— Присягаюсь.
— Чому в тебе заплющені очі? — питає Пауль, міцно стиснувши її долоню.
— Вони в мене розплющені.
— Ні, ти, мабуть, заснула. Розплющ очі, Юліє.
Вона вдаряється боляче плечем об якийсь виступ і скрикує. Тепер її очі широко розплющені й вона бачить багато білих баранчиків у великому гроті й чує шум води. Присмеркове світло ллється з отвору в стіні.
…Люди в білому, білій спідній білизні, з білими обличчями лежать безладно на піску в незручних позах. Білі як баранчики на гребенях хвиль У декого розплющені очі. Юлія озирається на чорноту за собою. У ній є щось магнетичне, вона тягне її назад у своє вологе лоно. Дівчинка долає цю чорноту, свічка гасне, заливаючи пальці теплим воском.
Але люди з білими обличчями не зникають. Їх так багато, що Юлії доведеться переступати через них, аби вийти з печери. Її не дивує, що вони мертві. У місті вбито стільки людей. І зараз війна. Але чому їх не залишили там, де вбили?
— Бо їх потрібно було сховати, — шепоче Пауль їй на вухо.
— Звідки ти знаєш? — обурюється Юлія. — Ти не міг того бачити! То було в інший час. — І зітхає: чудовий час…
І Пауль знічено відступає у тінь минулого.
— Білі баранчики, — кривиться Юлія. — Аякже!
На краю світу, далеко-далеко звідси лежить її мертвий дідусь, а десь неподалік — мама. І ще десь — тато. Вона б не хотіла, щоб вони лежали отут, скоцюблені з гримасою болю на обличчях.
Вона переступає через трупи, і кожен погляд як кнопка фотоапарата — клац, клац, клац.
ГЕРМАН:
Після зустрічі з Софією Герман зміг зайти до Ульріха, якого спершу не міг бачити. Він сподівався, що ставлення Ульріха до цієї сумної події буде таке, як належить. Ульріх мав квартиру в тому самому будинку, де колись мешкав і Герман. Обшарпаний фасад, захаращені сходи, — усе, як у прибуткових будинках для всілякої голоти. Герман встиг захекатись, підіймаючись сходами на четвертий поверх, бо не хотів братися за перила рукою в новеньких рукавичках. Зрештою, він зняв їх на останній сходовій клітці й сховав до кишені.
Ульріх виявився вдома. Заспаний, неголений після нічного чергування в казармі, і поки він жадібно пив воду просто зі збанка, Герман встиг опанувати себе й помітити безлад у помешканні.
— Що сталося? — буркнув Ульріх, витираючи підборіддя.
— Нічого, — знизав плечима Герман і всівся на вільний від одежі стілець, відсунувши його трохи вбік: жест, що означав певне відчуження й водночас потребу охопити все оком душі. — Зайшов висловити тобі співчуття.
Очі Ульріха на мить стали скляними.
— А-а, — протягнув він якось байдуже. — Тепер я знову без ординарця.
— Він був моїм ординарцем, — мовив Генріх. — Аж три роки. Чому ти не повідомив мене про смерть Ганса?
І подумав про себе: «А що б це змінило?»
— Я… — млявість Ульріха наче рукою зняло. — Я сам був приголомшений! Я відвіз його до лікарні, ти знаєш. Він же ні слова нікому не казав про свою грижу!
— Заспокойся, я теж нічого не знав. Ганс боявся, що його звільнять зі служби. А я ж мав намір забрати його до себе…
По лиці Ульріха ковзнула тінь, але то не була тінь смутку, а згадка про те, ким зараз є Герман.
Герман миттю відчув переміну, і власний мундир з неначищеними ґудзиками видався йому чимось на кшталт театрального костюма, бо його вже не стосувалось поняття «честь мундира».
— Така його доля, — сказав сухо Ульріх.
Герман подумав і кивнув:
— Так.
Можливо, він би повів Ульріха перехилити десь чарчину, і на хвилю опинився б знову в тому знайомому безтурботному світі, де треба вміти прожити на офіцерську платню якомога веселіше, де ніколи не розмовляють про майбутнє, а лише про завтрашній день, де жінки майже задурно кохають бідних офіцерів і люблять їхні мундири більше, ніж їх самих.
Нічого, подумав Герман, коли вже їхав назад, це їхня війна, а не його. Це — доля, одна із доль, — поправив він себе. Правда, це усвідомлення було дуже поверхове. Він міг би легко зняти його, як знімав пушинку з мундира покійний Ганс.
Сон Германа
От я й знову тут, — подумав Герман з якимось полегшенням, не здивувавшись, що він не в мундирі, а в забрудненому попелом пальті, що навіть трохи обгоріло знизу. Треба почистити.
Він зняв його і повісив на дошку, що стриміла з купи понівеченої деревини, і почав зішкрібати попіл та сажу з сукна. Снігом було б краще, але до підземелля сніг не потрапляв. Лист заліза не давав йому шансів прорватись сюди.
Герман відволікся, щоб кинути в багаття віконну раму без жодних залишків скла. Його наглядач уже спав, як дитя, і з рота йому стікала цівка слини.
Герман потрусив пальтом, одягнув його, зашпилив на всі ґудзики, і аж тоді помітив, що взуття його має жалюгідний вигляд: шкіра обгоріла й потріскалась. Він сів, визувся з черевиків й ретельно оглянув свої ноги у вовняних гетрах. Від них тхнуло, і він їх скинув, щоб просушити. Ступні почервоніли, напевно, були трохи обморожені. Він присунувся ближче до вогню. Швидше б настав ранок. Він знову піде розбирати руїни, і працюватиме так само старанно. Тоді, можливо, довіра до нього зросте.
Чоловік прокинувся й, нетвердо ступаючи на негнучких ногах, поплівся до відра з водою. Можливо, він не був такий старий, як здавалось на перший погляд, просто хворий. З підборіддя стирчала якась неприкаяна щетина, а очі запали від того, що довго дивились на війну.
І я таким стану, подумав Герман, з якоюсь втіхою, ледь присмаченою гіркотою. Я все ще виділяюсь серед них. Чоловік раптом почав натужно кашляти, наче мав сухоти, але швидше за все просто необережно вдихнув дим, опинившись на його шляху до одного з чорних отворів.
Герман почав взуватися, краєм ока слідкуючи за сусідом. Той нарешті вгамував кашель і почвалав туди, де кілька годин тому зникла решта. Мабуть, спати. Що ж, нехай поспить. Я пильнуватиму. А завтра, можливо, мене хтось змінить.
Підземелля наповнювало гудіння полум’я, тріскотіння дерева, що передувало його остаточному розпаду, але був тут присутній ще один звук. Десь дзюркотіла вода. Очевидно, вода витікала зі зруйнованого водогону, але не тут, трохи далі. Тут було сухо. Відчуття затишку й безпеки дивним чином викликало у Германа якесь піднесення. Герман почав мріяти про те, що сьогодні він зміцнить своє становище і, можливо, навіть знатиме, що треба шукати в отих руїнах. Він пишався, що обрав для себе таку лінію поведінки, що дасть йому змогу вижити у цьому зруйнованому війною світі.
Він не встиг заснути тієї ночі, бо невдовзі члени дивного братства шукачів повиходили з тунелю, одягнені й закутані по самі вуха, й усі вони піднялись нагору. Герман знайшов серед мотлоху мотузку й підперезав пальто так, що воно стало трохи коротше, і закутав обличчя по самі очі шарфом. На небі сяяли зорі, і пожежі, здавалось, горіли яскравіше. Герман відшукав свого напарника, але довго з ним не працював. Треба було підняти велику балку, і Герман пішов допомогти. Під балкою лишилось ще чимало важких предметів, і він не міг отак залишити цих виснажених бідолах. А коли нарешті повернувся на своє місце, то не побачив напарника. Герман на мить розгубився і скористався цим моментом, щоб роздивитись руїни. В одному місці стіна готова була обвалитися, але, на щастя, туди ніхто не підходив. Вони працювали на невеликій ділянці, завдовжки 50 кроків. То були купи попелу, погнутого залізяччя й цегли, під якими все ще жеврів вогонь. Герман колупнув носаком невеличкий горбочок, й звідти жбухнуло полум’я. Герман відскочив назад. Небо помалу блідло й врешті настала та особлива пауза, що завжди буває передсвіта. У такий час найкраще прокидатись. Зникає гнітюче відчуття темряви, думки вільно ширяють на межі сну і пробудження. Магічний час. Однак Герману було не до того, щоб прислухатися до власних думок, які повільно спливали з його підсвідомості, шикуючись у голові. При ньому було знайдено дві пружини й потемніле увігнуте скельце.
Цього разу вони недовго працювали: поки не розвиднилось. Сходячи в нору, Герман подивився на місто за рікою, що тремтіло в золотавому мареві. Вода в ріці парувала і була вільна від барок та човнів, і через те видавалась йому чужою. З пусткою в серці він увійшов у похмуре й тепле нутро землі, подумавши, що міг потрапити в ті часи, коли тут не було ні трьох міст, ні мостів, а лише ріка та луки. І що йде до того, коли тут справді зникне місто. Це означає, що світ замкнутий у якомусь пекельному колі.
Ритуал повторився. Оскільки Герман не знаходив нічого, бо не знав, що шукати, то нічого не виклав на ковдру. Та й в інших улов був небагатий. Цього разу він пішов до приміщення, де горіли олійні лампи й попід стінами в два яруси стояли дерев’яні лежанки з тоненькими матрацами, а посередині стояв довгий стіл, збитий з дощок. Якийсь чоловік виніс із сусіднього помешкання казан з рідкою юшкою, що не потребувала навіть ложки, і до неї брусок сухаря. Після цього Герман заліз на нари, вкрившись пальтом, і заснув наче дитина.
У цій небезпечній ситуації, коли по небу літали смертоносні залізні птахи, Герман справді був дитям, що наслухалось пророцтв святої Михальди. Він прокинувся від приглушеного, але виразного гуркоту, й від того, що склепіння, здавалось, ось-ось трісне і впаде. Герман побіг разом з іншими, на ходу вдягаючи пальто. Він подумав, що ворог знає, де вони, і полюватиме за ними, доки не відкриє всі підземелля.
На нижчому ярусі вони збилися докупи наче сполохані вівці. Герман відчував запах того особливого поту, що породжений страхом, й бачив довкола себе очі, почервонілі від утоми, запалі від недоїдання та тривоги. Але на дні цих очей під попелом відчаю жеврів вогонь одержимості. Відчувалось, що вони скуті одним ланцюгом так тісно, що він ніколи не потрапить досередини. Очевидно, ці люди переконані, що він повинен бути поруч, і навіть в ці моторошні миті, коли існувала така велика загроза життю, Германове серце солодко завмирало від припущення, що вони побачили в ньому щось особливе. Він працював разом з ними, їв, отримав місце на нарах… Вони ставилися до нього ввічливо-нейтрально, і в декого він навіть відчув щось схоже на вдячність. А могло бути й так, що він був схожий на когось з їхнього кола, зовні, не надто втаємниченого, однак вартого довіри. Хіба ж не могло таке трапитись?
Потім шум стих. Очевидно, птахи полетіли геть, себто Літаючі Машини-Вбивці, як назвав їх Герман. Треба не забути цієї вишуканої назви, коли прокинеться.
Якщо прокинеться взагалі.
Вони повернулись назад, і Герману перехотілось спати. Натомість він спостерігав за всім цим товариством. Його напарник читав якусь книжку, не схожу на молитовник, що був би за таких обставин ціпком доречним, із болісним виразом на обличчі, бо в окулярах бракувало скельця, а друге було тріснуте, що, безперечно, ускладнювало процес читання. Хто просто лежав, хто порався коло одежі. Дві лампи немилосердно чаділи. Скільки вже триває війна? — намагався вгадати Герман. — Надто вже виснажений вигляд у цих бідолах. І чи довго вони тут пробудуть? А тоді що?
Він піде з ними. Можливо, вони повернуться до вцілілих будинків на тому боці, адже околиці й передмістя напевно оточені ворогом. Там їх відразу впіймають і вб’ють. А в середмісті безпечніше, там можна чинити опір, якщо не знайдеться надійного сховку. Якби Герман мав зброю, рушницю чи пістоля, або навіть шаблю, він зміг би охороняти їхній гурт. Чому вони такі безпечні й остерігаються лише Літаючих Машин Для Вбивства?
Усі ці питання розгалужувались, перепліталися, висновуючи не надто зрозумілий візерунок теперішньої Германової реальності. Крім неї були й інші, і якщо він зуміє скласти з них карту, то це відкриє перед ним неймовірні можливості.
ЮЛІЯ:
Юлія тепер зрозуміла, що таке «ступати по трупах», вираз, який дідусь використовував у розмовах на політичну тему. Спочатку вона пробувала обійти попід стіною мертві тіла, розкидані по цілій печері, але ступила в щось липке й відмовилась від попереднього наміру.
Насправді то були не зовсім підземелля Кенігсберга. Більшість з них були на той час затоплені, а ті, що залишились, виглядали далеко не такими порожніми, якими бачила їх Юлія, що знайшла усього лиш кінський череп. Там були мертві, там були живі, там були склади зброї, сувої тканини, коштовності й реліквії Пруссії. І хоча це було інше підземелля, дівчинка дійсно пройшла безкінечно довгий шлях, під кінець знайшовши печеру з мертвими тілами. Їй пощастило, бо печера не була ще заповнена, а тому не завалена кам’яними брилами й не замурована. Вона встигла.
Звісно, вона нічого про це не знала. Дідусь вказав шлях, а Пауль допоміг. Юлія була впевнена, що й надалі їй хтось допоможе. Коли вона врешті вибралась на поверхню, то кинулась відразу до найближчого дерева й впала під ним. Були сутінки, синюваті сутінки. Скільки часу минуло відтоді, як вона відімкнула залізні двері, Юлія не знала. Мабуть, кілька годин, а можливо, кілька днів, адже час під землею зовсім інший, ніж на поверхні. Власне, це було не так важливо — час. Вона хотіла знати місце і як звідти потрапити до села, де жила тітка Агнеса.
Притягальна сила підземелля зникла, коли очі її побачили весняний ліс, де всюди цвіли анемони. Тільки птахів не було чутно. І взагалі панувала тиша, наче Юлія залишила свої вуха під землею. А в землю втиснулись важкі колеса вантажівок, що привозили сюди мертвих, і вона не могла йти такою дорогою, а тому почала шукати собі стежки. Вона сподівалась, що й Пауль присутній тут теж. Не буде ж він залишатись в темряві, куди більше ніхто не увійде, бо вона замкнула двері на засув. Дідусь передав її Паулеві, а сам пішов на небо. Так кажуть: душі йдуть на небо.
Юлія дивиться на небо, де пливуть три рожеві від сонця хмаринки. Оця більша — це дідусь, менша — мама, а третя — вона. Ні, спохопилась Юлія, я не можу бути з ними. Моя душа ще не розлучилась з тілом. Вона глянула на вимащену подерту сукню, поділ якої торкався облич мертвих. В підвалі ця сукня здавалась розкішною, а тепер… Вона не зможе в ній бігти, не зможе навіть ходити по лісі, зовсім непрактична сукня. Треба було вдягнутись у щось інше.
На заході пролунав вибух, і ліс здригнувся. Чого деревам боятись? У них не будуть стріляти, їх не будуть… Утім, це могло означати, що хтось наступив на міну. В лісах, чула Юлія, повнісінько мін. Отже, йти на захід не можна. В тиші, що настала по тому, їй стало ще гірше, ніж коли вона уявила, що третя хмарка, то її душа. Смерть, можливо, й приваблива, але коли вже по всьому. Померти так як мама, як дідусь, як оті, що в печері, вона не хотіла. Це надто боляче.
Юлія все ще перебувала під гіпнотичним впливом спокійної та безпечної темряви підземелля. Вона принесла її з собою, і позбутися її можна лише, коли скинеш одяг і вмиєшся з ніг до голови. Все, що вона могла зробити зараз, це відірвати від подолу сукні смугу з долоню завширшки, щоб легше йти. А бігти, куди вона втече в цьому напівпрозорому лісі? Юлія почепила стрічку, що в сутінках здавалась чорною, на гілку. І тоді відчула, що почала діяти. У неї є перли. Тітка продасть їх або виміняє на багато-багато їжі. Юлія не о'б'їсть нікого. За роки війни шлунок у неї зробився маленький, і їжу можна буде розтягнути надовго. Можна продавати по одній перлині, зрештою. Або вони виїдуть звідси, куди захочуть. Правда, тітка казала, що нікуди не поїде. Це — добре, бо тепер Юлія могла бути певна, що застане тітку вдома. Хто б сумнівався! Тітка завжди мала тверду вдачу. Через те й заміж не вийшла. Але вони удвох чудово розуміли одна одну. Порались влітку на городі, пололи. Будинок легко зруйнувати, а землю — ні, тільки те, що на ній росте, можуть коні витоптати.
Коні… У селі тримали коней, але тітка — ні. У неї було багато курей. Як же вона забула, що саме зараз вилуплюються курчата! Вони знову заведуть курей, адже війна вже майже скінчилась. А зараз їй треба, мабуть, вийти з лісу, бо невдовзі стемніє. Хмарки стали сірими. Юлія простежила, куди вони пливуть, й подумала, що їй треба йти сюди. Вона вважала, що це знак для неї. Дідусь і мама показують їй шлях до нової домівки. Байдуже, чи Юлія в це вірила насправді. Але коли ти не знаєш дороги, мусиш шукати якісь знаки.