— Комином спустилася, як відьма.
— Щось я сажі на тобі не бачу…
— А я знижувалася мітлою вперед.
Прочиняючи внутрішні двері до кафе, я хотіла ще щось додати, та Андрій жестом зупинив мене і потяг нагору. Між другим і третім поверхами ми всілися на сходах.
— Як ти тут, шановна колего?
— Та нівроку. А ти?
Андрій усміхнувся силувано.
І враз на мене накотила темна хвиля: я згадала хлопа з золотою фіксою і другого — вухатого, спом’янула холодний погляд Зиновія Самійловича, внутрішнім зором уздріла Оленчин талісман із блакитним очком, ніби увіч побачила розбиту голову Марини на бруківці. Я глянула на Андрія, наче не впізнаючи його.
— На джипі твоєму убивство висить. Ти в курсі?
Андрій мовчав. Я продовжила:
— Де з бандитами запізнався? Мало тобі платили в нашій конторі? Ще запраглося?
Андрій порився в кишенях, дістав у кілька разів згорнутий папірець.
— Розгорни.
На колінах у мене лежала сторінка з маленького записника. На згинах папір затерся, і майже зникли лінійки. Розправивши папірець, я прочитала: «Наталю! Все, що тобі розкаже А., має знати твій батько. Решта — під час зустрічі. О.». Рівний почерк, гострі літери.
Я загнала сльози, що вже виступили з очей, назад: я в дитинстві навчилася цього в Цибуліно. Андрій погладив мене по плечу. На першому поверсі будинку, де ми розмовляли, було літо. Раз по раз відчинялися двері, люди заходили до кафе. А мені було так холодно — шкіра боліла! — ніби в самому платтячку мене кинули в кучугуру снігу. На якому я світі?
— Кажи! — хрипко мовила я.
Розділ чотирнадцятий
З ТОГО СВІТУ
Мотор темно-синього джипа виспівував тихо й рівно. Кермо слухалося найменшого поруху руки; керувати такою машиною було саме задоволення. Дорога стелилася під колеса, але дороги Андрій не бачив: у власній уяві він обнишпорював кожен закапелок джипа, відшукуючи справжню мету своєї поїздки в Будапешт. Коли почнеться огляд на митниці, протоколи, допити й вогкий ізолятор, буде вже запізно.
На задньому сидінні машини хропів бугай із золотою фіксою, що через нього Андрій не міг зупинитися й обшукати джип власноруч, а не в уяві. Бугай, напрочуд засмаглий як на кінець весни, поворухнувся, глипнув на Андрія, спросоння гикнув і знову заплющив очі. Андрій простежив за ним у дзеркало заднього огляду, тоді перевів очі на машини, які рухалися вервечкою позаду. Найближча посигналила, що виходить на обгін, і Андрій трохи скинув швидкість: для перегонів на автостраді у нього ніколи не вистачало азарту.
Машина вивернула на ліву смугу, й позаду неї Андрій побачив «вісімку» бежевого кольору, за кермом якої сиділа жінка. Обличчя жінки Андрій розгледіти не міг, бо його затуляв сонцезахисний дашок, але загальний образ — бежева «вісімка» з жінкою за кермом — викликав якісь дивні асоціації. «Вісімка», схоже, скинула швидкість, бо почала потроху віддалятися, по лівій смузі її обігнала інша машина і вписалася рівно позаду джипа. Вона вильнула хвостом, і автоматично вильнула «вісімка», зраджуючи недосвідченість жінки-водія.
Тої миті, як смикнулася «вісімка», пасажир на передньому сидінні не втримав рівноваги і схилився набік, і обличчя його на мент виповзло з-під сонцезахисного дашка. «Ось воно!» — подумки скрикнув Андрій, бо «вісімка», жінка і її пасажир одразу з’єдналися в ціле. Андрій сердито ляснув долонями по керму.
На задньому сидінні заворушився засмаглий парубок і сонно пробурмотів:
— Що тобі не так?
— Усе в нормі. Спи.
До Львова лишалося ще з двісті кілометрів фактично рівної траси, на якій загубитися практично неможливо. Андрій їхав, нарешті забувши про невідому контрабанду, яка вже напевно причаїлася десь у джипі, бо інакшого пояснення нагальній поїздці не було. Не вірити ж байкам, буцім контракти з підписом і «мокрою» печаткою треба передавати особисто в руки, а експрес-пошта для цього не годиться. Ще недолугішою здавалася версія, начеб потрібно партнеру фірми передати подарунок — невеличкий електронний записник, який зараз лежав у внутрішній кишені Андрієвого піджака.
«І якого біса ці двоє за мною їдуть? — крутилося в голові.— Не збіг, не збіг! І Оленчине знайомство з Зиновієм Самійловичем, і її зникнення — не збіг! А Силоненко — паскуда, як у зашморг затягнув і все підкручує, підкручує. Після кімнати у Вишневому власна квартира в Києві — серйозний стимул. „Питання з позикою вже розглядається, але черга велика, і тільки від мене залежить…“ Позику він підпише, аякже, лишень за невеличку послугу… Безвідсоткову позику… Є один чоловічок, він усе скаже… А послуга за послугою тільки й валяться! Клятий Зиновій Самійлович учепивсь як кліщ. Що йому до мене? Хіба кращого не знайдуть? „Останній раз з’їздиш, і по всьому… Хіба гроші зайві?.. Угорську мову знаєш, німецьку трохи підучив, де ж ми іншого такого візьмемо?..“ І виходить нескінченне турне: Київ — Будапешт — Відень, Відень — Будапешт — Київ… А Оленка цим маршрутом теж їздила, точно знаю… Невже і її Силоненко захомутав? Але чим?..»
Недовга зупинка у Львові, й от Андрій, проминаючи село по селу, незчувсь як виїхав на карпатський серпантин. Вечір засновував землю тонкими шовковими нитками дедалі густіше, і губилися в темряві обриси лісів обабіч дороги, і стерлася межа між дорогою й низьким небом. На угорському кордоні стояв такий гармидер, що Андрій сам собі позаздрив: загубитись у цій метушні — завиграшки. Коли, проминувши митницю, спітнілий і переляканий — а як знайдуть десь у запасці наркотики? звідки йому знати, на які сюрпризи можна чекати від Зиновія Саміловича? — Андрій полегшено зітхнув, озирнувся — й не помітив бежевої «вісімки». І тут-таки він дав собі слово: назавжди — назавжди! — забути дорогу до квітярні й до офісу у Видавництві, а там — якось-то воно буде. Остання справа… «Хоч цих двох дурників не наражатиму на небезпеку!» — подумав Андрій, пригадуючи жінку за кермом «вісімки» та її супутника.
До Будапешта ще було їхати і їхати, тож Андрій розбуркав засмаглого свого супутника, що навіть на митниці не розліпив очей, і всадовив того за кермо.
— А сам?.. — мимрив хлоп, позіхаючи так, що ледь щелепу не звихнув.
— А сам я йду спати, якщо ти не хочеш у першій-ліпшій фосі в’язи собі скрутити.
— О-о-ох!.. Де ми?
— Ти й кордон проспав? Паспорт на автопілоті митникам подавав?
— А, точняк! — парубок крутонув кермо на розі й нарешті остаточно прокинувся.
За шибкою плив одноманітний, присипляючий пейзаж, і Андрій, відкинувши трохи спинку сидіння й підмостивши собі під голову робочу куртку, що валялась у салоні, поринув у стан напівсну-напівпритомності, як часто буває в дорозі: не розслабишся, як на ліжку, не заснеш міцно навсидячки, а все ж час пролітає: ось ніби щойно повіки склепив, другої миті розплющив — а де ми вже?..
— Давай у Сечені? — крізь сон почув Андрій лінькуватий голос свого супутника і побачив у вікні сіре небо, на яке ще не викотилося сонце. Будапешт, тихий і сонний, зустрічав прибульців. Ось проїхав ранній велосипедист, он під кафе підкотила невелика вантажівка, з якої повільними, трохи загальмованими рухами вилізли двоє хлопів і почали розвантажувати коробки.
— Рано ще для бані,— відповів Андрій.
— Сечені о сьомій уже на повну димлять.
У теплій мінеральній водичці збавити можна було б і всенький день, переходячи з одного басейну в інший: із прохолодного в теплий, а тоді в іще тепліший, а тоді й зовсім у гарячий, а звідти — як головою з мосту — назад у холодний, що тепер здавався льодяним… Андрій не поспішав, бо зустріч, призначена неподалік Австрійського посольства, мала відбутися лише завтра. Ввечері, завізши свого супутника до найдешевшого готелю — вавилонської башти-хмарочосу, де почути можна було заледве не всі мови світу, він поставив джип на стоянку поблизу посольства і лишився сидіти в салоні, складаючи собі в голові майбутню вирішальну розмову з Зиновієм Самійловичем.
Довкола гуляли угорці — батьки з дітьми, цілими родинами, і вечір був теплий і прозорий — отак би сидів і сидів, спостерігаючи, як місто, мов старий годинник, поступово стишує хід, готуючись до сну, й ніде не рипався. Андрій замріяно ковзнув оком уздовж вулиці: сірий камінь будинків, поточений часом, крихкий… — і враз закляк. Просто на нього рухався він сам, одягнений у картату сорочку.
Галюцинація?.. Андрій про себе відзначив, що сорочка ця зовсім йому не пасує… Боже милий, хто з нас двох — я?! Йому здалося, що це — як клінічна смерть у кіно: один лежить на землі, а другий — викапаний — дивиться згори і збоку та не збагне, чого той лежить. Тільки тут виходило навпаки: той, якому треба було б лежати, рухався, а другий, який спостерігав збоку, задерев’янів так, що й думки рипіли, мов незмащені коліщатка.
Навіть не помітивши джип, той другий, у картатій сорочці, проминув Андрія й повернув у бічну вулицю, в кінці якої ховався за деревами жовтий двоповерховий будиночок. Лантухом випавши з машини, напівпритомний Андрій побіг за двійником. «Як щур із міста Гамельна за сопілкою», — усміхнувся він сам до себе, але зупинитися не зміг — проти власної волі переставляв ноги, прив’язаний до того, попереду, незримою ниткою.
Двійник підтюпцем подолав вулицю, двічі зникаючи з поля зору, і тоді Андрієві марилося: не було ніякого двійника, мана й облуда!.. Нарешті зупинився навпроти жовтої двоповерхової кам’яниці й постукав стародавньою дерев’яною довбнею — тричі, потім раз, потім іще тричі. Двері прочинилися безгучно, випустивши надвір хмару темряви, що вмить огорнула вулицю, і двійник зник, розчинившись у присмерку.
Андрій обійшов жовтий будиночок, зазираючи у шибки, але всі вони були темні й запнуті фіранками, тільки на другому поверсі відчинені були балконні двері, і звідти долинали стишені голоси. Навпроти балкона, серед гілок липи, приліпився чорний чавунний кіт, готовий до стрибка. Граційне створіння підморгнуло Андрію, і він, учепившись однією рукою за гілку липи, а другою — за чорний вигнутий хвіст, підстрибнув і перелетів через кручене поруччя балкона. Червона важка гардина ледь коливалася від подиху вітру, і щоразу, як вона відхилялась і надвір вислизав її кінчик, у щілині спалахувало неяскраве світло.
На круглому плетеному столику лежала розгорнута плитка шоколаду, й Андрій, примостившись коло дверей так, щоб гардина його надійно затуляла, відломив шоколад і відправив собі до рота. Прислухався. Розмова в кімнаті велася двома чоловічими голосами, німецькою мовою.
Голос низький і нетерплячий говорив:
— Із грошима питання вирішене. Вони повернулися. Товар у кого?
— Ще в нього, — голос улесливий і запобігливий у відповідь, із ледь помітним акцентом. — Прошу мене зрозуміти: ми не могли підозри викликати. Домовленість — завтра зранку тут, в офісі.
— Тільки-но він здасть товар, ви знаєте, як діяти. Потім тіло перенесете в машину.
— Вибачте за цікавість, не можу втриматися: де ви його знайшли? Він же з вами — око в око!
— Чистий збіг. Гер Зю-ло-ненко його в контору привів. З українським громадянством я, звісна річ, далеко не заїду, але як тимчасове вирішення проблеми…
— Попросите десь притулку як біженець… До речі, а як бути з жінкою?
— Почекаємо. Вона заховала папери.
— А, папери! Папери…
— Я не можу лишати слідів.
— Звичайно, звичайно! — заторохтів улесливий. — Жодних слідів! Як же можна — слідити…
— Ну, все. Завтра тут не пізніш як о восьмій!
— Певна річ! Дуже дякую! До зустрічі! Щасти вам!
Скочивши на землю, Андрій дочекався двійника за рогом будинку. Двійник рушив назад тим самим маршрутом, повз Австрійське посольство, швидкою ступою, ніби пішки збирався перетнути все місто. Майже не ховаючись, бо темрява дедалі згусала, Андрій ступав двійникові слід у слід і дедалі більше дивувався, наскільки вони схожі: навіть ходою, навіть звичкою зиркати на годинник, далеко відсмикуючи рукав сорочки. Двійник завернув за ріг, кроки його стихли, грюкнули металічно дверцята й почулося буркотіння мотора.
Вилетівши з-за рогу, Андрій устиг помітити, як, підморгуючи жовтим очком, од брівки від’їжджає запорошена машина.
Андрій мимоволі пробіг іще з десяток метрів вулицею, але машина невпинно віддалялася, вертатися до джипа — часу нема, і тут позаду шурхнули шини. Андрій озирнувся. Коло нього зупинилося таксі, з опущеного вікна виривалося на волю божевільне гупання замість музики.
— Вільний? — гукнув Андрій, смикаючи двері.
— Сідайте.
Попереду петляла запорошена машина, в якій силует двійника в темряві навіть не вгадувався, та Андрій усім єством відчував його присутність. У верхньому місті, в Буді, машина на мить зупинилася під ліхтарем, випустила двійника й одразу ж розтала в темряві. Андрій швидко розплатився з таксистом і вискочив на вулицю. Таксі розчинилося в темряві так само миттєво, ніби його злизнула нечиста сила.
Андрій опинився під службовим входом до музею. «Budavari Labirintus», — прочитав він на табличці. Стулка дверей легко відхилилася, тільки-но він її торкнувсь. У півтемному холі нікого не було, тільки світилася лампа за конторкою. З суміжної кімнати вчулися голоси — певно, охорони, і в Андрія тьохнуло серце.
Удалині шурхотіли кроки. Андрій безгучно пішов за ними, за кожним рогом очікуючи пастки.
Долинуло брязкання ключів, і Андрій, визирнувши з-за рогу, побачив, як двійник зникає за білими дверима якогось офісу. Андрій присів навпочіпки. Чого я чекаю? — кружляло в голові. Коли двійник вийде з офісу, потрапити досередини все одно не вдасться, бо он над луткою наклейка, що означати може тільки наявність сигналізації. Та й будь-якої миті нічна охорона може почати обхід…
Двійник з’явився за півгодини. Андрій інстинктивно втиснувся в кам’яну стіну.
З офісу пролунало механічне пищання. Двійник замкнув двері, дочекався, поки згасне зелена лампочка сигналізації, а залишиться горіти червона, і рушив на вихід.
Андрій стояв ні живий, ні мертвий. У темному коридорі ворушилися підозрілі тіні. Та невдовзі зник у кінці коридору розпливчастий силует, а далі стихли й кроки.
Андрій постояв перед зачиненими дверима офісу. Праворуч звертав коридор, яким він сюди прийшов; ліворуч виднівся темний закапелок. Ще раз замислено зиркнувши на білі двері, він майже навпомацки побрів ліворуч, шукаючи, де виходить дріт сигналізації. Якщо в закапелку — щиток, куди сигналізація підведена, Андрій, аспірант інституту електрозв’язку, спробує її відключити.
У вухах рокотали слова: «…ви знаєте, як діяти…»
Намацавши в кишені ліхтарик, Андрій посвітив поперед себе. Промінь уперся в глуху стіну. Андрій зазирнув у закапелок, поводив ліхтариком — і вгледів металеву драбину, що вела кудись донизу, в підсобні приміщення. Не знаючи до ладу навіщо, він узяв ліхтарик у зуби й почав спускатися в чорне нутро підземелля. Його очам відкрився коридор — скільки сягало світло ліхтаря, не було йому кінця-краю.
Вузький коридор, напханий кабелями, гарячими трубами, каналізацією. В ньому тепло й вогко — так вогко, що Андрій миттєво вкрився липким потом. Поволі рухаючись підвальним коридором, він нарешті вперся в залізні двері. Сіру фарбу дверей розтинала червона застережлива блискавка.
Блискавка Андрія не налякала.
Засув легко відімкнувся. У таємну кімнату звідусіль стікалися грубі чорні кабелі. А далі, в самій глибині, маячіли ще одні двері. Андрія підганяла незбагненна тривога. Він поторсав ручку — замкнено. Посвітив у замкову шпарину. Це ще музей — чи вже той світ?..
Світло вихопило ліжко, що стояло попід стіною. На ліжку хтось спав.
Промінь ковзнув блідим обличчям. Андрій на мить затнувся. Людина й не ворухнулась. Андрій спрямував ліхтарик просто їй у лице.