Перший запій та перше виведення з запою далися всім важко, мабуть, тільки завдяки прагматичності Ірки вдалося з усім впоратися, донька знайшла потрібних лікарів, спокійно розмовляла з ними, дивилася, як татові роблять крапельницю, слухала байки. Нарколог відразу зрозумів, що родина пристойна і всі, навіть клієнт, опираються алкоголізму, але нічого вдіяти не можуть, от і кличуть на допомогу фахівців. Батька пробували кодувати, тримався вісім місяців. Возили до батюшки, допомогло на півроку.
Матір зізнавалася Ірці, що постійно живе в очікуванні лиха. Що чоловік нап'ється, тому будь-яка його поїздка на дачу не давала їй спокою і сну. Це може розпочатися в будь-який момент. Адже механізм алкоголізму Сергійовича – невибагливий.
Ірка упіймала себе на думці щодо того, що батько може сісти в такому стані за кермо, збити якогось крутія, і тоді доведеться продавати квартиру, єдине майно та й єдине житло, невідомо як і де тинятися, може, доведеться їхати до Італії, так само як поїхав чоловік, гарувати там, щоб допомогти мамі, доні та татові, навіть якщо останнього запроторять до в'язниці.
Мати зізналася якось, що чекає на його смерть. Бо з нею прийде полегшення. Виплакала ці слова. Ірка заборонила про це думати, то був її батько, вона не знала, чи любить його (знову складнощі через «щось психологічне»), але відчуває відповідальність та щемкість, можливо, й тому, що була схожа на нього, і чим ставала дорослішою, тим більше проявлялася ця родинна подібність.
«Або самій вже вмерти? Серце не витримує», – казала матір. Ірка плакала, не ховаючи сліз, розмови про смерть діймали її до печінок. Серце в матері було слабким, змученим стенокардією, гіпертонією та іншими невгамовними старечими хворобами.
Коли Ірка вивчила та призвичаїлася до циклічності батькових запоїв, вона відкладала певну суму на виклик наркологів (зітхала, бо це було недешево), надрукувала графік прийому пігулок, завела спеціальні кольорові кришечки, що в них розкладала ліки. Список напоїв та страв також був складений та роздрукований. Мінеральна вода, придбана в аптеці, чекала свого виходу в холодильнику.
Батько щорічно розповідав, що перебуває під охороною двох ангелів. На свої дні народження, котрі любив святкувати гучно та людно, на березі озера або Десни, з традиційною юшкою, вудженими лящами та пирогом із судаком, ангели дійсно охороняли. Не дали вмерти від перитоніту, вчасно надіславши до непритомного батька випадкових туристів, котрі не забарилися та відвезли блідого юнака до лікарні. Ангели гукнули його, щоб він озирнувся, коли на нього в моторці мчав п'янючий єгер із двома дівками і за мить міг підім'яти гумового човника разом із батьком під себе. Ангели вчасно поклали його на операційний стіл, коли він захворів на щитовидку, а лікарі помилково відправляли його фактично до божевільні. Ангели невтомно працювали, зігрівали, не давали послизнутися, спіткнутися, померти.
Зі своєю алкогольною залежністю Сергійович визначився. Він вирішив, що хворий, тому потребував співчуття, розуміння, та щоб усі були на підхваті. В Ірки і матері все це вже начебто закінчилося. Закінчилися жалість та розуміння. Вичерпалися співчуття та терпіння. Закінчились відчай та обурення. Сконала злоба. Ледь жевріло бажання боротися. Можливо, закінчувалися любов та повага. Ірка знаходилася на шляху прийняття ситуації як невідворотного факту. Матір все думала, чому її покарав Бог.
Коли Сергійовичу хтось з них спересердя викрикував в обличчя, що не може більше так, що серце розривається від болю за нього, від сорому і від страху, він волав у відповідь: «Та мені втричі болячіше, втричі соромніше за вас! Як можна цього не розуміти?? Як можна бути такими обмеженими дурепами? Бути такими жорстокими? Я вмираю від болю, від сорому, а тут ви ще…» Ірка вихлюпувала образу в обличчя матері (йому вголос вона ніколи цього не казала): «Падло, боляче йому, та він нічого не пам'ятає, це я все пам'ятаю, я спати не можу. А він прокапався і спить собі, падло, зараза, гад», – і плакала, як завжди, коли стикалася з «чимось психологічним».
Ірка читала статті про тих, хто переміг цю хворобу, в статтях ішлося про те, що пацієнт може допомогти собі сам, варто тільки захотіти, виявити силу волі. Ніхто сторонній або близький таким не допоможе.
Мати читала статті, де лікарі та психологи радили родичам не жаліти й не витягувати з прірви алкоголіків, «бажано, щоб вони відчули свою самотність, відповідальність, те, що ніхто не кинеться на допомогу». Ірка відразу сказала, що не зможе не кинутися. Потім прокляне саму себе до сьомого коліна. Ірка також читала статті, але їй траплялися статті про тих, хто не зміг подолати недугу. Батько вказував їй на ці статті й казав: «Дивися, які титани цього лиха зазнали. Що вже казати про мене?» Інтонація його була така, що Ірці важко було зрозуміти, чи батько хизується тим, що потрапив до компанії титанів, чи вказує на те, що коли вони не впоралися, що вже казати про нього, грішного. Ірка гнівалася.
Того дня Ірка сиділа вдома і вихаркувала з себе залишки бронхіту, трохи температурила і заходилася у нападах кашлю. Батько був у селі і вже пив тиждень. Ірка все поривалася за ним поїхати, відлупцювати, привезти додому. Мати казала, що їй це набридло, нехай хоча б раз виборсається сам. Ірка не хотіла слухатися, але на заваді її рятівним планам став бронхіт. Вони телефонували йому щоранку, він відповідав, що все нормально, він очуняє, повернеться додому. Звітував, що готує їсти і трохи працює на городі. Контрольні дзвінки до односельців наче засвідчували правдивість його слів, ще не вщент спився. Цього ранку він не відповів телефоном, мати казала, що її це не хвилює, але брехливість цієї позиції підкреслив тиск, що почав лізти вгору, як навіжений, наближаючи матір до гіпертонічного кризу. Вона хвилювалася.
Надвечір зателефонувала сусідка Ганнуся, котра заходила до Сергійовича час від часу з візитами-перевірками, вона повідомила, що в батька сильні судоми, він випорожнюється в ліжку і нікого не впізнає, щось намагається говорити незрозуміле, наче марить. Ганнуся просила терміново приїхати, бо вони не знають, що із ним робити. Власне, вчинила чесно, фактично врятувала сусіда, що не завадило їй походити хатою та винести решту грошей, радіоприймач, повитягати консерви з холодильника та м'ясо з морозилки. Вона вважала, що має на це право. В неї була звичка – прибирати до рук те, що саме до них проситься.
Ірка з мамою не знали, що робити. Ірка не вміла водити авто та й не знала дороги до села, мати знала дорогу, але також не вміла водити, чоловіків поряд не було. Ірка надумала зателефонувати колишньому свекру, але мама висмикнула мобільний з її рук. «Ти що! Те, що ми йому говоримо, це одне, а побачити на власні очі, що там – геть інше. Ми самі не знаємо, що можемо там побачити, а вони після цього не дозволять Катрусі до нас приходити». Ірка лютувала, бо її бісило те, що мати постійно на когось озирається, переважно за схваленням, але вона розуміла, що свекор – людина ненадійна і Катрусю дійсно може до них не пускати.
Ірка чомусь вирішила, що батька розбив інсульт, ледь стримувалася від жалю та безпорадності, думаючи про нього, безпорадного.
Зрештою, знайшлася Оля, донька близького друга Сергійовича. Вона відносно пам'ятала дорогу, бо їздила з батьком та чоловіком на рибалку й користувалася гостинністю Сергійовича.
Отже, вирушили. Ірка постійно кашляла, кашель підсилювали нерви, в мами був тиск 200 на 105, за водія була Оля, дорогу вона наче пам'ятала, а наче й ні. Мама також була не кращим дороговказом. Катаракта, нерви, тиск. Як це буває рано навесні – засутеніло раптово, темрява накривала миттєво – як крилами велетенського птаха з казок. Блукали, кружляли, щось пригадували, помилялися і повертали не туди, куди треба, але – дісталися хати.
У хаті панував жах. Відра наповнені сміттям, що вивалювалося, наче тельбухи з мертвих тварин; якісь харчі на столі, все розкидано, сморід такий стояв, що Оля не змогла відразу зайти, бо її знудило. Вона вибачилася та вибігла надвір подихати свіжим, вологим та холодним, майже колодязним повітрям. Ірка роззиралася. Вся підлога закидана речами, пляшками, харчами, брудним ганчір'ям та ще невідомо чим. Серед бруду валяється порожній гаманець, випатраний, тілесного кольору, і на мить Ірці він видався зґвалтованою в нечистотах дівчиною. Працював обігрівач.
Сергійович лежав на брудному дивані, вкритий ковдрою, нікого не упізнавав, весь у власній сечі. «Тунець у власній сечі», – раптом подумалося Ірці. Очі в нього такі, що важко й переказати. Навіть не очі, а дві світлі дірки, втекли від Сергійовича очі, десь гуляють, можливо, стелею або іншими світами, очі ці – провалля на обличчі. Два висохлих озера. Потім Сергійович ніби упізнав доньку, потягнув до неї руки, вона подумала, що хоче обійняти, схилилася ближче до нього: «Татусику, рідний, тобі краще, ти мене упізнав?» – а він заплакав, почав битися в конвульсіях, наостанок ще й помочився на Ірку. Вона не відразу це збагнула, якось дивно, коли джинси мокнуть не від того, що послабило тебе, а від того, що послабило іншу людину, і це не твоє немовля, а власний батько.
Руки та ноги Сергійовичу скорцюбило так, що вони перетворилася на корінці, і не вірилося в те, що вони можуть тримати Сергійовича та носити його землею. Але та земля не була йому потрібна. Він впав у космічну прострацію, перебував у невагомому для себе стані, у нього відібрало мову, а Ірка ще сподівалася, що, як він побачить її, матір, зітхне з полегшенням, заговорить до них. Але – ні.
Неподалік стояла пляшка з денатуратом, неповна, Ірці подумалося: а раптом він це ковтнув? У нього запеклися губи до страшного, чорноротий, мовчазний. Ірка уявила, що те саме коїться з внутрішніми органами. Закопчений рот, закопчені органи, закопчений язик. Вона просила, благала Сергійовича розтулити рота, перейшла на пантоміму, показувала на собі, чого вона від нього хоче. Відкривала рота, дражнилася язиком. Але Сергійович не розумів, власне, може, просто того й не бачив і не чув. Зовсім ні на що не реагував, тільки судоми проходили по тілі та обличчі час від часу. Ірка гладила його по лисій голові, вдивлялася в обличчя, вкотре помічала їхню родинну схожість, на мить їй здалося, що вона бачить власну старість та власну смерть, готуючи себе до останньої подорожі. Було нестерпно боляче, так страшно від того, що Сергійович накоїв. В Ірки напружувалися м'язи, від переляку та концентрації зусиль. Вона схилялася до його обличчя та все шепотіла: «Ми вже тут, не бійся, все буде добре». Але Сергійович не чув.
Селище, де вони всі зараз перебували, було забите та закинуте, таке враження, що і людей там немає, бо нічого нема для людей. Ані лікарів, ані лікарні, ані аптеки, ані пошти, ані сільради, ані магазину. Оля кілька разів намагалася викликати швидку – не вийшло, ніхто не відповідав, Ірка розуміла, наскільки важливо не втратити час.
Колективно вирішили, що Сергійовича треба вивозити до міста, але як? Він нерухомий, безтямний. Руки-ноги не гнуться, не людина, а дерев'яний вітряк. Сам по собі Сергійович маленький, худенький, але настільки важкий в цьому своєму непритомному стані, що неможливо й підняти.
Ніч для села – святе, починається рано, в декого – відразу після доїння корів, сільська ніч не терпить втручань сторонніх у свій заспокійливий та нерухомий простір. Оля розклала переднє сидіння в машині. За допомогою сусідів, до котрих ледь достукалася матір, разом якось просунули під батька ковдру і ледь спромоглися витягнути його з хати, вмостили на розкладене переднє сидіння. Наче худенький, де там життю триматися, але такий важкий… «Холодильника якось перевозили, воно й легше було», – буркотів Славік, котрий продавав Сергійовичу саморобну горілку. Ірка дивилася на нього із ненавистю, але нічого не казала. Ірка вірила в індивідуальну відповідальність дорослих, а ще в те, що зараз будь-яка відкрита ненависть заважатиме порятунку.
Мама трохи побула в домі, щоб знайти та забрати документи і все закрити. Ірка зірвала спину, але чортихатися не стала, боялася розсердити Бога, бо вже кілька разів пошепки молила його по допомогу.
Нарешті вирушили. Ірка прислухалася до батька, тримала його за плечі, не тому, що він міг кудись впасти, він лежав, наче колода, Ірці здавалося, що так йому менш лячно, коли він відчуває (а вона на це ще сподівалася) її теплі руки на своїх плечах. Дослухалася: сипить. Сергійович перебував у несвідомому стані, інколи чутно було, що він засинає, сипіння ставало сонним та й зовсім зникало, аж потім знову розпочиналися судоми та сипіння. Нічна темрява поглинала, і вони знову заблукали. Мати вперше сильно розплакалася, не могла опанувати себе, боялася, що через її розгубленість Сергійовича не встигнуть довезти, що вона не зможе знайти дорогу, що то через неї чоловік важче дихає, а коли розплющує очі, нікого не впізнає, впадає в кому. Його почало сильніше судомити, Ірка дужче тримала його, щоб він не забив Олю, котра вчепилася в кермо і також дуже нервувала.
Ніхто з них не розумів, де вони зараз знаходяться і як виїхати на трасу. Зупинялися біля поодиноких, на вигляд заможних будинків, щоб запитати, як виїхати. Мати вибігала з машини, почала грюкати у хвіртки тих будинків, де світилось, кричати, але ніхто не відчиняв. Ніч у селі – святе. Свої сплять, а якщо хтось вештається, то це істота чужа й небезпечна, годі таким відчиняти, тільки лиха наберешся, як води з отруєного колодязя.
Ірка озирнулася і збагнула, що вони весь цей час кружляли навколо цвинтаря. Мати здивувалася: скільки не їздила до села, ніколи того цвинтаря не бачила, як тільки сюди занесло! Наближалася північ, Олю колотило від страху. «Давайте спробуємо ще поїхати туди», – несміливо запропонувала вона. Ірці здалося, що в тому напрямі вони вирушали кілька разів, але знову опинялися біля цвинтаря.
Коли вони нарешті виїхали на трасу, Ірка сказала, що в неї складалося таке враження, наче щось сильне, хиже, потойбічне манило й від себе не відпускало. Оля відчувала те саме. І боялася потім весь шлях, щоб енергія мерців не причепилася до неї. Якою ж сильною була енергія небіжчиків! Ірка згадала, що тоді невідомо звідки з'явився густий та в'язкий серпанок, він поглинав машину, засліплював, примушував крутитися, смикатися, але повертатися до цвинтаря, наче ніяк не вирватися, наче іншої можливості немає, але зрештою вони вигулькнули на правильну дорогу й далі покотилися вправно, час від часу озираючись, чи не женеться за ними серпанок – молочно-млосне дихання мерців.
У квартиру батька вирішили не заносити, відразу викликали «швидку». Звичайну, медичну. Ірка все непокоїлася, думала, що в Сергійовича інсульт. Вийшли з машини розім'яти ноги, спини, покурити. Чекали. Прибула «швидка», дві жінки – лікарка та медсестричка – подивилися на пацієнта, точніше, принюхалися та почали хамити, кидалися, чого не завезли батька до місцевої лікарні, чого не викликали наркологів, чого смикнули їх, адже в місті повно дійсно хворих людей, то ще цим мотлохом п'янючим перейматися? Ірка наполягала на тому, що в батька може бути інсульт, а ще, не дай Боже, отруєння денатуратом. Лікарка скептично шкірилася. Ірка, було, почала психувати, але потім згадала про просту схему порозуміння: заплатила гроші. Лікарка важко зітхнула, але сказала, що вони заберуть Сергійовича до районної лікарні.
Залишалося вивантажити Сергійовича з машини Олі та перенести до «швидкої». Лікарка сказала, що вони цим займатися не будуть, їхній водій також. Ірка розуміла, що вони разом з Олею не впораються, а матір вона відправила додому, ту вже ноги не тримали. Вивантажити батька та завантажити в «швидку» допоміг син консьєржки, котрого милосердна жінка витягнула з ліжка посеред ночі. Ніч у місті далеко не така свята пора, як на селі. Парубок витягнув Сергійовича з машини, переніс на руках, у тій самій загидженій ковдрі, в якій виволокли з хати; вклав на ноші, засунув у «швидку». Сергійович раптом виявив уже іншу активність – почав бити хлопця руками. Руки – як дві затуплені сокири. Ірка сказала, що їде з ними. Повсідалися, поїхали. Саме там, у «швидкій», Сергійович почав тягнутися до Ірки. В машині Олі мертвяком лежав, ворушився лишень, коли били судоми, та ще за ширіньку себе мацав, а тут тягнеться до Ірки, до обличчя, проходиться вилицями, хапає за вуха, наче знімає з Ірки павуків або павутиння. Ірка спочатку зраділа – упізнав! Але – ні. Почав чіпати волосся, як малюк. Тягне за одне пасмо, за інше, але погляд божевільний і рота не розтуляє.