Ірка навіть подумала, що він язика собі вкоротив, відгриз. Коли Сергійович ледь розтуляв рота, тоді їй здавалося, що вона бачить щось опукле, рожеве, наче набряклого вкороченого язика.
У «швидкій» Ірка порозумілася із лікаркою та медсестрою – три втомлені практичні жінки. Обговорювали різні причини стану Сергійовича: від інсульту до отруєння. Старша за всіх лікарка першою промовила: «Бєлочка це, дівчатка, класична бєлочка, він з твоїх вух вишні зриває». «Добре, якщо вишні, мені здається, що павуків», – здригнулася Ірка.
У лікарні зустріли не дуже приязно. Чергувала молодша за Ірку лікарка, котрій менш за все хотілося оглядати та вовтузитися з таким смердючим дідом, як Сергійович. Ще й німим та неповоротким. «Та забирайте додому цю п'янь, нюнькайтеся собі з ним, чого ви сюди його приперли?» Ірка вирішила, що кип'ятитися не варто, запхала гроші, наполягаючи на версії інсульту. Версія щодо отруєння денатуратом була допоміжною. Лікарка розширила очі, гмикнула, але почала перевіряти реакції Сергійовича на різні штрикання та команди.
Сергійович безтямно на все те дивився, команди не сприймав, коли йому кололи ступні – смикався, стукали по колінах молоточком – крутився. Однак рота вперто не розтуляв, тоді лікарка почала його сильно щипати, Ірка була переконана, що завтра там будуть синці, серце заболіло, кинулася до батька: «Татусю, ну відкрий рота, бо вона тебе й далі буде мучити!» А Сергійович стискає чорні губи, мукає, але рота не відкриває. Лікарка щипнула ще дужче, тоді Ірка не стерпіла й вдарила її по руці. «Ви що??» Ірка нічого не відповідала, дивилася мовчки. Лікарка схаменулася, можливо, пригадала про гроші й оформила потрібні обстеження. Ірка зітхнула, за все доведеться платити, як таксистам: подвійний тариф, праця вночі. Ніч у місті – можливість заробити більше.
Сергійович поміж тим набрався якоїсь дурної сили, почав пручатися. Нічого не дає з собою робити, руками всіх лупцює, зарядив Ірці по пиці, по плечах, по шиї. Ірці довелося опромінюватися разом з ним на рентгені, бо тримала його. Свою спину вона не відчувала, медсестри – тоненькі та молоді – нічого не могли з Сергійовичем вдіяти, Ірка притискала йому руки та ноги, пересувала з одних нош на інші, вкладала на кушетку, давала джгути та ліпила присоски. Тягала, перекладала, тоді подумала, що так само, може, почувалися її приїжджі однокурсники, що підробляли вночі вантажниками. Але всі ці «перекладання» вивели Ірку з панічного стану, емоційне потроху перетворили на механічне, Ірка більше відчувала фізичну втому, ніж моральне виснаження й страх.
Після обстежень поїхали оформляти Сергійовича до відділення неврології, бо підозри на інсульт ще були. Ірка ще та була шаманка, переконати могла ледь не будь-кого. Батько її не впізнавав і говорити не збирався. Ірка подивилася на жахливий матрац, ковдру в плямах, наче різали на ній півнів, від підлоги тхнуло брудом та хлоркою. Але Ірка усвідомлювала, що в даному випадку пацієнт тхнув дужче та й виглядав гірше, ніж те, що його оточувало.
Санітарка принесла крапельницю. І – почалося. Сергійович реагував на крапельниці, як лицар на дракона. Він намагався рукою відрубати цьому драконові голову. Пручався як міг, бив Ірку руками, ледь з ліжка не падав, по тумбочці довбав ребром долоні; випорожнявся у ліжко. На довершення Ірку почав бити кашель, саме її гучний та істеричний кашель привів у палату санітарку. Коли вона почула, з яким гарчанням Ірка вдихала повітря, вийшла та повернулася з духмяним питвом та пігулками. «У тебе ж бронхіт, випий та йди додому, доню».
Санітарка наблизилася до Сергійовича, що продовжував вимахуватися, відсторонила Ірку, переставила катетер, поміняла банку, роздягнула та обтерла Сергійовича вологими серветками, натягнула на нього памперс, все це Ірка придбала в нічному аптечному кіоску.
«Дівча-курча, йди сюди, сядь на нормальне крісло», – почула Ірка від ліжка праворуч. У палаті крім Сергійовича було троє хворих людей. Один чоловік спав під дією снодійного. Двом іншим пощастило менше. Той, що гукнув Ірку, і хлопець навпроти, спати в такому гаморі та смороді не могли… Але Ірку вони жаліли, це було видно по їхніх поглядах. Коли Ірка скористалася запрошенням та сіла на зручне крісло, що дядькові притягнули зі спільної зали, де всі дивилися телевізор, посьорбуючи лікувальне питво, дядько заспокоював її як міг, погладив по коліні. Ірка ледь не заплакала, зніяковіла, очі опустила долу, тому й помітила, що спливає третя година ночі. За три з половиною години Ірці треба було прокидатися і збиратися на роботу. Вона застогнала.
Санітарка втомилася боротися з руками Сергійовича, який перемагав крапельницю, їй довелося прив'язати йому руки до ліжка, Ірка, було, сіпнулася, все це нагадувало кадри з божевільні, але санітарка сказала, що зараз головне його прокапати попри весь його опір та можливі незручності.
Коли руки було ув'язнено, санітарка поставила нову крапельницю, тоді вперше Сергійович змістовно подивився на неї і сказав своє перше слово, цим словом було «блядь». Чітко, невимушено промовив, наче відкрив себе Господу. Ірка перехрестила себе і його. І почала вибачатися. Санітарка сказала, якби всі вибачалися за все неподобство, котре їй довелося тута почути, вона б замироточила. Цікаво, що в звичайному житті Сергійович, на відміну від Ірки, був у неї такий гріх, не матюкався взагалі, не використовував лайку, коли його щось або хтось діставав, Сергійович казав: «срамота» з наголосом на «о». Нарешті його як слід прокапали та вкололи снодійне.
Була 5 година ранку. Вже голосно співали птахи, заходилися в глузливому кахиканні ворони, кашель у Ірки якраз вгамувався, але підвищувалася температура, тоді вона знайшла санітарку, котра спала в процедурній, заплатила жіночці, щоб та посиділа поруч та приглянула за батьком, і сказала, що рівно о 8 її змінять.
Потім санітарка розповіла, як Сергійович, що, було, спокійно спав, прицмокуючи уві сні, раптом встав, пішов шукати туалет, забивався об стіни, хитався, але йшов, зайшов до жіночої палати, голий, у самому лише памперсі, та захотів там попісяти, але памперс не знімався, тому Сергійович замукав, жінки прокинулися та заверещали, передранковий жах – перестаріле немовля шукає мамусю. Нянечка прибігла на цей галас і повернула Сергійовича на його ліжко.
Ірка ж блукала коридорами лікарні, людей не було, всі вхідні-вихідні двері були зачинені. Невідомо звідки перед Іркою виникла старенька. Вона показала, як вийти, Ірка подякувала і почала викликати таксі, бабця тим часом вхопила її за руку з мобільним телефоном і просила подзвонити. Ірка мобілку не дала. Вона істерично сміялася з себе, але знала, що, якщо віддасть мобілку бабусі, більше телефону не побачить. Від старої несло перегаром, в неї трусилися руки, голос, вона була трохи в кращому ніж Сергійович стані. Ірка сказала, кажіть номер телефону, а я подзвоню. Ніхто не відповів, Ірка помітила, що до воріт заїжджає таксі, попрощалася та ледь видрала руку з обіймів старої, котра вимагала: «Телефонуй цим сукам ще! Не відповідають, але прокинуться, кинули мене, мерзотники!»
Ірка побажала старій одужання та стрибнула в таксі, той номер набирала кілька разів, поки їхала.
Певне, що з впертості або зі співчуття до старої. Нарешті відповів сонний чоловічий голос, котрому Ірка наказала провідати стару, за що була смачно послана. Ірка не вгамувалася і відправила нецензурну смс-ку
Вранці до лікарні поїхала мати, Сергійович її не впізнавав, називав Галею (мова до нього повернулася після сказаного вночі першого слова), а сусіда по палаті – Славіком. Знову обгидив постіль, але вже потім все поривався встати і за допомогою мами сходив до туалету. Потім забажав помідора та кислого яблука. Помідор мама йому там купила, вибігала на двір, де стояли овочеві ятки. А яблука мочені купила Ірка, коли поверталася з роботи, щоб допомогти вивозити Сергійовича. Мати звозила його на томографію, щоб переконатися точніше, є пошкодження мозку чи нема. Це був останній із призначених лікаркою аналізів.
Нова ранкова лікарка, всміхнена, бо не втомлена цією ніччю, подивилася на всі результати аналізів (томограму, кардіограму, кров, рентген грудини та шлунка) і сказала, що це не що інше, як біла гарячка. Алкогольний делірій. Ірка не знала, що біла гарячка називається саме так. Алкогольний делірій. Дивно, але й перша, й друга назва, народна та наукова, більш нагадували назви квітів. Ірка уявила, як це могло виглядати, потім довго витрушувала свої уявлення з голови. Жестами та звичками вона також нестерпно нагадувала Сергійовича.
Покази кардіограми та томографії були нормальними, відповідно до віку. Тоді завідувачка відділення сказала, що Сергійовича треба терміново відправляти додому, в неї тут не божевільня, не витверезник, не санаторій. «Хворих класти нема куди». Ірка традиційно запропонувала гроші, бо боялася за Сергійовича, хотіла, щоб його ще прокололи, прокапали, але завідувачка категорично відмовилася.
Поки мати вдягала Сергійовича, який вже її упізнавав, але ставився вкрай недовірливо, той уголос повідомив, як її звати, і збагнув, що він в лікарні, хоча, як туди потрапив і навіщо, не розумів. На Ірку він мовчки зиркав, хоча вона усміхалася йому та примовляла, що все буде добре. Ірка любила позитивні примовляння. Це заспокоювало насамперед її саму.
Вона викликала таксі, санітарка допомогла вивезти Сергійовича з лікарні на інвалідному візку. Сергійович побачив на подвір'ї молодого чоловіка, що палив, і почав до нього чіплятися, запитував, чий він син, запитував, чи в нього є син, чи не бачив він Славіка, а потім почав вициганювати цигарку. Ірка його ледь вгамувала.
Таксист виявився гарним хлопцем, кинувся допомагати жінкам та стариганю на візку. Він подумав, що в Сергійовича остання стадія онкології, доживає старенький, співчував дуже Ірці, жалів, розповідав, як довго лікували від раку і як вмирав його батько. Ірка не стала йому заперечувати, їй було соромно. Важко було закреслити цю емоційну щирість, співчуття та бажання допомогти словами: «У нього не рак, у нього біла гарячка».
Ірка дивилася на свої коліна, Сергійович щось буркотів до матері на задньому сидінні. Таксист роздивлявся Ірчині ноги, вона до цього звикла.
«Ви дуже красива, може, і в батька вашого все владнається, буває й таке», – сказав таксист, зніяковів і взявся згадувати історії, коли такі хворі одужували. Ірка кивнула. Вона ніколи не витрачала зайвих емоцій, коли їй доводилося приймати компліменти від сторонніх чоловіків, з котрими її нічого не зв'язувало (і не зв'яже, це Ірка відчула через секунд тридцять), вона сухо дякувала і звинувачувала в усьому свої ноги, котрі як не ховай – а вони собі красувалися. Надійно ноги можна було сховати хіба що під довгими спідницями-балахонами, але їх Ірка зневажала більше за чоловіків, що витріщалися на її ноги. «Нічого й нікого не переробиш. Ні ноги, ні чоловіків», – бувало, зітхала Ірка. Таксист допоміг затягнути Сергійовича до квартири, вклав на ліжко і не взяв в Ірки грошей. Сергійовича було врятовано.
Вдома Сергійовичу швидко ставало краще. Він нічого не пам'ятав, що з ним відбувалося за ці дві доби, почав хамити дружині та покрикував на Ірку, традиційно забороняючи говорити про те, що трапилося. «Мені це пече!! Та стуліть уже свої пельки, що за люди?!»
Але Ірку важко було зупинити, вона, наче сполоханий оманливим потеплінням ведмідь, поволі виходила і знову поверталася до кімнати Сергійовича і шматками переповідала, як то все було. Сергійович кричав: «Та йди ти геть!», зітхав, натягував ковдру на голову. Він нікому не хотів вірити, нічого не хотів чути. Ірка сказала, що наступного разу вона не буде його рятувати, а все запише на відео мобільного телефону. Бо треба було не чманіти від горя та хвилювання, а фіксувати і цей вимір життя Сергійовича, його перші кроки, його перше слово, як він хапав її за волосся та вуха, як увірвався голий у памперсі до жінок, як здихав під смердючою ковдрою, як його судомило… Можливо б, тоді Сергійович все зрозумів та повірив.
Сергійович смоктав мочене яблуко. Він не розумів, чого вони так лютують. Ну, перепив, ну, погано було, ну, вивезли з села, і що? В чому проблема? Великий подвиг, дупи їм за це цілувати чи що? Бабня. Вічно заведуть це зойкання, метушаться. Будь-хто б таке зробив. До сліз цього разу він Ірку довів. «Падло, ну, яке ж падло!» – бурчала Ірка собі під носа, і відразу почала нити підшлункова.
Ірці не хотілося особливих слів вдячності, вона розуміла, що його «дякую» не буде щирим. Вона хотіла, щоб Сергійович помовчав, не бухтів, а хоча б трохи усвідомлював те, що сталося, і не поводився як хамидло. Він не пам'ятав, що вмирав, він нічого не пам'ятав, але мав нахабство дорікати матері, що вона, як дурепа, заплуталася і заблукала, тому його додому довезли не так швидко, як повинні були. Огидно і страшно.
А ще страшнішим було те, що все це може повторитися. Не завтра, можливо, навіть не через місяць. А влітку, чи восени, чи взимку. І що людина ось так, просто, може себе вбити, а в них не вистачить сил та часу, щоб і цього разу встигнути, навіть будучи дурепами та блукаючи.
Сергійович втомився від балаканини своїх бабів, він витріщався на стелю та мовчки смоктав скибку моченого яблука. Думки та бажання його гралися, мінялися місцями і ніяк не складалися у щось путнє.
Тим часом у прихованих від людського ока пенатах Бог вислухав двох втомлених ангелів, а згодом відправив крилатих на короткий відпочинок. Бог відкрив кватирку, щоб вигнати назовні той сморід перегару та нечистот, котрий принесли на своїх крилах ангели Сергійовича. Він вдивлявся у фото Сергійовича на особистому листку, всерйоз розмірковуючи над тим, щоб заборонити ангелам наближатися до двічі береженого. «Чого вони, бідні, тільки від них не набираються», – зітхнув Бог, принюхався, підвівся та відкрив кватирку ширше.
Два земні ангели в той час поскидали джинси і светри та попадали на одне ліжко, вкрилися старим картатим пледом і сподівалися, що уві сні, в котрий влетіли, наче у космічний простір, прийде полегшення, хоча жодних причин очікувати цього в них не було. Мабуть, то було «щось психологічне».
Ірен Роздобудько
Синдром Жанни-Ебютерн
– … А тепер вимкніть диктофон, – сказав лікар.
Ольга слухняно вимкнула.
Власне, все, що їй було потрібно, вона вже записала: історії, статистику, анамнез, хід лікуван ня, корисні поради, застереження і таке інше.
Вже знала, як почне і чим закінчить нарис, замовлений редакцією.
Але те, що почула, вимкнувши диктофон, змусило її заклякнути з відкритим ротом.
А потім розсердитись. Навіть розлютитися.
– …ось такі справи… – на завершення додав Вікентій Павлович, головний лікар клініки «Соціальної терапії». – Сподіваюсь, ви про це не напишете. Тим більше – від мого імені.
Він суворо поглянув на неї і постукав олівцем по поверхні стола.
Ольга кивнула, підвелася, подякувала і попрощалася.
Все це зробила, немов механічна лялька.
Ідучи коридорами, помітила, що почався обід.
До їдальні стягувалися люди в спортивних костюмах. Зустрілася і Катерина, з якою розмовляла кілька годин тому. Приязно посміхнулась Ользі:
– Вже йдете? А може, з нами – чайку?
Ольга подякувала, чемно відмовилась, побажала удачі і швидко побігла сходами вниз, до виходу. Ніби щось вкрала, майнула думка.
Історію Катерини вона вирішила поставити на початок своєї майбутньої статті…
– У нашій родині сильно пив прадід. Точніше, прапрадід, – казала Катерина. – Іноді, збираючись на якесь сімейне застілля, батьки переповідали легенди про пригоди нашого навіженого пращура – як він, маючи звання лейб-медика, аристократичне виховання, чималі статки, красуню-дружину і п'ятьох діточок, повертався додому напівроздягнутим, роздарувавши в трактирі весь свій одяг до нитки або на ярмарку ліз боротися з ведмедем, якого приводили цигани. Я сміялася з цих історій разом з усіма…
Перший келих шампанського я випила на своєму дні народження, коли мені виповнилось чотирнадцять. Напій мені дуже сподобався! Веселими, гострими бульбашками він стрельнув у мозок і – присягаюся! – в цю хвилину я зрозуміла свого пращура, котрий міг стрибнути на коня і помчати світ за очі, аби лише вихлюпнути свою зухвалість, радість, відчайдушність на тих, хто в затхлому світському товаристві ніколи не дозволяв собі бути не таким, як усі!