— Ну, подивимось, що ти за маска, — сказав він, уключаючи ліхтар і передаючи його Степанову. — Світи.
Смолярчук вирішив насамперед зайнятися видимим слідом. Вивчаючи слабкі, невиразні відбитки на КСС, він шукав відповіді на чотири основні питання, які постали перед ним: скільки порушників пробралось на радянську землю? коли це сталося? в якому напрямі вони зникли? що говорять сліди про зовнішній вигляд і фізичний стан лазутчиків?
— Та-ак, маска була розумна, — сказав він. Пройшовши по КСС паралельно знайденим відбиткам, Смолярчук переконався, що сліди, зроблені ним і чужі, розміщені приблизно в однаковій послідовності. Висновок напрошувався сам по собі: тут хитро пройшли люди, на ногах яких були спеціальні пристрої. Коли ж вони пройшли? Важкий туман рівномірно зволожив пухку землю КСС. Але там, де пролягли сліди, грунт не встиг потемніти і був дещо світлішим, ніж усюди. Виходить, слід порівняно свіжий, порушники не встигли далеко зайти.
В якому ж напрямку зникли лазутчики — в горах чи за Тисою? Це треба встановити точно, не довіряючи побіжному поглядові, йдучи нормально, людина, звичайно, переносить центр ваги тіла на носок занесеної вперед ноги. І які б пристрої не застосовував порушник, він обов'язково залишить глибокі вм'ятини збоку носка. Змірявши глибину відбитків, Смолярчук встановив, що найглибша їхня частина була повернена в наш тил.
Залишилось тепер з'ясувати, скільки порушників і хто вони. Не знаючи цього, не можна починати переслідування. Смолярчук повинен точно знати, з яким противником матиме справу.
Це може придатися йому і на той випадок, якщо «Собака відмовиться працювати, — для порівняння даних при викритті ворога.
Завидна порушники могли ступати так, щоб сліди одного строго співпадали із слідами іншого. В туман цю хитрість вони не могли використати успішно, хоч і намагались. Смолярчук без особливих труднощів знайшов ознаки групового переходу кордону: нерівномірну ширину і довжину відбитків, характерні поріжки між ними.
Вимірявши нарешті ширину кроків порушників — 78–80 сантиметрів, — Смолярчук одержав відповідь і на останнє питання: усі три лазутчики були чоловіками, притому високими на зріст.
Стоячи навпочіпки, Смолярчук не кваплячись записував усі дані в свою маленьку акуратну книжечку в червоній шкіряній оправі і спокійно, грунтовно викладав свої висновки прикордонникам, що оточили його. Наприкінці він дістав з кишені непромокальний мішечок з алебастровим борошном, відстебнув флягу з водою і, зробивши сметаноподібну суміш, залив нею один з відбитків. Степанов не відводячи очей, з повагою і навіть з деяким страхом стежив за діями Смолярчука і слухав його пояснення. Вкрай напружений момент, дорога кожна секунда, а він такий спокійний, такий діловито неквапливий, наче перебуває не на кордоні, не в бойовій обстановці, а на учбовому пункті…
Тривога на заставі!.. Хто б там не був — генерал з тридцятирічним бойовим досвідом прикордонної служби або молодий прикордонник, — все одно твоє серце обвіє холодок при словах: «До зброї!»
Сержант, черговий по заставі, зробив крок до Громади, приклав руку до козирка:
— Товаришу генерал, старший наряду…
Генерал кивнув у бік капітана:
— Доповідайте начальникові застави.
— Товаришу капітан, старшина Смолярчук додатково повідомляє, з кордону: слід груповий, у наш бік. Троє. Чоловіки.
— Троє. Он як! Крутий поворот справи. У який бік слід?
— Порушники подалися на північ.
— На північ? — Громада перезирнувся з начальником застави.
На півночі, в горах і лісах, мало населених пунктів, там боротьба з лазутчиками буде швидкою і короткою. Вдесятеро ускладнилося б і переслідування і розшук, якби сліди завели в таке велике місто, як Явір. На щастя, цього не трапилось. Так-то воно так, але… чому порушники пішли на північ? Що їм там треба? Яка в них мета? Якщо серед них той, про якого розповідав парашутист Карел Грончак, — то заради чого він поліз в тупик? Спеціалістові по залізничних диверсіях нічого робити в горах і лісах. Ні, ні, тут щось не те.
— Якої давності слід? — спитав Громада.
Шапошников перевів погляд на сержанта, і в очах його відбилась тривога: що той скаже?
— Смолярчук доповідає, що слід свіжий. Годинної давності.
— Хто пішов на переслідування?
— Смолярчук з Витязем, єфрейтор Каблуков і рядовий Степанов. Напарник Смолярчука залишився маячити на службовій смузі.
— Добре. — Громада кивком голови відпустив сержанта і обернувся до начальника застави: — Яке ваше рішення, товаришу капітан?
Шапошников енергійним рухом, наче відрубуючи, кинув ребро долоні на схему дільниці кордону п'ятої застави:
— Сюди посилаю додаткові наряди для охорони кордону. Тут, — він гучно ударив другою долонею по нижньому краю карти, — перекриваю усі дороги і організую паралельне переслідування.
— Згоден, — сказав Громада. — Правильне рішення. Вишліть ще один наряд напереріз імовірному шляху порушників. Де він, цей шлях? — спитав Громада.
Шапошников, подумавши мить, відповів:
— Принадлива ось ця глуха лощина на правому флангу: густий чагарник, неглибокий струмок з твердим дном веде до автомобільної дороги.
— Так, і на мій погляд це найімовірніший напрям лазутчиків. Націльте наряд на верхній край лощини. І зараз же, негайно, пошліть дозор на лівий фланг, ретельно обдивіться КСС. Найкраще, якщо ви займетесь цим особисто. Не виключена ще яка-небудь несподіванка.
Даючи останнє розпорядження, Громада виходив з того, що в той час, коли одна група порушників пройшла по правому флангу застави, а друга могла водночас просуватися $а лівому. Бувало й таке. Іноді кордон демонстративно порушувався одразу на двох напрямках з метою домогтися успіху на третьому, нібито менш важливому напрямку, куди и направлявся головний порушник.
На подвір'ї застави, за туманним вікном, почувся тупіт розпалених коней, збуджене гавкання сторожових собак, стримані голоси прикордонників.
Застава, як завжди в таких випадках, точно діяла за наказом і волею капітана Шапошникова: група прикордонників із слідчим собакою пішла по сліду порушників, друга — паралельно, третя — поспішала відрізати ворогові шляхи імовірного виходу в населені пункти, до шосейної дороги і залізниці. Фланги прикривали сусідні застави. Кордон на всій цій дільниці був закритий — відрізався шлях ворогові назад на той випадок, якщо він спробує повернутися туди, звідки прийшов.
Рухливі, добре озброєні прикордонники застави повинні в найкоротший час зімкнути навколо порушників петлю. Виходу з неї нібито нема.
Досвід Громади однак говорив про те, що перше кільце оточення, зроблене лише силами застави, не завжди забезпечує перемогу над порушниками. Необхідно створити кільце оточення на значно більшій площі і більшої щільності, щоб запобігти всяким несподіванкам.
Генерал наказав телефоном своєму штабу ввести в дію резервні підрозділи і частини.
Час — найважливіший фактор у прикордонній службі. Створюючи свою схему заходів, Громада ретельно підрахував, куди може, перейшовши кордон, добратися за одну годину або, скажімо, за п'ять годин найспритніший досвідчений лазутчик. При цьому передбачалося, що порушник може пройти вдвічі більшу відстань, ніж звичайний пішоходець при найсприятливіших для нього умовах.
З кожною хвилиною все щільніше й щільніше затягувалась петля навколо ворога.
Стрілка годинника підходила до цифри, коли, за розрахунками генерала і за результативними даними операцій подібного характеру, порушники повинні були бути схоплені.
Громада чекав… Хоч би одного захопили живцем…
Уважно вивчивши сліди, Смолярчук повернувся до собаки.
Витязь встиг відпочити і заспокоївся. Узявши його за поводок, старшина спокійним, але владним голосом скомандував:
— Нюхай! Слід!
Витязь рвучко нахилив голову, енергійно обнюхав сліди і рвонувся вперед.
— Добре! Добре! — хвалив старшина собаку і, ледь стримуючи його на поводку, біг за ним.
Степанов слідував на відстані видимості. Поруч нього, майже плече-в-плече, — Каблуков.
Бігти можна по-різному: швидко, витрачаючи сили, або зберігаючи їх і тим самим виграючи час.
Смолярчук біг розважливо, без сліпого азарту, згубного для дальнього переслідування, його поведінка передавалась Витязю. Собака впевнено йшов по сліду: спочатку по зарослій бур'яном лощині, потім по гірському схилу, по дну лісового байрака. Густий туман не був для нього перешкодою.
Все, що було властиве Витязю: сміливість, витривалість, огида до їжі з чужих рук, злість до сторонніх людей, загострений нюх, тонкий, натренований слух, уміння лазити по драбинах, стрибати через огорожі, відданість своєму хазяїнові — все, абсолютно все було прищеплене йому людиною. Сотні, тисячі кілометрів пройшов Смолярчук з Витязем в години тренування. Лісом та ярами, степом та болотами. Вдень і вночі. Близько ста кілометрів на північ, на схід і на північний схід виходили Смолярчук і Витязь по явірській окрузі. Ось і тут, де вони зараз знаходяться, теж побували не раз. Тому собака так вільно, впевнено себе почуває.
З-за хмар вийшов місяць. Чим стрімкіше до півночі підносились гірські схили, тим прозорішим ставав туман. Ось уже крізь блідий серпанок завиднілися дерева, кожне окремо, а через деякий час ліс почав проглядатися в глибину. Тепер, незважаючи на різке підвищення місцевості, і бігти було легше — при світлі сміливішою і сильнішою почуває себе навіть та людина, яка не боїться темряви.
Смолярчук озирнувся. Каблуков не відставав ні на крок. Він, як і досі, біг зліва від старшини, трохи позаду. Поверх плече єфрейтора Смолярчук побачив вилицювате, розчервоніле, сповнене рішучості обличчя Степанова.
Десь ліворуч і праворуч від Смолярчука йшло паралельне переслідування. Далеко попереду, там, у горах, до вузлів доріг і перевалів скакали верхові прикордонники, які поспішали навперейми ворогові. Смолярчук ще не бачив жодного прикордонника з цих груп, але він твердо знав, що начальник застави послав йому щедру допомогу. І думка про те, що його товариші по зброї, його друзі — вся рідна п'ята застава піднята по тривозі, що всі підтримують його, разом з ним поділяють відповідальність за схоплення порушників, — думка ця надавала Смолярчукові сили, зміцнювала впевненість у собі.
Витязь рівномірно тягнув поводок, його вовче забарвлення різко вирізнялося на зеленомоховитому лісному покриві. Масивна, клиноподібна морда майже не відривалась від землі. Між чорними сухими губами біліли крупні ікла. Пухнастий хвіст раз у раз задирався вгору. Гостроверхі вуха ні на мить не втрачали настороженості, їжилася сива шерсть на могутній шиї. Сильні лапи залишали на вогкому грунті великі вм'ятини.
У заболоченій низині, що з'явилась несподівано, сліди раптом зникли. Ні, вони не зникли, це твердо знав Смолярчук, вони є, але Витязь не знаходив їх під водою. Він робив одне коло за одним, витягував шию і принюхувався до верхніх шарів повітря.
Смолярчук покликав до себе собаку. Пестячи його, заспокоюючи, він розмірковував, куди пішли порушники: вгору чи вниз по течії заболоченого струмка? Звичайно, їм зручніше вийти он туди, в березняк, який росте на протилежному, сухому кінці низини. Великий досвід боротьби з порушниками, знання їхньої тактики допомогли Смолярчукові вгадати виверт ворога, зекономити час, скоротити шлях переслідування. Витязь, як і чекав Смолярчук, швидко знайшов продовження сліду на тому боці струмка, в березняку. Петляючи, сліди потяглися нагору, потім вивели на світлу галяву, а звідти знову в густий і вогкий ліс, куди майже не пробивалось місячне світло.
Витязь рвався вперед і скавучав. Звичайно така поведінка собаки означає, що поблизу причаїлися порушники. Смолярчук не зупинився, знаючи, що в лісі на вологому, вкритому мохом грунті, внаслідок малорухомості повітря свіжий слід зберігається дуже довго. Витязь збуджений саме з цієї причини — свіжішим, «гарячішим» став слід.
Досвід підказував Смолярчукові також, що порушники доклали всіх зусиль, використали кожну хвилину, щоб якнайдалі відійти від кордону, якнайшвидше вибратися із забороненої зони на простір. Значить, можна переслідувати сміливіше, не гаючи дорогоцінного часу на запобіжні заходи. Поки що вони зайві. Поки що!
Собака живе в світі запахів. У лісі цей світ особливо різноманітний і складний. Людина не вловлює і сотої частки того, що доступно собаці. На шляху Витязя носилася сила запахів — ефірних масел, коріння багаторічних рослин, мохів, пошкодженого ґрунтового покриву, прілого листя, різних лісових мешканців. Витязь розрізняв серед них той єдиний запах слідів порушників, який почув на вихідному рубежі. Навіть боковий вітер не міг до кінця знищити цей особливий, неповторний запах тих, кого розшукували.
— Добре! Добре! — підбадьорював друга Смолярчук.
Раптом Витязь збуджено вискнув, різко зупинився. Старшина відпустив поводок. Собака рвучко кинувся вбік.
Пробігши кілька метрів, він зупинився під деревом, біля покинутого порушниками ранця німецького зразка, Смолярчук підняв його, передав Каблукову і побіг далі, слідом за собакою.
Дорога! Це найтрудніше для собаки завдання — не загубити «свій» слід на великій дорозі, серед інших, сторонніх слідів.
Витязь нерішуче зупинився. Простим оком було видно, як багато тут, на дорозі, пройшло людей, корів, коней. На вологій землі добре відбились взуття, копита, колісні шини.
Нерішучість собаки зросла б, коли б Смолярчук хоч на хвилину взяв під сумнів його здібності. Тільки б но старшина нервово сіпнув поводок, — як він міг би вмить «забути» слід.
— Шукай, шукай слід! — владно дав він команду. І Витязь знову пішов уперед.
Пробігши метрів двісті по дорозі, Витязь зупинився, посилено принюхуючись. Потім він різко, під прямим кутом, звернув праворуч, потягнув старшину в ліс і вивів на галявину, в центрі якої були складені стоси березових дров. З підвітряного боку стосу здіймався дим багаття і долітали голоси.
«Вони!» подумав Смолярчук і, оглянувшись на Степанова і Каблукова, поклав палець на спуск пістолета. Але дивна річ: Витязь не виявляв особливого занепокоєння. Поведінка собаки бентежила старшину. Чи не на хибному сліду Витязь?
«Вірю я тобі, друже, але все-таки проконтролюю», вирішив Смолярчук. Він жестом наказав Витязю йти біля ноги. Собака підкорився наказу, але неохоче.
Безшумно з'явившись з-за стосу, Смолярчук витягнув уперед руку з пістолетом:
— Руки вгору!
Два літніх чоловіки, що сиділи біля багаття, схопилися, тримаючи над головами шматки хліба, сало і спечені картоплини. На їхніх обличчях не було страху.
Смолярчук уже знав, що перед ним люди сторонні, тобто такі, що не мають відношення до того, що сталося вночі на кордоні. Однак він причіпливо перевірив їхні документи. Це були лісоруби-сезонники.
Де і коли собака збився із сліду? Смолярчук з допомогою лісорубів з'ясував, яким шляхом вони пройшли сюди, на галявину, і де саме їхні сліди перетинали сліди порушників.
Повернувшись назад, Витязь узяв залишений слід і знову помчав уперед. «Молодець!» подумав Смолярчук.
Витримано і це випробування, мабуть, чи не найтрудніше. Навіть добре навчений, але спеціально не натренований собака нерідко губить слід в таких випадках і відмовляється його шукати.
Великі були можливості Витязя, але не безмежні. Смолярчук зрозумів, що собака почав стомлюватись. Не через те, що пробіг сім або вісім кілометрів, — для витривалого собаки це справжні дрібниці. Витязь витратив сили на те, щоб серед безлічі інших запахів розшукувати сліди порушників. Це нелегка робота. Якщо вчасно не дати собаці відпочити, то в нього на деякий час притуплюється чуття.
Смолярчук обережно зупинив Витязя і уклав його на траву, під кущем горішника.
У кишені старшини були припасені шматочки холодного м'яса і грудочки цукру. Він ліг поряд із собакою і почав підгодовувати його, заохочувати командою: «Добре, добре!» і міцно, як вірному другові, потискуючи мокру, в ранішній росі, собачу лапу.