, що вчащає до Зиновія Самійловича…
— …дала номер заблокованого рахунку, тож гроші ми насилу здерли з неї два місяці потому.
— А скільки грошей перерахували? — щось таке сяйнуло в моїй голові.
— Як у контракті: перший внесок — інвестиція в розвиток проекту, а потім ще на різні дрібниці.
— А розмір інвестиції?
— П’ять мільйонів.
— У. о.?
Ми вже близько, близько! так гаряче, аж пальці пече!
— У. о., — холоднокровно підтвердив тато.
— А хто інвестор?
— Одна фірма гібралтарська…
— «Quantum Gibraltar»? — прохопилось у мене.
Тато зиркнув на мене з підозрою. З телевізора почулися короткі лункі сигнали: друга година.
— Вибачте, — мовила я, вислизаючи в коридор.
Залишивши чоловіків наодинці, я зайшла в колишню свою кімнату, сіла на підлозі перед телефоном і настукала номер Карлоса. В трубці трошки погуло, поклацало, порипіло, подумало, а тоді все-таки з’єднало мене з потрібним абонентом.
— Привіт! — сказала я, вчувши голос Карлоса.
— Ти? Нарешті.
— Що сталося? Що з голосом?
— Нічого не сталося. Марина щезла.
* * *
Буває, почуєш якусь нісенітницю — й одразу повіриш, а перш ніж серце сприйме жахливу звістку і змириться з нею, минає довгий і довгий час. Карлос важко дихав у слухавку, і мені ввижалося, що в кожному подиху я вчуваю калатання його серця. Голос у нього був і справді дивний: хрипкий, силуваний. Мимоволі я пригадала Маринин електронний лист, і холодом віддалось у животі: «Вона мала піти на зустріч із таким собі паном Андрієм».
Ні, цього не може бути! Карлос блазнює! Це Марина навчила його з серйозною пикою видавати жарти на межі фолу…
— Не дурій і не лякай мене! — нагримала я на співрозмовника. — Дай Мариночці слухавку! Вона точно стоїть там біля тебе, ще й посміюється. Удвох це вигадали? Знаю я вас…
Зв’язок ураз перервавсь, а мені холодом ще раз обдало живіт. Тремтячими пальцями я знов настукала номер Карлоса.
— Де ти зник?
— Ти або слухаєш, або нема про що говорити.
— Я слухаю.
— Вчора вона пішла в «Манго» — це такий бар тут неподалік. Я з нею напрошувався, я вона — ні та й ні. А в мене просто передчуття якесь було!.. Словом, третя година ночі, вона й досі не повернулася. Мені терпець урвався — поїхав я в те «Манго». А під баром дві поліцейські машини стоять, і обстановка якась така напружена. Ну, я заходити не став, упіймав за руку хлопа якогось з обслуги, питаю німецькою: «Що тут?» Він мені: «Іноземку вбили». Мене щось ніби штрикнуло. «Як?» — питаю. Він: «Та тут, під баром, заюшена кров’ю лежала, з розбитою головою. Білява така, висока. Я сам бачив. „Швидка“ її забрала, а потім і поліція приїхала. Досі всіх розпитує». Я кажу: «В яку лікарню повезли?» Він: «Та не в лікарню: вона мертва вже була»…
У мене підігнулися ноги. Карлос гугнявив далі:
— Питаю: «Куди саме?» А собі повторюю весь час: то не Марина! Скільки іноземців у Будапешті? То не Марина… Ну, побалакав я з поліцією, дочекався ранку, поїхав у трупарню. А мені там: «Нікого не привозили». «Як так?» А він — санітар у зеленому такому халатику, молодий: «І поліція вже питала — не було нікого. Машина справді наша, тільки поки водій вечеряв, угнали її»…
Я відкинула голову на диван і заплющила очі. Свідомість відпливала й напливала.
— Якого дідька ви з тим парубком приїжджали до неї? — бубонів Карлос, але голос його долинав до мене туго, мов крізь вату. — Вона казала, ви на ґанґстерів полюєте… Так раділа!..
— Зачекай секунду, дай мені осмислити твої слова. Марина… Марина з розбитою головою зникає посеред білого дня… себто, посеред глупої ночі? Вона ж нічого не знала і ні до чого не причетна!
Не пам’ятаю, як я й попрощалася з Карлосом.
У мозку досі працювала тільки та половинка, яка відповідала за розсудливість. Навіщо забирати тіло Марини після того, як її вбили на людній вулиці? Там безперечно були свідки… І хто ж мав таку нагальну потребу вбивати — не в темному лісочку, а під баром у центрі міста? Господи, цього не було… Сновидою я вийшла зі спальні у велику кімнату. Мама відірвалася від «Українського слова», глянула на мене поверх окулярів і суворо запитала:
— Що сталося?
І що я могла відповісти на таке пряме запитання?..
Матвію я так і не наважилась одразу пояснити причину свого миттєвого отупіння. Не пам’ятаю, як ми обідали, але одразу по обіді я втекла додому.
Мене починало трусити. На вулиці — плюс тридцять, але я загорнулась у плед. Тіло продовжував бити дрож, і я налила повну ванну гарячої води, що аж дихати нічим стало від пари в лазничці два на два, та залізла по шию, щоб хоч трішки зігрітися. Мозок зациклився на одному вигуку: «О Боже… О Боже… О Боже…» Але гаряча вода ніби подіяла, мовби стало відпускати. Що мені робити? Куди бігти?
Перед очима стояло одне обличчя — повногубе сірооке лице з бровами світлими-світлими, майже непомітними, в колір коротко стриженого волосся. «Раджу тобі брови помалювати», — говорила я, а у відповідь чула високий насмішкуватий голос: «Крихітко, я тобі так скажу: в нашому віці вже фарбуй — не фарбуй, не допоможе…»
Темна хмара, підсвічена рожевим із лівого боку, посунула на місто. І миттєво зробився вечір, а тоді ніч. Угорі несильно бахнуло, наче зірвало корок із теплої пляшки шампанського, й небо хлюпнуло дощем. Земля почала чорно набрякати, а вітер гнув кущі і рвав листя. На верхньому поверсі заспівало голосом Тараса Чубая:
Так у світі повелося:
Я люблю…
Мене кинуло в сон.
І спала, й не спала. Так іноді буває вночі: ти навіть не впевнений, чи ще живеш. Тіло тяжке, ніби кожна клітинка його болить, а ти не можеш поворухнутись, не можеш повернутись, аби хоч усвідомити, чи це просто сон, чи вже — інший світ. Хіба може людина не боятися смерті? Якщо вона така болісна, як цей дивний, потойбічний стан, життя цупко триматиме наші тіла. Точніше, намагатиметься втримати душі, підживляючи тіло спрагою майбутнього й надією. Бо приходить ніч, коли душа відривається, а тіло починає ломити так, ніби з нього видирають усі нутрощі…
І ти вже не певний, чи ранок узагалі буде.
А він буде, і тобі доведеться ще багато разів перетинати цю межу між двома світами, і щораз ти чутимеш, що ідеш
Як холодно, коли тебе нема.
Я так боюсь, коли тебе нема…
Розділ тринадцятий
ХОЛОДНА ЗБРОЯ
В інституті фізики напівпровідників нас зустріли лункі й порожні коридори — літня спека повиганяла наукових співробітників у відпустки. Сонна охорона на тихій прохідній відправила нас на третій поверх. Ліфт не працював, ми піднялися сходами та вдихнули запахи задавнених порохів. Двері до потрібної нам кімнати були прочинені, але навіть протяги не рятували від спеки. У великій кімнаті стояли порожні столи, тільки одна дівчина в майці та джинсах нудьгувала за комп’ютером.
— Привіт, — кивнув до неї Матвій, — Петро Федур тут працює?
Дівчина хитнула головою у напрямі дверей, які вели, схоже, до кабінету. А Петро Федур, виявляється, уже начальник, коли має окремий кабінет!
— Він у себе? — тим часом запитав Матвій.
— Десь вийшов, зараз буде, — відказала дівчина. — Та ви заходьте, чекайте. Він ось-ось має з’явитися.
Ми поплентались до кабінету, всілися на розгойданих стільцях. Я відкинулася на спинку, приплющила очі. Що я тут роблю? Навіщо мені це все? Оленка зникла, Марину не повернеш, Андрій Голод…
— …А Петро, — долинув до мене наче крізь сон Матвіїв голос, і я збагнула, що він давно вже щось розповідає, тільки я нічого не чула й не тямила, — після інституту чотири роки навчався в докторантурі в одному зі штатівських університетів, докторську там захистив. І тут, здається, кандидатську захищає. Тільки поглянь, скільки у нього мудрих книжок! До речі… до речі…— Матвіїв голос невловимо змінився.
Я розліпила важкі повіки. І на столі, і в заскленій великій шафі, і на підвіконні — кругом були книжки. Я примружила очі й почала читати корінці: «Фізика напівпровідників», «Квантова механіка», «Тонкоплівочні технології», «Теорія квантової фізики»…
— Пригадуєш, — Матвій гостро зиркнув на мене, — вирізку з газети, яку я тобі показував? Квантові перетворення, дослідний центр у Мельбурні… Я тобі точно кажу, Петро може нам допомогти! Він у цих колах крутиться, має все і всіх знати!
— Він не схоче нам нічого розповідати, — байдуже відмахнулась я. — Так само, як і батько мій нічого не схотів пояснювати. Комерційну таємницю ще ніхто не відміняв…
— До чого тут комерційна таємниця? Ми ж не питатимемо Петра про його нобелівські винаходи, нам тільки потрібно знати, як його ім’я опинилось у записникові. Хто такий Юрґен Вайзе? До чого тут Олена?
— Еге ж, так він тобі й почне все викладати…
— А якщо, — Матвій поправив окуляри, — у цих стінах справді твориться революційний винахід, на який уже накинули оком конкуренти? Щось крутиться навколо трьох науково-дослідних інститутів, щось дуже темне. А винахідники, як завжди, все просплять і лишаться при виновому інтересі…
— Матвію, — пирхнула я, не витримавши, — ти як мала дитина! Хіба не знаєш, як діють мудрі конкуренти? Вони не купують і не крадуть патенти — навіщо? Вони беруть зареєстрований патент, удосконалюють якусь дрібничку — і патентують уже власний геніальний винахід. Так уся Америка живе! І з цим неможливо боротися!
Матвій похитав головою.
— Все вірно, все вірно! Але тут історія може бути іншою. Візьми таку гіпотетичну ситуацію: винахідники розробили новий прилад, на якому можна заробити великі кошти. Учені його не патентують, щоб не привертати уваги, а потихеньку знаходять інвестора, який готовий одразу вкласти гроші й запатентувати не дослідний, а промисловий зразок. І миттю налагодити серійне виробництво… І тоді, навіть якщо конкуренти й украдуть зрештою ідею, інвестор уже встигне заробити чимало грошенят!