Один за одним мигтіли зелено-червоні прикордонні стовпи і високі дозорні вишки.
Ґрунтова дорога вибігла з лісу прямо на шосе. Весело шарудячи дрібною галькою, що нагадувала про море і гірські ріки, газик пішов швидше.
— Комендатура, — півголосом промовив ад'ютант.
Промені фар вихопили з туману невеликий ставок, зарослий комишем, греблю, кам'яні стіни водяного млина і приземкувату будівлю на березі річки. З тилу до комендатури прилягав густий ліс. На тому боці, на західному березі річки, світилися вогні села.
Шофер, очевидно, подумав, що генерал обов'язково затримається в комендатурі і сповільнив хід газика.
— Вперед! — сказав Громада. — На заставу!
П'ята застава містилась недалеко від Тиси, за двісті метрів від кордону, по сусідству із землями колгоспу «Зоря над Тисою».
Великий, недавно збудований рублений будинок, де розміщалися прикордонники, три веселих теремки з різьбленими наличниками і войовничими півнями на гребенях дахів (тут жили начальник і його заступник), низька лазня, що пахне свіжим деревом, довга конюшня, приміщення для собак, дощаний навіс над стосами наколених дров, колодязь з журавлем, драбина, кільця, жердини і перекладина для гімнастичних вправ, гравійні доріжки — все це обнесено невисоким частоколом, ледь потемнілим від часу і дощів.
Довідавшись від сусідньої застави, що генерал Громада їде до нього, капітан Шапошников враз осмикнув кітель, підвівся і, дивлячись у вікно, через яке неясно виднілась Тиса, замислився: чи все гаразд у його господарстві, за яке йому доведеться відповідати перед генералом?
Шапошников думав про кордон. Ні, не про широку річку, не про службову смугу, не про прикордонні знаки, не про зовнішній вигляд кордону. На кордоні можна нагородити що завгодно і скільки завгодно. Однак техніка лише утруднить доступ ворогам, але не зупинить їх, якщо за технічними перешкодами не стоятимуть люди. На людях, тільки на них тримається охорона кордону. От про це, про людей, про те, що становить плоть і душу державного рубежу, і думав Шапошников. Він у думці оглянув передній край своєї дільниці від флангу до флангу. І перед ним постали такі різні, але всі однаково дорогі обличчя солдатів, єфрейторів, сержантів, старшин, офіцерів. Шапошников допитливо вдивлявся в цей живий кордон і думав: чи вірно він розставив людей, чи не залишилось де-небудь лазівки для порушника, чи всі прикордонники готові почути ворожу ходу і крізь туманну імлу? Шапошников твердо відповів: так, усі, і навіть Каблуков. Усім вірив капітан Шапошников, на кожного надіявся — не підведе.
Частини генерала Громади охороняли одну з наймолодших дільниць кордону Радянського Союзу. Виникла вона внаслідок договору СРСР з Чехословацькою Народною Республікою, яким було завершено велику справу злиття в одну сім'ю українського народу.
Шапошников, тоді ще лейтенант, разом з багатьма іншими офіцерами потрапив на закарпатський кордон у перші ж дні його утворення. В ті часи на берегах Тиси ще не було ні прикордонних знаків, ні іншого обладнання кордону.
Наполегливо і старанно, з року в рік Шапошников зміцнював і вдосконалював охорону кордону на своїй дільниці. Він зумів зробити більше, ніж того вимагав обов'язок служби. Існувала теорія, що в горах неможливо поставити на шляху порушника таку досить серйозну перешкоду, як службова смуга. Шапошников наперекір цій теорії обладнав КСС. Змиє її дощем, понесуть весняні паводкові води плоди багатоденної важкої праці — все одно незабаром вздовж кордону знову виростала службова смуга. Там, де гранітні схили були стрімкі і земля не трималась, ставили рублені соти, кліті, одну над одною, східчасто, засипали важким камінням, а потім м'якою землею, яка добре відбиває сліди. Всі сусідні застави наслідували його приклад.
Багато вклав Шапошников праці в обладнання дільниці застави. Але ще більше довелось йому попрацювати, щоб глибоко знати людей свого підрозділу, як їх повинен знати офіцер-прикордонник. Знати, хто до чого здатний, хто що може зробити, — це значить підібрати ключі до різних характерів. Відповідаючи за людей, ти повинен знати їхні смаки і нахили і, кінець кінцем, навіть повсякденний настрій Іванова чи Петрова, Каблукова чи Смолярчука. О, це аж ніяк не дрібниця — чудовий настрій прикордонника! Усіх прикордонників, які вибилися з тієї чи іншої причини із звичайної колії, він брав під особистий нагляд, боровся за них.
Не пізніше як сьогодні заступник Шапошникова, молодий лейтенант, що недавно закінчив школу, запропонував тимчасово усунути від прикордонної служби єфрейтора Каблукова на тій підставі, що той останніми днями, чекаючи демобілізації, став особливо задумливий, неуважний, похмурий. Не можна, мовляв, наполягав заступник, довіряти йому охорону кордону в такому стані.
Якби Шапошников погодився з пропозицією свого заступника і підписав відповідний наказ, Каблуков, звичайно, ще більше спохмурнів би. Не схвалив би цього несправедливого рішення і генерал Громада. Побачивши прізвище Каблукова викресленим із списку солдатів, що несуть службу на кордоні, генерал, безперечно, сказав би: «Не чекав, товаришу Шапошников! Як чудово ви обладнали кордон, а людину… людину не зуміли підбадьорити!»
…Імлистий присмерк, насичений густим водяним пилом, спускався з гір. У вигулах загавкали собаки. В собачому хорі помітно вирізнявся голос Витязя. З конюшні долинув стукіт кінських копит і змішаний запах кінського поту, просякнутої дьогтем збруї і гною.
На стальній перекладинці тренувався прикордонник в оранжовій майці, білявий, із стриженою головою. Через відчинену кватирку казарми почувся настирливий зумер, а потім і суворий голос чергового по заставі:
— «Яблуня» слухає. Що?.. Телефонограма? Давай, записую.
За кілька хвилин черговий розшукав Шапошникова у дворі застави.
— Дозвольте доповісти, товаришу капітан? Телефонограма з штабу загону. — Товсті обвітрені губи чорнобривого, чорноволосого сержанта розтягнулись у нестримній посмішці. — Про єфрейтора Каблукова. Демобілізували.
Далі Шапошникову все було ясно, але черговий не відмовив собі в приємності слово в слово повторити те, що значилось у наказі про демобілізацію.
Шапошников у канцелярії прочитав телефонограму. Сержант стояв біля порога і мовчки, виразними своїми очима запитував: «Дозвольте? Я знаю, що треба далі робити».
Начальник застави посміхнувся:
— Повідомте Каблукова. І викресліть його з добового наряду. Замість Каблукова призначте Степанова.
— Єсть повідомити…
Черговий чіткою веселою скоромовкою повторив наказ капітана і стрілою побіг у казарму.
Каблуков, на подив Шапошникова, не дуже зрадів, довгожданому наказові. В усякому разі, на його обличчі це слабо відбилося: воно, як і раніше, було серйозним, зосередженим.
Вся казарма, всі прикордонники гули збудженими голосами, а Каблуков був стриманим.
— В чому справа, товаришу Каблуков? — спитав Шапошников, заходячи через деякий час до казарми.
— Все добре, товаришу капітан. Мати зрадіє. Тільки… — єфрейтор почервонів до сліз. — Як же я поїду, коли тут…
Каблуков замовк, але Шапошников усе зрозумів.
— Нічого. Їдьте зі спокійним сумлінням, — сказав він. — Ваше місце на заставі займе Степанов. Гідна заміна. Бажаю вам щасливого мирного життя. — Шапошников простягнув єфрейторові руку.
Той схопив її і не відразу випустив:
— Товаришу капітан, дозвольте останній раз піти в наряд з цим наймолодшим прикордонником Степановим? Дозвольте, товаришу капітан!
Шапошникову хотілося обійняти Каблукова, але він лише сказав:
— Добре, підете.
Генерал Громада, прибувши на кордон, перевірив планування роботи на заставі, організацію охорони, службу нарядів, виконання розкладу занять, стан зброї, чи добре перуться солдатські простирадла, чи смачна і за нормою приготована вечеря, чи добре нагодовані службові собаки. Скрізь усе було гаразд. Генерал вважав своїм обов'язком сказати про це начальникові застави.
Два прикордонники, озброєні автоматами, в куртках і брезентових плащах з відкинутими капюшонами зайшли в кімнату, де були генерал Громада і начальник застави.
Єфрейтор Каблуков доповів, що наряд прибув за одержанням наказу на охорону державного. кордону. Прикордонники зупинились перед великим, з низькими бортами, на високій підставці ящиком, у якому був розміщений майстерно зроблений макет дільниці п'ятої прикордонної застави і підступів до неї: річка, узлісся, гірські схили, шосе, польова дорога, стежки, кладовище, одиноке дерево, чагарник, канави, яри.
Каблукова генерал знав; другого, білобрового, світлоголового солдата, він бачив уперше.
— Як ваше прізвище? — спитав Громада, звертаючись, до солдата.
— Степанов, товаришу генерал.
— Славнозвісне прізвище.
Хто в прикордонних військах не чув про трьох братів Степанових! Один загинув на західному кордоні, другий поранений в Карелії, третій служив у Забайкаллі. Тепер перед генералом Громадою стояв четвертий, менший брат славнозвісних Степанових.
— Давно на заставі?
— Недавно, товаришу генерал. Тиждень всього. Я призваний лише три місяці тому.
— Але якщо по-іншому ви будете рахувати строк своєї служби, то років отак з п'ятнадцять набереться, не менше. Вірно?
— Так точно, товаришу генерал.
— Виходить, ви не новачок на кордоні. Про ваших братів я давно чув, а тепер і з вами познайомився. — Громада обернувся до начальника застави: — Товаришу капітан, давайте бойовий наказ.
Шапошников допитливим поглядом з ніг до голови оглянув прикордонників, перевірив зброю, патрони, спорядження, телефонну трубку. Особливу увагу приділив ракетному пістолету — чи всі належні кольори ракет в наявності. І, нарешті, переконавшись, що прикордонники мають при собі індивідуальні медичні пакети, фляги з водою і електричний ліхтар, Шапошников дав бойовий наказ. Генерал стояв оддалік, прийнявши положення «струнко».
Прикордонники вислухали капітана. Потім старший з них, Каблуков, слово в слово повторив наказ: як і куди вони повинні вирушити, яких додержувати запобіжних заходів, що робити на випадок виявлення порушників.
В юнацькому голосі Каблукова виразно звучали урочисті наказові інтонації начальника застави.
Багато разів Громада давав сам і слухав наказ про охорону державного кордону Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І щоразу — чи було це на сопках біля озера Хасан, чи на березі Тихого океану, на Дністрі чи на Чорномор'ї — завжди у таких випадках хвилювався.
Коли прикордонники вийшли, Громада підійшов до капітана:
— Ви завжди так даєте наказ?
— Завжди, товаришу генерал. — Шапошников запитливо глянув на Громаду.
— Правильно робите. Віддавання наказу на охорону державного кордону — це один з найурочистіших моментів прикордонної служби. Командир у таких випадках повинен говорити так, щоб його слова западали в серце солдата. І тоді ось ці ярки, ці дороги, це криве дерево, ця стежка пам'ятатимуться і через двадцять років.
Громада поклав руку на ящик, заплющив очі, і пальці його обережно обмацували макет: поглиблення підвищення, дорогу, берег річки, одиноке дерево…
— Я міг би отак, із заплющеними очима, пройти всюди, де охороняв кордон. Сотні кілометрів. По березі океану. По тайзі. В горах. А знали б ви, який був кордон тридцять років тому! Дротяне загородження в одну нитку — і то рідкість. Для зв'язку із сусідньою заставою кінного посильного направляли. А одягнені як були? Черевиків мого розміру, пригадую, не знайшлося в цейхаузі, і мені довелося взути молдаванські постоли із сириці. Обмундирування було теж не по зросту. Але все одно шпигунів ми топили в Дністрі, знищували на землі, брали живцем… Як поживає Смолярчук? — спитав Громада, круто міняючи розмову.
— Все гаразд, товаришу генерал.
— Не зазнається більше?
Хоч Громада пом'якшив своє запитання усмішкою, однак це був не просто жарт. З того часу, як Смолярчук став славнозвісним, він одростив собі довге волосся і пишні вуса, щоб не впадала людям у вічі молодість, яку Смолярчук поки що вважав за тягар для себе.
На щастя, «зазнайство» Смолярчука тим і обмежилось.
Як тільки старшина виходив на кордон, він ставав тим Смолярчуком, якого уряд удостоїв ордена Леніна, а народ — великої слави.
— Старшина Смолярчук начисто збрив свої вуса, — сказав капітан.
— Результат вашої виховної роботи? — спитав генерал.
Очі Шапошникова весело блиснули:
— При взаємодії з Оленою.
— Ага, он як…
Через годину, коли генерал Громада вечеряв у солдатській їдальні, відчинилися двері, і на порозі виріс черговий по заставі. Обличчя чергового було рішучим, владним.
— До зброї! — скомандував він.
Усі прикордонники вискочили з-за столів, кинулись на двір.
Генерал Громада спитав себе: «Чи не той, головний, завітав?»
Глава шоста
Коли смеркалося, з боку карпатських хребтів різко потягло холодом, і тепла Тисянська долина почала поступово наповнюватися вогким туманом. До настання темряви його густі і важкі хвилі вийшли з берегів багатоводної Тиси, перевалили дамби, затопили виноградники, сади, прикордонні знаки і орієнтири. Якби не гори, що впритул підступали до кордону, тисянський туман розлився б по всій землі Закарпаття. Переступивши поріг казарми, Каблуков і Степанов одразу ж пірнули в білу вологу імлу.
Пройшовши кілька кроків хрусткою від гравію стежкою у напрямі до річки, Каблуков зупинився, подивився на вогні застави, що принадливо мерехтіли в тумані. Востаннє Каблуков бачить свою рідну заставу вночі. Повернеться з наряду вже вранці, нашвидку збере свої солдатські пожитки і подасться до Явора, а звідти — в Москву і далі, до Білого моря.
Прикордонна застава!.. З дня на день, з тижня на тиждень, з року в рік прикордонна застава вимагала від тебе важкої праці, і все-таки ти любив її. Вона — колиска твоєї мужньої юності. Сюди ти прийшов з ковилевим пушком на щоках, закоханий в життя, але не знаючи, що таке удачі й неудачі, не озброєний власним життєвим досвідом. Пригадай перші свої прикордонні ночі. Якими довгими здавались вони, як часто відчував ти тривогу і невпевненість! І який ти спокійний, холоднокровний тепер. На заставі ти жив виключно тим, що чекав, шукав, висліджував, переслідував і знищував, якщо він не здавався, лютого ворога твоєї Батьківщини — порушника кордону. Але ця глибока зосередженість анітрохи не обмежувала сприймання тобою життя. Навпаки. Твоя постійна готовність до боротьби, до подвигу, випробування, яким ти піддавався повсякденно, невпинне виховання волі і гостра пильність, звичка до відповідальності за свої рішення і дії — все це стало твоїм великим життям. Куди б ти не потрапив після прикордонної служби, всюди твоїм надійним помічником і мудрим порадником буде досвід, набутий на заставі. Багато дечого зітреться у твоїй пам'яті, але порівняно недовгий період життя на кордоні залишиться вічно свіжим. І ти розповідатимеш про нього синам і внукам…
— Ну й погодка! — пробурмотів Каблуков. Він дістав з кишені куртки тонко сплетену мотузку, подав один її кінець Степанову: — Тримай! Ясно, для чого нам ця мотузка?
Степанов трохи було не відгукнувся одним упевненим словом «ясно». Він вчасно утримався, щоб не вразити єфрейтора, якому, як він відчував, хотілося погордувати своїм великим досвідом, повчити молодого прикордонника. Хай учить, хай гордиться.
— А навіщо вона, ця мотузка? — спитав Степанов.
Каблуков охоче і докладно пояснив. При такій поганій видимості, як сьогодні, прикордонний наряд повинен надіятися головним чином на свій слух. Коли прикордонники будуть іти дозорною стежкою поряд або на близькій відстані, то вони не почують, що діється на кордоні: кроки один одного перешкодять. Як же в такому разі рухатись? Нарізно. Це потрібно зробити ще й тому, що в туманній імлі можна лицем в лице зіткнутися з ворогом, мимоволі підставити себе під його кулі — однією чергою порушник може знищити наряд.