Жертовність. Свобода думки як проказа, поезія як епідемія.
16.06.2009
Писати увесь час про людей, довкола яких порожнеча, через що вони не можуть наблизитись до інших настільки, щоб відчути тепло. Але й б’ють їх не так боляче, як тих, хто близько.
Мені не доведеться писати про те, як живуть люди, що відкинули будь-яку філософію, а разом з нею надію. Досить того, що я сама живу серед них.
Ми відповідаємо за тих, кого любимо, а не за тих, хто, звернувшись до нас по допомогу і отримавши її, відразу ж йде геть.
17.06.2009
Запах живих квітів перебиває запах парфумів світської дами. Це викликає спогади про місто в сільській глушині. Погляд звертається в бік Кенігсберга, не такий уже й молодий чоловік раптом починає непокоїтися. Чому б не повернутися в місто юності? Але він раб свого спадку. Суспільство йому цього не пробачить.
Наближається гроза.
Тільки глибокі особисті переживання прив’язують нас до того чи іншого місця. Дитинство, юність, кохання.
18.06.2009
Мутну йти з цього світу жінок, схожих на Мойр, і чоловіків, що бавляться в божевілля, туди, де людське життя нічого не варте. Війна відкриває перед нами байдужість Всесвіту до всіх живих істот, те, про що ми могли лишень здогадуватися у власних снах. Вони поруч, наші сни, паралельний світ, де все навпаки. Емоційна напруга, туга, смуток, радість змінюють одне одного. Ми ковзаємо від одного душевного стану до іншого, але коли вони просочуються крізь тонку перегородку здорового глузду, тоді ми намагаємось захиститися від усього: від снів і від реальності, створюючи щось третє. Як же його назвати?
19.06.2009
Стіни будинку XVI століття, вікно високо, майже в кутку. Як добре почуваєш себе в місці, де стіни завтовшки майже півтора метра. Скільки вкладено праці, щоб збудувати дім з такими стінами. Спокій, тиша, час, неспівмірний з часом людини. Сучасне місто не захищає. Люди зрозуміли, що самі зруйнували свій захист, і ними заволодів демон нетерплячки. Тому час прискорюється. Чим тонші стіни, тим швидший час і вищі будівлі. Вавилонська вежа. Масова культура для того, щоб усі розуміли одне одного. Спрощення мови. Все коротшає. Навіть лоза дикого винограду.
22.06.2009
Поки місто далеко, ми бачимо його в примарному світлі своїх надій чи спогадів. Тим часом воно заповнене іншими будівлями, не такими гарними, зате комфортнішими, де вже панує не ієрархія походження, а влада грошей. Місто змінюється іноді протягом життя одного покоління, а що вже казати про століття. Що ж, така його доля. Кожне місто тремтить в очікуванні варварів. А нам здається, що воно з нетерпінням чекає нашої ласки.
Добре, що моя німецька мова дає мені змогу глибше зрозуміти Кенігсберг, що я можу вимовити назви його вулиць, що німецькі письменники й філософи завжди були мені ближчі, незважаючи на англо-американську культурну експансію. Мені не доведеться читати клоновані по цілому колишньому Союзу назви вулиць, та й це не ті вулиці. В Калінінград варто поїхати, щоб відчути містичну привабливість цього міста-привида. Але я і без цього відчуваю його привабливість, у місті, якому вдалося уникнути долі Кенігсберга. Бо ж звідки беруться тоді всі ці образи людей? Я ніколи не придумувала своїх персонажів. Вони самі стукали в двері моєї свідомості.
23.06.2009
Чоловік, вихований строгими й прискіпливими жінками, залишиться назавжди м’яким і нерішучим.
Жінка, яка потребує підтримки і захисту, буде розчарована. Йому пасує жінка, схожа на сувору матір. Він буде хитрувати, ухилятися, й ніколи не подорослішає. Він наблизиться до кінця 19 століття старою самотньою дитиною, бо мати чи тітка, звісно, помруть раніше, а дружини в нього не буде.
25.06.2009
Дати ім’я персонажові — означає дати йому долю. У часи Гофмана й пізніше письменники називали персонажів іменами інших літературних героїв, брали собі їх імена. Реалізм натомість віддавав перевагу іменам із життя. Само по собі ім’я нічого не означало. Був втрачений містичний зв’язок з іменем, наче в квітки відібрали її неповторний запах. Якщо вибираєш ім’я інтуїтивно, потім виявляється, що воно найкраще пасує і допомагає будувати долю персонажа. Однак у житті імена вибирають зовсім за іншими критеріями. Ще один приклад того, що мистецтво вище за повсякденність і порівнювати їх просто некоректно.
26.06.2009
Сни про війну часто снились у дитинстві, коли всі фільми були про війну, і це настільки глибоко увійшло в підсвідомість, що першу повість я написала про війну. Мені приснився сюжет. Після цього я більше не писала про війну. Аж поки в моєму житті не з’явився Кенігсберг, місто, що завжди готувалось до війни, і врешті вона знищила навіть його ім’я.
Кожна війна видається мені абсурдною і нелюдяною, тому писати про неї я лише можу з точки зору сну.
Війна для мене — це втеча, втрата, пошуки притулку. І порятунок наприкінці. Коли мені було 10 років, в одному зі снів я зустріла хлопчика. Його ім’я виявилось для мене пророчим.
І ось сьогодні — подібний сон, де ми вже дорослі. Незважаючи ні на що — відчуття цілковитої безпеки, захищеності.
Сон зробив за мене роботу, яку я не зробила в думках. Він пов’язав мою першу повість і, можливо, останній роман. Здається, життя робить коло. Так наче я його вже прожила й не захотіла померти, коли настав мій час.
01.07.2009
Звідкись виринув «Макбет», і ось я намагаюсь відшукати зв’язок цього сюжету з моїм романом. Бо спершу ж були оті три Парки, що випрядають нитки людських доль. А потім вони переплутались із відьмами з «Макбета». Насправді магія не може щось змінити. Вона діє як плацебо, й відьмам це відомо. Світом рухають людські бажання.
Мені здається, Шекспір думав про царя Едіпа, коли писав «Макбета». Він не міг написати другого «Едіпа».
«Добро є зло, зло є добро» — співають відьми. Величезне розчарування і втома трьох старих жінок інфікують усю розповідь.
Сміються лише блаженні. Вони бачать світ без влади й грошей, без зради й сумнівів.
02.07.2009
Вовчиця в місячному сяйві. Геката. Відьми як збирачі кісток. Голос крові, його все ще чутно, коли має щось трапитися. Дикість більш сприяє спасінню, ніж цивілізація з її умовною угодою і грою в людяність. Отже, все-таки відьми, я не помилилась. Не непідкупні Парки, а старі жінки, які пізнали, що добро є зло, а зло є добро.
Не вибудовувати роман на інтуїції означає відбирати в нього право на життя. Наче збирати кістки, щоб скласти з них просто скелет. Але навіщо вони це роблять? Чому це роблю я?
03.07.2009
Учора була «Пікова дама». Герман нагадує пружину, спрямовану всередину себе. Одержимість посередньості — привід, аби розправитися з нею за допомогою усіх пекельних сил. Бо вона на це заслуговує. Як Макбет.
Недоумкуватість іноді помилково вважають божевіллям. Прогалини сприймаються за таємничість. Божевілля — це просто інший тип мислення. Людина просто нездатна думати як більшість, тому її вважають хворою, як чужорідне тіло в живому організмі спричинює запалення.
04.07.2009
Відраза до писання через те, що ти маніпулюєш чиєюсь долею, хіба таке буває? Тепер мені здається, що так. Вона виявляється у відсутності уяви, яка схиляє до побутописання і чи самоописування. Не кожен може вбити людину помахом пера. Тому творець схильний до страждань і неврівноважений. Доки не перетвориться на ремісника. Він готує собі місце в пеклі. Ще гірше актор, який бавиться в життя і смерть.
05.07.2009
Перші несміливі кроки. Почуття чоловіка, що повернувся в місце, де минули його дитинство і юність. За стінами старого будинку гуркоче небесна машина. Уві сні вона повинна перетворитися на пекельну машину долі, де вже нічого не залишиться від театру, навіть найпрекраснішого зі всіх театрів — Шекспірівського.
Магічне дійство затягує глядача в світ туги, відчаю й жаху. Я не хочу стилізувати розповідь під прозу XIX століття. Це приспало б читача. Нехай відчує той самий холод, що відчував самотній король Лір. Відсутність справедливості в даний момент не означає її відсутності як такої. Опинитись у позачассі — спробуйте, як це воно бути викинутим з часу й простору. Навіть невинні розваги почнуть нагадувати випробування і катування.
06.07.2009
Читала про вірування прусів. З етнологією та етнографією на пострадянському просторі не вельми. Стагнація через відсутність методології. Але кінський череп на жердці як знак, що попереджає про небезпеку, це цікаво. І з попередніми книгами було те саме: інформація не викликала довіри. Залишаються усні історії, тобто жива Етнографія. Але тут ніхто мені нічого не розповість. Доведеться попрацювати ще зі словниками. Коли маєш справу з підсвідомими реакціями, без міфології не обійтись.
Ага, ще священні камені, на яких сиділа Лайма, богиня долі, й випрядала нитки доль. Ось звідки в мене взялися Парки. Це гарний знак. Отже, я відчуваю землю, на якій стоїть Кенігсберг. Доведеться зайнятися ще германською міфологією. Такий уже у мене дивний метод — ходити манівцями, підбираючи справді потрібні речі, розкидані часом.
07.07.2009
Івана Купала і свято Ліго. Вражаюча подібність українського і балтійського обрядів. У Прибалтиці краще збереглись давні знання. Мати рік, Мати лісу, Мати поля. У нас теж воно було.
Остання людина, яка розмовляла пруською мовою, померла у 1980 році. І ще зв’язки з Античністю. Греки вважали ріку Преголе рікою вічності та забуття, оскільки вона впадає невідомо куди, розчинившись у морі. Потрохи відчуваю себе вільніше в оточенні знаків і символів. Так було колись у мене з Шумером. Мова богів, вона ж існує насправді. Щоби зрозуміти народ, треба розуміти мову його богів.
Я б зробила страшну помилку, якби проігнорувала землю, на якій стоїть Кенігсберг. На щастя, пригадала збирачів кісток. Це доля. Лайма.
08.07.2009
Написала сторінку сну, і раптом мене охопила якась туга, ніби це мені доведеться побачити палаюче місто, яке зруйнує моє життя. Коли отак раптом перехоплює подих, треба негайно зупинитися й почекати. Творчості не потрібні зайві емоції й хвилювання.
Коли писала ввечері статтю про двоє міст, помітила, скільки брехні прилипло до найпростіших фактів. Король Оттокар приводить із собою хрестоносців, і разом вони здобувають звичайнісіньке городище. Через якийсь час король вирішує збудувати на тому місці фортецю. Потім Оттокар йде, а тевтонські лицарі будують фортецю вже для себе. Яка з того користь богемському королю? І це автоматично повторюється у всіх книгах.
Вся історія складається на 90 відсотків з міфів та піару.
Утім, це могла бути обітниця. Дуже поширене явище в Середньовіччі.
09.07.2009
Думки — це не потяг, який треба чекати. Вони виникають під час роботи. Коли я писала статтю про Львів і Кенігсберг, то зробила для себе деякі важливі відкриття. Наприклад, про видимий Львів і невидимий Кенігсберг. І раптом зрозуміла, як буде важко втиснути в розповідь все, що я хотіла б сказати. Щоденник мене натомість буде стримувати.
Коли пишеш, змінюється навіть твоя зовнішність, навіть склад крові стає іншим.
10.07.2009
Хворобливе літо. Літо хвороб і смутку. Що ж, це вже було. Стародавній звичай зносити каміння зі своєю бідою до одного місця. Тисячі й тисячі каменів, що увібрали в себе людські страждання. Їх би очистити вогнем, проте вони лежать сотні, тисячі років у лісі, аж поки люди, забувши про їхнє призначення, не забирають з собою як сувеніри. Диявольський задум — віддати чужому власне нещастя. Утім, невідомо, який задум був у пруських чаклунів та відьом насправді.
Весь час думаю над прокляттям «херем». Знищення Кенігсберга так нагадує «херем». Розкидання каміння наштовхується на збирання каміння. Два звичаї перетинаються в часі і навіть просторі. Це надто складно передбачити і навіть збагнути. Те, як впливає таке зіткнення на долю окремої людини.
Мені немає куди нести свій камінь. Не знаю, як вберегти його від дотику чиєїсь руки.
11.07.2009
Багато людей говорять про Богів, моляться, знову говорять про добро, красу, милосердя, інтуїтивно намагаючись розчинити бруд свідомості довкола себе. Цього надто мало. Потрібні вчинки, і найголовніше — виховання на власному прикладі інших. Уявляю, яким ударом були для чесних людей брехня Гітлера і брехня Сталіна. Які рани душі, який відчай, внутрішній відчай, хай навіть неусвідомлений до кінця.
Спроба відновити історичну справедливість щодо прусів у середовищі калінінградських інтелектуалів — як це по-людському гарно, хоча і це можна зіпсувати політикою.
12.07.2009
Приречені люди в приреченому місті. Передати їхні відчуття неважко. Бувають випадки, коли хочеться вийти з тіла на волю, коли зло в тобі. А якщо воно і в тобі, і навколо… Тоді виходиш у сон, що дарує надію. Коли надії немає, тоді помирають.
Це видається похмурим для того, хто не довіряє собі. Хто не може відшукати виходу — дверей у пивниці, завалених старим мотлохом.
Довіра до себе — це світло спасіння.
13.07.2009
Деталь — наче дорожний знак. Повертаєш убік і розумієш, що обраний тобою шлях веде до незнайомого місця, а отже, треба вертатися назад. Забула про попіл, гарячий і вже вистиглий, у якому порпаються люди з порожніми очима, за допомогою залізних прутів або просто рук шукаючи реліквії. Вони настільки зосереджені, що їм можна вистрелити в спину. Або посікти автоматною чергою. Вони настільки байдужі до смерті, що вбивати їх просто немає сенсу. І продовжують жити за цілковитої відсутності страху.
Після пошуків вони спустяться в підземелля, вип’ють отруту й помруть біля свого пана. Вірність завжди велична, немає значення, кому вона належить: переможцеві чи переможеному.
Полон — безчестя, і тому, хто повернувся з полону, довіряти не можна.
14.07.2009
Місто — це символ культури, хоча тут не орють і не сіють. Що ж тоді село? Прообраз культури — насіння, з якого вона проростає? Колиска культури, каламутна тінь маргінальної культури, смітник? У кожному з цих припущень є доля істини.
Для мене село — усе ще втрачений рай первозданної культури, де людина стає природною людиною.
15.07.2009
Дочекатись врешті ночі, щоб вирушити в небезпечну мандрівку по дрімучому лісі власної підсвідомості. Все це мені знайоме. Мета цієї подорожі — знайти вихід. Виходу немає. Прокинутись, жити нікчемним життям і знову чекати ночі.
Порівняно з денними нічні жахи видаються не такими страшними. Насправді нами заволодівають духи землі, води й повітря. Моральний інстинкт зазвичай втручається дуже рідко.
19.07.2009
Три дні в домі, де ніхто вже давно не мешкає. Вночі прокидаєшся, чуєш відгомін дивних звуків, охоплена тугою, подумки продовжуєш роман. І в мозок, як на подушку, втискається остання фраза. Але я не можу вимовити її вголос чи написати. Магія слів — річ небезпечна. Ані добра, ані зла. Найбільше, що може дати художник світові, — це благо, а не проповідь. Він не священик, що повторює завчені сакральні фрази. Він створює їх сам. А його відповідальність — більша вона чи менша?