Бо цього не хоче мама. Від образи у Юлії перехоплює подих. Вона не стане пробиватися крізь шовкові та ситцеві спини. І тут хтось лагідно обіймає іі за плечі й каже:
— Ходімо, Юліє, зі мною…
Це та дівчина, вихованка графині, що виходить заміж за графининого небожа. Софія. Від неї віє холодом дівоцтва, якому невідомі пристрасті. Руки в неї прохолодні. Юлія йде з Софією в бібліотеку і там дізнається про наглу смерть свого тата. Це вона розуміє. Люди вмирають. Але Юлія не може зрозуміти, чому мати не хоче її бачити і чому про смерть батька їй повідомляє чужа людина.
Вона зіщулилася в широкому фотелі, не плаче, стиснувши гострі коліна й зціпивши пальці в замок, а Софія говорить і говорить, наче жебонить струмок поміж спокійних, вкритих м’яким мохом каменів, намагаючись намацати шлях, що приведе його до річки, а не в болото. Рано чи пізно вона знайде потрібні слова, пригадуючи, якою була сама в 14 років.
…Софі старанно вишиває серветку на іменини пані графині. Переважно пізно ввечері, бо вдень не має коли. Темно-вишневі нитки закінчуються. Дівчина вишукує по одній ниточці, зазирає, чи не зачепилась бодай одна за денце кошичка. Якщо вона попросить про нитки, їй закинуть марнотратність. А грошей, щоб купити нитки, в Софі немає. Вона почуває себе дуже бідною через це. Врешті знаходить нитку, світлішу, яка не пасує до вишивки. І коли вона дарує цю серветку на іменини, її лице палає від сорому. Робота виконана не так, як слід. Нитка не того відтінку викликає в Софі лавину почуттів, і тягнеться за нею…
Софія каже:
— Мій татко помер, коли я мала усього 5 років, а через три роки померла мама. І мене забрала до себе її світлість, далека родичка. Тобі пощастило більше — в тебе є мама.
— То мене забере до себе тітка? І я залишусь в цьому будинку?
— У тебе ж є свій дім…
— Ми розорились, — зітхає дівчинка. — Через біржу.
— Але ж у тебе є мама! — хоче вигукнути Софія, і раптом розуміє, що ця жінка з холодними очима й безвольним ротом, мабуть, відчуває полегшення, бо тепер їй допомагатимуть сестра й зять і вона перебереться сюди й житиме тут, доки її не віддадуть за якось пастора. А Юлія… Їй не дозволять заробляти самій на життя.
Софія думає, що якби вона замість вишневої взяла зелену нитку, це розцінили б як бунт і вона потрапила б у немилість. Але якби це вишивання було б для матусі, та б тільки посміялася.
— Тоді де вона?
Очі в Юлії спалахнули.
— Хто?
— Моя мама. Чому вона з чужими людьми, а не зі мною?
— Послухай, — каже Софія. — Я відкрию тобі одну таємницю.
— Що за таємницю? — шепоче Юлія пошерхлими губами. Софія теж переходить на шепіт, і поки вона говорить, струмок випливає на зелену луку й вливається в трохи ширший струмок.
— Ми, дівчата, не можемо робити все, що нам хочеться, але ми можемо думати, розумієш? У нас може бути власне життя, і що б з нами не траплялось, ми не повинні його відкривати.
— І що тоді?
— Ти будеш любити себе. А хто любить себе, того любитимуть інші.
Софія зітхає:
— Ні, ти не розумієш. Ти ще занадто мала. Але маєш доросліший вигляд ніж мама. Це начебто суперечить одне одному, проте так воно є. Ти маєш бути дорослою не тому, що це потрібно комусь, а тому, що це потрібно тобі, еге ж?
Юлія дивиться їй в очі й вкладає свою руку в Софіїну.
— Я спробую.
Через якийсь час вони йдуть вниз. Дивляться, як дядько садовить її матір в карету. Мама уже в жалобі, поспіхом підібраній з випадкових речей тітчиного гардеробу. І хоча мама навіть не шукає Юлію, дівчинці страшенно її шкода: така вона стала маленька й худа. А поруч міцне плече сестриного чоловіка, що віднині стане і її опорою.
Тітка приїде завтра, коли дім покинуть останні гості цього разу невдалого свята. Але свят у неї ще буде багато, і ця трагедія не змінить її долі. Усе залишається непорушним: дім, що простоїть ще сто років, земля, яка годує її родину. До Кенігсберга поїхала лише тінь її чоловіка, а сам він тут, увесь її. Тепер вона розуміє, яке щастя випало на її долю.
ГЕРМАН:
Германове дежавю тривало доти, доки не піднялася завіса, що мала демонструвати святкову «живу картину». Правду кажучи, його трохи дивувала ця забава, що вже відходила в минуле в Кенігсберзі й вважалась немодною. Сюди б пасувала гарна музика, якась знаменитість. Їдучи сюди, Герман сподівався, що розваг буде більше і йому вдасться, так би мовити, змити попіл зі своєї душі й трохи заспокоїтись.
Гостей, правда, було значно більше, ніж минулого разу, й до зали позносили стільці з усього будинку. Герман сів скраю, на простий стілець з темного дерева з відполірованим, трохи увігнутим сидінням. Задуха стояла нестерпна, з великої їдальні долинав брязкіт посуду: прислуга готувала святковий стіл, де кожен гість мав відведене місце з карткою, на якій виведене було його ім’я. Обважніла графиня сиділа в першому ряду з двома старшими паніями, й три віяла тріпотіли довкола цих квіток, чия пора цвітіння припала ще на минуле галантне століття. Герман не знав, що то за дами, але трійця нагадувала сестер старості. Він з цікавістю розглядав цих жінок у світлих сукнях, обвішаних коштовностями, що прикривали розплиле наче тісто тіло. Не так безжально, як роздивлялись їх молоді жінки зі здоровою пружною шкірою. Він помітив, що в графині та її посестрах не було нічого материнського. Ці жінки були прокурорами цього замкнутого світу — що був і є. Але на майбутнє їх уже не вистачить, дякувати Богу.
У Германа боліла голова від задухи, блиску й гамору, й це дещо звужувало поле його зору. Доволі скептично він констатував, наскільки мало просунувся в цьому товаристві, і це, безперечно, тільки його провина. Та й чутка про дискримінаційний заповіт могла вже поширитися й зашкодити його репутації. Міг Богуш проговоритись, хоча такі речі наче вода завжди знаходять витік з найглухішого підземелля.
Герман ніколи не вмів робити того, чого від нього чекали. Або робив тоді, коли можна було не робити. Йому завжди було важко сходитись з людьми, які звикли, щоб інші до них прислухались. Офіцерське життя значно простіше, що й казати…
Настала відносна тиша, в якій чулося покашлювання і шурхотіння віял, які переганяли повітря, не остуджуючи його. Глядачі мали змогу спостерігати живу картину, щосили вдаючи зацікавлення. Цього разу замість трьох відьом Герман побачив трьох панночок, що сиділи в гроті, задрапірованому плющем та диким виноградом. Панна в білій одежі, що нагадувала туніку, сиділа на ослінчику й з млосною посмішкою, в якій відчувалась поблажливість, спостерігала, як двоє дівчаток років 13–14 плетуть вінок. Тобто одна плела, а інша подавала їй квіти. Залу наповнив терпкий свіжий дух дикого зілля — рум’янку, волошок, гвоздик. Доросла панна почувала себе цілком впевнено, видно, не вперше брала участь у подібних виставах. Здається, навіть висловила комусь вияв особливої уваги, ледь помітно кивнувши. А дівчатка хвилювались, рухи були скуті й невпевнені, й вони не виглядали так зграбно й поетично, як старша товаришка. Германові хотілось, щоб цей клятий вінок нарешті сплели і з ним нарешті щось зробили. Через якийсь час публіка почала перешіптуватись і скрипіти різномастими стільцями й кріслами. Нарешті бідолахи сплели кострубатий вінок й настала кульмінація дійства. Обидві дівчинки поклали вінок на голову панні, й завіса закрила їх від глядачів. Її розсунули ще раз, як це роблять у театрі, але юні акторки не кланялись, а застигли в тій самій позі як ляльки.
— Флора! Флора!
Офелія, подумав собі Герман, хоча такої сцени в «Гамлеті» не було, та й не видавалося, щоб ця панна збиралась після цього топитись. У Флори, богині весни й квітів, виявилось більше прихильників. Озирнувшись, Герман помітив нерозлучних Софію та Генріха, що саме підводились зі своїх місць. Бідний Генріх мав такий вигляд, наче хтось його щойно відчитав, але в очах у нього горів лиховісний вогонь. «Цього разу ви мене втримали, — говорили ці очі. — Але подивимося, що буде далі!» У ході його було щось брутальне, наче він гнав Софію поперед себе, штовхаючи її в спину. Герман змушений був відвернутись: не можна дивитись в очі агресивній звірюці, навіть коли ти її не боїшся. Чи ще хтось це помітив — він не знав. Зрештою, світські люди мають необхідний вишкіл, на відміну від нього.
Виходячи з зали, Герман кинув погляд на вазу біля дверей: вона була повна троянд, білих і червоних, омиваючи кожного, хто проходив, тонким ароматом. Графині він уже потрапив кілька разів на очі, виконавши свій обов’язок. Не те, щоб він був надокучливий, адже Герман збирався розважитись у цій святковій атмосфері, зняти напруження останніх днів. Він переходив з кімнати до кімнати, розкланюючись, пропускаючи дам вперед, доки не почалась вечеря. Йому довелося піклуватись про тоненьку чорняву даму років сорока, що приїхала з Марієнбурга. Герман звернув увагу на її обгризені нігті, й увесь напружився. Хто знає, що визріває в цій голівці з високою зачіскою, адже вона теж з родини Бідного Генріха. Хоча й не схожа на нього. Софія всміхнулась до нього непомітною, але теплою усмішкою. За такою усмішкою варто було приїхати сюди. А онде і баронеса, за два місця від графині — чорна дама в елегантному, як то кажуть, віці, з пальцями, унизаними каблучками.
А Софія — біла дама. Хоча цього разу вдягнена в ледь рожеву сукню. Герман крадькома милується дівчиною. Врода у неї не яскрава, не виклична, але обличчя випромінює світло. Від споглядання Софії він отримує естетичну й моральну насолоду. Герман переконує себе, що в його ставленні до неї нема нічого плотського, що він бачить у ній лише сестру, і, властиво, через це його турбує її доля. Вона вже нещаслива, а що буде після шлюбу… Надто піддатлива й співчутлива, тому її й використовують.
Германові завжди подобались жінки іншого типу, які посилали йому яскраві сигнали, провокуючи на безумство. Чужі дружини, в яких прокинулась спрага, відважні, рішучі, винахідливі. Він досі не думав про одруження ніколи, бо ледве сам себе утримував. Але тепер, після того, як життя його змінилось, він перебував у стані непевності, став надто вразливий. Софія дала йому зрозуміти, що жінка може стати другом і підтримкою. У нього виникла потреба не грати як у театрі драму почуттів, а просто розмовляти з жінкою. Йти удвох собі стежкою в гаю, пронизаною сонячним промінням, не метушитись серед громів та блискавок. Така стежка зараз була в нього перед очима, і він волів би йти нею удвох, а не самому. Бо коли сам, існує загроза здичавіння, особливо, коли в тебе немає справ і обов’язку. Він не вважав маєток своїм обов’язком, як, приміром, службу у війську. Не бачив сенсу в тому, щоб примножувати статки, бо не було для кого. Ті, з ким він був на руїнах міста, мали мету, однак нічого не зробили, щоб вона також стала і його метою. На це забракло часу. Вони всі мертві.
Герман навіть відчув щось схоже на гордість через те, що жоден з присутніх тут людей не здогадується про те, що він пережив. Це — лише його таємниця, бачення того, що колись трапиться з Кенігсбергом, до якого вони тягнуться, як бджоли до вулика, бо від цього міста залежить збут вирощеного на їхніх полях і виплеканого на пасовиськах. Вони не знають, що їх взаємний зв’язок буде порушено, знищено, і якщо вони не помруть одразу від вогненних куль, що падають з неба, то здичавіють і згаснуть в темних вогких закапелках. Але він не стане вдавати з себе провидця, як отой швед Сведенборг. Він мовчатиме. Можливо, Софія вислухала б його, якби була його, а не чужою нареченою.
Утім, Герман вірив, що мине час і йому перестануть снитися оті дивні сни про війну, до якої він не має жодного стосунку, принаймні, тепер. Вічності він просто не витримає. Це ж лише від нього залежить, як він дасть собі раду з новим життям й іншими обов’язками, чи зуміє піднятися над власною непотрібністю та нікчемністю.
Дивне місце для таких роздумів… Вишуканий стіл, люди в багатій одежі, сяйво великої люстри, що тихо подзенькує сотнями кришталевих підвісок. Скільки таких люстр розбивається, коли стріляють з гармат! Вся підлога буде засипана осколками, схожими на кригу. Яке тут густе й гаряче повітря… Сорочка прилипла до тіла. Величезний дім плавав у темряві, дзвенить, грюкає, здригається, майже не впускаючи в себе повітря. Непомітним рухом Герман послабив вузол краватки, торкнувся липкої гарячої шкіри на шиї.
А потім почалися танці, й він стояв на терасі, дивлячись на сад, де на деревах висіли різнокольорові ліхтарики. Музика його дратувала, бо наштовхувалась на гострі кути столів і буфетів, блукала коридорами, кухнею, проникала в пивниці та на горище. На терасі було людно. Герман перекинувся кількома словами зі знайомим поміщиком-сусідом про минулорічні ціни на збіжжя, ухилився від розмови про полювання й полегшено зітхнув, коли до них приєднався ще один сусід, і він міг лише підтакувати та кивати. Потім він пішов разом з ними до кімнати для паління, випалив сигару й якийсь час спостерігав за грою в карти. Прийшла графиня, але довго не затрималася. Крізь маску зацікавленості в неї виразно проступала втома. Десь Герман чув, ніби графиня тяжко хвора, а такі розмови зазвичай переходять на тестамент з його головною інтригою: що кому перепаде. І можна було сподіватись, що сьогодні графиня оголосить дату весілля Генріха та Софії.
— Дивись, не забудь мені розповісти, коли весілля, — нагадала йому Фріда, випроводжаючи Германа. Той тільки знизав плечима, поблажливо оцінивши жіночу цікавість. Але тепер він раптом зрозумів, що це не просто цікавість: ці люди надто залежали один від одного. Між ними укладались мирні угоди й спалахували суперечки. А графиня була керманичем цієї флотилії маєтків та маєточків у житейському морі. Генріх, цей недолугий блазень, не міг її замінити. І Софія, про яку знали, що вона бідна родичка, якій пощастило невідь чому, теж не могла замінити графиню, яка від народження підносилася над ними усіма. Схоже на те, що цим людям доведеться нелегко, якщо графиня покине їх, і скільки б вони не готувалися до цієї прикрої події, розгубленості та хаосу не минути.
Незрозумілою була також прихильність графині до Бідного Генріха. Вона все йому прощала, розпещувала, хоча був ще син її брата — Альберт, що працював у банку на доволі скромній посаді, був одружений і мав уже двох дітей. Але вона навіть не запросила його сюди, чи він сам не захотів приїхати з Кенігсберга. Та й казали, ніби він не виявляв жодного інтересу ні до статків графині, й навіть до її хвороби. Усе пояснювалось вдачею графині, її світськими химерами, але могло бути так, що ця жінка щось замислила, і її задум наразі було неможливо осягнути, як не зміряти морську глибочінь звичайною мотузкою. Є такі глибини, що їх треба вимірювати в інший спосіб.
Герман, звісно, цих тонкощів не знав, терпляче відбуваючи гостину, як кожен, що встиг звикнути до усамітнення та мовчання. Після танців мала бути прогулянка у човнах і феєрверк, а після цього можна вже й їхати додому. Не конче залишатись на ще одну, пізню вечерю.
Він зійшов на сходи, що спускались до каналу, який за садом вливався у річку, спостерігаючи, як слуги та помічники піротехніка закінчують останні приготування до прогулянки річкою та феєрверку. Хлопчиком він у тітчиному маєтку збирав уранці залишки ракет, обгорілі шматки картону і ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться вогняні вензелі, зірки, квіти. Окрім паперу і пороху мали бути ще якісь складники цього дива. Однак чи хотів він конче знати таємницю? Міг розпитати піротехніка, що так привітно всміхався до нього. Можливо, зараз тут чаклує хтось з його учнів, або й він сам, через двадцять з лишком років. Якби Герман зустрів його у місті, то запросив би на чарку і старий майстер відкрив би йому таємниці свого ремесла. Але як він впізнає його серед тисяч людей? Хіба що колись замовить феєрверк для себе. Коли вже нічим не відрізнятиметься від цих гостей, якщо доля не вирішить зробити його відлюдником.
Підсвідомо Герман бажав, щоб графиня поговорила з ним, узяла його під руку, розпитала і, можливо, навіть дала одну зі своїх порад. Нехай би він не скористався з неї, але зараз він потребував уваги. Від цієї жінки йшла сила, нагромаджена за роки владарювання, і вона мусила її віддавати, щоб не луснути як перестиглий плід.
Та коли Герман дивився зі сходів на освітлену терасу, то хотів побачити там Софію. То був важкий вечір для неї. Вона повинна була приділяти всю свою увагу надто збудженому Генріху. Як на зло, свято припало на повний місяць, що завжди погано впливав на бідолашного Генріха. Навіть вона у такі дні відчувала неспокій, снились погані сни, а вранці боліла голова. Софія змушена була танцювати лише з Генріхом, слухати те, що він нашіптував їй на вухо — дошкульні характеристики гостей. Вона врешті зробила йому зауваження, і тоді Генріх шарпнув її за руку й сказав, що вона тупа дурепа. Софія розуміла, що ці слова йдуть від хворого, але вона вже ледь трималася на ногах, і пішла до графині, сіла неподалік, наче шукала захисту. А коли сіла, зрозуміла, що не зможе встати. Вона панічно боялася, щоб хтось не запросив її до танцю. Софія не сміла навіть піти до своєї кімнати, бо Генріх знайшов би її і там, попередньо переполохавши усіх гостей. Жодних думок в неї в голові не було — лише гудіння. Нестерпно боліла спина. Вона помітила іронічні погляди двох кенігсберзьких панночок, вбраних за останньою модою. Тітонька графиня виписувала модні журнали і змушувала часто Софію коментувати взірці суконь та капелюшків, і сердилася, коли вихованка щось казала не так. Вона обіцяла відправити їх з Генріхом у шлюбну подорож до Парижа, але іноді Софії здавалося, що весілля не відбудеться. Вона не могла себе уявити в ньому. Але й оточуючі вичікували якогось дива, наприклад, що жертовна вівця виявиться недостойною і буде чимось скомпрометована. У Софії не було тут жодного приятеля. Тому їй врешті було байдуже, і це тримало її на цьому світі. Вона занурювалась у хвилі забуття, здається, навіть задрімала. Гості поїдуть, а в неї стільки ще роботи. І ніхто не скаже: відпочинь, люба, ти втомилась.