23.09.2009
Знайшла вчора статтю про евакуацію німців із Кенігсберга. Спогади тоді 14-річного хлопчика. Ніхто не запам’ятовує краще деталі, ніж дитина. Він розповідає, як після довгих поневірянь сів на поїзд, але потім той поїзд повернули назад, до Кенігсберга. Тоді йому вдалося сісти на корабель у Пілау. Інші пішли по кризі й потонули. Виявляється, за евакуацію треба було платити викуп: десяток душ на зґвалтування і розстріл. Це продовжилося потім у Боснії і Дартфурі.
Потім той уже старим приїхав шукати заховані його дідом речі.
Революційна заява Канта про те, що війни — не спосіб розв’язання конфліктів, народилася в Кенігсберзі.
24.09.2009
Я звикла писати увечері, коли темно. За півгодини сила фокусується в пучок думок і спрямовується в потрібному напрямку. Я відчула порух персонажів, а потім вони самі змусили підійти до вікна. На вулиці тричі проїхав на коні не надто вродливий і не надто молодий пруський офіцер. Потім підемо купувати разом з вчителькою капелюшок, але офіцера вже не буде. У нього обов’язок перед батьківщиною. У мене також обов’язок: треба поїхати на цілий день. Звичайно, це недобре, коли творчість на останньому місці серед справ, але така вже доля всіх малозабезпечених письменників.
25.09.2009
Цілий день в чужому місті. Три зустрічі з читачами, і як нагорода — трохи містики. Виявляється, неподалік від Стрия було місто, від якого нині залишилась тільки розфарбована статуя мадонни серед зораного поля. У містечку мешкало 800 людей: євреї та поляки. Мені так і не сказали, що ж таке трапилось у 1946 році. Тільки натякнули. Місто, що зникає в середині XX сторіччі, без згадки в історії, це дуже дивно. СОКОЛІВ — місто називалося СОКОЛІВ.
26.09.2009
Осінь постійна, статечна, респектабельна. Вона впорядковує землю, обіцяє відпочинок й гарний теплий сон. Як сказав Шевченко: «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий».
А нині вона вдалася теплою й світлою, тільки я так мало нею втішаюся. Вже пізно, майже вночі сіла писати роман, і раптом чуже життя заговорило несподівано за себе, сколихнулось відчаєм нездійснених бажань, не захотіло бути просто статистом. Всі годинники Кенігсберга саме пробили полудень, і повітря порушило мирний плин буденної свідомості. Для того, щоб щось трапилося, потрібна тиша.
Можна звичайно робити стилізацію під XIX століття, заповнити простір антикварними речами, зниклими словами, досипати більше прянощів, зав’язнути, як муха в меду, в вітальнях пруських бюргерів, але для мене важливі саме такі моменти, коли людина починає себе усвідомлювати і бачить, який світ насправді, бачить зв’язки, що пронизують його, бачить тканину буття. Недаремно мене так завжди приваблювала екзистенційна проза.
27.09.2009
З кожним новим великим твором у мене змінюється манера писати, навіть словниковий склад. Зрештою, нічого дивного, бо пишу про різні епохи. Однак гадаю, справа в тому, що я мушу змінюватись сама, щоб вийти з лабіринту інформації й вражень про неї. А всілякі довколалітературні розмови, вони приємні для початківця. Чим менше говориш про літературу, тим спокійніше на душі. Тут головне — вижити до кінця роману, бо ж, виявляється, вижити треба і в мирному Кенігсберзі середини XIX століття. Я помітила, що мене чомусь тягне до теми станової та майнової нерівності, утім, лише в моральному аспекті. Якісь вперті ремінісценції з Джона Фаулза. Не знаю чому. Подивлюся, що буде далі. Вибору не існує, просто інтуїція підказує, куди звернути, щоб вижити.
28.09.2009
Чужий голос продовжує говорити про свою звичайну людську надію. Ми знаємо, що після першого удару дзиґаря проб’є другий, і що життя наповнить пустеля відчаю. Чи вдасться уникнути цього? Ні. Це розгалуження долі, й туди потрібно обов’язково звернути. Інший шлях уже зник в темряві минулого. Так ніби це — жертва майбутньому. Ось так розбита тарілка призводить в майбутньому до розбитого серця. За півкроку до можливого щастя світ відвертається від тебе, щоб у майбутньому звільнити від страждань когось іншого, немає значення кого. Так Всесвіт віднаходить рівновагу й сенс. Ціною щастя і надії однієї людини. У цьому полягає зв’язок часів.
29.09.2009
Раніше я так не відчувала енергетику місця. Район вулиці Мечникова, яка веде вниз до Личаківського цвинтаря, дуже погане місце. Завжди порожнє. І це не пов’язане з цвинтарем. Тут мене завжди охоплює відчай, почуття незрозумілої втрати. І хтось намагається тобі щось сказати.
Щось подібне відчуваєш, коли прокидаєшся від буденності. Розумієш, що вона ось-ось розпадеться, а змінити нічого не можеш. Спробую описати це почуття в романі, і цей епізод для мене не другорядний. Та й другорядних епізодів не повинно бути, як і другорядних персонажів. Злиття вигадки й реальності у мене було завжди. Це якась форма творчого аутизму.
30.09.2009
За тих кілька місяців я вже призвичаїлася до Кенігсберга, і коли чую це слово — перед очима міст на тлі будинків й вода. Так ніби я дивлюся на нього з іншого мосту. Важко визначити час: це ніби щось середнє. Я дуже легко уявляю собі ніч, міст і людину, яка дивиться на палаюче місто. З цим все гаразд. І з будинком, де живе родина. Принаймні, я вже орієнтуюся в просторі настільки, щоб не загубитися в Кенігсберзі. Це ніби сцена чи кадр з кінофільму. Важливо те, що потрапляє в поле зору. Отаким видається романний простір, який викликає в читача ілюзію безмежності. Немає жодної проблеми з декораціями чи спецефектами — ти створюєш їх за допомогою слів і намагаєшся додати якнайбільше реальності. Одне слово, ошукуєш імітацією життя. Мабуть, тому Бог такий немилосердний до митців, відбирає у них людське щастя і зводить з розуму.
Але розширення свідомості, але свобода — вони компенсують твою іншість з надлишком.
07.10.2009
На моєму робочому столі дивовижна фотографія сучасного Калінінграда. Висотні будинки над водою, збоку старовинний будинок. Об’єктив захопив частину бетонних перил мосту. Десь між будинками проглядає зелень, але така перевага холодних тонів вказує більше на ранню весну. Не хочеться навіть уявляти собі людей, які мешкають у тих білих вежах, і вулиці, либонь, імені якогось генерала чи Строїтєлєй. Це той випадок, коли слова можуть усе зіпсувати. Розмови людей, назви вулиць і сама назва міста. Добре тому, хто не розуміє цієї мови, хто чужинець, десь з Данії чи Гонолулу. Немає нічого облуднішого, ніж слова, реалій для яких уже давно не існує.
Я ж пишу про час, коли їх ще не було, і цих будинків також. Але фото все одно накладається на свідомість тонкою прозорою плівкою, що відсвічує блакитним і білим.
08.10.2009
Історія продовжує залишатись місцем бійки, де розмахують політичними прапорами різних країн і навіть партій. Але можна поставити питання по-іншому: чи має право окрема людина на власну думку щодо тих чи інших подій? Особливо, письменник. Навряд чи його думка може похитнути мури офіційної історіографії чи історичної школи. Має він рацію чи не має, проте ксенофобія й політична неприязнь не повинні ніколи використовуватись його опонентами. І він так само не повинен їх використовувати.
11.10.2009
Тихе божевілля жовтневої грози. Жовте світло серед ночі не давало заснути. Подібне явище в минулому вважали б знаменням, карою за гріхи. Світ намагалися зрозуміти, а не змінити. Зміни потягнули за собою ще гірші катастрофи.
І ось що дивує. Потік псевдомістичних знань призвів до того, що люди перестали думати про кінець світу. Вони думають про злочинні наміри людини проти людини і про Землю як пропаще місце, де виживе сильніший, а не праведний.
12.10.2009
Збираючи по крихті, як горобець, потрібні знання, легше йти до мети, бо тоді кожна думка проглядається з усіх боків, а кожна річ віддає тобі тепло. Інтернет поруч, книги перед очима, але боїшся вирушити на пошуки, аби не заблукати. Уночі подумала, що для моєї героїні краще було б приїхати до Кенігсберга, аніж там народитись. Тій, яка сниться іншій героїні. Так легше пережити втрату рідного міста. І не впізнавати те, що добре знаєш. Те, що здається при пробудженні безглуздим, у сні цілком правдоподібне. І в книзі — також. Бо книги роблять з нами те саме, що й сни: доводять існування інших можливих варіантів буття. Доки не зітреться враження.
15.10.2009
Почуття людини, яка не на своєму місці. Те місце, на яке її посадили, воно почесне, але й вимагає певних дій. Провал між дитинством і зрілістю. Хто допоможе цьому чоловікові заповнити порожнечу? Чи він має з цим впоратися сам? Зазвичай у таких ситуаціях сняться сни, що вказують на вирішення проблеми. Чим далі я занурююсь у розповідь, тим більше переконуюсь, що роман має бути психологічний, а не історичний чи містичний, і йдеться лише про ступінь впливу Кенігсберга на людей, які живуть у ньому та поблизу. І Пруст, як взірець письма, пасує до цього найліпше. Хоча раніше я думала про Гофмана.
У цьому світі важко зберегти здоровий глузд навіть письменнику. Світ змінюється на очах. Те, що вчора здавалось конче потрібним, сьогодні не має жодного сенсу: релігія, мораль, смаки. Людей калічить у цьому шаленому потоці. Це гірше, ніж війна, бо тут немає супротивників і ворог не схожий на ворога. Відповідно на це мала би реагувати література, але окрім цинізму й експериментів, вона ні на що не спромоглася. Вона не встигає за змінами, не визнає естетичних канонів і, мабуть, ніколи вже не опиниться попереду.
16.10.2009
Більше думаєш про понівечені сади з незібраними яблуками і про безкінечний дощ зі снігом, аніж про те, треба робити день у день, за розкладом, який сама собі нав’язала. Зима нас застала зненацька, осінь обдурила. Таке враження, що там, у небі, пересварилися між собою. Чистоти сприйняття анімалізму не знайдеш нині навіть у дітей. Їх виховують відповідно, щоб вони вміли захищатись від «неправильних» думок.
Суспільство з поділом на стани дозволяло нижчим станам довіку залишатись дітьми, і завдяки цьому виникла народна поезія. Кожна природня аномалія переживалась набагато болючіше й глибше, аж до виникнення табу на її обговорення. Немає важливішого заняття, аніж досліджувати зміни свідомості, як власної, так і загалу. Бо дуже часто на неї впливають зовсім незначні події.
17.10.2009
Чужі історії стають частиною нас самих лише тоді, коли інтерес до них безкорисливий і не нав’язаний кимось збоку. Ми спостерігаємо здалеку, не переступаючи поріг, за яким починається відповідальність. Не заважаючи — допомагаємо.
Дедалі частіше виникає образ сходів як мосту з минулого в майбутнє, зі сну в реальність. У сходинок немає ієрархії: вони всі однакові. Коли підіймаєшся чи спускаєшся по східцях, думки зникають, залишається лише твій подих. Він стає іншим, і ти стаєш іншим. Сходи небезпечні, їм завжди бракує надійного захисту. Вони не є частиною будинку, але без будинку їхнє існування позбавлене сенсу. Вони розривають дім, як внутрішні суперечності розривають людину. Дім — природний, сходи — неприродні. Вони притягують до себе загрозу, як залізо блискавку.
18.10.2009
Світ втихомирився нарешті. Осінь продовжується. Життя не затримаєш в жмені: воно як вода витікає крізь стиснуті пальці. Те, що лишається, оце твоє. Тому підставляєш руки під струмки чужих життів, щоб не висохли й не потріскались, і тепер важливо: чи поїде Г. до баронеси з візитом, чи по дорозі зламається вісь у бричці. Люди в стані напруження завжди притягують до себе містику. Не варто довіряти дорозі, яка лежить перед тобою як на долоні — від початку до кінця. Ти вже в думці пережив мандрівку, і от, аби не повторюватись, вона виявляється зовсім не такою. Принаймні, зі мною таке часто бувало.
Ну ось і потішила себе зранку. Тільки б не забути, що під лежачий камінь вода не тече.
19.10.2009
Мій герой повинен в уяві пережити зустріч, і тоді вдруге вона вже не відбудеться. В реальному світі все так і є, і зі мною не раз траплялося. Це є доказом існування в нашій свідомості іншого світу. Зрозуміти — це означає пересилити в собі біль втрачених можливостей. Не знаю, чи відчувають це інші люди, але для мене дуже важливо знати, чи задовольняє мене подібна ситуація, чи я просто змушена змиритися з нею.
20.10.2009
Почуття втрати, ніби втрачаєш щодня, щохвилини. Через те світ видається таким блідим і знекровленим, пораненим у саме серце. Порожнеча виникає всюди. Я доторкаюсь до чогось, і воно перетворюється на тінь. І Я живу вже вічність серед самих тіней, їхніх кволих порухів, слабких голосів. Як же вони бояться мене! Хоча спершу йдуть довірливо й радісно назустріч.
Щоб я їх втратила.
Та час уже їхати. Переміститись у просторі туди, де ще більше тіней і ще більше порожнечі. І дуже зимно. Пекельний холод втраченої домівки.
23.10.2009
Виконала те, що замислила спершу. Почастіше б тікати зі Львова, хоча б тиждень десь побути на самоті зі своїм романом, з книгами. Немає змоги і не буде: день-два щонайбільше може випасти. Дні, як зіжмакані аркуші паперу, на яких важко писати. Десь залишилися хризантеми і Булонський ліс вранці, сіро-чорна одежа чоловіків і розкішні сукні жінок, запах парфумів, світ, який потрохи завойовують електрика і телефон. Утім, хризантем зараз повно, і всі вони приречені жити на цвинтарях — черговий сплеск комерції перед поминальним днем.
За звичними речами важко розпізнати символіку. Яка символіка у каструлі, наприклад? А це Молох, який пожирає час і гроші, і сили.
Я не помру в Парижі, я навіть його не побачу. Так само, як Кенігсберг. Так само, як і багатьох близьких мені людей. Часом жертви настільки великі, що руйнують підвалини Всесвіту. Вибір є, але й вибору немає. Усе залежить від того, як ми ставимося до цього. І про це я писала: пливти за течією — часом найкращий вихід.
24.10.2009
Існує небезпека однозначності в нашому ремеслі, коли вимислюєш собі якусь ідею і женеш на ній, як на шкапі, від початку до кінця. Спершу я мала на меті використати мотив втрати імені містом, написати такий собі тренос за Кенігсбергом. Але це виявилося лише одним моментом. Мені просто не дозволяють цього персонажі. Вони хочуть, щоб я не покидала їх задля руїн, а допомогла з гідністю пройти випробування.
Уночі, в перерві між снами, що теж є символічно, мені спало на думку, що гра в уяву, яку розпочав Герман, повинна мати продовження, і зав’язати власне цю сюжетну лінію. Тоді це буде цілком у дусі Канта: людина змінює світ за допомогою уяви. Але, можливо, це буде небажана зміна, трагічна й несподівана.
Як добре, коли ти глибоко занурюєшся в стихію романного світу. Той, хто не зазнав такого відчуття, ніколи не оцінить магії слова.
25.10.2009
Про Кенігсберг не було написано за його «життя» жодного роману. Усім здавалось, що у міста довге життя, і що в XX столітті міста не зникають з лиця землі. А ще більша трагедія — перейменування міст. Кенігсберг зазнав одразу двох катастроф. Моя спроба описати час, коли Кенігсберг ще був Кенігсбергом, можлива лише за умови, що я знатиму, що трапилось згодом. Тому елемент містики повинен бути присутній. Вдавати, ніби нічого не трапилось — це в дусі того часу, в якому я прожила більшу частину свого життя.
Згадалась космогонічна теорія Канта, про те, що первісний хаос не міг бути цілком однорідним, бо тоді Всесвіт не міг би створитись. Гравітація виникає лише за умови неоднорідності. Так само й з думками. Посеред повної сірості й порожнечі щось трапляється, і тоді народжуються найсвіжіші думки та ідеї.