28.10.2009
Якими різними стають міста, що їх відвідуєш через багато років і входиш до них з чорного ходу. Зустрічаєш запустіння, в якому є натяк на майбутній добробут, але чомусь це майбутнє не настає надто довго, і, мабуть, вже не настане при тобі. Розкіш і злидні, лінивство і турбота, багряне мереживо дикого винограду і обписані непристойностями стінки ліфтів… Храми й будинки, що повторюють обриси довколишніх гір. Переплутані дати й хибні написи, і стяті бурею верхівки ялиць на перевалі. І раптом хочеться побачити стихію, стати її очевидцем, летіти разом з нею і впасти разом з нею на діл.
Отакі враження від Ужгорода, міста контрастів. У тобі, здається, вже згладжені всі контрасти, а туга за життям, сповненим одночасно краси й потворності, все ще існує.
29.10.2009
Думка про те, що світи, які живуть всередині нас, вмирають разом з нашою свідомістю, якщо не випустити їх з клітки. Але не всім світам буде комфортно на волі. Деякі розсиплються відразу, інші зміняться до невпізнання, а за іншими почнуть полювати. Однак прожити життя, не звільнюючи породжені тобою світи, означає змарнувати життя.
Якщо Бог несправедливий і нездатний тебе зрозуміти, можливо, за межами його володінь існує інший Бог? Можливо, Кант здогадувався про це, бо в похилому віці став ще більш розкутим, випередивши свій час на століття, включно з нашим? Адже вся справа в механізмі пізнання, в тому, чи вміємо ми пізнавати.
30.10.2009
Чому одні люди зазнають стільки страждань, а ті, хто поруч, не страждають зовсім? Вища мудрість незрозуміла для нерозвинутого розуму, проте відчуття, що тобою щось керує, виникає у кожної людини. Існують закони, які людина не може осягнути, однак намагається це зробити. А що буде далі? Думаю, людина зникне, добровільно припинить своє існування, усвідомивши, що воно безсенсовне. І спостереження за нею припиниться.
03.11.2009
Згадала прийом, описаний Фрейдом: заміна одних слів на інші. Замінила у сні Кенігсберг на Карфаген. Друга назва створює відчуття безпеки Місто стає чужим і далеким. Історія старіє, зруйнування Карфагена вже відбулося й змінити нічого не можна. Тепер потрібно повільно руйнувати це відчуття безпеки, перейти в іншу площину. Чим більше варіантів, тим більше шансів змінити світ власної свідомості.
04.11.2009
Щойно подумала, що пережити смерть близької людини допомагає усвідомлення зв’язку цієї смерті зі Всесвітом, бо насправді ніхто не помирає самотнім, це лише нам здається, бо живі інтуїтивно відгороджують себе від вмираючих, щоб їх не затягнуло у вир смерті. Але я мала на увазі зовсім не табу, а нерозгадану таємницю, ту містерію, велич якої не здатні передати навіть ритуали. Яким чином реагує на смерть Всесвіт? Що з ним відбувається, чого не може бачити ніхто? Образ зірки, що гасне, розірвана завіса, затьмарене сонце — що за ними приховано, врешті? Боюсь, що навіть після смерті ми цього не довідаємось.
Сон свідомості, який триває вічно, — можливо, це і є смерть?
05.11.2009
Несподівано з’явилася цікавість до землі Східної Пруссії. Вбогого ґрунту, що потребує значного внесення добрив. І одразу знайшлася людина, яка знається на ґрунтознавстві й може мене проконсультувати. Через сто років цю землю підживлять трупи мертвих солдатів і цивільного населення. А тепер агрономічна наука тільки починає зароджуватися в Німеччині. Філософія і сільське господарство будуть найпередовішими в той час на німецьких землях. Жорстка суспільна система і бідні ґрунти завдяки праці виявлять величезний потенціал людського розуму. Це справді прекрасно.
06.11.2009
Доводиться увесь час переходити з однієї роботи до іншої, увечері бракує в домі тиші, щоб зосередитися. І заважає тривожне відчуття зими, яка наближається. Важко буде її пережити.
У романі щось відбувається з часом. У підвалі — кінець зими. А в місті, можливо, навіть літо. Як дізнатися, коли довкола попіл та руїни?..
Мені не доводилось раніше описувати смерть людини. Смерть завжди була миттєвою. Одна фраза — і немає людини. Але тепер я знаю, що смерть здебільшого важка й болісна. Безкінечна серія видихів. Страшно про це писати, але якось по-дурному уявляти агонію як ланцюжок спогадів і наближення до світла наприкінці тунелю.
07.11.2009
Мені завжди здавалося, що важлива не кількість слів у творі, не багатство словника. Зі слів можна створити безліч комбінацій, і кожне нове слово додає ще більше варіантів і, можливо, викликає навіть потрясіння. Слова — це та сама земля, з якої проростають образи й символи. Стосовно ж свідомості, то вона є тією самою землею, в якій проростають слова. І якщо це суперечить логіці, то що ж, мені так зручніше. Головне, що це береться не з повітря чи з нічого.
Кенігсберг стає все більш примарний. Найкраще я почуваю себе на мосту, на одному з мостів через Прегель. Але віднині дія буде відбуватися також у лабіринті. Зі слів перли, ключ, книга, свічка можна створити цілком пристойний світ, який буде захищати голодну самотню дитину.
Але нагорі триватиме інша гра. Хоча обидві гри матимуть спільне: зберегти себе як особистість, навіть ціною втрати свого імені.
08.11.2009
Війна як свято, що символізує оновлення — щось тут не те. Як і думка про те, що майбутнє людства — це гра. Я просто відчуваю, що тут мене збираються ошукати, і навіть підсвідомість чинить опір. Про майбутнє як гру я прочитала ще в тій книжці, що зараз редагую. А вчора увечері читала «Людина та сакральне» Роже Каюа, начебто учня Мірчі Еліаде, а там — так само про це. Куди б не вела ця дорога, вона не віщує нічого доброго. Вона повертає назад. Хоч би як це не видавалося наївним, але прихильники цієї теорії не є ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ. В сенсі того, що їхні стосунки з іншими людьми та іншими істотами — це щось цинічне й байдуже.
14.11.2009
Сьогодні вранці випадково випала вирізка з газети зі статтею «Серце Кенігсберга». Про собор. Саме в це серце цілились бомбардувальники союзників. Знищувати історичний центр міста через те, що там нібито знаходиться центр окультизму, — яка дурість! Та й не знайшли там нічого, а місто знищили. Жодна гіпотеза про причину авіаційного нальоту союзників не здається реальною. Те саме — знищення Дрездена. Згодом — Хіросіми. Чому не Берлін чи Токіо? Досі тверезий погляд на подібне жертвопринесення я знайшла лише в «Бійні № 5» Курта Вонегута: «Хижаки, якщо й б’ються, то тільки за здобич. Вони ніколи не знищують один одного».
15.11.2009
«Вибіркова спорідненість» — невеликий роман Гете, написаний в зрілі роки, є віддзеркаленим зображенням «Страждань юного Вертера». Практично невідомий пересічному читачеві, він символізує закінчення життєвої подорожі й застій енергії, яка ще залишилась. Дивовижна річ. Якщо мудрість може завдавати болю, то це той випадок. Аналогії на молекулярному рівні, алхімія почуттів, що дає несподіваний ефект. Пристрасть перемагає інстинкт. І не має значення, чи задум Гете втілювався від початку до кінця під контролем великого майстра, чи вирвався на простір диким конем. Вторгнення чужорідних елементів призвело до трагедії і спустошення.
Ідеологія і війна знищили Німеччину, і вона перестала бути собою. Трапилось те саме, що і в романі Гете.
16.11.2009
Інтуїція спрацьовує лише тоді, коли увагу зосереджено. Тоді, навіть ковзнувши побіжно по предмету, можеш збагнути його сутність. Іноді цей спалах дарує просвітлення. Ніхто не знає, скільки ж то праці вкладено в осяяння. Мені доводиться жити серед текстів, як серед людей, відчувати їх вплив, обтріпуватися й створювати власні тексти.
Запона, що вона може відділяти? Що ми побачимо, коли вона розірветься? І чому саме цей образ з’явився, коли я писала рецензію на книжку, яка мене відштовхує? Символ — це хімічний елемент, що зв’язує різні явища й змінює їх за допомогою інтуїції.
17.11.2009
Є речі, недоступні нашому пізнанню зараз, але вони можуть стати зрозумілими завтра. Я ніколи не думала, що містерія Шевченка «Великий Льох» — це надзвичайно рідкісний випадок злиття часів і створення якоїсь особливої моделі реальності. Наслідувати це можна, копіювати також, але містерія створюється кожного разу заново в стані одержимості завдяки щораз іншій комбінації або пропорції профанного і сакрального. Вони перетікають одна в одну, руйнуючи перегородки між часами. Це й викликає несприйняття містерії невтаємниченими. Постмодернізм не може впоратися з цим завданням, бо вважає, що пізнати можна все, користуючись чужими думками й текстами як інструментом.
18.11.2009
Важко під лавиною вражень вберегти власну душу від синців. Пронизливі миті «Вибіркової спорідненості», коли Едуард вранці зустрічає жебрака, якого вчора щедро обдарував. Жебрак — щасливий і веселий. Едуард, навпаки, у відчаї.
Мій Герман так само страждає від своєї непотрібності й облич старих людей, які уві сні перетворюються на зруйноване місто. Він почуває у собі лише руйнівну силу. Мені завжди було важко писати про звичайне життя, коли недоліки й достоїнства людини невеликі й непомітні.
Учора з роману Гете довідалася купу подробиць про «живі» картини. Виявляється, вони іноді перетворювалися на танець, супроводжувались музикою. Треба буде знову повернутись до мови жестів і театру. Герман любить театр, але лише на сцені. Перетікання театру в побут мусить його бентежити. Він буде дедалі глибше поринати у свій сон, як єдину варту уваги реальність, розуміючи, що з лабіринту снів його може вивести лише щось особливе. Знайти це особливе — означає не лише врятувати Германа, а й сам роман.
21.11.2009
У тому романі Гете війна окреслена лише кількома словами, як щось дуже далеке, але водночас цілком зрозуміле. Війна — нечиста і водночас це засіб очищення душі випробуваннями. У мене в романі поляк, що перебуває під впливом повстання 1830-го року, запитує Германа, чи той вбивав коли-небудь людину. Той відповідає, що ні, й раптом йому спадає на думку, що його справжня війна інша, та, в якій загине Кенігсберг. Хоча до цієї війни ще 100 років. Замість картинної війни, де цінується мужність і немає зброї масового знищення, війни як пригоди, йому судилось побачити Новий Карфаген і спробувати залишитись людиною.
23.11.2009
Реальність сама себе копіює. Один випадок як віддзеркалення іншого, одна й та сама ситуація повторюється на різних рівнях. Часом ці рівні потрапляють в поле зору однієї людини, і вона починає вважати це містикою. Чим одноманітніше життя, тим частіше подібне трапляється. Тому декому наше існування видається школою, атестат видає смерть, а оцінки в нього виставляє час. Можливо, час і є єдиний Бог, якому поклоняється людство? Тому так багато людей врешті стають атеїстами, збагнувши відносність часу.
Я живу в змінному ритмі, а тому реальність багатошарова. Усі ці шари добре видно, я відділяю їх силою волі, й могла би навіть позначити іншим кольором залежно від швидкості часу, в якому вони відбуваються. Важливо те, що ми відчуваємо, і наші дії, коли отаке відбувається. Реальність сну чи мистецького твору завжди значно багатша, бо тоді ми більш спостережливі й уважніші до панорами, що розгортається перед нами.
25.11.2009
Місто я завжди бачу збоку, на відстані. Його межі мають бути чітко окреслені, і за них не варто переступати. Коли місто надмірно розростається, воно гине.
Добре, коли є природні межі, тоді місто може існувати вічно. Взагалі міська культура зараз визначається рівнем комфорту, а не безпеки. Комфорт завжди обертається залежністю. Коли трапляється якась катастрофа, здичавіння набуває найбільш звироднілих форм. Тому треба покинути місто якнайшвидше. У мене в романі — дві моделі поведінки людини в умовах гинучого міста. Перша модель — втеча. Друга модель — тяжіння до центру, до серця міста. Ситуація нереальна і незрозуміла, своєрідний акт самогубства. Але вона дає можливість краще пізнати людський феномен. Поки що я тільки наближаюся до цього, і треба наближатися дуже обережно.
01.12.2009
Учора Місяць був оточений райдужним сяйвом, незвично великим. Ніколи такого не бачила. Я так рідко буваю увечері на вулиці. На селі завжди ближче до неба і повітря там наче ріка — тече, переливається, топить тебе… А тут світ завис у дротяній клітці, усюди залізні прути, дроти. За стільки років життя у місті я так і не звикла до того, що кожного ранку просуваєш руку через ґрати, проходиш між ґратами, і писати можеш лише про це. Я мала би відчувати по-іншому руйнування міста — не як катастрофу, а як звільнення. Як внутрішнє звільнення від холодного металу існування. Тому у випадку з Кенігсбергом постійно доводиться ніби перебувати за його межами, де більше простору. Так легше уникнути театральності й декорацій і легше проникати в світ символів, у які легко перетворюється кожна річ. Кенігсберг — це книга символів, яку читати може кожен, незалежно від мови й місцяперебування.
02.12.2009
Якщо письменник сам природний, він бачить обриси подій і зв’язок між ними в тумані буття. Навіть розважаючись, він поводить себе гідно й мудро. Творчість завжди була дарунком богів, а не ремеслом.
03.12.2009
Зараз у мене немає потреби створювати окремі світи й шукати в них притулку. Досить вежі, підземелля, лабіринту чи просто стіни. Цей період уже минув, як минає дитинство. Тепер я створюю світ з речей, що мають назви, на них натрапити може кожен. Це як цегла й каміння Кенігсберга, які вивезли за сотні кілометрів і збудували з них цілі вулиці. Про це я не писатиму в романі, але воно буде присутнє в ньому як мотив, наспів чи, можливо, прихована цитата. Про місто треба писати як про людину, не звертаючи уваги на її зовнішність, не відволікаючись на деталі. І добре при цьому не думати, як це сприймуть згодом. Бо може пройти багато часу, перш ніж хтось це зрозуміє.
04.12.2009
Для кожного часу є свій пакет питань. У теперішньому пакеті немає питань про сенс життя, про істину, про те, чи можна позбутись екзистенційного відчаю. Основні питання: як досягнути успіху й стати вродливими та багатими. Егоїзм під виглядом індивідуалізму виявився пасткою, альтруїзм збещещеним брехнею і злодійством. Турист на тлі Тадж-Махалу або людина за святковим столом — портрети нашого сучасника. Чи він щасливий? Так, як щасливий ситий звір у клітці.
05.12.2009
Пробувала уявити собі лабіринт. Класична картина блукання: якийсь час ходиш по колу, а потім обов’язково знаходиш вихід. Казка «Гензель і Гретель» або «Кресало». Коли вихід більш небезпечний, ніж лабіринт. Як кожний новий світ. Подолати поріг внутрішньої кризи і мені доведеться. Я завжди переживаю разом з моїми персонажами. Ми створюємо самі собі кризу, але суть наша і доля від цього не змінюються. Надто короткий відтинок, що веде до виходу з лабіринту. Де не буде більш нічого, крім розпаду свідомості й розпилення душі.
06.12.2009
Старий документальний фільм про Кенігсберг, здається, 1937 року, можливо, навіть любительський, хоча дуже професійно зроблений. Без звуку. Його можна дивитися безліч разів, бо там є люди, дуже багато людей. Вони пливуть на баржах, продають овочі й рибу, купаються в морі, їздять у авто, п’ють вино у «Блютеріхті». Потім вони всі зникнуть. Ті, що залишились, жінки, діти й старі, йтимуть маршем переможених через усе місто, яке вони любили й захищали. То була остання війна, яку наділяли сакральними ознаками, але її брутальність перевищила всю сакральність і через те вона скалкою стримить в оці переможців.