— Іншим разом, Терезіє, познайомлюся з твоєю мамою. Сьогодні поспішаю. Треба оформлятися на роботу в залізничне депо. Слюсарем. Через рік буду машиністом, от побачиш. Тепер… — він ласкаво подивився на Терезію, — маю право жити і працювати на закарпатській землі. — Він узяв руку дівчини, швидко приклав її долоню до своєї щоки: — До завтрього!
Терезія вийшла з дому разом з ним.
— Не проводжай, не треба, — запротестував Кларк.
— Та я не з тобою… мені треба до мами.
— А, на Чортове гніздо йдеш? — засміявся Кларк. — Можу скоротити тобі шлях. Сідлай мого скакуна, живо!
Не чекаючи згоди Терезії, він підхопив її, посадив на велосипедну раму, скочив на сідло, відштовхнувся від землі і помчав крутим спуском до Тиси.
Вітер шмагав Терезію в обличчя, на очах виступали сльози. Рівні ряди виноградників зливались у суцільний зелений масив.
— Повільніше, Іване! — закричала Терезія. — Зупини!
Там, де схрещувались дороги, що вели на покинуті землі, до Чортового гнізда, і до міста Явора, Кларк різко загальмував, зіскочив на землю і, підхопивши приголомшену Терезію на руки, притиснув до себе і поцілував в уста. Через секунду, залишивши Терезію саму на роздоріжжі, він уже мчав у напрямку до Явора.
Терезія проводжала очима Івана доти, поки він не зник за деревами. Зітхнула, похитала головою, усміхнулась і пішла до Тиси.
Ніколи ще закарпатський край не здавався Терезії таким чудовим, як сьогодні.
В долинах, на стрімких берегах Тиси, на луках, на узбіччях доріг, на полях, навіть в розколинах кам'яних сільських огорож — скрізь палає зелене полум'я весни.
Черешні, яблуні, груші збігають по південних схилах горбів, по просторих терасах. Вони стоять по коліна у воді на тому, заливному березі Тиси. Вони розбрелися по задвір'ях колгоспних садиб. Вони товпляться під вікнами будинків. Як вартові, застигли обабіч автомобільної магістралі. І всі дерева, молоді і дряхліючі, наче огорнені білим димом.
Поле, на якому працювала бригада матері, простяглося біля самої Тиси. Над ним стояв веселий гуркіт гусеничного трактора, який тягнув за собою довгий ланцюжок залізних борін.
Терезія здалеку розгляділа добре примітну постать матері. Ставна, в довгій чорній спідниці і просторій кофті, вона стояла поміж інших колгоспниць на вершині дамби і, приставивши руку до очей, дивилась на Тису. Терезія нечутно підкралася до матері, обхопила плечі ї очима, повними сміху, наказала колгоспницям мовчати. Мати повела очима ліворуч і праворуч, побачила міцні доладні дівочі руки, що лежали на темному, в білу горошинку сатині.
— Терезія!.. — промовила вона, мружачись і зморщивши губи в усмішці.
Терезія притулилась грудьми до спини матері, поклала на її плече русяву, в тугих косах голову:
— Як же це ви мене впізнали, мамо? В Тису, як у дзеркало, дивились, га?
Мати звільнилась від обіймів дочки, поправила на чорному, із синюватим полиском волоссі хустку, що сповзала на вухо, суворо подивилася на Терезію:
— Як упізнала?.. От коли народиш Івана та Петра, Стефанію та Ганку, тоді й сама навчишся вгадувати із. заплющеними очима дух своїх дітей.
Колгоспниці засміялись. Сміялася і Терезія. Мати уважно подивилася на рожевощоку, з сяючими очима дочку.
— Ну, яка ще в тебе радість? — спитала вона.
Терезія мовчала. Сказати чи не сказати, що приїхав Іван Бєлограй? Ні, при всіх не можна. Потім скаже, увечері, коли мати повернеться додому.
Із терника вийшли два прикордонники. Один з них був старшина Смолярчук, другий — солдат Степанов. Вони піднялись на дамбу, привітались.
Смолярчук був частим гостем у селі. Колгоспниці давно вже бачили, що він небайдужий до Терезії.
— Поглядаємо ось, — пояснила колгоспниця, — на своїх закордонних сусідів і радіємо.
Всюди, куди тільки сягало око, лежали напрочуд рівні, немов випрасувані гігантською праскою, затисянські землі — східний краєчок Великої Угорської низини. На цій зеленій скатерці, в її правому кутку, біля самої Тиси, здіймались шатра садів і червоніли черепичні дахи білих будиночків, ряд осокорів, таких же шатрових, спинаючись у небо, як і на цьому боці, вишикувалися біля підніжжя дамби. Все інше — рівнина, рівнина без кінця, без краю: ніжно-зелені озимі поля, біло-попелястий, обвітрений і підсушений сонцем зяб, шовковисто-чорна весняна рілля, густотрав'янисті квітучі луки, болотяний чагарник, мох, молода поросль осоки, квітучий терник, маленькі озера паводкової води. І всюди, далеко і близько — червоноколісні, пахкаючі синім димом трактори, плуги, сівалки, вози з насінним вантажем, великорогі воли.
Угорці, які працювали ближче до Тиси, давно помітили радянських колгоспників, що стояли на дамбі. Порівнявшись з ними на своєму тракторі або на парі коней, запряжених у плуг, вони знімали капелюхи, махали хустками.
— Виходить, знову змагання, Маріє Василівно? — . посміхнувся Смолярчук.
— Виходить, що так. — Марія Василівна ріжком темної хустки витерла обвітрені губи. — Тільки їм доганяти доведеться. Трохи пізно спохватилися. Ми ще восени свою частку Чортового гнізда виорали, а вони тільки починають.
— Ви не жалійте своїх сусідів, мамо, — сказала Терезія. — Доженуть.
— Я не жалію їх, дочко, а радію, на них дивлячись… Дівчата, по місцях!
Залишивши дамбу, розсипавшись по всьому полю, колгоспниці лопатами, залізними граблями, великими рогачами вирівнювали ті западини, видолинки, канави і старі рівчаки водостоків, які не взяла тракторна борона.
Смолярчук не відходив від Терезії.
— Ходімо, — покликав він дівчину.
— Куди? — здивувалась вона. — Нам з тобою не по дорозі.
Старшина похитав головою і тихо сказав:
— Ні, Терезіє, сьогодні нам з тобою по дорозі. Тебе хоче бачити начальник застави.
— Іди, коли запрошують, — сказала мати. — Даремно прикордонники не турбують.
— Ти не знаєш, Михайле, навіщо я потрібна вашому начальникові? — Терезія цілком спокійно, веселими очима дивилася на Смолярчука.
— Не знаю. Кажуть, у тебе сьогодні гості були?
— Були, тільки не гості, а гість.
— Хто такий?
— Іван Бєлограй! — відповіла вона. — А що?
— Та нічого…
— Хай мій гість вас не турбує. Гвардієць! Приїхав з Берліна. Всі груди в орденах і медалях.
Смолярчук спокійно усміхнувся.
— Так ти його давно знаєш, Терезіє?
— Давненько. Понад рік.
— А де ти з ним зустрілась?
— Ми до сьогоднішнього дня ще не зустрічались.
— Не зустрічались? — здивувався Смолярчук. — А як же ви познайомились?
— Через листи.
— І багато ви листів послали одне одному?
Терезія засміялась:
— Багато знатимеш, Михайле, — швидко постарієш, — сказала дівчина, намагаючись звести всю розмову на жарт.
— Це вірно, — покірливо погодився старшина.
Сотні людей зустрічав Смолярчук на своєму шляху з того часу, як йому стало відомо, що п'ятий порушник прорвався через кордон і безкарно розгулює на волі. В кожну незнайому людину пильно вдивлявся Смолярчук, але чомусь лише один Іван Бєлограй викликав до себе справжню підозру, хоча, перевіривши документи демобілізованого старшини, Смолярчук не знайшов у них нічого підозрілого. І чоботи на Бєлограї були зовсім не подібні до тих, що залишили відбитки в сараї. Однак Смолярчук, знаючи, як спритно маскуються вороги, допитливо придивлявся до незнайомця. Хоч як весело посміхався гість Терезії, проте він не міг приховати від пильного ока прикордонника судорожної напруженості свого обличчя. «В чім річ, — подумав Смолярчук, — чого він нервується?» Смолярчук вловлював також і в голосі гвардійця якусь напруженість і скованість. Очі Бєлограя, хоч він намагався дивитися спокійно і весело, все ж виражали тривогу і страх. Та й руки, що стискали руль велосипеда і розгортали бумажник з документами, ледь помітно тремтіли.
Усі ці підозри Смолярчука підкріплювалися тим, що він під час обшуку місцевості в районі Ніч-гори, де була вбита невідома людина, знайшов з допомогою Витязя напівзатоптану в сніг журнальну фотографію Терезії. Вона була наклеєна на глянсуватий, із золотим обрізом картон. Такий самісінький картон з фотографією Терезії побачив тепер Смолярчук і в руках демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Як слід розуміти цей дивний збіг? Признання Терезії, що вона лише сьогодні познайомилася з Іваном Бєлограєм, посилило підозріння прикордонника. Ясно, що всі фотографії дівчини належали Бєлограєві. Так, це безперечно. Але яким чином фотографія Терезії опинилась у Карпатах, біля вбитого, коли Івана Бєлограя тоді там і близько не було? А може, й був? Якщо так, значить, він причетний до цієї темної справи. Але все це поки, що були здогадки. Якби Смолярчук був твердо переконаний, що перед ним ворог, то він негайно затримав би цю людину.
Глава дванадцята
Найближчої середи, рівно о дванадцятій, в день і час, як заздалегідь було домовлено з Дзюбою, Кларк зайшов у перукарню на розі Ужгородської та Київської. У маленькій прихожій, за круглим столиком, заваленим старими журналами, сиділи клієнти, чекаючи своєї черги стригтися, і голитися. Серед них. був і найближчий помічник Кларка, голова артілі по. виробництву меблів. Він байдуже, поверх рогових окулярів, глянув на нового відвідувача, позіхнув і знов уткнувся в журнал, роздивляючись картинки. Хоч як вдало маскувався Дзюба, але Кларк зумів прочитати на його обличчі і в погляді справжній вираз. Він був тривожний. Що могло статися?
Кларк сів на вільний стілець поряд із Дзюбою, скрутив козячу ніжку і попросив у сусіда прикурити. Разом з коробкою сірників Дзюба передав записку. Затулившись журналом, Кларк прочитав її, одразу ж зібгав і непомітно проковтнув. Дзюба сповіщав, що органи безпеки зацікавились, вантажною машиною артілі..
— Шофер що-небудь знає? — пошепки спитав Кларк, коли вони залишились біля стола вдвох.
— Поки що нічого йому невідомо..
— Добре… —:. Кларк насупився. Міцні, нігті його вузлуватих пальців затарабанили по краю стола. Здавлене дихання насилу пробивалось через глибоко вирізані побілілі ніздрі.
Мовчав і Дзюба, терпляче чекаючи вирішального слова шефа. Він передбачав, який надійде наказ і ладен був негайно його виконати. Дзюба навіть устиг розробити певний план усунення Скибана.
— Не викаже, якщо?.. — спитав шеф.
Дзюба знизав плечима, на його обличчі з'явився вираз здивування: навіщо рискувати, коли. можна зробити все значно надійніше і простіше!
— Я й за себе не зміг би ручитися… — сказав він.
— Можна сьогодні або завтра перекинути його за Тису?
— Зараз не можна.
— Шкода втрачати такого хлопця, але… що вдієш, доведеться. — Кларк допитливо подивився на свого помічника.
Дзюба поспішно схилив важку бриту голову.
— Хто далі? — розгортаючи штору над дверима, гаркнув чорновусенький, з вискубаними бровами, завитий перукар.
Дзюба схопився і, округло змахнувши рукою, злегка вклонився в бік Кларка.
— Будь ласка, товаришу гвардієць, охоче поступаюсь, своєю чергою….. —…
— Не відмовляюсь, тому що дуже поспішаю… Спасибі! — сповнений гідності, — побрязкуючи медалями й орденами (це виходило ніби само по собі) демобілізований старшина пішов у суміжну кімнату.
Пора викласти хоч би коротко історію життя Скибами І Дзюби.
Шлях Скибана до американської розвідки був довгим, звивистим.
Скибан став шофером у післявоєнні роки. До цього він був різьбарем по дереву і жив у маленькому, з однією мулицею містечку, затисненому у вузькій гірській долині, на стику трьох кордонів: Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Вікна його будинку виходили прямо на кордон. За кам'яною огорожею двору, за два кроки від колодязя, був вкопаний кордонний стовп із зображенням лева, що став на задні лапи. Копаючи город або витягаючи воду з колодязя, Скибан перегукувався з іноземцями — його голос легко долітав до угорської і румунської землі. Розмовляючи про погоду, про види на врожай, про базарні ціни на вовну і бринзу, домоткане полотно і виноградне вино, Скибан легко ухитрявся повідомляти умовним шифром своїх чужоземних сусідів, коли і з яким контрабандним товаром вони повинні чекати на нього і що саме йому бажано одержати взаміну. Глухими, туманними ночами він пробирався через кордон. На ранок був дома. Деякі кордонні стражники знали про нічні пригоди Скибана, але мовчали, бо різьбар по дереву добре платив за це.
Щонеділі Скибан, сховавши на дні хури контрабанду, їхав у Явір продавати зроблені протягом тижня шкатулки, туристські палиці у вигляді гуцульської сокирки іграшкового розміру, випалені розпеченим залізом барильця, тарілки, блюда, вирізьблені із мореного бука і дуба свої вироби Скибан продавав явірському філіалу празької мебльової фірми «Корона», директором якого був Стефан Янович Дзюба. Йому ж він збував контрабанду.
Таємна дружба Скибана і Дзюби була перервана війною. Хортистський уряд, який на цей час завдяки Гітлеру поширив владу і на більшу частину Закарпаття, мобілізував Скибана. Кілька років він прослужив у польовій жандармерії, у мадьярській армії, яка проливала кров за Гітлера на. просторах радянської землі. Різьбар по дереву, контрабандист перекваліфікувався на шофера: Після розгрому хортистських дивізій під Воронежем і Сталінградом Скибан дезертирував. Убивши німецького офіцера, що їхав у відпустку через хворобу, і забравши його документи, Скибан втік з фронту і прибув у Явір. Стефан Янович Дзюба справдив сподівання Скибана. Він дав притулок другові, забезпечивши йому спокій і непогане існування до повного розгрому Гітлера і Хорті.
У жовтні 1944 року Закарпаття було визволене радянськими військами. Скибан мав можливість повернутися до себе додому. Але покровитель удержав його в Яворі.
— Ти мені тут ось як станеш у пригоді! — Дзюба ребром долоні різонув себе по горлу.
Скибан довго не роздумував. Дома тепер не розгуляєшся — змінилися часи. Кордон охороняли не зговірливі стражники, що працювали спільно з контрабандистами, не жандарми, які продавали паспорти і пропуски перебіжчикам, а непідкупні радянські прикордонники.
Скибан, оселившись у Яворі, почав працювати шофером в артілі по виробництву меблів, організованій передбачливим Стефаном Яновичем Дзюбою. Незабаром вияснилось, навіщо він був потрібен Дзюбі. Багато роз'їжджаючи по області, Скибан добре знав, що й де виробляється, де і які розташовані війська, які вантажі перевозять поїзди, де і як будуються мости і склади. Дзюба попросив Скибана добре запам'ятовувати все, що бачить і чує і докладно розповідати йому. Скибан зразу зрозумів, чим цікавиться його друг і на чию адресу надходять відомості. Пізніше, коли Скибан заслужив довір'я, Дзюба відверто розповів йому, на кого вони працюють. На той час, коли було одержане завдання роздобути «залізні» документи для Кларка, Скибан був уже випробуваним помічником Дзюби.
І все ж таки, незважаючи на це, Дзюба без вагань твердо вирішив позбутися Скибана: він занадто багато знав.
Дзюбі пішов п'ятдесят третій рік. Більшу половину свого життя, протягом тридцяти п'яти років, він служив американській розвідці.
Закарпаття ніколи не було складовою частиною Сполучених Штатів Америки. А проте був час, коли Вашінгтон хазяйнував у Мукачеві й Ужгороді, у Сваляві і Берегові, на Верховині і в Марамороській долині.
У Закарпатському обласному державному архіві є документи, які свідчать про те, що саме привабило уряд США і його президента Вудро Вільсона до «проблеми Прикарпатської Русі в 1918–1920 роках».
Перша імперіалістична війна, як відомо, закінчилась поразкою Німеччини та її союзника Австро-Угорщини. Природно, що народи, насильно загнані в лещата клаптевої імперії, при першій же можливості, користуючись сл її б кістю своїх віковічних гнобителів, вирішили самовизначитися. В Угорщині спалахнула революція, влада перейшла до народу. Зашуміли червоні прапори в Ужгороді, Сваляві, Мукачеві, Берегові, Хусті, на Верховині, в горах Рахівщини, в долині Тиси. Закарпатські українці потягнулись до молодої Радянської республіки, до своїх єдинокровних російських і українських братів. «Ми хочемо об'єднатися з Радами на Україні, — урочисто оголошувалось в маніфесті Свалявської народної ради,' яка складалася з лісорубів, гірських чабанів і землеробів. — Хочемо об'єднатися з усією Україною — Руссю, де наша руська мова і де бідний народ одержує землю І волю».
Президент США Вудро Вільсон 21 жовтня 1918 року заявив, що прагнення закарпатських українців «непрактичні і не знайдуть підтримки з боку союзних держав».
Натискуючи на військові штаби своїх союзників, Вашіпгтон водночас використав і місцеві американські можливості. В різних містах Америки жило багато закарпатців, що втекли із своєї землі від злиднів, голоду і холоду, які там лютували. От серед них на перших порах і почала діяти американська розвідка. Вона заслала до закарпатських емігрантів свою надійну агентуру — уніатських священиків, панів превелебних, і ті збили покірні собі в усьому організації: «Об'єднання греко-католицьких російських братів у США» і «Об'єднання греко-католицьких церковних братів». У надрах цього дволикого попівського братства фабрикувались страхітливі наклепи на Радянську Росію, поширювались потім по Америці і експортувались у далеке Закарпаття.