Конюшинна теж рветься вперед. Юлія відчуває, як їхні бажання, злившись, стають сильнішими, як два потоки води.
«Але я піший!» — вагається Пауль.
«То йди і візьми собі коня. Не бійся. Ніхто нічого не помітить. Ти мене вчиш, зрештою»
Пауль дивиться їй в очі й бачить там глибоке провалля суму, чорне глибоке провалля не дитячого, не дорослого, а просто суму, не з цього життя, не з цього світу. Наче сновида він повертається до конюшні. Що відбувається? Подвір’я перед будинком заповнене тінню від величезної будівлі з колонами, і таке похмуре. Тільки за брамою — сонце. Сонце і море — це я можу собі дозволити, думає Юлія.
Пауль сідлає старого жеребця, якого рідко виводять. Хлопцеві хочеться, щоб тієї дівчини не було за воротами. Його час та її не співпадають. Пауль просто мріє, а вона тягне його у свій час силоміць. Обоє повільно випливають через браму. Що вона робить?
Вона піддалася волі конячки.
Ні, довірилася їй. Тільки сьогодні. Завтра це буде лише позичена дядьком кобилка, а сьогодні вони — одне ціле. На якусь мить Юлія шкодує, що так зробила, але назад повертатися вже не можна.
За півгодини копита коней торкаються піску. Море їм не вдивовижу. Воно присутнє в їхніх снах, куди долинає шум хвиль, свист бурі, і приплив вдаряє об їх серця, а повний місяць змушує їх іржати посеред ночі. Авжеж, вони знають, що таке море, з його гіркою водою та неспокійною вдачею.
Юлія з Паулем їдуть вздовж берега, не торкаючись води. Море застигле і мляве, навіть не намагається їх вхопити. Таке море могло бути й мільйон років тому, думає Юлія і здригається, ніби їй загрожує перенестися в ті часи. Тато колись розповідав, що гіпс — це скам’янілі рештки мушель. Цікаво, чи Пауль знає про це? їй з ним спокійніше. Сонце сховалося за хмари, і море стало сірим, геть непривітним. Суцільна пустка.
Вони наближаються до руїн якоїсь фортеці чи замку.
— А хто це побудував? — питає Юлія, задираючи голову.
Пауль знизує плечима:
— Тевтонські лицарі, хто ж іще?
Юлія дещо про них чула, але не стільки, щоб розмовляти на цю тему з… конюхом.
— Казали, що тут є підземний хід до Кенігсберга, — і Пауль додає гордо. — Я знайшов його. Ходімо, покажу.
ЮЛІЯ:
Юлія прокидається в темряві. Серце їй шалено калатає. Невже Пауль залишив її саму в підземному ході, а сам сховався? І куди вона має йти — до Кенігсберга? Та наступної миті світ перевертається. Навпаки. Вона знаходиться в підземному ході, що веде з Кенігсберга. До моря. Ні, дідусь нічого не казав про море. Цей хід веде до села, де живе її тітка. Хоча, можливо, вона звернула не туди. Утім, тепер вже все одно. Вона кудись вийде. Юлія тремтить від нетерпіння. Намацує сірники й запалює ліхтар. Вогник став слабший. Ні, просто треба сильніше підкрутити гніт. Вона бачить себе збоку: замерзла, голодна, цілком самотня, і хоче заплакати. Але не може.
— Я вийду звідси, — говорить вона кволим голосом. — Вже зовсім недовго лишилось. Дивно, що я нікого не зустріла. Куди поділись усі люди? їх нема нагорі, їх нема внизу. Це якийсь неправильний підземний хід. Тут повинні бути люди, що ховаються від бомб. Вони б мене не скривдили. Вони б розмовляли тією мовою, яку я розумію. Люди, що розмовляють моєю мовою, усі в землі, під землею…
Ця думка вражає її своєю страшною простотою. Можливо, це не її думка, але вона справедлива для Кенігсберга. У той день, коли в дідуся трапився перший удар, він сказав: «МІСТА НЕМА». Хоча він нічого не міг знати, що буде далі. Але це правда. Коли руйнуються будинки, люди покидають місто. Нема міста без людей. Нехай так.
Нема мами, нема тата, тепер нема дідуся. Нема їхнього будинку. Звісно, це ще не означає, що міста нема. Його немає тільки для неї.
Хто такий Пауль? Ні, це було уві сні. Краще б він був насправді.
Треба поспішати. Лампа горить дуже погано. Свічка дає зовсім мало світла, і надовго її не вистачить.
Питання вибору тепер для неї не існує. Юлія йде туди, де лежить кінський череп.
— Допоможи мені, конику…
Юлія йде вузьким коридором, який невдовзі виводить її… Вона піднімає ліхтар і відсахується: перед нею нерухома гладінь чорної води.
ГЕРМАН:
Герман не зміг би розповісти, як приголомшила його смерть єдиної людини, що беззастережно довіряла йому. Ординарець — не слуга. Хіба здатний це зрозуміти хтось з отих поміщиків, з якими йому доведеться спілкуватись до кінця життя? Як йому змиритись з тим, що Ганса нема і більше не буде? Він так сподівався, що Ганс допоможе йому прижитись у новому середовищі. Так, як він легко облаштовував його побут, коли доводилось переїжджати з місця на місце.
Герман боявся побачити на обличчях людей байдужість. Як він скаже їм, що Ганс помер? Він не хотів, щоб його голос тремтів при цьому. Мабуть, треба, щоб вгамувалось хвилювання. А ще він почував себе винним, адже не мусив випозичати ординарця Ульріхові. Принаймні, міг би спитати самого Ганса, чи той згоден. У армії не питають згоди навіть у офіцера.
Тоді б Ганс не захворів. Можливо.
Іноді світ стає особливо огидним. Особливо, коли ти сам відчуваєш свою причетність до вселенської несправедливості.
Ось такі думки обсідали Германа того смутного післяполудня, коли довкола буяла свіжа зелень, на березі ставків прогулювалось чимало пань та дівчат на виданні з мереживними парасольками, що виділялись світлими плямами на мураві, а свіжий вітерець брижив воду, по якій плавали лебеді, і крізь голоси лунав шум водограїв. Він стояв на березі, і хоча його стан ще зберігав офіцерську штивність, мундир був уже не так доладно припасований до його фігури, як півроку тому, гудзики потьмяніли, бо нікому не спадало на думку начистити їх крейдою. То був привілей Ганса. Мундир чекав на Ганса і не дочекався. Йому захотілось скинути це ганчір’я і вже більш ніколи не одягати. Мерехтіння води, запах ряски та риби хоча й гіпнотизували Германа, але він відчував, що в ньому відбуваються якісь зміни. Про це свідчили думки, уривчасті, неоформлені, дикі. Здавалось, один різкий рух — й істота, чию присутність він відчував зараз у собі, вирветься назовні, завдасть йому болю і доведе до сліз. Що він тут у біса робить? Як він сюди потрапив?
Лебеді, що були на середині ставка, раптом почали пливти просто до нього. Двійко лебедів. Його увага перемістилась на цих пишних, майже нереальних птахів. Можливо, їх привабила його самотня постать, може, яка дурниця, вони відчули, що йому бракує чогось. Або вирішили, що в нього в кишені булка, згадавши якого-небудь офіцера, що колись кришив їм булку. Він сам колись годував лебедів напідпитку, піддавшись химерному почуттю зробити щось для когось, маючи мізерні можливості. Тепер у нього можливостей більше, але бракує почуттів.
Він відчув запах жасмину, тільки значно делікатніший, ніж у живих квітів, та й жасмин уже відцвів. Герман обернувся — і чужа присутність не завдала йому болю. Позад нього стояла Софія в білій сукні й білому мереживному капелюшку. Упізнавши його, вона зашарілась.
Герман вклонився, дещо скуто, бо був у мундирі, трохи затісному. Він теж розгубився. Софія була його найяскравішим враженням з того вечора у графині.
— Не сподівався вас тут зустріти, — мовив Герман, аби щось сказати, й одразу засумнівався, чи сказав це до речі, чи не зробив якогось переступу в етикеті.
Отже, лебеді пливли до неї. Біле до білого, світло до світла. Лице Софії було не просто незворушне, а погідне. Вона щиро тішилася з гарного виду: червоні вежі та мури, зелені галявини, синя вода. Він трохи відступив назад. Лебеді наближались.
— Сюди пливуть лебеді. Ви, певно, їх годуєте?
— Авжеж, — всміхнулась Софія, — зараз Генріх принесе мій кошичок з хлібом.
Генріх? Ну, звісно!
Софія трохи мружилась від сонячного світла. Герман помітив на її носику трохи ластовиння, зовсім не аристократичного, але такого зворушливого.
— Он як! — сказав він. — А я сам не знаю, як сюди забрів. Вертався зі шпиталю, помер мій ординарець, Ганс, ну…
— Як шкода… — тихо мовила Софія. — Ви, певно, його любили?
Вона так легко вимовила ці слова, що Герман кивнув:
— Він — єдине, що пов’язувало мене з військом. Я хотів забрати його в маєток. Мені його не вистачатиме, от і все.
— От і все, — повторив він, дивлячись на великих білих птахів, що збурювали воду.
Софія промовчала, але її мовчанка була теплою й співчутливою. Нарешті вона промовила:
— Смерть завжди невчасна. А чи є різниця між тим, як гинуть на війні і як вмирають у шпиталі?
Його збентежило це питання. Воно було недоречне, грубе, надто пряме. І хоч Софія була незвичайною дівчиною, якій доводилося нести на своїх плечах величезний тягар, слово «смерть» не пасувало до її вуст. А може, йому просто причулося?
Мабуть, бо на обличчі Софії він не бачив очікування. Вона просто співчутливо дивилася на нього.
— Вибачте, — Герман провів долонею по чолі, ніби стирав з нього павутиння, що начіплялося в підземеллі.
— Останнім часом я сам не свій. Як на мене, смерть у бою чи в шпиталі однакова.
Софія кивнула.
— Мабуть, так. Однакова. Однаково прикра для тих, хто живий.
Це було неправда. І вони обоє це знали. Коли довкола багато смерті, багато втрат, до них просто звикаєш.
Софія сказала:
— Вам потрібно знову знайти собі друзів.
— Та я нелегко сходжуся з людьми, — пробурмотів Герман.
— Вважайте, що один друг у вас уже є.
— Твій наказ виконано, Софі.
Спершу вони побачили тінь на воді, від якої відсахнулись лебеді, а тоді вже самого Генріха. Бідного Генріха.
— Дякую, Генріху.
— О! Минулого разу ви були без мундира. Що, знову війна? — і Генріх роззирнувся довкола, ніби збирався побачити ряди вояків, наїжачених рушницями.
— Генріху!
— Все гаразд, — всміхнувся Герман. — Мені вже час йти. Моє шанування!
Він клацнув по-військовому підборами й швидко відійшов, забувши попрощатись з Софією, тобто поцілувати їй руку, абощо. Відійшовши на безпечну відстань, Герман озирнувся. Софія з нареченим уже встигли про нього забути. Вони кидали шматки булки у воду й, сміючись, виривали одне в одного кошичок. Тепер вже інші лебеді, з другого кінця ставу пливли до них по воді, й у тому, як вони швидко й цілеспрямовано розтинали воду грудьми, було щось хиже.
Цікаво, якою стане Софія років через десять? В оточенні гурту дітей, статечна, ще більш спокійна, з поглядом повільним і важким, а не таким, як зараз: сполоханим і швидким. Вона звикне до свого тягаря й більш не шукатиме йому виправдання. Свого ж майбутнього Герман не хотів навіть уявляти. Він сам не розумів, чому його раптом зацікавила доля людини, яку він бачив удруге в житті. Ніколи не був надто чутливим. Доля як доля. Повсюди ці старі баби, які намагаються злякати світ, зістарити, звести в могилу за допомогою чар. Доля Герману тепер уявлялась по-іншому: людина мала на вибір кілька доль. Мама пішла всупереч одній долі й отримала за це вбогість і раннє вдівство, що врешті її зламало. Ні, він не хотів, аби з Софією трапилось щось подібне. Піти проти волі всемогутньої опікунки, стати десь гувернанткою і посивіти в чужому домі.
Безперечно, ця дівчина вчинила мудро. Треба сподіватись, що Господь звільнить її від цього божевільного. Такі довго не живуть.
ЮЛІЯ:
Юлія підняла ліхтар трохи вище й не побачила склепіння угорі. Вода масно виблискувала й була нерухомою. Це підземне озеро, подумала вона, а не підземна ріка. Озеро можна обійти, а ріку треба переходити або перепливати. Вода була надто низько, і вона не могла торкнутись її рукою. Хіба що палицею. Чому вона не взяла з собою палицю? Адже нею можна було б відбитись від щурів, якщо ті раптом з’являться. Добре, що підземелля виявилось порожнім. Геть порожнім. А вона ж так довго йшла. Вона навіть поспала і після того короткого сну відчула голод. Поставивши на землю ліхтар, Юлія навстоячки з’їла два сухарики й запила водою. Цікаво, чи можна цю воду пити? Може, це найчистіша вода на світі. А може, отрута. Ті, хто виклав камінням це підземелля, знали.
Юлії було трохи дивно, що вона починає забувати все, що трапилось з нею досі. Найдальше від неї було довоєнне життя. Кольорове: синє, жовте, зелене, рожеве. Що було в тому житті рожевого?
Мамина помада.
Мама.
Помада.
Чи буде колись в неї помада? І черевички на високих підборах? І чорна лакована сумочка?
Так, спокійно, дівчинко. Бережи гас у лампі. Він може закінчитись дуже швидко. Перевір, чи є сірники. Юлія риється в портфелі і рука її раптом намацує олівець.
Вона зараз щось напише. Олівець існує для того, щоб ним писали. Юлія бере клаптик, ще одну записку, сідає на кам’яну підлогу й пише:
МЕНЕ ЗВАТИ ЮЛІЯ ВЕЛЛЕР. МЕНІ 15 РОКІВ.
Більше вона не може придумати нічого. Зрештою, досить. Щоб залишити по собі слід. Але наступної миті їй спадає інша думка. Юлія кидає папірець у воду. Можливо, тут є течія. Вона піде за течією. Юлія довго дивиться у воду, аж починають пекти від напруження очі. Папірець не рухається.
Мертве озеро. Це озеро — мертве. Воно не рухається в жоден бік. Куди ж їй іти?
Хіба не однаково…
— Я буду йти, доки не помру, — каже Юлія. — Я не стану такою, як ти. Я мушу вийти звідси. Дідусь не міг мене обдурити. Він напевно стояв на цьому березі й думав, як вибратись звідси. Він це пережив. Може, це й добре, що я йду сама, без нікого. Є ситуації, які легше пережити самому. У мене є чарівний ліхтар. Він мав би давно згаснути, але він горить. А може, тут у підземеллі інший час. Не такий, як у підвалі, не такий, як нагорі. Раніше вона вночі виходила подихати свіжим повітрям і жодного разу не наблизилась до липи, що росла посеред подвір’я. Лавки там уже не було. Хтось забрав на дрова. Мама не дозволяла їй зійти зі східців, Юлія мала ховатись у тіні й дихати повітрям, що пахло димом. А липа була без листя і не відкидала тіні. Кожної миті могла надійти мама, обійняти за плечі й сказати:
— Годі, Юльхен!
Якби вона боялась так за маму, як мама за неї, можливо, та залишилась би жити.
Юлія йде берегом мертвого озера, уважно дивиться собі під ноги. Очі болять, рука, в якій вона тримає ліхтар, геть заніміла. Підземне озеро не повинне бути надто велике. Їй краще триматись стіни, бо так можна ненароком і звалитись у воду. В ту мить, коли вона торкається рукою слизької холодної стіни, ліхтар з шипінням гасне.
Господи, він не мав так раптово згаснути, без попередження! Але оскільки це чарівний ліхтар, він знає, коли згаснути. Значить, вихід уже близько. Неоформлена в слова думка про якийсь невідомий захист викликає в неї на личку кволий усміх. Їй здається, що звідкись долинає повів свіжого повітря. Юлія запалює свічку і йде, залишивши ліхтар на березі підземного озера.
Вона думає, що ті, хто вистелили дорогу кам’яними плитами, мали куди вийти. І ця дорога, якою вона прямує з останньою свічкою, виведе її звідси. Віск капає дівчинці на руку, світла зовсім мало. Вона може ненароком ступити на край берега і впасти у воду. Тому треба триматися стіни, мокрої й слизької. Навіть коли погасне свічка, вона зможе йти навпомацки, відчуваючи плечем стіну. Ця свічка згорить за годину. У тебе, Юліє, ще є трохи часу, не переживай.
— Паулю, — каже вона, — візьми мене за руку.
Тоді з одного боку її захищатиме стіна, а з іншого — Пауль. Коні пасуться на пагорбку, де трохи трави, правда, солоної. Вона й досі відчуває на губах присмак моря.
— Я покажу вам (усе ще «вам») щось цікаве.
— Скарби? — питає Юлія.
— Ні, скарби не можуть лежати просто так. Їх замуровують. Я покажу білих баранчиків.
— Що?
— Я недавно дізнався, що хвилі на морі перетворюються на білих баранчиків. Удень вони ховаються в печерах, а вночі пасуться довкола замку.
— Не вигадуй.
— Самі побачите. Ми вже майже прийшли. Тільки не треба нікому про це розповідати. Присягніться, панночко!