Твоє призначення — яке воно? Допомагати іншим знайти вихід, знаючи, що насправді виходу немає?
20.07.2009
Доводиться жити одночасно в трьох часових вимірах, переходити з одного до іншого, бачити, як в одному сіють, а в іншому пожинають посіяне. Іронія долі — земля Східної Пруссії, яка так гостинно приймала біженців та емігрантів зі всієї Європи, у середині 40-х років XX століття сама стає місцем, звідки примусово депортують мешканців. Найстійкіших і найбеззахисніших. Хоча в такий розклад карт на Постдамській конференції важко було спершу повірити людині зі здоровим глуздом.
Я вперше, мабуть, замислилась над тим, що більшість людей ніколи не покидають свого часу і навіть не припускають, що це можливо. Натомість я реально відчуваю в руці вагу ключа від залізних дверей, що закривають вхід до підземного Кенігсберга. А на шиї — перлове намисто. І мені усього 15 років, стільки, скільки було моїй мамі в 1945 році. І одночасно перебуваю у XIX столітті й бачу, як вранці по бруківці проїжджають візки молочника та зеленяра, акуратні, чисті, і вода виблискує в ріці, кидаючи відсвіт на стіни будинків…
21.07.2009
Мертві на вулицях, наче сплячі. Життя як сон, і смерть як сон. Прокидатись не обов’язково. Сліпучий проблиск думки в темряві — і знову сон.
Збирачі трупів і збирачі кісток — яка ж велика між ними різниця. Перші належать зимі, другі — літу.
22.07.2009
Вночі приснилась бабуся, яка померла багато років тому. Вона народилась ще в позаминулому столітті. Ніби вона прийшла, сіла й плаче за столом про те, як вона тужить за Україною. І ми розгублено дивимось на неї, знаючи, що їй треба повертатися. Бабуся ніколи не плакала вголос. Тільки тихо. Кожного дня, в один і той самий час вона згадувала старшого сина, якого вбили молодим. І до самої смерті носила на грудях єдину його фотографію. У неї було п’ятеро дітей, але їй не вистачало саме його.
Навіть уві сні я відчувала увесь тягар її туги, безпросвітність ностальгії. Може, це попередження для мене? Адже моя мова — це моя справжня батьківщина.
23.07.2009
Учора подумала, що і я так: живу в підземеллі, куди немає входу, із ключем від дверей, й ніхто не знає, де я. Щоб вийти, мені потрібно довго йти в темряві, можливо, навіть у лабіринті. І те, що наприкінці — там світло, але світло може бути теж різним. Головне — не згадувати нічого з минулого, щоб не розірвалося серце. Що б ми не писали, ми завжди пишемо про себе. Тільки так можна відобразити світ.
Безліч облич, безліч біографій — врешті, тебе саму приймають за когось іншого, розіб’ють дзеркало твого серця прилюдно, в натовпі, й в уламках будуть відображатися різні обличчя.
Ранок творчості такий свіжий, полудень такий сліпучий, але сутінки — наче межа між смертю й життям — моторошні.
24.07.2009
Невелика книга Юрія Чернишова «Мандрівка по Кенігсбергу», тоненька, в яскравій м’якій обкладинці. Стає моторошно — усі світлини з дорадянської епохи оживають лише на розфарбованих листівках. Калінінград ознаменував початок ери мародерства й безкарного розкрадання в загальнодержавному масштабі, яка й досі триває. Частинки Кенігсберга розсіяні по цілому світу. Автор намагається зібрати їх докупи як пазли, але картинка — це картинка, і образи — це не самі речі. Кенігсберзькі цегла, каміння, порцеляна, книги в срібних палітурках, картини, що пахнуть димом, сажею, рибою та водоростями. Вони і в моєму місті. Кенігберг присутній усюди. Весь світ складається зі звичайних речей і речей з Кенігсберга.
25.07.2009
Втомлена душа занурюється в щасливий сон дитинства. Якби не було цієї рівноваги, ми б помирали набагато раніше. Учора я ніяк не могла почати отой щасливий сон, доки не уявила собі кущ бузку з його темним листям, яке дуже контрастує з цвітом. Отой морок усередині куща. Попереду найважче — пройтись вулицями Кенігсберга XIX століття, навіть зважитись на це важко. Чогось по праву руку у мене завжди Прегель. Замуровані береги. Я не знаю, що таке — бачити з вікна воду внизу, воду, яка омиває будинок. Для мене це завжди означає потоп, стихійне лихо. Хоч води я не боюсь. Завжди хотіла бачити біля себе якнайбільше води. Я радію повені.
26.07.2009
Хрест і меч — ось що таке 26 число. І хоч сьогодні день Сонця, я народилася в день Сатурна. Отаке маю щастя. Цікаво, під яким знаком народився Кенігсберг? І як би то скласти його гороскоп? Гадаю, це можливо. Потім подивлюся. Відколи День Львова почали святкувати на свято Юра, місто почало видаватися значно щасливішим.
27.07.2009
Жовте світло нічного міста. Прокинулась серед ночі, побачила це світло з вікна і згадала чужі міста. Жовте світло тоді було знаком самотності й безпритульності. Порожні вулиці. Більше страху, аніж відчаю.
Зруйноване місто, засипане попелом і снігом, освітлене пожежами — іншого кольору. В ньому більше страху, аніж відчаю. Воно прагне порожнечі й світанку.
І ще чорна безодня води, якою ковзають відблиски проїжджаючих машин. Тут немає точки огляду, лише точки прицілу й попадання. Хіба що Бог подивиться інколи й порятує нещасну людську істоту від загибелі.
28.07.2009
Недавно хтось сказав мені, що не можна написати сон, створити його за допомогою уяви. Може й так, але якщо взяти одну деталь зі справжнього сну… Коли я вчора писала роман, відчула потребу зупинитися, і в небо XIX століття увірвався літак-винищувач. І світ розпався на частини. Наразі я пишу, наче розучую якусь музичну п’єсу. Сьогодні збагнула одну важливу річ. Роман буде закінчено, коли сон стане нестерпним, і дійсність також нестерпною. Тоді настане час примирення. І війна внутрішня закінчиться, коли закінчиться війна зовнішня.
29.07.2009
«Страждання юного Вертера». Головний герой — складний, непередбачуваний, повнокровний. Але інші — тільки через його поверхові враження. А самі роздуми — як вони відрізняються від тогочасних роздумів філософів, не маючи жодної мети, лишень стати частиною цього світу. Чудове місце, де Гете описує траву і тихе життя маленьких істот. Цей захват перед життям такий чистий і щирий. Магічна книга, нею можна тільки дихати, а не аналізувати її. Убивці-літературознавці, вони чинять те, що чинять зі старими містами: будують вежі й торгові центри там, де не можна нічого будувати: в парках чи на цвинтарях. Вони змінюють обличчя світу, створеного почуттями чи здоровим глуздом, перетворюючи все на прибуток. І лише божевільні захищають старий світ, ладні померти через те, що їхні почуття зганьбили.
30.07.2009
Читання «Вертера» викликало в мене непереборне бажання піти світ за очі з дому, хоча б на півдня, й назбирати ожини, а по дорозі подумати собі над різними речами. Життя в чотирьох стінах за невидимими мурами міста часом викликає страшну нехіть. Місто розкидало свою павутину, павук повсякденності напав на мене, вкусив, і довів до стану анабіозу. Тому й психологія міського мешканця мені незнайома і я бачу місто ніби збоку. Як, зрештою, і село, що, безперечно, дуже виграшна позиція, яка допомагає відчути усі злами, вигини й прогалини буття.
31.07.2009
Уявила собі вчора в лісі, що місто поблизу — Кенігсберг. Дивне відчуття, ніби я й справді наблизилась до цього міста, тим більше, що ліс наче після бомбардування: ями, траншеї, скалічені дерева. В який жахливий час ми живемо! Поганьблення всього святого, загибель мистецтва, знущання над природою. І цілковита байдужість мурашок, що тягнуть здобич до власних нірок.
Відчуженню передує зречення. Все одно, що за місто на заході, аби лиш у ньому був закуток для тебе.
01.08.2009
Не можу забути вивернуте коріння дерев у лісі, ями, де під тонким шаром листя і глини — білий морський пісок. Мільйони років тому тут було море.
Під тонким шаром буденності в кожній людині море почуттів, де розчинена сіль його досвіду.
Здається, я починаю будувати Новий Кенігсберг у тому небезпечному приміському лісі. Погляд мій весь час звернено у той бік: траса, за нею біла дорога, склади, кущі, букові дерева, всюди розкидане сміття. У заростях навіть підземелля, схожі на бункери. Постіндустріальні часи, вони, здається, тепер триватимуть вічно.
02.08.2009
Куди ж мені сьогодні вирушити? В Кенігсберг 1845 року чи, нехай, 44-го. Там немає ні Канта, ні Гофмана, та я й не їх шукатиму, а якийсь дім. Він має бути на вузенькій вуличці, подібній до криниці. Сонце туди ніколи не потрапляє, і на нижніх поверхах не ростуть квіти. Життя там бліде й сухотне. Починається століття сухот. Зранку надривний кашель якоїсь дитини з ангельським обличчям. В’їдливе ковзання коліс візка вугляра по бруківці, стогін голубів на даху, потім стукіт дерев’яних черевиків по сходах. Для того, хто мешкає в цьому будинку, кожен звук має конкретного адресата, для випадкового перехожого — типовий музичний супровід ранку. Ці звуки чути по всій Європі.
У мене ж тут — лише спів пташок і віддалений шум машин. Дерева розмахують безладно руками, як капельмейстер Крейслер. Не виходь, не йди нікуди, бо це виявиться знову не те місто, яке так гарно пишалось на обрії, виставивши напоказ усі башти, флюгери й шпичасті верхівки. Тобі не вдасться притягнути сюди ще й резиденцію прусських королів. Тільки звуки людського побуту й вікна, що були колись єдиною розвагою старих та дітей, ну й, звісно, молодих дівчат на порі.
03.08.2009
Ранок і гроза. Як давно не було такого. Повоювавши зранку, можна, взятись за мирні справи. Учора почала писати третій розділ і виявила, що дві відьми з «Макбета» у мене вже є. Залишилось знайти ще одну. А може, це все-таки Парки?
Треба знову повертатися до пруської міфології. У ній — головне. Це початок початку Кенігсберга.
Пружина так стистута, що боляче тримати її в руках. А випустиш — болітиме ще більше. Тому пишу дуже мало і швидко втомлююсь. Доводиться стримувати себе, щоб слова не вирвались і не накоїли лиха. Невже це справді мій останній роман? Останні чари.
05.08.2009
Дорожна карта тевтонських лицарів. Вони будували замки в Трансильванії у XIII столітті, допомагали угорському королю Андрію позбутися половців, потім він же їх і прогнав, а після цього вирушили завойовувати Балтику. Там вони так само будували замки, називаючи тими самими іменами, наприклад Марієнбург. А тим часом у Польщу й Трансильванію увірвались орди монголо-татар, і не було кому їх захищати. Я не очікувала, що довідаюсь про замки-двійники, як не здогадувалась раніше про існування Нового Кенігсберга. Люди приходять зі своїми порядками в чужий край — ось так і відбувається глобалізація світу.
09.08.2009
Письменник не повинен відновлювати минуле, а створювати нову реальність, переносячи туди декілька старих речей, непримітних, однак пам’ятних. Костюмована процесія на чолі з автором, вирядженим у старі лахи, — це так нудно. Або старосвітська мова, важко зрозуміла й пихата.
Попіл, темна вода Прегеля, битва пахощів жасмину й бузку, гуркіт танків, ніби грім небесний…
10.08.2009
Не збрехати пам’яті значно важливіше, ніж відтворення так званого колориту. Він буде сам проявлятися, незалежно від задуму. Учора я вирушила до Кенігсберга, не замислюючись, і мої подорожні нотатки раптом наповнились зустрічним вітром. Мене цікавили почуття чоловіка, якого в дитинстві разом з матір’ю відкинуло місто, бо вони були бідними. Через те йому шпилі кірх видались наче занурені в оцет, через що повільно розчинялись. Іти навмання — найкращий шлях. У місті, як і в лісі, потрібна інтуїція. Правила легко можуть маніпулювати людиною.
11.08.2009
Поки що я мандрую собі потаємними стежками, уникаючи людей, і кожна дрібничка тішить мене: слимак на дорозі, жменя ожини, незвично розлоге дерево, під яким можна посидіти. Усе, що мені потрібно, я можу знайти в дорозі. Мені не треба тягнути на собі цілий дім, щоб вижити у цій подорожі. Так подорожували підмайстри й учні в Гессе.
І так подорожують біженці в пошуках притулку. Уникаючи людей і великих доріг. Їх також тішить усе, що можна використати для порятунку. Вони відкидають зайві речі.
Два боки дзеркала, два боки Місяця. Яку треба було мати силу духу, щоб писати «Гру в бісер» під час війни.
На це не дуже звертають уваїу. Книга вийшла у 1943 році. У цьому контексті роман видається сном, утопією.
13.08.2009
Роман Поля Бурже «Учень» починається з розповіді про те, як лише одного разу Кант змінив свій маршрут прогулянки, бо дізнався, що того дня почалась Велика французька революція. Його головний персонаж, філософ Сікст, дещо списаний з Канта. У ті часи його філософія була дещо ближчою, набагато ближчою, ніж зараз, аж настільки, що могла змінити долю окремої людини. Жахіття для філософа — звинуватити його в тому, що його вчення спровокувало злочин. Ідею, як відомо, підхопили і Стендаль, і, особливо, Достоєвський, тим самим змінивши хід літератури.
Але я про інше. Про роман Поля Бурже, точніше, його атмосферу. Париж ближчий до Кенігсберга, ніж, припустимо, Берлін. Чомусь так мені здалося. І роман ідеї не вдалося написати Бурже, тобто первісний задум перетворився в дещо інше — детектив. Очевидно, письменник теж непомітно для себе звернув з дороги, передчуваючи, що у XX столітті роль пристрастей буде зведено до мінімуму.
15.08.2009
Ніхто досі не написав дослідження про взаємовплив літератури і філософії. Тема, звісно, всеохоплююча, не для нашої доби, коли тріумфує спекулятивне мислення. Просто часом мені трапляються тексти, де згадують філософів, того ж таки Канта, хоча про вплив його поглядів не йдеться. Те саме спекулятивне мислення, бо з контексту нічого не випливає.
Трохи смішно читати спогади 22-річного Карамзіна, який відвідав Канта. Текст видається надто відредагованим як на мандрівні нотатки. Особливо те місце, де філософ має вигляд світської людини. Треба буде знайти записки Андрія Болотова.
Коли хтось читатиме мій майбутній роман після щоденника, то побачить, що там нема нічого з того, про що я писала в щоденнику. Лише історії двох людей. «Ми зіткані із наших снів». Мабуть, це єдиний мій аргумент проти їхнього розчарування.
16.08.2009
Такий тихий недільний ранок. Але на душі немає спокою. Учора ввечері перевтомилась. Усі дні напружені, важкі, від того й безсоння. Але якщо сповідувати філософію Поліанни, то і цей досвід годиться для творчості. Хоча отупіння легше пережити. В романі я використовую принцип снігової кулі: усе незроблене чи зроблене не так, поступово нагромаджуючись, переходить в іншу якість, змінює життя.
І дежа вю. Зустріти людину, від якої залишився слід у генетичній пам’яті, я повинна про це написати також. Трохи згодом. Можливо, навіть наприкінці. Я вже уявляю, як це буде.
17.08.2009
Бог покинув Кенігсберг раніше, ніж його мешканці. Одні храми замкнуті, інші зруйновані. Їхні шпилі розчинились у оцті вічності. Коли костели й кірхи перетворюють на храми іншої конфесії, вони втрачають свою харизму, хоча Бог — один для всіх. Може, тому, що віра надто міцно зрослась з обрядом і втратила свою первинну сутність.
Теперішній надмір церков і надто часте згадування Бога на землі, яку Він покинув, теж неприродне. Фарисейство ще більш небезпечне, ніж переслідування віри, бо разом з Богом відходить любов.