ВТОМИЛАСЬ.
ВТОМИЛАСЬ.
Голова в неї хилилась все нижче, і тільки, коли віяло випало з руки, вона отямилася.
Графиня не сіла в човен. Вона вже була застара для цього. Старші пані й панове повсідалися у зручні крісла на терасі, де змогли нарешті вхопити дрібку свіжого повітря. Утім, від саду, освітленого китайськими ліхтариками, йшов запах вологої землі, а від ставка — затхлість. Темна вода проблискувала плямами світла, коли вивели човни, прикрашені стрічками, чий колір важко було розрізнити. Герман не мав наміру сідати в човен, але суть гри полягала в тому, що в човен мала сісти неодружена пара, або дві, і весляр, що провадив човен до річки. З тераси ріки не було видно, лише вдень між розкішними кронами дерев іноді проглядало блакитне плесо.
Герман навіть не міг як слід роздивитись свою даму. Можливо, то була вдова з пишними формами. Вона була вельми збентежена й довго не наважувалась сісти в човен. Вони заклякли на сидіннях, навпроти одне одного. Герман сидів спиною до весляра, від якого тхнуло цибулею. Попереду ескадри пливли Генріх з Софією. Перед тим Герман на якусь мить побачив її бліде лице, занадто бліде, наче вкрите маскою. Напевно, намордувалась з отим пришелепуватим Генріхом.
Вона сама цього хотіла. Ні, залишитись старою панною, якою попихає прислуга, либонь гірше. Герман шкодував, що не зміг перемовитись з нею жодним словом. Але, можливо, вони десь зустрінуться в місті, коли вона знову годуватиме лебедів. Софія не встигла наситити його потребу в спілкуванні, так прикро було бачити її увесь вечір недосяжною. Була б вона католичкою, то могла би піти в монастир. Але тоді він більше не зміг би її бачити.
Він ще боявся, що його дама буде поводити себе неспокійно, й це завадить йому зосередитись на прогулянці. Коли вони пливли по каналу, над човнами нависали чорні гілки дерев, і повітря було насичене очікуванням того моменту, коли човни опиняться посеред ріки. На березі заграла музика, але вона не могла заглушити плюскіт води, вигуки та сміх.
Скільки разів графиня отак пливла в човні попереду, і скільки вже отак сиділа на терасі, закутавшись у теплу шаль, відчуваючи своє старіння… Усі, хто мав померти, вже померли, і перша на черзі — вона. Усвідомлювати це було не так страшно, як боляче. Вона хотіла, щоб це трапилось несподівано, щоб довкола було багато людей, вбраних у яскраву пишну одежу. Цілком можливо, що її душа побачить, яке враження справить її смерть на навколишніх. Графиня таки була екстравагантною жінкою, і її вчинки були непередбачувані.
Зрештою, рано чи пізно виявлялось, що то було найкраще вирішення. Вона зводила пари, купувала нерухомість, відправляла кораблі з товаром, на який несподівано з’являвся попит, й дивилась на світ згори, щоб побачити його цілісним. Дітей вона не мала ні з першим чоловіком, ні з другим, що подарував їй титул. На вершині своєї королівської величі, обвішана рубінами, пані графиня дивилась на ріку, що мала ось-ось наповнитись човнами, і, повільно піднявши руку, змахнула хусточкою. Над садом злетіла ракета, розсипавшись феєрверком у вигляді золотої мерехтливої кулі. Вона на мить затьмарила місяць уповні й відразу по тому почала танути. А тим часом менші кулі завертілись довкола неї, наче біля сонця, що згасало. Слідом промчали комети з пишними хвостами, і здалося, ніби човни виплили в зоряне небо і там зависли в порожнечі, бо ж усе це віддзеркалювалось у воді.
Човен, у якому пливли Генріх із Софією, зупинився посеред ріки.
— А тітонька філософ! — засміявся Генріх. Софія настільки добре його вивчила, що навіть крізь потріскування феєрверку та глухі постріли ракет зрозуміла, що він каже. І хоч було це сказано іронічно, вона кивнула.
— Як я поводився, серденько? Правда, чемно?
Софія знову кивнула.
— Яка ж ти нудна, моя кохана! Сюди! Сюди! — замахав Генріх руками. — До гурту!
Герман перебував ніби одночасно у двох місцях. Він опирався ліктями на поручні тераси й дивився у небо. Після комет почали злітати вогненні квіти на довгих стеблах, метелики і птахи. Принаймні, формою вони були схожі на квіти і птахів. Якщо рай на небі, то там усе з більш тонкої матерії. Душі, що покинула тіло, напевно, приємно дивитись на такі речі. Усе там легке, легше за найлегшу пір’їну. Герман десь читав, що якщо чоловік чи жінка не можуть знайти собі пари на землі, то обов’язково відшукають її на небі.
Потім він дивився на вогнепад з ріки. Його дама мала дещо дивний вигляд. В очах у неї були сльози. Щось з минулого, подумав Герман. Уявив, як колись чоловік цієї дами влаштував феєрверк на річницю їхнього весілля, витративши на це купу грошей, і невдовзі помер, застудившись під час жнив. А може… Ні, звідкись Герман знав про це, здається, хтось розповідав сьогодні. Він не робив жодних зусиль, однак слова самі наче запливали в його свідомість, швидко засинали, а потім несподівано прокидались. Мабуть, це недобре, подумав він, нащо мені стільки непотрібних відомостей, щоправда, людина забуває те, доки воно не стає їй в пригоді. Шкода цієї дами, але, мабуть, цей жаль у неї більш романтичний, аніж щирий, бо відтоді минув щонайменше рік. Жодних ознак жалоби в одежі дами Герман не помітив. У нього з’явилось відчуття, що тут у човні присутнє лише його тіло, а тінь залишилась в іншому місці.
Меланхолії додавав туман, що поволі виповзав з темних вод. Якщо так буде далі, то вони заблукають. Човен зупинився. Весляр запалив ліхтар на кормі. Дама відвернулась і занурила пальці у воду. Герман хотів щось сказати їй підбадьорливе, але вона могла його не почути через тріскотіння феєрверку й вибуху ракет. І він не міг через туман побачити, як Генріх, розмахуючи руками й гукаючи до товариства, що ніяк не могло наблизитись до його човна, похитнувся і впав у воду. Його підхопила течія, що в цьому місці була особливо підступною й швидкою. Весляр розгубився. Він боявся порушити рівновагу в човні. До того ж інші човни були надто далеко, долаючи течію, і їх відносило вбік. Весляр почав скидати із себе куртку. Тим часом Софії вдалося кинути Генріху свою шаль. У ту мить, коли весляр стрибнув у воду, човен перехилився і перекинувся. Софію вдарило краєм борту по голові, й вона відразу пішла на дно.
Феєрверк порідшав. Повітря було густо насичене запахом пороху, і постаті людей у човнах майже приховував туман, з якого стирчали лише їхні голови. За Софію ніхто не згадував у хаосі перестраху та сум’яття. Врешті всі пристали до берега. Генріх трусився від холоду, дурнувато повторюючи:
— Оце так пригода!
Йому дали хильнути шнапсу, що знайшовся в одного з веслярів, і закутаного в дамські шалі повели через ліс. Панство змушене було продиратися крізь хащі, рвучи одежу крізь кущі шипшини й терну, хоча стежка, як виявилось, була поруч.
— А де Софія? — раптом спитав Генріх.
Сон Германа
Герман відсунув люк й побачив довкола білу пустелю й незамерзлу ріку трохи нижче по схилу. Скоро сюди прибіжать вовки, подумав він, треба затулити вхід. Він поставив на місце лист металу й насунув ногою снігу, щоб не залишилось щілин внизу. Руки він обдер до крові й мусив втамовувати біль, набравши повні жмені снігу.
— Куди ж мені тепер іти? — сказав сам до себе Герман.
У небі сяяли зорі, мороз нетерпляче обнюхував незахищене обличчя. Герман закутав лице по самі очі й рушив до міста, в якому він сподівався знайти не лише мертвих, а й живих.
Не всі мертві. У вікнах світились вогники, хай небагато. Він піднявся на понівечений міст, у кількох місцях були великі діри. Герман зазирнув у найбільшу. Дивно, але вода була прозорою і світилася, хоча жодного джерела світла, окрім місяця не було. Він нахилився і побачив на дні блискучі кружальця — тисячі годинників, що їх носять у кишені жилета, з відкритими циферблатами. Йому здалося, що він чує, як цокають ті годинники. Адже довкола було так тихо, що він цілком міг почути крізь товщу води цокання.
Авторка не ставила собі за мету відтворювати історичне тло, і її Кенігсберг — не конкретне місто, яке колись існувало, а лише художній образ. Мабуть, це теж її сон. Нижче вміщено пояснення деяких культурних та історичних реалій, не відомих широкому колу читачів.
Бідний Генріх — йдеться про героя середньовічної поеми XII століття «Der arme Heinrich» Гартмана фон Aye. Від лицаря-хрестоносця Генріха, хворого на проказу, відвертаються всі рідні й близькі. Селянська родина приймає його до себе. Врятувати Генріха може лише кров непорочної панни. Донька селянина погоджується вмерти за лицаря, але в останній момент її жертва стає непотрібною. Сіль у тому, що й Генріх врешті погоджується, щоб хтось умер за нього.
Кінська голова — кінський череп, настромлений на жердину, у давніх прусів символізував небезпеку, попереджав про неї.
Маленький Магістр — так називали Іммануїла Канта мешканці Кенігсберга. Я зумисне не згадую жодного разу ім’я великого філософа, бо його присутність в романі очевидна, тобто його вчення.
Люди на руїнах Кнайпхофа — очевидці згадують, що після бомбардування Кенігсберга союзниками на руїнах острова Кнайпхоф можна було побачити дивних мовчазних людей, які щось шукали на згарищі. Ніхто не знав, звідки ці люди, і куди вони потім зникли, ще до приходу радянських військ. Цей факт пов’язують з окультним значенням Кнайпхофа.
Цегла Кенігсберга — місто не стільки було зруйноване під час Другої світової війни, скільки розібране на будівельні матеріали. З кенігсберзької цегли відбудовувались міста в Росії та Білорусі. Цей процес тривав більш як 10 років, аж доки до Калінінграда не приїхав Микита Хрущов і не спитав: «Ви збираєтесь тут жити чи ні?»
Годинники в Прегелі — коли полонених німців вели через міст, на другому кінці вояки-переможці відбирали в них годинники. Дізнавшись про це, полонені на знак протесту почали кидати годинники в річку Прегель. Мене вразила символічність цього акту.
2009–2010 рр.
КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЩОДЕННИК
22.03.2009
Починається моя подорож до Кенігсберга. Переглянула цілу купу сайтів, буду дивитись ще. Кожного дня, доки мені не присниться моя книга про Кенігсберг. Щоправда, вона мені вже снилась, однак я не впевнена, що це саме те, що потрібно. Відтепер я рік чи два розповідатиму всім про Кенігсберг, примарне місто, де, цілком ймовірно, сама ніколи не побуваю.
Можливо, це буде мій останній роман. Я звикла усім розповідати про свої справи. Але тільки мені відомо, що дуже багато залишається під водою. Як у Кенігсберзі. Під водою свідомості. Тому я мушу стати сама цим містом, а воно — мною. Вітаю тебе, Королівська горо. І Фіалкова також.
23.03.2009
Книги — як кроки долі. Кожна книга — один крок. У долі немає «направо» чи «наліво», лише «прямо» і «вперед». Аж до смерті. Можна ще порівняти книги з дітьми, втім, діти не виявляють суті нашого призначення, тобто те, задля чого ми прийшли у цей світ.
Що у мене є про Калінінград-Кенігсберг? Документальний фільм-хроніка про штурм Кенігсберга в квітні 1945 року, спогади останнього коменданта Кенігсберга, купа фотографій, книги Канта, Е. Т.-А. Гофмана, уривки, що я запам’ятала з різних сайтів. І повно думок, химерних та безпомічних. Наразі небагато. Мені подобається працювати безсистемно, збирати крихти інформації, бо надмір її пригнічує свідомість, а відтак історикам напевно важко дихати серед оберемків фактів. Вони стають їх рабами. Але я постараюсь дихати вільно. Я робила так і раніше, й усе виходило.
Головне питання, яке ставить переді мною світ, наповнений людьми: чому я це роблю? Навіщо мені писати українською мовою книгу про місто Кенігсберг? Навіщо мені ця історія безчестя, брехні й насильства? Якби мене приваблювала дешева містика, але ж мене не цікавлять таємниці так званого «лігва окультизму» і Янтарної кімнати. Мабуть, якщо я напишу цю книгу, буде зроблено ще один крок долі.