Він стоятиме на мосту й дивитиметься у чорну воду Прегеля, у якій щомиті з’являються нові спалахи вогню. Без паніки. Він справді не почував жодного страху: це місто мало рано чи пізно загинути. Згідно з пророцтвами увесь світ теж мав загинути у вогні. Він нічого супроти цього не вдіє. Шкода, що він оглух. Пальці Германа ковзнули до вух, і він ледь не зареготав: у вухах були затички. Іноді він так робив, щоб гарно виспатися. Отже, він спав і якась бісова личина висмикнула його з теплого ліжка й кинула на Зелений міст, звідки до дому цілих 10 миль. Герман висмикнув затички, і в його свідомість увірвались звуки й голоси гинучого світу.
ЮЛІЯ:
У напівсні-напівз’яві Юлія побачила себе збоку: як вона біжить до передпокою, зачувши голос дідуся. Так ніби вже не майже доросла панна, а маленька Юльхен мчить стрімголов за марципанами, які дідусь приносить їй щонеділі, коли приходить до них на обід. У білій та рожевій поливі, по краях зацукровані вишні, темний м’якуш, і чудовий запах гіркого мигдалю. Вона хапає їх пальцями, замащеними чорнилом, бо щойно перед тим у класній кімнаті писала вправи з французької. Відчуття того, що все переплуталось, і щось було сном, а щось реальністю, будить Юлію. Рот її наповнений слиною, вона цівочкою стікає на підборіддя, болить голова від чадного газу. Ще трохи і вона могла б не прокинутись, бо скотилась у сні занадто близько до чавунної грубки. Юлія міняє позу, перевертається горілиць на купі старого дрантя, що ним вкривалися мешканці їхнього будинку, коли перебрались до підвалу після того, як місто почали бомбити. Вони навіть не встигли втекти, бо, власне, тікати не було як. Уся Німеччина оточена кільцем розплати, яке звужується. Так сказав дідусь, чиєї смерті вона чекає, щоб вийти з вогняного кола смерті, залишивши в ньому мертвих. Отож дідусь казав: «Ми прокляті. Нас ніде не приймуть. Щоб нас прийняли де-небудь, нам треба перестати бути німцями:
змінити ім’я, вивчити іншу мову, вигадати собі інше минуле». І вона повернулась до французької, годинами переписувала тексти з французьких книжок, сховавшись у себе в кімнаті, а потім, коли зошит закінчувався, спалювала його. Бо мамі це не подобалось, і їй теж не подобалось. Вона переписувала Блеза Паскаля, вгадуючи окремі слова, із товстої старовинної книги, що прадід колись привіз із шлюбної подорожі, хоча в книзі не було нічого романтичного. Вона з острахом спостерігала за боротьбою матері й діда, який не хотів переїжджати зі свого передмістя до них, а мати не хотіла переїжджати до нього, і якби дідуся не побив грець, вони так би й залишилися кожен у своєму кутку. На думку Юлії ніхто не зважав, а вона хотіла до тітки. Там, на селі, вони б перечекали війну.
Спочатку здавалося, що все це не надовго. Війна ненадовго. Дідусь ще приносив по неділях марципани, і далі казав, що кенігсберзькі марципани найкращі в світі і що він колись поведе її до пекарні, де мелють мигдаль на борошно, додаючи трохи зерен гіркого мигдалю, лиють в тісто трояндову воду, сиплять цукрову пудру, а потім коли тісто вистоїться, ліплять з нього фігурки й припікають, щоб тісто зарум’янилося.
Запах диму, до якого домішався запах мигдалю, перекинувся в сон Юлії з реальності, до якої вона так не хотіла повертатись. Могла горіти одна з пекарень, де пекли булки й тістечка упродовж десятків років. Але швидше за все то був спогад голодної дитини, який не дав їй заснути навіки.
Юлія провела рукою по давно не митому волоссі, усе тіло боліло, в горлі пекло. Як тільки вона усвідомила, що це тіло належить їй і вона лежить серед порваних старих ковдр, пропахлих чужим потом і сечею, уся її сутність повернулась до старого вмираючого чоловіка, її діда.
Той спав. Не помер уві сні, хоча кажуть, що найкраще для людини — померти уві сні. Подих його був уривчастий, але тихий. Крізь діру, яку вона залишила, аби проходило свіже повітря, просочувалось сіре світло. Міг бути ранок, але й день також міг бути. Вже довго дні були сірими від диму й весняне сонце не могло пробитись крізь нього. Але дим це ще не найгірше. Юлія поправила ковдру. У напівтемряві було помітно, що дід змінився: риси у нього загострились, а очі запали ще глибше.
— Дідусю, ти мене чуєш? — тихо спитала Юлія.
Ні, не чує. Зате під ним мокро. Хай потерпить ще трохи. Ноги в неї тремтять від кволості, погано згинаються після ночі. Юлія починає свій день з того, що розпалює в грубці. Вона це робить вранці і ввечері. Ставить каструлю, щоб обмити діда теплою водою. Вона не пере пелюшок, надертих зі старих простирадл. Вони б все одно не висохли у вогкому підвалі. Просто відносить мокре в найдальший кут, скидає в порожню скриню з-під вугілля. Видирає зі вчорашньої книги кілька сторінок, жмакає, далі трохи вати, трісок, які сама наколола ножем.
Треба буде вийняти ще одну цеглину. Стрілянина майже ущухла, отже, вже по всьому. Згодом прийдуть розбирати завали. Вони ходили з мамою розбирати завали, півроку тому. Але тепер Юлію ніхто не змусить до цього. Вона вийде через двері. У неї є ключ. І замкнеться зсередини. Там має бути засув. На таких важких дверях, що ведуть до підвалу, зсередини завжди ставлять засув.
Коли вода нагрілася, дівчинка набрала її в миску й понесла до дідової постелі, де в ногах лежали наготовлені чисті пелюшки. Найважче було перевернути діда на бік. Вони робили це з мамою, а зараз Юлія мусила робити все сама: підтримувати за плечі й обмивати теплою водою. У грудях діда щось заклекотіло і він сіпнувся.
— Тихо, тихо, дідусю!
Нічого, все гаразд. Вона підіпхала під діда суху ганчірку й знову вкрила його, підтикавши ковдру. Дідові руки ожили, і вона намагалась уникати цього холодного доторку. Юлія відступила на крок, випроставши спину.
— Діду, ти мене чуєш?
…Я чув голос, десь здалеку. Чий то був голос? Моєї дочки? Я відчував, як в мені повільно відмирає клітина за клітиною. Жива матерія підмінювалась чимось твердим як… метал. Метал краще проводить звук, і той відлунює. Кожен звук, що доходив до мене, відлунював і множився. Один голос розшаровувався на кілька голосів, але всі вони належали одній людській істоті. Дерево просто поглинуло б голос, сховало його в собі.
Якась частина моєї свідомості була НІЧИМ. Я уявляв її десь в ділянці ніг. У мене не було ніг. Вони перетворились у НІЩО. Усвідомлення того, що я зникаю, поволі й невблаганно, було жахливо. Ось чому люди бояться повільного згасання. Мій дух втратив здатність покидати тіло. Він чекав остаточної розв’язки й погойдувався, пришпилений до моїх останків, що були йому потрібні, аби вступити в останній герць зі смертю, хоча я здався, я вивісив білий прапор. Але у нас є частка духу, що не належить нам, і вона мусить захищати тіло, доки не зупиниться серце. Це називається найбільшою таємницею смерті. Вона не розкривається нікому з живих, а мертві не можуть передати її з того світу. Тому, що того світу не існує. Якогось одного. Існує безліч світів, ізольованих один від одного, розділених тонкою перегородкою, схожою на діафрагму. Бабуся говорила мені, що зірки в небі — то душі померлих. Земля теж зірка, адже вона теж є чиєюсь душею. А Місяць і Сонце — чиї вони душі?
Не квапся, Дітріху, ти взнаєш це сьогодні, може, завтра. Мені було б значно краще, якби я міг розмовляти. Я б говорив з Юльхен, з Мартою, і виснажений потоком слів — відійшов. Гарне слово — відійти. Це означає померти з посмішкою на устах, заплющивши очі, наче поринути в сон. Я ще не такий старий. Я міг би прожити ще років з десять, але ці десять років у мене вкрав світ, охоплений полум’ям ненависті й жадобою влади. Я вже пережив одну війну, замолоду, я був учасником і свідком подій, що вже стали історією. Моя дочка була дитям війни, і її дочка теж стала дитям війни. Нічого не змінилось. НІЧОГІСІНЬКО. Світ абсурдний, світ брехливий, світ лихий. Я тебе покидаю, світе, в ганьбі своєї старості, хвороби й гіркоти, в самому осерді пекла, що зветься Кенігсбергом.
Попереду день, ще один день у підвалі. Юльхен стає на кілька цеглин, звідти можна дотягнутися до отвору надвір, до вузької, як її долоня, щілини між дошками. Звідти можна побачити вулицю. Знадвору її і так не видно. В підвалі темно для того, чиї очі звикли до сонячного світла. Треба було вкрасти гвинтівку чи автомат, зняти з когось убитих. Одного солдата було вбито просто біля їхнього парадного. Пан Фельде хотів відтягнути його подалі, щоб підозра не впала на когось з мешканців. Він примусив маму допомагати йому. Щоб вона взяла убитого за ноги, а він за плечі. Юлія дивилася на них.
— Негайно йди геть! — просичала до неї мати, але дівчинка дивилася мов заворожена на тіло, з якого ще текла кров.
— Вони вбивають десятеро за одного свого, — повторював з якоюсь похмурою зловтіхою пан Фельде. — Десятеро німців за одну російську свиню!
Юльхен пробувала полічити, скільки їх залишилось у будинку. Шестеро. Де вони знайдуть ще чотирьох? Гвинтівка залишилась лежати внизу сходів. Пан Фельде відкинув її якнайдалі.
— У нього німецькі чоботи. Він зняв їх з когось із наших. Добрі офіцерські чоботи.
Юльхен перевела погляд на ноги Фельде в дірявих черевиках й калошах. На обличчі того з’явилась гримаса відрази. Він наче хотів сказати: «Я не хочу мати нічого спільного з цією триклятою війною».
Його сина вбило під Сталінградом.
«Бідний він, — зітхає мати, тулячи до себе напружену й штивну доньку. — Йому немає для кого жити, розумієш?»
Юлії теж немає тепер для кого жити. Тобто вона живе для дідуся, який завтра або сьогодні помре. Вона підігріє рештки вчорашнього відвару з липи й ромашки, а потім зварить суп з решток ячмінної крупи, густий наче каша. А поміж сніданком та обідом розбере рештки стіни. В отворі видно тільки туман, чути, як десь крапає вода з тисяч продірявлених труб водогону. Вона пробиває собі дорогу крізь останки будинків, затікає в підвали. У цій воді весь бруд війни: попіл, пилюка, кров, сеча… У мертвій тиші й нерухомості підвалу брудна вода відстоюється і перетворюється на щось потрібне. Ніздрі дівчинки тремтять, вбираючи в себе, окрім свіжості ранку, далекі, майже невловні запахи з інших країв, що линуть від морської затоки: кави, накрохмалених простирадл, теплого хліба… Усе це їй доведеться здобувати самій. А поки вона стане дорослою, у неї є тітка Агнеса. Вона піде спершу до неї. Тітка казала, що нізащо не покине свого дому, за жодних обставин. І нічого з нею не трапиться. Бо її охороняють аж два ангели. Так їй сказала ворожка на ярмарку: «У кожного є ангел-охоронець, а у тебе аж два. Щаслива ти, дівчино. Один ангел попереду, а другий позаду». Чудасія!
Отже, з тіткою має бути все гаразд. У її будиночок не вцілить бомба, та й у лісі завжди можна сховатись. А де твій ангел, Юльхен? Чи попереду тебе чи позаду? За плечима — значить, в підвалі, з неглибокими нішами, захаращеними дитячими санчатами, поржавілими поламаними велосипедами, порожніми пляшками та барильцями, старими меблями. Ні, меблі вже всі порубали на дрова, але Юлія ще знаходить тріски й шматки фанери. Двадцять трісок завтовшки з палець замінюють одну книгу з дідової бібліотеки. Вогонь можна розвести й з одежі, але дим від ганчір’я дуже тхне. У неї й так очі червоні й печуть, а ніс закладений. Тому запахи вона радше уявляє, а не відчуває. Приємні запахи. Наприклад, фіалок, які вони збирали під огорожею старого цвинтаря. Оглушливий запах бузку. Юлія завмирає. Що їй снилось сьогодні? Запах бузку і щось ще таке гарне…
Ще одне закладене віконце, звідки вона вийняла одну цеглину, виходить на вузький провулок, де не проїде ні танк, ні вантажівка. Утім, з кожним днем стає все тихіше, але вона нізащо не вийде в місто. І тут не залишиться. Її схудле дрібне тіло свербить від бруду, волосся важко розчесати, так болить шкіра на голові, очі запали. Одежа, яку вона знаходить тут, щоб поміняти, тхне цвіллю, і в ній Юлія схожа на опудало. Лице вкрилося кіптявою, бо вона надто близько присувається до грубки.
Але їй байдуже. Вона страждає від болів у шлунку, куди потрапляє лише напівсохла картопля, дрібка круп, й ні краплі жиру. Шкіра на обличчі й руках висохла й потріскалась без жиру.
Хитаючись від надмірного споживання свіжого повітря, Юлія злізає з цеглин й береться за свою щоденну роботу. Розігріває чай. Рве сторінки книги, щоб зварити суп, бо до вечора вона не витримає без їжі. Їй потрібно мати силу. Вона не чекає, поки суп охолоне, і з’їдає рівно половину казанка. Шлунок розтягується і так болить, що вона змушена прилягти на купу ганчір’я.
— Діду, — тихо схлипує Юлія, — краще тобі вмерти завтра.
Дід лежить тихо, ніби її слухає. Поховані живцем у темному склепі, з тих, що під підлогою в церкві, і куди заходять лише, щоб покласти нового небіжчика. Там вхід є одночасно виходом. Закладеним цеглою. Ні, вже не закладеним. Юлія забирає решту цеглин, не думаючи, чи це порядно стосовно діда. Вона хотіла забрати останніх шість цеглин, коли дід помре. Але тоді їй потрібна буде сила на інше.
Дівчинка знімає з шиї ключ і вставляє в отвір замка. Так, ключ підходить. Це саме той ключ. Вона ніколи не питала, чому дідусь віддав цей ключ їй, а не мамі.
Коли їй сповнилось чотирнадцять років, дідусь сидів на лавці під липою у дворі. Він уже був хворий, але ще міг ходити. Дідусь сказав:
— Моїй принцесі потрібно мати власне королівство. Ходімо, я щось тобі покажу.
Мама поралась на кухні й не бачила, як вони спустились до підвалу. Двері туди ніколи не замикались. Дідусь запалив ліхтар і показав їй куток, закладений цеглою.
— За цією фальшивою стіною є вхід до старого підземелля, ним можна вийти за місто. Про нього ніхто не знає. Можливо, там є скарби, можливо, щось інше. Коли стане небезпечно, ти вийдеш через ці двері.
— А там не може бути чарівної країни? — вихопилось у Юлії.
— Там може бути все. Вийми одну цеглину, вони легко виймаються.
Юльхен вийняла і побачила заіржавлену металеву поверхню.
— Ці двері старіші, ніж сам будинок. Його збудували на старому фундаменті. Ключ був схований під порогом, а тоді я знову заклав отвір, щоб не було спокуси увійти.
— Чому?
— Це двері для тих, кому більше немає куди йти…
Дідусь урвав мову, і в очах його зблиснули сльози.
Юлія відступила крок убік, вдаючи, що почула щось цілком прийнятне для себе. Не таке страшне. Утім, ніхто тоді не знав, що невдовзі Кенігсберг перетвориться на вогненне пекло. Вона сховала ключ до шухляди свого письмового столу, куди мати не сміла заглядати.
І ось тепер, витерши руки від пилу, Юлія підходить до діда, схиляється над ним і показує ключ:
— Я не загубила його, дідусю. Я вийду через ці двері.
БО МЕНІ НЕМА БІЛЬШЕ КУДИ ЙТИ.
Тільки до свого Королівства.
Серце діда б’ється, і то єдиний звук, який він чує. Більше уявляє, ніж чує. Серце б’ється на цілий світ. Воно зараз помпа, що качає кров, не приносячи жодної користі в’янучим умираючим клітинам. Серцю байдуже до бажань того, в чию плоть воно вросло. Гріх працювати, коли вся робота вже скінчилась. Крізь висхлу шкіру проступають обриси механізмів, і від того Юльхен стає ще більше шкода дідуся, так, як ляльки, котру змушують робити різні трюки. Але навіть тепер дівчинка продовжує відчувати присутність дідової душі, і уривчастий подих ні про що їй не говорить. Тільки холод огортає їй плечі, й вона злякано озирається.
Нікого.
Вона починає готуватися, керуючись самим лише інстинктом. Шукає для себе чисту пристойну одежу, але залишилися тільки бабусині речі: довгі спідниці, широкі блузи з призбираними рукавами, корсети, сукні з мереживом. А що коли вдягнути це? Ні, треба спершу привести себе до ладу. Юлія розпалює вогонь, можливо, це останній раз, гріє воду, миє волосся й шию, потім, по частинах відкриваючи тіло, все решту. Вона тремтить від холоду й хвилювання. Дух одержимості вселяється в це змарніле тіло, яке так мало отримувало поживи й по суті росло з нічого, як квітка на камені.
Темно-синя, майже чорна вовняна сукня з атласною облямівкою, під нею батистова сорочка. Юльхен пере в брудній воді панталони й заштопані панчохи, вішає їх сушити біля грубки. Шкода, що нема черевиків. Тут були колись черевички з високою шнурівкою, але мама взяла їх собі. Шаль уся в дірах, але іншої нема. Усі шалі вони продали ще торік. Тепер — капелюшок. З квіткою чи блакитною стрічкою з маленькими крисами. Тут немає дзеркала, вона не певна, чи натягла котрийсь з них не задом наперед. Поламані, геть зім’яті капелюшки Юлія відкидає геть. Вона дістається самого споду скрині, наче сподівається, що там, загорнута в старі берлінські газети, лежить корона. Газетами краще розпалювати, ніж книжками. Серед мотлоху вона обирає чорний капелюх з вуаллю. Тут є й рукавички, тонкі як павутинка.