На ліжку, вкрита брудним якимсь рядном, лежала молода жінка. Її темно-русяве волосся було розкуйовджене й давно не мите. Натрапивши оком на темну родимку посеред чола, де сходяться брови, Андрій здригнувся.
Він щосили гримнувся тілом об залізні двері. Ті навіть не рипнули. Жінка лежала як мертва.
Чим, чим здолати замок?.. Андрій ногою вгатив у непереборну перешкоду. Грім ударив у кам’яну стелю й упав із розгону на підлогу. Жінка розплющила очі та глянула невидюще перед собою. Жодного почуття не майнуло в її темних виснажених очах.
Андрій усім тілом бився у двері, щоб подолати власну лють. Бився, а кривавий туман застилав очі…
У замку хряснуло. Андрій на секунду завмер, а тоді щосили загилив у двері ногою. Вони відлетіли до стіни. Дівчина здригнулася.
Андрій стояв на порозі.
— Привіт, — сказав він.
Оленка не відповіла.
— Ходімо звідси, — мовив Андрій і відкинув рядно. Оленка була в синій шовковій блузці, пожмаканій і несвіжій.
Він допоміг Оленці підвестися. Вона не опиралась, але й не допомагала йому. Андрій причинив по собі двері, перетнув щитову, замкнув другі двері на засув і поніс Оленку темним вогким коридором. Біля підніжжя сходів він нерішуче зупинився.
— Я тебе нагору не витягну сам, — мовив він, хоча й не впевнений був, що супутниця його розуміє.— Ти маєш вилізти сама.
Та подивилася на нього уважно.
— Давай, лізь, я підстрахую.
Оленка поставила ногу на нижній щабель драбини і досить спритно полізла нагору. Андрій рушив за нею, щомиті очікуючи, як вона гримнеться просто на нього.
Лабіринт був порожній і тихий. Тримаючи ліхтарик, що вже ледь жеврів: сідала батарейка, Андрій вів Оленку за руку до виходу. У холі й далі нікого не було, а з дверей службового приміщення лунали нечіткі голоси. Невже охорона не відає, що коїться у неї під носом? А може, зі щитової вихід уже за територію музею?..
Втікачі безгучно вислизнули надвір.
— Ну, і де нам із тобою тепер подітися? — пробурмотів Андрій замислено. Супутниця не відповіла.
Зупинивши таксі, він не надумав нічого ліпшого, ніж попросити відвезти їх до Австрійського посольства, де на нього чекав джип.
Пізніше, всадовивши в машину Оленку з пластянкою кави в руках, Андрій зігнувся над картою Будапешта, шукаючи місця, де можна було б переночувати і де не треба показувати паспорт. Єдиним можливим варіантом була дешева нічліжка для колишніх радянських громадян, тих вічних «човників», що перетинали кордон щотижня. Вибирати не було з чого, тому, завівши машину, він помалу рушив саме туди.
У величезній кімнаті, де просто на підлозі на матрацах покотом спали земляки-українці, Оленка з’їла чізбургер, потім картоплю фрі, потім пиріжок із яблуками, а потім іще й полуничний коктейль і, набравши повні груди повітря, нарешті мовила своє перше слово.
— Звідки?
Голос її був слабий і хрипкий.
— Що звідки? — не второпав Андрій.
Ще раз набравши побільше повітря, Оленка спромоглася на довшу фразу:
— Звідки… ти… взявся?
— За дорученням Зиновія Самійловича приїхав.
— Яке… доручення?
Сидячи на твердому матраці, Андрій розповів Оленці і про заступника начальника відділу кадрів Силоненка, і про кредит на квартиру, і про численні доручення директора квітярні Зиновія Самійловича. Оленка слухала уважно, але без емоцій. Покивувала раз у раз.
Раптом Андрій усвідомив, що Оленка нічому не дивується.
— І ти — теж? — вигукнув він.
— Певною мірою…
І вона розповіла. З Зиновієм Самійловичем вона знайома була з інституту, ще з тих часів, коли тікала з пар, аби посидіти за келишком «Мартіні» в підвальному кафе на Хрещатику. Як саме він заробляв собі на життя, Оленка не знала й ніколи особливо не розпитувала. Коли Оленка перейшла на п’ятий курс, вони почали бачитися рідше, та все ж іноді зустрічалися — все більше під час його обідньої перерви, бо в університеті заняття починалися з другої години. Коли-не-коли перетиналися вони з Зиновієм Самійловичем і після того, як Оленка влаштувалася на роботу. На чиємусь дні народження, де вона не могла з’явитися без кавалера, тож потягла з собою Зиновія Самійловича, він, підпилий і розморений, на вузькому балконі, де Оленка хапала дрижаків: стояла пізня осінь, — раптом почав розводитися: мовляв, найкращий спосіб заробити — продати винахід непрактичних науковців, які цінності йому не знають. Він показав вирізку з газети, де йшлося про нові інформаційні технології, про квантові перетворення, пробував безтолково пояснювати, аж доки не заплутався п’яним язиком вкінець.
Оленка, попиваючи вермут, слухала, як завжди, байдуже. З її обличчя ніхто б не здогадався, як сильно її зацікавив науковий інтерес Зиновія Самійловича. Роздивляючись відвідувачів кафе, голови не повертаючи до свого супутника, Оленка карбувала в пам’яті і назву інституту, де проводилися дослідження, НДІ мікропроцесорів, і прізвище директора Рибицького, і ще багато чого.
Поступово Оленка склала цілісну картину всього, що відбувалося. Зиновій Самійлович був правою рукою Рибицького не тільки в цій справі: бізнес був сімейний. Силоненко завдяки зв’язкам у найвищих ешелонах влади вирішував для них дражливі питання. Оленка не була певна, навіщо так пристрасно ловить будь-яку інформацію про науковий проект Зиновія Самійловича: що робити з тою інформацією, вона не знала. Єдине, для чого відомості придалися б, то це зламати вудила Силоненку, за потреби пригадати йому таємні грішки…
Але склалося так, що одного дня Зиновій Самійлович, п’яний і явно не при собі, серед ночі подзвонив Оленці в двері. Вона відчинила старому приятелю, пустила в помешкання. На кухні, слухаючи плутану сповідь упереміж із добірною лайкою, вона намагалася відпоїти непроханого гостя міцною кавою. Білий папужка на ім’я Фред гуляв по підлозі, схиливши чубату голову набік, і роздивлявся бридкого відвідувача. На черговий сплеск лайки Фред зреагував по-своєму: він щосили дзьобнув гостя в ногу й голосно вимовив: «Хам!» Оленка несамохіть пирснула. А Зиновій Самійлович, який на мить протверезів і сфокусував осмислений погляд на папузі, з шипінням: «Пір’я повискубую!..» — одним безумним рухом смикнув кватирку й пожбурив Фреда за вікно. Оленка злетіла зі свого четвертого поверху за тридцять секунд. Неушкоджений, але ображений Фред тупцяв по холодній землі. З папугою в руках Оленка повернулася додому, ні слова не мовивши, вклала гостя спати, але ніколи йому п’яної витівки не пробачила.
А одного разу крізь прочинені двері кабінету Зиновія Самійловича Оленка п’ятнадцять хвилин слухала уривчасту телефонну розмову про складну банківську схему з перерахуванням коштів. Зиновій Самійлович, зі слухавкою, затисненою між вухом і плечем, роздивлявся два папірці й уїдливо хихотів у телефон… І Оленка зважилася: вона викрала з його столу все, що бодай віддалено нагадувало банківські папери. Цього він їй не подарував.
— Такі справи, — закінчила Оленка довгу розповідь.
— Теж невеселі,— мовив Андрій.
— Чекай-чекай, то що ти везеш? — згадала раптом вона.
— Записник електронний одному тут у подарунок.
— А покажи-но мені його.
Андрій, нічого не розуміючи, поліз до внутрішньої кишені піджака. Оленка взяла в руку чорну пластмасову книжку, покрутила її.
— Записник… — замріяно промовила вона. — Електронний записник… Комп’ютер?
— Розміром десять на п’ятнадцять? — глянув на неї Андрій недвозначно. — Завтовшки сантиметр? Такий легесенький? І скільки функцій він може виконати?
— А якщо це нове покоління комп’ютерів?
— А ти добре почуваєшся?
Пластмасова книжка була невеличкою, з екраном і розкладною клавіатурою, як у тих, що студенти на лекції носять.
— Увімкнемо? — спитала Оленка.
— Краще не чіпай.
— Не віддавай його завтра.
— А що я скажу? — стенув плечима Андрій.
— Не віддавай його завтра. Я знаю, що Рибицький збирався продати авторське право на нову модель комп’ютера за шалені гроші. Той, кому винахід мали продати, вже подав заявку на патент — йому для цього потрібен був детальний опис і дослідний зразок. Я чула краєм вуха, що опис відправляли електронною поштою. А тепер, може, передали зразок?
Оленка відкрила записник, спробувала увімкнути. Але тут-таки на екран виплив напис: «Введіть пароль». Оленка з розумінням покивала, вимкнула прилад і заховала його під матрац. Очевидно було, що з чорною пластмасовою книжкою вона вже не розлучиться нізащо в світі.
О восьмій годині ранку Андрій Голод уже чекав під жовтою кам’яницею. Чорний чавунний кіт помахав йому привітливо тендітною лапкою. У дверях Андрія зустрів учорашній запопадливий співрозмовник двійника — довготелесий вухань, що розмовляв німецькою з акцентом.
— Заходьте-заходьте, — почав припрошувати він. — Кави, чаю?
— Кави, якщо ваша ласка, — не відмовився Андрій.
— Документи з вами?
— Всі контракти тут, — і Андрій передав через стіл теку з паперами.
Співрозмовник погортав сторінки.
— Прошу паспорт теж, — мовив він. — Вам потрібна Шенгенська віза.
Андрій дістав свій закордонний паспорт. Тоді співрозмовник запитав:
— А Зиновій Самійлович для боса подарунок не передавав?
— Передавав, — сказав Андрій. Театрально зітхнув і додав: — На кордоні не пропустили.
— Як так?
— Сказали ввімкнути — зараз же всі електронні прилади змушують умикати. Я включаю — нічого не завантажується. От митники здійняли бучу! Кінець-кінцем конфіскували і сказали, що забрати зможу тільки на зворотному шляху.
— Як так? Не може бути! Не може бути!
— Хіба б я вам брехав? — солодко запитав Андрій.
Тут у кишені вуханя писнув телефон.
— Слухаю… Що?! Це просто збіг! Не може бути!.. Гаразд, я зараз.
Він заховав телефон, звів очі на Андрія.
— У дорозі нічого дивного не помітили? Якісь підозрілі машини, люди?
В Андрія впало серце. Він повільно похитав головою.
— Ну, то таке, — махнув рукою співрозмовник. — Вибачте, мене тут негайно викликають… Завтра чекатиму на вас у музеї. Ви ж там бували — пам’ятаєте, де це? Скажете охороні на вході, що вам до офісу «Quantum Gibraltar»…
Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Андрій, одягнений як на такий випадок у картату сорочку, уже стояв під дверима музею «Budavari Labirintus». В офісі учорашній його співрозмовник варив запашну каву в сучасній кавоварці, і кава зливалась у колбу тоненьким коричневим струмком, лишаючи на стінках бризки, малюючи химерні візерунки.
— Доброго дня! — привітав він Андрія, глипнув на картату сорочку — і перемінився на обличчі. Швидко мовив: — Ви так рано? Я дуже, дуже радий! Кави?
— Обов’язково.
— Секунду.
Він смикнув колбу, і темні краплі, що впали на розжарену основу кавоварки, зашипіли й запінилися. Вухань налив повне горня та підсунув його гостю. Андрій вдихнув міцний запах, сьорбнув гарячого напою. Той мав ледь кислуватий смак. Співрозмовник вибачився і зник за дверима.
За хвилину двері розчахнулися навстіж, як від удару ногою, і Андрій, звівши очі, уздрів перекошене лице свого двійника та сірий пістолет, наставлений йому просто межи очі.
— Де товар?
Андрій здвигнув плечима — й одразу ж дістав пістолетом у скроню. Цівка крові стекла по вилиці, з очей бризнули іскри.
— Обшукай його, — кивнув двійник вуханеві.
— Нічого нема, — розвів той руками, похапцем обшукавши Андрієві кишені.
— Геть звідси, — крізь зуби процідив двійник. — Ми самі побавимося.
Вухань прослизнув у двері, просочився в щілину, навіть не відчиняючи. Андрій, втупивши очі в картату сорочку двійника, чекав. Він завжди здогадувався, що так все і має скінчитися. І розвіють його попіл над Гангом… себто над Дунаєм, і не буде кому навіть на могилку його прийти…
— На коліна! — звелів двійник.
Андрій почав помалу опускатися, низько похиливши голову. Невже він не чинитиме спротиву? Невже так і стоятиме принижено навколішках, чекаючи вироку? Тим паче, що отой «Форт» — точно такий самий, як і в нього, і призначений він стріляти не бойовими патронами, а ґумовими кулями…
Андрій гойднувся вперед, щосили загилив двійникові головою в живіт, повис на руці з пістолетом. Двійник вивернувся. Андрій загарчав і скажено вкусив ворога. Давній звіриний інстинкт затьмарив свідомість.
Двійник захарчав і крутнувся на місці.
Пролунав постріл.
Далі все відбувалося, як у сповільненому кіно: двійник осідав, чіпляючись руками за стіл, його ноги роз’їжджалися, голова билась об край столу, одна рука нарешті впала додолу, розчепіривши пальці, що, розіп’яті на підлозі, не могли втримати ваги сповзаючого тіла, рука підкошувалася, доки тіло не завалилося набік, відкинувши голову з застиглими очима, з рота цівкою заструменіла темна кров.
З другої долоні випав темно-сірий «Форт», який… Андрій наблизив обличчя до зброї, звузив очі. Он подряпина на корпусі — то він сам на стрільбах випадково наступив на пістолет і проїхався з метр бетонною долівкою… І тут він усе втямив: коли він у Києві здав пістолет у сейф, любі приятелі переобладнали його під бойові патрони, тож Андрія б убили з власної зброї, втопили б у Дунаї у власному джипі, а замінив би його двійник… Замінив?! Але навіщо?!
За годину, сидячи на вогкому матраці поряд із Оленкою та клацаючи зубами, Андрій переповідав страхіття, що трапилось у підземеллі, але з кожним словом картина побаченого й пережитого стиралась, ніби й не було нічого, ніби він і не виходив із нічліжки, а марево… Ось вона, причина: чоло гаряче, спітніле, очі запалені, лихоманка так і трусить.
Оленка, сама ще занадто слаба, щоб виходити, попросила земляка-українця, котрий теж кантувавсь у нічліжці, принести гарячого молока й аспірину.
— Пий скоро, це і від застуди, і від нервів, — пхнула вона Андрію два паперові горнятка — один в одному — в руки. — У мене є ідея.
Зразу навпроти нічліжки стояла телефонна будка, де вечорами тупцяла черга напівсонних людей, а чийсь засапаний голос кричав у слухавку:
«Так, мамо, вже завтра виїжджаємо! Як Мар’янка? В ріці весь день просиділа? Ну, вона в мене завтра дістане! Не пускай її сьогодні на вулицю!»
За півгодини Оленка повернулась і всілася на матрац, задумливо роздивляючися свої обламані нігті.
— Який жах! — мовила вона до Андрія. — У тебе пилки нема?
— Ти де дзвонила?
— На Батьківщину.
— Нащо?
— Побачимо.
Наступні кілька діб минули в гарячці. Андрій не пам’ятав ні днів, ні ночей, тільки часом, коли розплющував очі, бо його вуст торкалося або горнятко гарячого молока, або бульйону, з темряви виринав шматок сірої стіни й темні Оленчині очі, які гляділи на нього тривожно й допитливо. Але відступила гарячка, і матрац уже не здавався розжареним, як пательня, і голоси не гули у вухах, і можна було навіть розрізнити окремі слова.
— Як невчасно захопила тебе хвороба! — говорила Оленка. — Я знайшла людину, яка, здається, не вигнала б нас, якби ми до неї нагрянули. Але куди ж тебе зараз такого?
— Хто це? — спитав Андрій.
— Латишева. Марина. Товаришка Тисовської. Вона тут в університеті за гроші Сороса вчиться.
— Як ти знаєш?
— У Київ дзвонила, — пояснила Оленка, затягуючись цигаркою.
— Латишева? Товаришка моєї шановної колеги? Це доля.