Відклавши капелюх з вуаллю, Юльхен підходить до діда. Якби він розплющив очі й подивився на неї. Але той лиш водить рукою по ковдрі, й вона уникає її доторку, хоча від жалю сльози течуть по щоках. Їй страшно, бо смерть зовсім поруч.
Вона запихає старі газети в пічку, ніби намагається позбутися минулого, й полум’я ледь не обпалює їй підборіддя. Вона дає собі слово не підходити більше до дідуся, бо не може вже бачити цієї боротьби за життя, безсенсовного опору приреченого старого чоловіка.
Вона розбавляє чай з липи водою, але й це заміцно для її втомленого маленького серденька. Воно б’ється так, що його можуть почути на вулиці.
Вона лягає в тій самій сукні, що так гарно гріє і вкриває ноги. І засинає з думкою, що все це мусить колись скінчитись, що це все сон, її жахливий сон.
Сон Юлії
Юлія сидить у класній кімнаті й дивиться у вікно. Он проїхав офіцер, верхи. Вона відвертається і голосно зітхає.
— Ну, що? Що там побачила наша панночка?
— Офіцера на коні, — чесно зізнається Юлія. — Він уже недавно тут проїжджав. Чого він їздить повз наш будинок, ви не знаєте, панно Августо?
Панна Авгу ста робить мимоволі рух до вікна, але отямлюється й заливається рум’янцем.
— Напевно, він у вас закоханий.
— О Господи! — каже вчителька німецької мови.
— Юліє, перестань! З чого ти це взяла?
Юлія хитро мружиться, згортає, потім розгортає книжку й знизує плечима.
— Бо коли приходить месьє Віктор вчити мене французької, цей офіцер не з’являється.
— Теж мені пояснення! — пирхає Августа.
— О, знову! Ви тільки погляньте!
— Ні, — каже панна Августа якомога твердіше.
— Ви обіцяли мамі, що підете зі мною вибрати мені капелюшок. Я геть забула!
Юлія зривається й біжить до вікна, розчахує його навстіж.
— Ану сядь негайно! — кричить панна Августа. — Ти що, сказилась?!
Офіцер піднімає шапку й усміхається до Юлії. Вона з грюком зачиняє вікно й сідає на місце.
— Що трапилось? — питає Августа. — Що?!
Вона бачить тінь на обличчі учениці. Юлія втуплюється в підручник граматики. Писати грамотно, щоб у майбутньому відповідати на любовні листи, — ось що потрібно дівчині, вважає практична Августа, панна 22 літ, найстарша з чотирьох доньок поміщика, що розорився.
— Сонечко сховалось за хмару, — зауважує вчителька, і в уяві її постає ця фраза, написана кострубатим почерком Юлії з плямою чорнила замість крапки.
Юлія не піднімає голови.
— Гаразд, — поважно каже Августа. — Виконай вправу 632, а я піду на кухню.
Уже за дверима вона зітхає і швидко злітає наче птах по східцях униз й миттю опиняється у вітальні, де зараз нікого немає. Пані поїхала з візитом, пан на біржі, а куховарка товчеться на кухні. Августа біжить до вікна, вгортається у важку штору й крізь шпарину дивиться на вулицю. Там порожньо. Врешті Августа закушує губу й стає коло вікна, не ховаючись. Годинник вибиває полудень, і від цих звуків у неї всередині все перевертається. Августа починає тремтіти, як змерзла дитина. Вона хапає ротом застояне повітря, сповзає на підлогу, і вже на її обличчі — тінь.
— Мені страшно, — шепоче вона пересохлими губами. Реальність, справжня реальність, а не буденність, вривається у неї всіма годинниками Кенігсберга — на вежах, у вітальнях, у кишенях — безжальна до самотніх дівчат, у яких немає справжнього дому, а мебльована кімната в прикрої вдови бакалійника. Дівчат з провінції, які, потрапивши до великого міста, змушені щодня балансувати на краю прірви, аби вибороти собі право на життя. Вони зношуються на бруківці швидше, ніж серед лісів та полів батьківщини: погляд згасає, серце твердне й поволі всихає… І кожен, хто гляне на таку дівчину, бачить, що в неї серце тверде й маленьке.
Юлія стоїть у дверях, дивиться на свою вчительку німецької мови, на зігнуті плечі, худу гнучку спину, що волають про відчай. Це через того офіцера. Серце їй солодко завмирає. Вона крадькома прочитала кілька маминих романів і знає, що кохання приносить страждання.
Ні, Юльхен, це через усіх, хто байдуже проходить повз неї, лише ковзнувши поглядом. Багаті чоловіки, вродливі, загадкові. Менш багаті й менш вишукані спершу бачать вродливу панянку, що заходить у гарний, хоча й не надто заможний дім, й думають, що він їй належить. А потім від прислуги дізнаються, що ця дівчина сама заробляє собі на життя, і миттю втрачають до неї інтерес.
Ні, Юльхен не винна. Вона для Августи наче молодша сестричка. Як Анхен, як Тереза, як Катрінка, що залишились з батьком в цій дірі серед боліт. Вони не отримають навіть того, що отримала вона, Августа, якщо вона їм не допоможе. Якщо Августа не знайде собі чоловіка.
Юлія відчуває, що могла би зробити дві речі: підкрастися до Августи й кинутися їй в обійми або просто тихо обійняти, наче старшу сестру. Але їй страшно стрітися з поглядом чорних Августиних очей. Юлія тихо зникає, і за хвилю робить вправу з граматики, вставляє пропущені слова в текст.
Маленьку (дівчинка) звали Еліза. Жила вона в (місто) Берлін. Еліза щодня просила Бога, щоб послав її родині здоров’я…
…щастя, — пише Юлія. Досить з них здоров’я і щастя. Яка нудотна історія! Фе!
Августа приносить на таці дві чашки чаю, цитрину для себе, вершки для Юлії і дві булочки з цинамоном. Юлія закриває зошит з недописаною вправою й каже лагідно:
— Дякую. Ви такі добрі, Августо.
Вони виходять з дому через годину. Час, коли увесь працюючий люд обідає. Вулиця, якою вони йдуть, з одного боку темна, з іншого — світла. Спершу вони йдуть затіненим боком, де ось-ось зацвітуть каштани, що робить їхню ходу дещо урочистою, наче вони йдуть серед запалених свічок. Про вчительку й мови нема, а от учениця, що невдовзі розквітне дівочою вродою, на диво поважна. Утім, навряд чи Юльхен буде красунею Занадто смаглява, та й руки й ноги в неї завеликі. Поруч з Августою вона виглядає як каченя поруч з лебедем. Солом’яний капелюшок на голівці дівчати треба змінити на новий, це очевидно. Пані дала відповідні вказівки: капелюшок для церкви і прогулянок, і для візитів, хоча Юльхен господарі дуже рідко беруть з собою. У дівчини немає подруг. Вона ходила до школи до дівчат, але потім тяжко захворіла (яке щастя, що не на віспу!). Не дивно, що з нею панькаються, як з малою дитиною — вона виглядає на 12, а не на 14.
Августа згадує, що в гаманці як-не-як платня за місяць, і її охоплює радісне збудження. Вона теж купить своїм дівчаткам капелюшки, недорогі, але й не найдешевші. От. Можливо, навіть собі щось підбере. Лишиться чим заплатити за помешкання. Вона двічі на тиждень снідає і обідає у Веллерів. Знайти б місце гувернантки на повному пансіоні, але треба спершу заробити рекомендації. Та й кому потрібна гувернантка-німкеня? Хіба що їхати до Росії, але ж не кине вона своїх! Панна Феліція ледве дає собі раду з дівчатами й батьком. І ситуація далеко не краща. Через місяць Юльхен поїде з батьками до материної сестри на узбережжя, отоді Августа й збереться додому. Раз у два місяці вона виривається, але це забирає багато грошей.
Треба квапитись, щоб встигнути на третю на обід. Смажена форель, суп з фрикадельками — цього Августа не пропустить. Їй постійно хочеться їсти. Міська їжа не така поживна, як сільська. Кухарка дала усього дві булочки, скнара. Вона знає, що мала не має апетиту, а до Августиного апетиту їй байдуже.
Завтра доведеться обходитися оселедцем з цибулею: у неї вільний день. Буде зарублювати простирадла, сьогодні ввечері Мінна занесе 100 пфенігів за простирадло. Але краще ніж бігати по уроках, стоптуючи черевики.
Юлія з насолодою вдихає запахи вулиці, впізнаючи серед них знайомі. Ні, то не жасмин, то якісь парфуми. Он крамничка з парфумами. Парфуми Августу не цікавлять, вона тільки ковзає поглядом по вітрині. У бакалійній крамничці мило із запахом конвалій дешевше, і нічим не гірше.
Людей стає дедалі більше. Юлія боїться, що вона загубиться, якщо Августа, зачарована чимось, зваблена вітриною, випустить її руку.
— Чому ми не найняли візника? — звертається вона до Августи, але та не чує. Попереду — офіцерські мундири. Багато мундирів. Чи впізнає вона того, хто двічі на тиждень проїжджає верхи повз їхній будинок? Якщо він тут, то вирішить, що Юльхен її молодша сестра. Зрештою, їй все одно, котрий з них, бо вона й лиця добре не бачила. Тільки б не був картярем чи пияком, не був таким, як її батечко. Господи, вибрати нема навіть як! Вона ж ніде не буває. На роботу та з роботи. Досі не була в театрі, а вже тут півроку. Не піде ж вона з модисткою до театру — поміщицька дочка як-не-як!
Юлія тим часом смикає її за рукав, побачивши у вітрині канцелярських товарів величезну порцелянову ляльку:
— Дивіться!..
Обидві завмирають. Довгі каштанові коси, сині очі, рум’яні щічки. І білий капелюшок з рожевими квітами, а сукня! Що за чудова атласна сукня! А на пальчику золотий перстеник. Очі в Августи затуманюються. Якби вона могла подарувати таку ляльку Катрінці. Вона стискає в кулаці маленький потертий гаманець і зауважує, що на рукавичці на мізинному пальці дірка. Геть розповзаються. Треба купити нові. Це ж не капелюшок…
— Вона схожа на вас, панно Августо, — каже Юльхен. — їй богу, схожа!
Дівча каже це цілком щиро, і в Августи теплішає на серці. Хоча очі в неї карі.
— Годі, — зітхає Августа. Якби в неї колись з’явились такі сукня й капелюшок. Можливо, вона все це колись матиме.
— А якщо я попрошу бабусю, вона зможе мені ії подарувати на іменини? Як ви гадаєте?
— Ти вже майже доросла панна. Скоро заміж віддамо.
— Таке скажете! — пирхає Юльхен, скоса позираючи на своє відображення у вітрині поруч з лялькою.
— Дивіться, у неї черевички на високих підборах!
І в цей момент Августа відчуває погляд. Двоє офіцерів стоять біля входу до кафе, і один з них не спускає з неї очей. Той самий. У Августи починає шалено битись серце, ноги тремтять. Добре, що вона вдягнула сьогодні мереживний комірець, який їй так до лиця, і срібну брошку. Офіцер легенько вклоняється. Тільки військові вміють так вклонятися, одразу видно, що це поклін. Здається, він має намір підійти до них. А вони милуються лялькою, який сором!
Августа смикає дівчинку за руку:
— Ходімо! Негоже стовбичити отак на вулиці.
Яке щастя, що крамниця з дамськими капелюшками за кілька кроків, і їм не доведеться проходити повз офіцерів. Вона б згоріла з сорому.
Ось рятівні двері, дзвіночок при вході. Це суто жіноча територія, сюди не наважиться увійти жоден чоловік. Пані Штокман підводиться їм назустріч з посмішкою зів’ялої квітки:
— Що панночки бажають? Сьогодні прибула партія капелюшків з Берліна.
Юлія дещо бентежиться від такої уваги, але Августа розквітає.
Через якийсь час учителька німецької мови втрачає контроль над собою, а її учениця пливе хвилями запаху клею, мануфактури та парфумів, що вже побували тут, у носі їй свербить, але її несе повз стоси капелюшків, модних і не дуже, різницю між якими вона взнає через два-три роки. Розгублена, збентежена, наївна перед цим царством жіночої спокуси. Звідки Юлії знати, що капелюшок здатний возвеличити й розтоптати жіночу красу. А про те, що капелюшок нерівноцінний замінник корони та вінка, знають лише одиниці серед тисяч осіб жіночої статі.
До реальних капелюшків з сукна, фетру, шовку та соломки додаються безкоштовно їхні відображення в дзеркалах, перед якими можна стояти, або присісти на дзиґлик. Суть капелюшка в тому, що наповнити його вміст, а тут усі суті порожні, всі чекають наповнення. Господиня крамниці залишила їх наодинці зі своєю помічницею, яка щойно спожила свій скромний обід у майстерні позаду крамниці. Дівчина відразу опізнала в Августі гувернантку, а не принцесу. А пані Штокман знає матір Юлії, та ще вчора домовилася про капелюшок для малої. Невдовзі вона повертається і щиро втішається грою гувернантки, і тим, як ця гра переходить в одержимість. У поведінці Августи, яка міряє один капелюшок за іншим, є щось трагічне й надривне. Під блідою шкірою палає вогонь. Лишенько, та вона закохана! Отакої!
Пані Штокман знає, що вони куплять: солом’яний капелюшок для малої, з блакитною стрічкою, їй пасує блакитне, і капелюх для вчительки, не з дешевих. Вона навіть знає, скільки приблизно грошей у неї в гаманці. У неї небога теж гувернантка, і теж закохана, а відтак капелюшок мусить виглядати блискуче, навіть якщо на тобі скромна саржева сукня. Бо чоловіки, наче бджоли, кидаються на штучні квітки, що увінчують жіночу голівку. Принаймні, гувернантка заплатить готівкою, а коли заплатить пані Веллер, невідомо. Щойно людина сходить на вищий щабель суспільної драбини, вона перестає носити гаманець, і страшне слово «кредит» роздимається як міхур, доки не лусне.
Цікаво, чи в дівчиська руки чисті. У такому віці вони завжди в чорнилі, варенні чи шоколаді. Юлія наближається до білих капелюшків, і в останню мить відчуває неспокійну вібрацію з боку пані Штокман, не застережний рух, а ледь помітне здригання. Зараз пошле її мити руки. У Юлії справді брудні руки, але вона забруднила їх вже тут, на вулиці, торкнувшись стіни. Начебто сажа. Ні, біле не для неї. Сажа літає в повітрі, великі клапті сажі, наче сніжинки, тільки чорні. І вони звісно не тануть. Тому вона, зітхнувши, прямує до солом’яних бриликів, і по дорозі зустрічається з відображенням Августи. Та міряє бежевий капелюшок, на якому цілий букет квітів, увінчаний метеликом. Краса. Юлія висмикує шпильки з волосся, щоб зняти свій брилик, вже трохи замалий і побляклий. Краще їй зробити це самій, бо Августа може завдати їй болю. То ж не їі власна голова. Юлія відчуває полегкість, позбувшись тиску, і знову вона гойдається на хвилях запахів і звуків, що долинають з вулиці. Якийсь хлопчина, її ровесник, помічник молочника чи зеленяра, притиснувши лице до вітринного скла, дивиться на неї. Через його сплюснутий ніс Юльхен здається, що він корчить міни, але замість того, щоб показати йому язика й відвернутися, одурманена капелюшковими чарами дівчинка кокетливо усміхається, як це робить Августа перед незнайомими чоловіками. Але в неї, напевно, вийшла лише жалюгідна подоба цієї усмішки, бо хлопчисько раптом щезає. Треба буде вдома потренуватись перед дзеркалом, бо з такою усмішкою її ніхто не візьме заміж.
Ось чорні капелюшки — цілком безпечні. Наче ворона на голові. Августа неухильно наближається до неї, переходячи від флори до фауни — капелюхів з пір’ям. Юлія хапає величезний чорний капелюх з вуаллю. Августа її не впізнає і почне шукати. Чудова ідея! Вона сховається за тим стосом капелюшків, щоб тільки стирчала голова, а лице вкривала вуаль. Юлія спершу помиляється, натягає капелюх задом наперед. Стара пані схилилась над столом, гортає велику книгу. Юлія нарешті натягає правильно капелюха, майже провалюючись у нього, й опускає вуаль. А тоді повертається до дзеркала. Ну, й страховисько. Вона — наче у в’язниці, десь у підземеллі, куди зносять всілякий непотріб, складаючи його у скрині з важким віком чи в старі комоди, від яких відстає фанера. Через що там повітря затхле. А ще в кутках зачаїлись привиди…
Юлія підскакує від невинного дзеленькання дзвіночка, що, як виявиться дещо пізніше, зовсім не невинне, а навпаки — лиховісне. Хлопчисько, хай не обідранець, однак з тих, на кого вона повинна згідно з правилами життя дивитися зверхньо-поблажливо, прослизає у напівпрочинені двері, й капелюшна містерія перетворюється на пантоміму. Хлопчисько йде прямісінько до Августи й щось каже до неї кумедною говіркою простолюду. Августа, така гарна в блакитному капелюшку, затуляє рот руками.
Зараз вона впаде й звалить цілу піраміду дамських головних уборів, але Августа продовжує стояти, як кам’яна статуя, тільки обличчя в неї вкривається червоними плямами. Юлія повільно йде до неї. Одночасно до Августи наближається пані Штокман, а з внутрішніх дверей виходять дівчата-помічниці. Забувши зняти капелюшка, Юлія зупиняється навпроти Августи. Вона мовчки дивиться на Августу, а Августа на її чорний капелюх. Вуаль трохи зсунулася набік.