Паралельно з агентами, одягненими в ряси, діяли світські шпиги, у звичайному одязі.
Журналіст Лагута і якийсь Жаткович, юрисконсульт. фірми «Дженерал моторс», створили «Американську народну раду русинів». Її головою вони зробили Ю. Гардоша, фабриканта. Ця «рада» розгорнула шалену агітацію проти приєднання Закарпаття до Радянської Росії і за те, щоб приєднати Прикарпатську Русь до буржуазної Чехословаччини, покірної волі США.
12 листопада 1918 року в американському місті Скронтоні відбувся конгрес русинів, його організатор Жаткович добився прийняття делегатами конгресу такого рішення, яке продиктували йому у Вашінгтоні. Вірний прислужник Уолл-стріту негайно похвастав своєю перемогою перед президентом Вудро Вільсоном. Білий дім відгукнувся ніжною телеграмою: «Шановний пане Жаткович! Дякую Вам за листа від 15 листопада. Питання, про які він повідомляє, дуже мене цікавлять. Радію з Вами успіхові, якого Ви досягли на шляху до кращого майбутнього. Щиро Вам вдячний Вудро Вільсон».
Саме він, президент США, благословив Жатковича і Гардоша на поїздку до Парижа, на мирну конференцію. Агенти американської розвідки виступили 19 лютого 1919 року у Версальському палаці як представники Прикарпатської Русі.
Вашінгтон і його військова розвідка, намагаючись розв'язати «закарпатську проблему», звичайно, не обмежували діяльності своїх агентів кордонами США. На Закарпаття була послана військова місія на чолі із старим досвідченим майстром таємних справ полковником Бенджаміном Паркером. За часом це збігалося з відкритою інтервенцією Америки проти Росії. Війська Пентагона вели бої проти молодої Червоної Армії на Півночі, на Далекому Сході, на Закавказзі. Полковник Паркер і його воєнна місія атакували Країну Рад із заходу, через Карпатські гори.
Закріпившись при штабі французького генерала Енноке, при головнокомандуючому білою карпато-російською армією, яка провадила нещадну боротьбу із закарпатськими партизанами й червоногвардійськими загонами, Бенджамін Паркер закладав міцні, розраховані на тривале існування диверсійні та шпигунські бази, створював агентуру і засилав її в Росію, повчав військових інтервентів, білорумун, білочехів і білофранцузів, як вони повинні приборкувати і підкоряти червоне Закарпаття, готував кадри націоналістичних терористів і підбирав кандидатури міністрів маріонеткового уряду. Між іншим, у складі місії полковника Паркера був капітан Франклін Кларк, батько Ральфа Кларка.
Воєнну місію Паркера протягом всього часу перебування його на Закарпатті підтримувала американська чорносотенна «духовна місія», споряджена всесвітніми єзуїтами. Її очолювали особистий посол папи римського Нярадій і американець Гордон. «Духовна місія» насаджувала в церквах свою агентуру, навербовану з числа превелебного уніатського духовенства, зводила наклепи на народну владу, погрожувала непокірним карами небесними, готувала грунт для окупантів.
Інтервенти розгромили народний рух за приєднання Закарпаття до Радянської України.
Перемігши сьогодні, Паркер потурбувався і про завтрашній день. У травні 1919 року він заснував в Ужгороді філіал американської розвідки, прикритий фіговим листком «Американського комітету цивільної інформації».
Стефан Янович Дзюба, на той час комівояжер фірми «Корона», був одним з перших «кореспондентів» цього комітету. Він, як і всі завербовані, надсилав американцям потрібну їм інформацію з усіх кінців Закарпаття і виконував окремі доручення полковника Паркера. На долю Дзюби випало високе довір'я «Американського комітету цивільної інформації»: організація постачання зброї і грошей петлюрівцям, які безчинствували на території Радянської України.
Служив Дзюба, в міру потреби, американцям і за режиму президента Массарика, і регента Хорті, і фюрера Гітлера. Після приєднання Закарпаття до Радянської України американська розвідка, побоюючись втратити досвідченого агента, тримала Дзюбу в особливому резерві і користувалась його послугами у виняткових випадках.
Глава тринадцята
Посадивши на заднє сидіння «Победы» двох автоматників, майор Зубавін вирушив у гори — на північ, у саме серце Карпат.
Зразу за мостом починались чорні, виорані, забороновані і вже ледь зеленіючі квадрати полів. На схилах горбів цвіли сади. А в горах де-не-де ще лежав вогкий, ніздрюватий сніг, але біля підніжжя гір, вздовж дороги, в канавах шуміли весняні струмки і крізь іржавий листяний панцир пробивались проліски.
Гірський квітень! Усі його радощі сприймала душа Зубавіна, незважаючи на те, що їхав він у Карпати не на прогулянку, а по шофера Скибана в ліспромгосп «Оленяче урочище».
— Північний полюс! — сказав водій, дістаючи з кишені куртки рукавиці, підбиті білим хутром.
Десятки автомобілів спускались із засніженої Верховини. Почувши гудок грузовика за наступним поворотом, шофер гальмував машину, звертаючи на узбіччя, а Зубавін в цей час пильно вдивлявся, сподіваючись побачити за склом кабіни обличчя Скибана.
Одержавши додаткові дані від прикордонників про «п'ятого» порушника, Зубавін повністю — тепер він був у цьому переконаний — відтворив картину подій на кордоні дільниці п'ятої застави в пам'ятну туманну березневу ніч. Він графічно, умовними знаками на великому аркуші креслярського паперу позначив шлях шефа Карела Грончака від берега Тиси до пивного бару. Дальший його маршрут визначався з труднощами, за уривчастими фактичними даними і різними здогадками.
В той день, коли був порушений кордон на дільниці п'ятої застави, Скибан, як зазначалось у путівці, порожняком повернувся зі Львова, куди доставляв чергову партію меблів. Зубавін кілометр за кілометром вивчав маршрут Скибана і точно встановив, де той був і що робив.
З'ясувалось, що порожня тритонна вантажна машина 23–13 стояла біля мінерального джерела Студенець; шофер мив кузов. Через дві години ця ж машина, уже навантажена буковими дошками (їх видав без накладної комірник другого лісозаводу), була помічена під час в'їзду в село Ключарі. Повернувся Скибан до себе в гараж пізно ввечері, без дощок.
Встановлено, що Скибан, перш ніж повернутися зі Львова у Явір, побував у прикордонному районі. Саме його, Скибана, тритонка простояла кілька годин недалеко від будинку колійного обхідника, ніби у зв'язку з ремонтом ската, а насправді чекаючи «гостей» з того берега.
Машину з номером 23–13 бачили тієї ночі в районі вокзалу. Без світла, без сигнальних вогнів вона промчала Залізничною вулицею і мало не збила телефоністку міського телеграфу, яка переходила дорогу.
Чи випадково потрапила машина 23–13 в район вокзалу, чи з певною метою? Чи поїхав другий пасажир Скибана в яке-небудь інше місто, чи залишився у Яворі? На всі ці запитання може дати вичерпну відповідь лише шофер Скибан.
І останнє кільце в ланцюгу фактів: автоінспектор, що спеціально оглядав машину Скибана, установив, що всі п'ять покришок непошкоджені. Тепер Зубавін зрозумів, а якою метою був зведений наклеп на майстра Чеканюка. Було вирішено арештувати Скибана. Але здійснити цього не вдалося, бо артіль відрядила шофера з машиною в дальній карпатський ліспромгосп. Чекали його день-два — Скибан не повертався. Тоді Зубавін сам поїхав у Карпати.
Водій повернув голову до Зубавіна:
— Ось і Оленяче урочище! За тією церковкою — контора ліспромгоспу.
— Заїдемо в гараж, — сказав Зубавін.
У гаражі машини 23–13 не було. Голова явірської артілі Дзюба, який перебував вище, в горах, у лісорубів, викликав сьогодні вранці Скибана до себе.
На Каменецьку дільницю вела вузька, засніжена, погано вторована і дуже покручена дорога. «Победа» Гнила над урвищем з найменшою швидкістю.
За крутим поворотом дорога різко падала вниз, повторюючи всі химерні закрути глибокої ущелини. На снігу добре було видно свіжі рубчасті сліди широких подвійних шин. Вони довго тягнулись точно по колії, паралельно ущелині. На льодяному відрізку дороги, перед мостом, слід раптом вирвався з колії і завернув різко праворуч, до провалля.
— Стоп!
Шофер обережно загальмував, зупинився на мосту. Зубавін розчинив дверці автомобіля і, не виходячи з нього, подивився вниз:
— Запізнились!
На дні чорної, незамерзлої маленької річки лежала вантажна машина, перевернута догори колесами. Навіть не бачивши її номера, Зубавін ладен був ручитися, що це той самий, скибанівський грузовик. Ще не знаючи причини катастрофи, Зубавін був переконаний, що вона не випадкова, що вона організована тим, для кого арешт Скибана міг бути смертельно небезпечним. Так, добре оберігали «п'ятого» порушника!
Спускаючись до оповитої прозорим серпанком річки, яка сердито шумувала на вкритому мохом камінні, Зубавін розмірковував над новим завданням, що постало перед ним. Не чекав він такого крутого повороту подій. Вдало все підстроєно. Можливо, комісія автоінспекції, яка через годину або дві буде розслідувати причину аварії, зробить висновок, що катастрофа сталася внаслідок необережного гальмування надміру п'яного водія. Можливо, розтин загиблого під час аварії Скибана покаже, що він керував машиною майже нічого не тямлячи.
Звичайно, зовні, можливо, все це буде саме так, але насправді…
Додавши копію акта, складеного комісією, до справи Скибана, Зубавін націлить усіх своїх працівників на те, щоб з'ясувати справжні причини аварії. Хто штовхнув Скибана в провалля? Лише необережність, горілка чи його передбачливий спільник? Розв'язати цю задачу — означає розплутати весь вузол, так хитро зав'язаний «п'ятим» порушником. У розпорядженні Зубавіна є багато матеріалів, що характеризують водія розбитої машини. Так, йому не вперше вирушати в дальній рейс у п'яному стані. Скибан, звичайно, любив випити, але робив він це завжди вміло. Шофери, які працювали з ним, розповідали, що він здатний проковтнути за одним разом літр горілки і після цього, наче нічого й не було, вести машину по гірській дорозі. Не може бути сумніву, що загибель Скибана організована. Треба шукати того, хто це зробив.
Зубавін знесилився, спукаючись по стрімкому скелястому схилу ущелини. Він сів на камінь, важко дихаючи і витираючи залите потом обличчя. Відпочивши, закурив і, розганяючи рукою дим, заклопотано подивився вгору, на дорогу і міст, намагаючись уявити собі, як була інсценізована аварія. Очевидно, той, хто сидів у кабіні поруч із Скибаном, на підходах до мосту попросив водія зупинитися і потім оглушив його ударом по голові або навіть зразу вбив. Що зробив убивця Скибана після того, як заволодів машиною? Перейшовши на ліве крило, він круто повернув руль в бік провалля, витягнув до відказу важельок ручного газу, переключив важіль швидкостей на першу передачу і, відпустивши витиснену педаль зчеплення, спрямував грузовик на міст, а сам зіскочив на землю… Збивши поручні моста, машина з мертвим водієм звалилася в провалля. Поки долетіла до води, вона, мабуть, разів з п'ять перевернулась у повітрі.
Зубавін кинув недокурену цигарку і продовжував спуск. За кілька хвилин він стояв по коліна в крижаній воді перед купою зігнутого, понівеченого заліза і, хмурячись, кусаючи губи, дивився на мертвого водія, затисненого між розщепленою передньою стінкою кузова і пружинною стінкою шоферського сидіння. Велика, гола, з проломом на потилиці голова. Сиві брови над опуклими скляними очима…
Убитий був не шофер Скибан, а голова правління явірської артілі по виробництву меблів Стефан Янович Дзюба, якого дуже добре знав Зубавін. Шофера Скибана не було під уламками грузовика. Не було його слідів і на березі річки, на сніжній цілині. Відбитки його чобіт були знайдені нагорі, на дорозі. Собака, пущений по сліду, привів до автостради і далі виявився безсилим.
Кларк оселився на південній околиці Явора, на Степовій. Ця тиха, малолюдна вулиця, не освітлювана ночами, без бруку і тротуарів, мала одну особливість: усі її старовинні одноповерхові будиночки до самих димарів ховались у зелені виноградної лози, черешень і яблунь, тополь і лип, квітучого бузку і вишень.
Перш ніж потрапити в будь-який будинок Степової вулиці, треба обов’язково пройти через сад, виноградник або палісадник.
… Кларк пізно ввечері повертався додому. Вся Степова від краю до краю була повита мороком. Жодного освітленого вікна. В молодому листі лип і тополь шелестів дрібний, тихий, звичайний для Закарпаття дощик. У темряві ледь блищали свіжі калюжі.
Кларк повільно, з непокритою головою, жадібно вдихаючи нічне весняне повітря, йшов вздовж живоплоту. Китиці бузку і гілки японських вишень, важкі від води, пестливо хльоскали його по щоках, плуталися у волоссі, освіжали своєю прохолодою. Кларк відпочивав. Ой, яка це насолода — не озиратися, шукаючи погляду що підозріває, не напружувати до краю нервів, не маскуватися перед усіма і кожним, виконуючи важку роль веселої, задоволеної життям, заслуженої людини, фронтовика, який добре знає собі ціну, і водночас простого й скромного російського хлопця Івана Бєлограя…
Підійшовши до свого будинку, Кларк відчинив хвіртку і, переступивши поріг, зупинився. Ні, він не піде в цю задушливу, з одним вікном, з одним стільцем, з твердим і вузеньким ліжком кімнату, подібну до келії або тюремної камери. Цілу ніч, до солов'їних пісень, просидить у весняному саду.
Він навпомацки знайшов у темряві лавку, сів і, спираючись спиною об стовбур липи, підвів обличчя до неба, заплющив очі і посміхнувся. Чудово!
Приглушений обережний голос несподівано перервав блаженство Кларка:
— Добривечір, товаришу Бєлограй!
— Хто… хто там? — Тільки величезним зусиллям волі Кларк примусив себе не скочити з лавки.
— Це я, Скибан. Шофер… Не бійтеся. Живий Скибан, а не привид.
З-за куща бузку вийшов сутулий чоловік у непромокальному пальті і капелюсі. Він сів на лавку поруч з Кларком. Від нього тхнуло горілкою.
— Прошу вибачити, звичайно, за турботу, пане Бєлограй, але мені конче потрібно поговорити з вами.
Розмовляв він півголосом, майже пошепки, спокійно перекидаючи з долоні на долоню розкритий ніж, довгий і вузький, що сліпив Кларку очі своїм нестерпним блиском.
— Я радий, дорогий друже, що ти прийшов. Як справи? — спитав Кларк, удаючи, що не здивований появою Скибана і ніби не помічаючи небезпечної іграшки в його руках.
— Раді ви чи не раді, а я от узяв та й прийшов… І не піду, поки про все не домовимось.
— Щось трапилось? — занепокоївся Кларк.
— Не прикидайтеся, пане Бєлограй. Зі мною це зайве. — Він присунувся і штовхнув Кларка ліктем. — Не копай, як кажуть, іншому яму, сам у неї впадеш. Подумайте тільки, це бидло Дзюба, царство йому небесне, хотів мене на той світ відправити! Не на того натрапив! — він усміхнувся і ще раз штовхнув Кларка. — Вам тепер ясно, пане Бєлограй, з ким маєте справу? — і, не чекаючи відповіді, уже тверезо й діловито, тоном наказу сказав: — Слухайте мене уважно. Післязавтра у свій перший закордонний рейс вирушає комсомольський паровоз Василя Гойди. Вночі, над ранок, я заберусь під цей самий паровоз. У мене буде подвійний азбестовий мішок, в який ви мене впакуєте і замаскуєте під колосниковою решіткою паровозної топки в піддувалі. — Скибан помовчав, пробуючи нігтем лезо ножа і дивлячись на Кларка блискучими очима. — Запитання будуть?
Кларк сказав:
— Все ясно. Я забезпечу вас доларами і явкою.
— От; і добре, домовились! Люблю догадливих людей! На добраніч! — Скибан підвівся, простягнув Кларку руку і стиснув пальці так, що вони хруснули. — Не прорахуйтеся ще раз, пане Бєлограй!
— Виграв!.. Виграв!..
З такими словами слюсар Бєлограй вискочив в обідню перерву з червоного кутка паровозного депо. Він розмахував над головою брошурою в білій обкладинці.
— Скільки? — із заздрістю спитав слюсар Степняк, у якого Бєлограй працював підручним.
Бєлограй схопився за голову:
— Ой, стільки, брате, що й казати страшно!
— Тисячу?
— Більше.
— Дві?
Бєлограй блаженно примружився:
— Бери вище!
— П'ять?
— Ще вище.