Вони не порушили цілісність снігу. Герман повернувся разом з усіма і довго грівся коло багаття, куди вкинули багато дров, забувши про ощадливість. Цей день мав бути інший. Відчувалося якесь напруження, люди то з’являлись, то зникали, і тоді чутно було звуки шкрябання по цеглі, а у вогонь вкинули паку пожовклих паперів, уважно простеживши, щоб усе згоріло. Очевидно, настав час покидати цю криївку.
Герман відчув полегшення і в той же час нехіть, бо розумів, що лишати сліди на снігу — це самогубство, а не подорож. Нехай війна для цього міста вже скінчилася, але це не може бути війна лише проти міста. Бої перемістилися далі й триватимуть до повної перемоги. Герман замислився над тим, над чим не замислювався ніколи в попередньому житті, де мав шаблю, пістолі й міг віддавати накази. Але ким би він був, якби в нього відібрали мундир? Равликом, якого витягли з мушлі, і який повзе, шукаючи притулку, а його вразливе тіло терпляче зносить усі труднощі буття.
Герман заплющив очі, втомлений бездіяльністю двох попередніх днів, безсенсовного очікування. Снігу випало надто багато, і невідомо, коли він розтане. Пошуки припинили не лише через сніг: з того, що залишилось, навряд чи вдасться відтворити цілісну картину. Утім, можливо, що в людей прокинеться пам’ять. Спершу вони згадають власне ім’я, потім імена батька й матері, а відтак крок за кроком відновлять процес створення машини, будову світу, назви планет і зірок, які вказують шлях подорожнім на морі й на суші. Германа непокоїло лише одне. Якщо зруйнування машини призвело до пошкодження пам’яті, то це означає, що ці люди зрослись зі своєю машиною не лише плоттю, а й свідомістю. Не так, як він зі своїм мундиром. Виявляється, цей зв’язок був не такий уже й тривкий. Зрештою, він обрав шлях офіцера, наслідуючи свого батька, наслідуючи те, що було створено до нього. Їм — гірше. Якщо вони підуть до міста, то чи знайдуть там свої будинки, рідних, чи зможуть відділитися один від одного, переставши бути єдиним тілом без пам’яті?
Можливо, вони сприймають його одним зі своїх, але щойно пам’ять прокинеться, вони зрозуміють, що він чужий. І в них прокинеться агресія: очі спалахнуть люттю і вони роздеруть його на шматки, наче зграя вовків.
Ні, зітхнув Герман, вони просто проженуть його в сніги. Вовки чи здичавілі пси винюшать слід, оточать його, а тоді, за командою вожака, кинуться на нього. Як взвод солдатів оточує супротивника.
Раптом Герман відчув, що в підземеллі починає щось діятись, хаос впорядковується. Біля вогню стояв чоловік, поведінка якого свідчила, що він тут старший. Вожак. Він тримав у руках невелику металеву миску. Настала тиша. Після паузи до старшого підійшов один з тих, хто був найближче. Він узяв з миски щось двома пальцями. І тут трапилось щось дивне. Старший поцілував товариша в чоло. В мисочці щось покотилось наче горох чи дрібні камінці. Після того той чоловік відійшов і ліг на нари, відвернувшись лицем до стіни. Потім почали підходити інші, й усе повторювалось.
Герман вирішив, що вони тягнуть жереб. Що ж, він теж підійде і зазирне в миску, не залишатись же йому осторонь. Так можна буде перевірити, чи визнають тут його за свого, чи ні. І він отримає теж отой поцілунок в чоло. Так цілував його батько.
Іноді в атмосфері зависало вагання, однак старший жодним чином не намагався його урвати. Просто стояв, і в мисці щось брязкало. Герман був останнім, бо був у тому товаристві останнім, хто приєднався. Коли він підійшов, старший подивився крізь нього й нічим не виказав свого подиву. Попри його штивність, відчувалося, що він страшенно, неймовірно втомлений. Герман зазирнув у миску. На дні перекочувалась запаяна ампула. Коли Герман наважився взяти її, рука старшого відвела його руку. Не відштовхнула, а відвела, забравши те, що належало тільки старшому. Не дивлячись на Германа, чоловік відійшов у куток й ліг, повернувшись обличчям до стіни.
Герман залишився стояти коло вогню, що вже починав пригасати. Почорнілі папери все ще нагадували папір, зберігаючи свою цілісність.
Минув якийсь час, і Герман зрозумів, що всі ці люди мертві, і його охопив розпач, що вони так і не прийняли його до свого кола.
ГЕРМАН:
Він лежав горілиць у спальні, усе ще під владою моторошної тиші, яку приніс зі свого сну, розуміючи, що більше не витримає. Накинув халат, взувся у капці й вийшов. Годинник у вітальні вдарив другу годину ночі. Залишалась година до того часу, коли в ночі настане злам і духи покинуть людські оселі, вступлять у тінь дерев й морок боліт. Герман дійшов до кінця коридору, де було довге й вузьке вікно. Надворі завжди світліше, бо за хмарами ховаються місяць і зірки. Він вірив у це з дитинства.
Герман зійшов сходами на кілька приступок униз і завернув до іншого коридору, що з’єднував дві половини будинку, й щиро зрадів, побачивши світлу смужку під дверима управителя.
— Вони всі мертві.
Богуш, який стежив, як Герман відчиняє двері до кабінету, кивнув.
— Сідай.
— Ви не розумієте, — сказав Герман. — Вони випили якусь отруту. Я теж міг там лишитися, але мені не вистачило.
— Навіщо отрута? У мене є добре вино.
Герман сів, склавши руки на колінах і трохи нахилившись уперед. Він чув, як Богуш розливає вино, відчував запах злежаного паперу й застарілого тютюнового диму, і все це було якесь приглушене й нереальне. Голова обважніла, в скронях стукало, язик пересох.
— Ну ж бо, випий, хлопче!
У приміщенні, де чаділи дві свічки, з яких треба було зняти нагар, вино здавалось чорним. Йому здавалось, що коли він торкнеться губами скла, воно хрусне й хрустітиме на зубах, наповнюючи рот кров’ю. Германа пересмикнуло. Він підвівся із зусиллям, намагаючись не дивитися на Богуша, чи хто б там не був, і почвалав до дверей.
— Гей, та ти, чоловіче, сновида! — присвиснув управитель і пішов услід за Германом, тримаючи в руці келих з вином. Дякувати Богу, той пішов просто до ліжка. Ноги самі його несли, а що там у нього в голові…
Богуш нахильці випив вино і перехрестився щирим католицьким хрестом.
Герман прокинувся від світла, що просочувалося крізь щілину між шторами, бо воно не лише освітило його обличчя, а й зігріло. Він умився, поголився сам, вдягнув свіжу сорочку. Здається, вночі йшов дощ.
Богуш читав газету, напевно, ту, що привіз із Кеніга ще три дні тому, й сказав:
— Як спалося?
— Добре, — спокійно відповів Герман.
Богуш розтулив рота і знову стулив, бо до їдальні впливла Фріда, схожа на корабель у своєму твердому накрохмаленому чепці, й заходилася розливати каву. Вона вже звикла до того, що Герман тут живе, і перестала його помічати. Особливістю цієї жінки було те, що кожен відчував, ніби щось не зробив для неї. Коли служниця вийшла, Фріда помітила Германа й спитала безцеремонно:
— Ну, то як, їдеш завтра на іменини до графині?
«Софія» — зблиснуло в напівсутені Германової душі, але, щоб затримати в собі надто летку сполуку почуттів, він знизав плечима:
— Не знаю.
— До графині ти мусиш поїхати.
— Дійсно, Германе, тобі треба розважитись. Ти занадто багато сидиш над паперами й рахунками, — заявив Богуш.
Герман від подиву ледь не впустив ложечку.
— Пусте, — мовив він швидко. — Я не втомився.
— Там будуть прогулянки на човнах і феєрверк.
— Я сама підберу гардероб для такої оказії.
«Вони що, мають мене за дітвака?» — подумав Герман і відповів недбало:
— Дякую.
— Камердинера ми не можемо собі дозволити, — зауважила економка.
— А баронесу теж запросили? — поцікавився Герман.
— Аякже! Фатальна жінка, — вигукнув Богуш. — От і познайомитесь тепер.
Фріда підібгала губи на знак презирства й процідила:
— Так, там будуть усі, навіть ті, кого б я, на твоєму, Германе, місці не прийняла б у своєму домі.
— А ми й так нікого не приймаємо.
— Звісно. У нас — жалоба. Через півроку вона закінчиться…
На обличчі економки було доволі виразно написано, як вона боїться, коли мине отих півроку.
— Як швидко плине час! — пробурмотів Богуш.
— Треба взяти з собою лакея. Дітріх завжди супроводжує в таких випадках.
Герман кивнув і підвівся перший.
— Германе! — покликала Фріда.
— Що?
— Нахились, будь ласка, до мене. Що це в тебе у волоссі, попіл?
Вона хотіла доторкнутися до Германової голови, але той різко випростався.
— Де?
Він провів рукою по волоссі й глянув на долоню: та була сіра.
— Я накажу приготувати ванну.
— То ти вчора був у кузні? — спитав Богуш. — Як там нога у старого Карла, зажила?
— Начебто, — збрехав Герман, геть спантеличений, бо не був у кузні. — Я хотів…
Він махнув рукою й пішов одягатись нагору.
Вони усі мертві.
ЮЛІЯ:
Зорі освітлювали шлях Юлії тієї свіжої весняної ночі, коли вона йшла до тітки. Спершу через ліс, де духи дерев і господарі стежок охороняли її, відводячи подалі від мін чи просто ям, куди вона могла впасти. Потім вона вийшла на поля, засіяні смертю, і духи трав і землі супроводжували її, плекаючи надією, що з приходом цієї дівчинки на світі знову з’являться чотири пори року.
Ніч огортала її м’яким плащем, захищаючи від вогнів живих і від мертвих вогнів боліт. Іноді Юлія бачила людські житла, що ледь пахли вечірнім димом, але там панував морок, і вона нізащо б не переступила поріг жодного з них. Вона відчувала, що тітка вже близько і її підганяло нетерпіння. А потім духи дороги послали їй велосипед, покинутий на узбіччі, й, трохи поміркувавши, вона вирішила його позичити, не знаючи, що за кущами лежить мертва жінка-біженка, якій належав цей велосипед. Юлія запам’ятала це місце: неподалік була церква, оточена липами.
Юлія не хотіла думати, що, можливо, вона рухається в протилежний бік від тітчиного дому. Якийсь час вона ховалась, щоб перечекати колону вантажівок, які наповнили повітря задушливим смородом вихлопних газів. А тоді поїхала далі. Час від часу в неї стискалось серце від думки, що все насправді не таке, як їй здається, але духи вітру підштовхували її в спину: «їдь, дитино, довірся нам, віддай себе духам цього світу, цієї землі, бо колись настане день, коли ти не зможеш уже ні на нікого покластися, лиш на себе!»
І вона летіла на велосипеді на схід, де небо було світліше і де невдовзі перед нею виникнув поміщицький дім з колонами. Його білі стіни просвічували крізь гущавину саду, й вона згадала свій сон і почула вдалині гул моря…
Юлія відчула, що мусить відвідати цей дім, втішити осиротілих духів домашнього вогнища. Здогадуючись, що це все її сон, дівчинка сховала велосипед за кущем ще не розквітлого бузку й пішла до будинку. Двері були відчинені, але вона знала, що там нікого немає.
Будинок постав на її шляху, щоб Юлія знайшла там їжу й спочинок. Вона відразу відчула до нього довіру, й дім відкрився перед нею. Всередині було темно, але очі поступово призвичаїлись й почали розрізняти обриси меблів та віконних отворів, сходи, що вели вгору та вниз. Запах цвілі й пилу нагадав їй підвал, що став її домівкою на кілька місяців. Це було наче повернення назад. І Юлія вийшла надвір й повернула до стайні, де пахло кінським потом, хоча коней там не було. Вона пройшла в найдальший кут, спіткнулась об купу соломи, зарилась в неї і миттю заснула.
В будинку, нагорі, у спальні з опущеними шторами на ліжку лежало двоє — чоловік і жінка, таких старих, що їхня висхла плоть тхнула лише пліснявою. Вони випили отруту, щоб залишитись у цьому будинку назавжди. Дочка з онуком два місяці тому виїхала до Бразилії.
Але Юлії не треба було це бачити. Духи сіна й соломи, духи коней, що мешкали колись у цих просторих стійлах, не дозволять їй цього. Відколи вона вийшла з підземелля, духи неба й землі взяли під свою опіку дівчинку, яка безстрашно відкрилась назустріч майбутньому, залишившись без родини, сама-одна.
— Не сама! — бурмоче Юлія, глибше зариваючись у пахучу солому. — У мене є тітка.
— Нехай буде так! — кажуть духи-охоронці й кличуть до неї сон.
Сон Юлії
— Я знала, що ти чекаєш на мене! — кричить Юлія, кидаючись тітці на шию. Тітка пахне лавандовим милом, де ж вона знайшла таке диво? На ній темна сукня й фартух.
— Звісно, чекаю, люба!
Нічого не змінилось. Засклена веранда з вимитими до блиску шибками, вишарувана піском біла підлога, два фікуси, великий і маленький, її чашка з намальованим білим ягнятком — усе, як завжди. Усе кидається їй назустріч.
Юлія намагається не дивитись тітці в очі, сховавши обличчя на теплих великих грудях, з яких ніколи не текло молоко, але які завжди були бронею, що захищала Юлію та її маму. Принишкла Юлія гадає, що колір її сукні й вуаль скажуть тітці все.
— Ходи, дитино, ти схожа на ворону!
Вона відчуває, як тітка намагається опанувати себе, і, зрештою, їй це вдається, бо тітка — найсильніша. Можливо, це вона попросила духів полів, лісів, води і повітря, щоб ті привели до неї Юлію.
Лайма, Лайме. Вона — богиня, вона не твоя тітка, дівчинко.
— Ні, моя!
Наповнена теплою водою цинкова балія. Тітка хоче допомогти їй скинути сукню, і тут Юлія раптом починає розуміти, що позбувшись сукні, вона втратить рештки мужності.
— Ні! — кричить вона.
Лице Юлії залите слізьми, вона тоне у власних сльозах й зливається з морем інших сліз. Небо, низький горизонт свідчать, що це край світу, безмежні води, в яких потонув не один корабель надії.
Юлія лежить горілиць на траві, скраю болота. Замість подушки в неї м’який торф’яний горбок. Уже починає світати і з неба сіється дрібний дощ.
Сон Юлії
Дівчинка ще якийсь час кружляє в тиші, не помітивши, що музика замовкла. Вона падає на килим, розчервоніла й спітніла, чекаючи, поки оркестр знову почне грати. І чим довше триває пауза, тим менше їй хочеться підводитись. Юлія лежить із заплющеними очима, зі схрещеними на грудях руками, й говорить:
— Вона померла танцюючи.
Можливо, вперше в житті Юлія думає про себе як про третю особу. Що це означає? — думає дівчинка. — Нас двоє? Що ж, це непогано, я мала б приятельку чи сестру. Ми писали б листи одна одній. Їі починає бентежити те, що вона перестала вчитися. Тому що батьки не вирішили, куди її віддати, і чи варто віддавати її до пансіону. Вони забувають про її існування, якщо вона не нагадує про себе. Надворі далі тихо. Для феєрверку ще зарано.
З коридору чути якийсь тупіт. Він проминає її кімнату. Потім схвильований жіночий голос:
— Несіть її сюди!
Овва, таки щось сталося. Якійсь дамі стало зле. Юлія сідає, поправляє розкустране волосся, тоді встає і прочиняє двері. Серед чужих голосів чути голос тітки. Юлія вважає, що за таких обставин ніхто не матиме проти, якщо вона вийде. В коридорі вже нічого нема. Перед другими дверима стоїть лакей, Теодор, здається, його звати, у нього ще дуже довгі руки. Теодор простягає до Юлії свою довжелезну руку, кличе її. Коли та підходить ближче, він каже пошепки:
— Ваша мати, панночко!
І відчиняє перед нею двері. Юлія переступає через поріг. У кімнаті повно людей, і вона впізнає лише тітчине заплакане обличчя. Юлія розгублюється й питає лакея:
— Що таке?
— Ваша матінка зомліла.
Юлія ступає два кроки вперед і зустрічається з поглядом тітки. Та заплющує чомусь очі, й з грудей у неї виривається не то схлип, не то зойк:
— Юліє!
Не Юльхен, а «Юліє». Дівчинка завмирає. Ії атакує звідусіль запах парфумів і поту. Більше тітка нічого не каже. Мами не видно на ліжку, яке обступили люди, але чути, як вона каже:
— Ні-ні! — тоненьким голосом, як у дитини.
Між матір’ю і дочкою стіна людей, які не хочуть розступитися. Чому вони не хочуть розступатися?