Але, роз'єднавшись у тумані, дозорні втрачають необхідний зоровий зв'язок. Ось тут-то і здасться мотузка як засіб сигнального зв'язку: смикнув за кінець один раз — «Вперед!», двічі — «Назад!», тричі — «Стій! Увага!»
— Тепер ясно? — голос Каблукова був ласкаво-покровительський, а рука по-дружньому лежала на плечі Степанова.
— Ясно, товаришу єфрейтор, — з повагою відповів Степанов, розуміючи, що це повинно бути приємно старшому наряду.
— Тримайся за кінець міцніше, — Каблуков смикнув мотузок, і наряд рушив до кордону.
Метрів за двісті, обережно рухаючись протоптаною по цілині стежкою, Каблуков і Степанов підійшли до службової смуги. В руках єфрейтора спалахнув електричний ліхтар. Сильний промінь насилу прорізав туман і невиразно освітив клаптик землі КСС.
Службова смуга прикордонної землі… Прикордонникові вона найрідніша в усьому білому світі. Вона йому відома так само, як власна долоня, — кожна її зморщечка, кожен горбик, кожна виїмка. Дубовий або тополевий лист на неї упаде — не залишиться непомітним. Птах або заєць пробіжить по ній — все побачить прикордонник.
Наряд повільно і обережно рухався до лівого флангу, вздовж службової смуги, контролюючи її: чи не займана вона, — чорна, без стеблинки бур'яну, дрібно спушена, в неглибоких подовжніх рівчачках?
Туман, як і раніше, низько слався над землею, його ледве пробивав електричний промінь, але Каблуков добре все бачив, йому здавалося, що сьогодні він і бачить і чує вдесятеро краще, ніж учора або тиждень тому, його чуйне вухо безпомилково фіксувало нічні звуки. Хлюпотіла швидка Тиса під урвищем. Час від часу осипався підмитий берег. Пробігав вітер по голих вершинах осокорів. Десь дзявкала лисиця. Кричала сова. Далеко-далеко, на Великій Угорській рівнині, стогнав біля закритого семафора паровоз.
Густий туман не заважав Каблукову орієнтуватися. За прикметами, тут і там розкиданими вздовж дозорної стежки, він легко визначав, де знаходиться. Ось кам'янисте дно рівчака, промитого весняними дощами, — виходить, пройдено уже понад третину шляху. Через п'ятдесят кроків має бути пеньок старого дуба. Справді, так і є, ось він. Через сім хвилин зачорніє крізь товщу туману голубий стовбур дуба, розбитого блискавкою, потім на другому, на правому флангу з'явиться великий, глибоко врослий в землю валун.
Останній наряд. Останній дозір за майже трирічне прикордонне життя Каблукова. Там, удома, не буде нарядів і нічних тривог, не спалахне сигнальна ракета, не пролунає голос слідчого собаки. Вдома він може спокійно спати з вечора до ранку. Може… але хтозна, чи засне? Не раз і не два, мабуть, пригадає з ниючим болем у серці і цю туманну ніч, і ці Карпатські гори, веселого Смолярчука, начальника застави, друзів і товаришів, усе неповторне своє прикордонне життя. Каблуков усміхнувся, подумавши, що він, ще не ставши людиною цивільною, ще не знявши обмундирування, ще не залишивши кордон, уже тепер, випереджаючи час, нудьгує за кордоном…
Знизу, з боку Тиси, почувся якийсь новий звук, що досі не долітав до Каблукова. Єфрейтор одразу ж зупинився, прислухаючись. Так, він не помилився: там, на березі річки, неспокійно загаласувала зграя галок. Що стривожило їх?
Каблуков різко смикнув мотузок. Уривчасто дихаючи, навшпиньках підбіг Степанов.
— Чуєш? — спитав єфрейтор…
Степанов приставив долоню до лівого вуха!
— Галки. Здається, на тому боці, в Угорщині, — невпевнено, пошепки відповів він.
— Ближче. На нашому березі… — І єфрейтор знову завмер, слухаючи ніч. — Перевіримо! — рішуче сказав він, ведучи за собою Степанова.
Не дійшовши метрів з тридцять до лівого флангу застави, до того місця, де, за розрахунком Каблукова, кричали галки, він заліг і перестав дихати. Чекав п'ять… десять… двадцять хвилин.
Із сизої пітьми ночі долинав стриманий гомін Тиси, хрускіт щебінки під важкими, кованими чобітьми колійного обхідника. І нічого більше, жодного звуку, який викликав би сумнів.
Вузька смужка землі розділяла зараз порушників і прикордонників. Не бачачи один одного і не чуючи, лежали вони по обидва боки КСС. Коли б Кларк або Граб спробували зараз просунутися вперед хоч би на один метр, Каблуков враз почув би найобережніший рух і в потрібний момент виріс би у них на дорозі. Але Кларк і Граб наче завмерли, не поворухнули й пальцем. І Каблукову надокучило чекати. Він підвівся. Вслід за єфрейтором підвівся і Степанов. Молодий прикордонник, усім єством своїм націлений на те, щоб виявити, затримати, схопити порушника кордону, і не уявляв собі, як близько він був від мети.
Каблуков увімкнув ліхтар і, не кваплячись, рушив назад, до правого флангу, пильно оглядаючи чорну, глибоко спушену і акуратно розлініяну зубами борони землю. Все гаразд, на лівому флангу жодних слідів. А галки? Що їх все-таки стривожило? Смолярчук і Витязь? Ні, зараз вони повинні бути в іншому напрямку. Може, і справді галчача метушня донеслась з того боку Тиси? Напевне. В такий туман легко помилитися.
Заспокоївши себе, Каблуков повеселішав, і йому знову захотілося бути великодушним. Він зупинився і, перебираючи руками по туго натягненому мотузку, чекав, поки наблизиться Степанов.
— Ну. слухачу, попрацював вухами? Нічого не виявив? — спитав він, нахиляючись до молодшого наряду. — Тепер треба попрацювати й очима. Бери ось ліхтар, крокуй за головного.
Степанов міцно стиснув ліхтар і попрямував уздовж кордону до правого флангу дільниці. Він був щасливий, що єфрейтор довірив йому огляд службової смуги. Ні, він не просто оглядав її — він її досліджував.
Сліди ворога часто бувають так уміло замасковані, що навіть досвідченого прикордонника збивають з пантелику. Свої сліди на м'якому спустошеному грунті КСС порушники замітають віниками, жмутком трави, загладжують граблями. Якщо і рівчачки на спушеному грунті розміщені не так, як звикло бачити око прикордонника, якщо навіть не видно вм'ятин слідів, але подекуди земля темніша, ніж усюди, — значить, тут побував лазутчик, який присипав свої сліди землею. Найбільш спритні, натреновані порушники намагаються перебратися, через КСС на спеціально сконструйованих ходулях або з допомогою довгої жердини, стрибками. Щоб не залишити слідів своїх ніг, шпигуни і диверсанти укривають спушений грунт трав'яними доріжками, килимками, дошками, колодами. Розраховуючи обдурити слідопитів, вони взуваються в солом'яні і повстяні постоли, в спеціальне «модельне» взуття, яке залишає на КСС слід ведмедя або дикого кабана, корови або коня.
Невичерпні хитрощі порушників, але й неусипна пильність прикордонників.
Степанов ішов вздовж службової смуги, пильно вдивляючись в пухку вогку землю. Кілометр. Другий. Широкою грядкою тягнулась КСС, зі сходу на захід.
Ще кілометр, уже останній. Ось і великий валун, який давним-давно, можливо, тисячу років тому, скотився з гір. Це вже правий фланг застави.
— Перекур! — скомандував єфрейтор.
Каблуков сів на оброслий мохом валун, дістав жерстяну коробку з тютюном, почав повільно скручувати товсту цигарку.
— Курити? — стривожився Степанов. — Адже не можна. Забороняється…
Каблуков махнув рукою.
— В такий ось туман? Нічого за два кроки не побачать. Не можу я зараз не курити. Останні солдатські цигарки…
Накрившись полою шинелі, він запалив сірник, жадібно втягнув у себе махорковий дим і заплющив очі.
Степанов стояв на дозорній стежці, вдивляючись і прислухаючись до туманної тиші.
— Е, і заздрю ж я, брате, тобі! — раптом пошепки сказав єфрейтор.
— Заздриш? Це чого ж? — здивувався Степанов.
— Тобі ще два роки носити зелений картуз із зірочкою, а мені треба завтра або через тиждень насовувати на голову яку-небудь клапоуху шапку або кепочку з ґудзиком.
— В чому ж справа? Залишайся на кордоні.
— Ні, поїду. Одна нога моя уже там, біля матері… — Він гірко посміхнувся. — А друга, можливо, так і залишиться тут.
Позітхавши, Каблуков підвівся і, взявши у Степанова ліхтар, пішов назад по дозорній стежці. Знову електричний промінь заковзав по чорній глянцевій смузі, знову Каблуков не зводив з неї очей. Напроти розбитого блискавкою дерева, на правому флангу дільниці застави, йому здалося, що КСС має незвичайний вигляд. Він зупинився.
Придивившись, Каблуков виявив дуже слабкі, невиразної форми відбитки. Їх було двадцять шість. Розміщені вони були приблизно на віддалі 80 сантиметрів один від одного, впоперек усієї смуги, від краю до краю. Форма відбитків не подібна ні до сліду людини, ні до сліду звіра.
— Напевно, хитро вигаданий слід. — Каблуков став навколішки, пильно оглядаючи відбитки. — Так, маскований. Порушники! — твердо заявив він, підводячись.
Мабуть, жодне слово не впливає на прикордонника з такою силою, як це специфічне — «порушник». Там, у тилу, потім розберуться, хто він, цей порушник, якого рангу, куди і звідки йшов, з яким завданням. А перед прикордонником, коли на його дільниці порушник проривається через державний рубіж, стоїть єдине завдання — якомога швидше піймати ворога і знешкодити його або знищити.
Вимовте найтихішим шепотом у головах хворого прикордонника: «Порушник» — і він усе зробить, щоб підвестися. Скажіть це тривожне слово втомленому солдатові, який тільки-но повернувся з наряду, — і він миттю взується і одягнеться, схопить гвинтівку з примкнутим штиком і буде готовий до найзапеклішого бою з ворогом, до сутички сам на сам, до тривалого переслідування — по ущелинах і горах по тайговому лісі, по болоту, по глухих комшлових зарослях, по піщаній пустелі.
Все, що займало думки Каблукова до цього часу, він відкинув, забув. Бачив лише сліди на КСС.
— Чуєш? — здавленим шепотом спитав Степанов, торкаючи єфрейтора за плече. — Хтось іде.
Каблуков виключив ліхтар і навів автомат у бік кордону, на звук кроків, які швидко наближалися.
Інструктор служби собак старшина Смолярчук вийшов на охорону кордону близько десятої години вечора, його супроводжував рядовий Салтанов і слідча вівчарка Витязь. Від застави до КСС вони йшли стежкою, доступною кожному прикордонникові. Перетяли службову смугу і одразу ж потрапили в зону, яка безпосередньо прилягає до лінії державного рубежу. Смолярчук кожної ночі,» в будь-яку погоду, виходив сюди і повільно крокував по добре йому знайомій стежці, бере-' гом Тиси, із заходу на схід або зі сходу на захід, контролював з допомогою Витязя вузьку смугу землі між річкою і КСС — чи немає на ній чужих слідів. Смолярчук пустив Витязя, глухо скомандував:
— Шукай!
Безшумно ступаючи своїми м'якими сильними лапами, низько нахиливши масивну голову, витягнувши хвіст, Витязь, не поспішаючи, просувався по стежці. Все для нього було тут звичним: і місцевість, і її запах. Для нього не мала зовсім ніякого значення та обставина; що ніч була непроглядна: він був здатний почути порушника і крізь товщу туману.
Як правило, слідчий собака, почувши запах порушника, шалено кидається по його сліду. Якщо інструктор поводком знизить темп погоні, собака швидко втомиться і не зможе провадити розшук.
Витязь спокійно біг вперед. Значить, Смолярчук міг бути цілком упевненим, що по дільниці ніхто з чужих не проходив.
Через однакові проміжки часу, через кожні дві хвилини, підкоряючись виробленому рефлексу, Витязь оглядався на інструктора, ніби чекаючи наказів.
Смолярчук командував шепотом, який міг уловити лише чуйний собака:
— Слухай!
Головатий, з широкими грудьми, на високих ногах, бистрий Витязь неначе кам'янів. Він слухав. Потім поволі, спокійно повертав голову в бік Смолярчука і акуратно складав вуха: все, мовляв, гаразд, можна просуватися далі. Старшина жестом посилав собаку вперед..
П'ять років тому Смолярчук одержав Витязя у школі службового собаківництва. Смолярчук потрапив туди пізніше за інших, коли вже всі собаки були розподілені. Залишалося вільним лише одне, всіма курсантами відкинуте цуценя. Воно було особливої породи, з чудовою родовідною, але захиріло через довготривалу хворобу, яка слабо піддавалась лікуванню. З ним довго возилися і кінець кінцем списали б, якби вчасно не прийшов Смолярчук. Він узяв охляле, довгоноге, шолудиве щеня під свій догляд і не пошкодував ні зусиль, ні часу, щоб виходити його…
Усім молодим собакам в перші ж дні навчання дали клички. Дістало ім'я і щеня Смолярчука. Витязем назвали його, звичайно, на сміх. Кожен курсант вважав за свій обов'язок поглузувати з голенастих ніг Витязя, з його безнадійно обвислих вух, з голого хвоста і випнутих ребер.
І перепадало ж Смолярчуку, коли він насмілювався виводити свого Витязя, вимащеного з ніг до голови задушливою ветеринарною маззю, в оточення чистих, здорових щенят!
Смолярчук займався із занедбаним подалі від собачого шуму і від шкільної метушні. Навчав і лікував. І через рік вивчив і вилікував. Витязь став невпізнанним. Зміцнів. Набрався сили.
… Пробігши метрів з п'ятдесят, Витязь зупинився, замахав хвостом і тихенько заскавучав — вірна ознака того, що десь недалеко відбувають службу свої, тобто прикордонники. Запах кожного солдата і офіцера застави Витязь добре засвоїв і ніколи не плутав його з чужим запахом.
Смолярчук прислухався. Праворуч, за лінією КСС обережно і рівномірно рухався наряд. «Каблуков і Степанов», подумав старшина.
Витязь весь час махав хвостом, чекаючи наказів. Смолярчук підкликав його до себе і, погладивши, посадив біля самих ніг.
Поки вони відпочивали, наряд, який відбував службу по той бік КСС зайшов далеко вперед. Рухався він, пильно маскуючи світло.
Але ось туманну імлу раптом прорізав промінь електричного ліхтаря. Він описав дугу і тривожно метнувся до землі, неспокійно обмацуючи її. Досвідчений слідопит Смолярчук зразу зрозумів у чім річ: на спушеному грунті виявлено сліди.
Він підняв Витязя і, викинувши руку вперед, уривчасто і владно сказав:
— Шукай!
Тривожність інструктора негайно передалась собаці, він кинувся в гущу туману, потягнув за собою Смолярчука. Той стримував його, вкорочуючи поводок.
Хвилини за дві або три збудження Витязя дійшло до краю: він кидався праворуч і ліворуч від дозорної стежки, повертався, рвався бігти вперед. Смолярчук зрозумів, що собака чує слід. Метрів за десять Витязь нахилив голову до землі, злобно наїжився і круто звернув праворуч. Смолярчук побіг за ним, в наш тил, тепер уже незважаючи на те, що топче КСС.
Момент, коли собака тільки ступив на слід лазутчика, — найвідповідальніший в роботі інструктора. Він з шаленою, сліпою силою кидається слідом за порушником, вириває поводок з рук інструктора, намагається дістати повну волю.
Збудженість вівчарки, її лютість, бажання наздогнати ворога такі сильні, що вона може, якщо їй дати волю, або, далеко не досягнувши мети, знесилитися, або взагалі загубити слід, піти хибним шляхом. Але навіть і в тому разі, коли собаці вдасться досягти мети, все одно нічого доброго не вийде. Порушник, звичайно, не буде чекати, поки собака, наздогнавши його, схопить за горло, він скористається зброєю і знищить його раніше, ніж підійде інструктор.
Смолярчук добре знав особливу агресивність свого четвероногого друга. Ні в якому разі не можна зараз давати йому довгий поводок. Навпаки, треба весь час стримувати. Але стримувати розумно, помірно, не відвертаючи від мети і не збиваючи із сліду.
Ледве-ледве перетягнеш в інший бік, і тонко настроєний, звичайно послушний твоєму рухові організм собаки перестане працювати на одній хвилі з тобою.
Обережно стримуючи вівчарку поводком і в той же час заохочуючи командою: «Слід! Слід!», Смолярчук швидким кроком просувався, за Витязем.
— Стій, хто йде? — донісся з-за густої стіни туману голос Степанова.
Заспокоюючи Витязя, що відскочив убік, Смолярчук півголосом назвав пропуск. Спалахнув і ліг йому під ноги промінь електричного ліхтаря. Єфрейтор Каблуков доповів:
— Товаришу старшина, на КСС виявлено сліди. Замасковані.
— Скільки? Свіжі? — Не чекаючи відповіді, Смолярчук попрямував до службової смуги. Освітивши її і швидко оглянувши, наказав: — Повідомте на заставу.
Витязь злісно шкірив зуби, випускаючи піну з пащі. Смолярчук відвів собаку вбік, щоб він трохи заспокоївся, наказав йому сидіти, а сам повернувся до відбитку сліду порушника.