— Не можна вам туди їхати, пане, — каже кучер, знімаючи капелюха. — Ота баронеса… Стара пані, небіжка, до неї не їздила. Дивно, що баронеса вас запросила…
— Не мели дурниць, Петере! — урвав його Герман.
— Еге, не вірите, а вісь цілісінька була. Я й тяжчих за вас возив, дорога рівна як стіл. Чого було ламатись? Не інакше, як пороблено…
— Дурниці! Ким пороблено?
— А цього я вже не знаю, пане! Може, небіжкою-пані, може, пані економкою, бо, присяйбі, я на власні очі видів, як вона знак отакий-о зробила рукою. Торік кухарка чимось їй не вгодила, не знаю чим, що там межи ними зайшло. Ну, й кухарка собі на ногу баняк з окропом перевернула. А баронеса, кажуть, з того світу небіжчиків приманює. А то гріх великий, самі знаєте. То котрась з них, бігме!
— То виходить аж три відьми на одну вісь?
— Нє, одна з них. І не на вісь, прошу пана, а на вас.
— Гм, — мовив Герман, все ще сидячи на підлозі брички. — Цікаво. Що ж я їм таке зробив?
— Се вам ліпше знати. Треба вертатись назад. Коні дотягнуть бричку. Не лишати її тутка. Мо’ й добре, що не втрапили ниньки до пані баронеси.
Із цим Герман погодитися не міг, але промовчав. Йому раптом стало нудно, невдоволення згасло й цікавість до забобонів теж, наче він не раз мав з ними справу і вони його вже не збуджували. Він стояв на дорозі, й дорога теж була нудною, такою буденною. Наприкінці дороги була неприємна зустріч, і якби цю запилену стрічку можна було згорнути в сувій, щоб вона перестала існувати, й залишились лише поля з картоплею та житом…
— А нема тут стежки навпростець? — спитав він кучера.
Той похитав головою:
— Нема. А хоч би й була, можна втрапити на болото.
Тієї ночі Германові знову приснився сон, ще дивніший, ніж два попередні.
Сон Германа
Пожежі освітлювали місто краще, ніж тисячі ліхтарів. Герман стояв по кістки в гарячому попелі, й у голові у нього чомусь крутилась фраза: «Карфаген повинен бути зруйнований». Вона скрипіла, обертаючись наче колесо, а йому здавалось, що коли йому вдасться відтворити її дзвінко й урочисто, велично й трагічно, Кенігсберг перетвориться на Карфаген. І Прегель з шумом опуститься вниз до глибинних материкових вод, бо в Карфагені не було Прегеля, це точно. Тисячі рабів розберуть палаци, храми й будинки, вкинуть трупи мешканців міста в рови, засиплють їх землею, а після того, як усе каміння й цеглу буде прибрано й віднесено далеко, де з них збудують інші будинки, храми й палаци, місце, де був Карфаген, посиплють сіллю, щоб проклята земля ніколи не давала ні цвіту, ні плоду. Отак зруйнують Карфаген. Не Кенігсберг — Карфаген.
Як не дивно, але саме ці слова захищають Германа невидимою бронею, бо ж на тлі пожеж його постать у чорному плащі — чудова мішень для стрільців. Зрештою, він сам відчуває нереальність того, що відбувається перед його очима. Чи ж могло таке статись, щоб Кенігсберг, щит Пруссії, палав і руйнувався Літаючими Машинами Для Вбивства. То все чари, наслані на нього трьома відьмами, мана, блуд. У роті пересохло, і він не може вимовити: «Карфаген повинен бути зруйнований».
І він не Ганнібал. У нього навіть меча немає. І війська не видно. Хто воює проти нього? З ким воює він?
Та ні, ось там якісь люди, без мундирів і зброї. Здалеку вони нагадують мурашок, що сновигають туди-сюди. Може, він стріне там когось зі своїх знайомих? Це було б добре, бо слова — ненадійний захист.
— Що ж, треба йти, — вирішує Герман і йде до людей-мурашок, усе ще з відчуттям невидимої броні довкола себе. Можливо, він для них невидимий. Герман переводить погляд на свої руки і прокидається.
ЮЛІЯ:
Юлія крізь сон чує хропіння няньки. Що вона робить в її кімнаті? Я ж бо вже велика! — дивується вона і реальність приходить до неї у вигляді запаху диму й смороду мокрого шмаття. Воно не сохне, не замерзає, і навіть не гниє. Ніби час ним гидує. Утім, знати, що з нею, важливіше, ніж просякле сечею шмаття. Час влаштував проти неї змову.
Дівчинка розплющує очі. Темно і страшенно холодно. Дідусь хропе на весь підвал. Ні, хрипить. І в його хрипінні є щось таке, що змусило її прокинутись серед ночі. У ньому з’явився ритм, проте це нічого не говорить Юлії. Якби була тиша, вона б не прокинулась. А якби прокинулась, то лежала б у темряві й думала: помер дід чи не помер.
Вона тягнеться рукою до дверцят грубки. Попіл ще теплий, але жару немає. За допомогою клаптя з ватяної ковдри й вирваного аркуша їй вдається розпалити вогонь. Залишилось дві свічки. Їх треба берегти для майбутньої подорожі. Тому вона запалює скіпку й, плутаючись у довгій сукні, йде до дідового ложа. По дорозі їй бракне повітря, серце завмирає, і все тіло здригається, наче позад неї вибухнула бомба.
— Дідусю! — шепоче вона, дивлячись туди, де догоряє життя. Їй здається, що коли вона дійде, все це скінчиться.
Хрипіння стає дедалі ритмічнішим і голоснішим. Юлія наближає запалену скіпку до узголів’я, тіні кидаються їй в обличчя, але дідусеве лице таке біле, наче вилите з гіпсу. Раптом дід хапає її за руку, міцно, наче обценьками. Вона вириває руку й тікає. Падає на свою купу лахміття й дивиться, як вогонь облизує тріски. Їй стає легше, коли вона починає розуміти, що підійде до діда, коли вже буде по всьому. Коли настане тиша. Тоді вона зробить для діда все, що можна зробити за таких обставин.
Юлія кидає в полум’я книгу за книгою, дим наповнює підвал, скупчується угорі під склепінням, а тоді виходить, знайшовши тріщини, — виходить у місто, в те, що залишилось від цього міста, яке незабаром втратить ще й ім’я.
Минають хвилини, години. Надворі починається ранок. Грубка пашить теплом. Втомлена Юлія дрімає, але не спить. Хвилі тепла огортають її маленьке тіло, сонячний промінь прокладає широку смугу над нею, але не досягає протилежної стіни. Десь дзюркоче вода, пробиваючи собі дорогу.
Дівчинка не їсть, не п’є, їй нічого не хочеться. Вона дивиться на світляну смугу, що нагадує промінь прожектора з будки кіномеханіка. У неї є ключ. У неї є перлове намисто. Вона ще візьме одну книжку з того стосу, який не можна палити. Першу-ліпшу, не дивлячись. Задля дідуся вона врятує бодай одну книжку. Може, вони ще колись повернуться сюди з тіткою. Але в глибині душі Юлія не вірить, що можна повернутись сюди. Сюди не треба повертатися. Ніколи.
Вона дотримала свого слова. Вона сказала собі, що не залишить дідуся, доки той не помре. Чекай, Юльхен, просто лежи і чекай. Ти нічим не зможеш допомогти дідусеві. Він схопив тебе за руку не для того, щоб забрати з собою на той світ. Він просто хотів переконатись, що ти тут. Він любить тебе.
Промінь стає вужчим і коротшим. Коли він зникає, настає тиша. Потім короткий хрип, і все.
ВСЕ.
Нарешті все.
Наче відплив корабель і зникла незручність від прощання. Вічна жіноча мудрість підказує дівчинці, яка лежить перед згасаючою грубкою, зачекати. Не ворушитись, не робити різких рухів. У голові в неї жодних думок, якась суха пустеля, де чути биття її серця. Тепер у цих руїнах б’ється тільки одне серце. Коли вона піде звідси, тут не залишиться нічого живого, нічого, за чим можна шкодувати. Каміння і цеглу вивезуть до Росії і там побудують з неї нові будинки. Добра кенігсберзька цегла служитиме ще багато років.
Юлія кладе на майже вигаслий жар ще книжку. Майже стемніло. Сонце заходить тепер пізніше. Ноги у неї наче з вати, коли вона йде до дідуся зробити те, що належить зробити. Те, що зробила б її мати, кожна жінка в Кенігсберзі. Обличчя дідуся уже не біле, а жовте, очі розплющені. Вона повинна закрити йому очі й покласти на них монети, але монет у неї немає. Нехай буде так, як є. Юлія відриває довгу смугу від порваного простирадла й підв’язує щелепу. Кладе неслухняні, але ще гнучкі руки небіжчика на грудях, все ще побоюючись, щоб той не схопив її. Намочує у воді ганчірку й витирає йому обличчя, руки, ступні ніг. Одяг. Не можна, щоб дідусь пішов до раю невбраний. Розуміючи, що це їй не під силу, Юлія все ж виймає чисту сорочку й штани з вузлика. І краватку. Коли дівчинка перевертає діда, той ледве не скочується на підлогу. Який він важкий. Юлія вся спітніла, задихалась. Маєш, діду, сорочку і краватку. Краватку сам собі зав’яжеш. Юлія підстеляє під голову діда білу шаль, знайдену на споді скрині. Мокре шмаття витягує з-під нього і відносить у куток. Стелить під діда скатертину, натягає штани. Накриває його до пояса другою скатертиною, кладе вздовж тіла ціпок. Розчісує довге сиве волосся своїм гребінцем, намагаючись не дивитись дідові в очі.
Ось так. Усе гаразд.
Усе добре, діду. У мене є ключ. І я зроблю все, як ти сказав.
Вона запалює свічку. Нехай горить, доки не згорить. У неї є ще одна свічка. І скіпки, якщо йти доведеться довго.
Юлія довго миє руки, потім обличчя. Кладе у вогонь ще одну книгу, щоб було видніше, і згадує, що хотіла взяти з собою яку-небудь книжку. Намацує не дивлячись із купи книжок невеликий томик. «Гамлет» Шекспіра. Що ж, непоганий вибір. Дідусь обіцяв повести її в театр. От вона й потрапить туди. Коли-небудь, у якомусь великому гарному місті, де не один театр, а кілька.
Юлія кладе книжку до шкільного ранця, туди ж свічку, сірники, майже цілі панчохи, гребінець. Їжі в неї, щоб узяти з собою, нема, вона ще може зварити собі суп. Дідусь напевно хотів би, щоб вона покріпилася перед мандрівкою. Але зараз дідусеві не до неї. І мамі так само. Бо вони мертві й тут їм усе нагадує про смерть. Треба йти.
У старосвітській сукні, поїденій часом і міллю, зі шкільним ранцем за плечима, Юлія натягує на голову капелюшок з довгою вуаллю. Чорною. Вона носить жалобу по мамі й дідусеві. Коли тітка Агнеса її побачить, то все зрозуміє. Не треба буде одразу розповідати, як і чому вони померли. У неї не буде сили, і вона може заплакати перед тіткою. А Юлія не може плакати перед кимось.
— Прощавай, дідусю!
Вона проковзує за стіну, яку виклала перед дверима, звільняючи їх від цегли. Так їх важче буде знайти. Запалює свічку й ставить за мур, що повинен захищати її право піти зі зруйнованого міста, яке палає вже кілька місяців, через що ніч перестала бути темною, а день ясним. Дістає ключ і вставляє його в замкову щілину. Чорт, не повертається. Ключ важкий, а в неї руки тремтять від слабкості. Тримаючись обома руками, вона тисне щосили, водночас переживаючи, щоб не зламати ключ, такий старий, що пролежав багато років під порогом. Лице заливає піт. Ненароком штовхнувши стіну, складену нею, Юлія відчуває, що та хитається, і одна цеглина зі страшенним гуркотом падає на щось металеве. Може почути нічний патруль. Треба поспішати. Щось хряскає. Ні, це замок відчинився. Юлія тягне двері на себе. Вони відчиняються назовні. Стіна валиться, але дівчинці вдається прослизнути за двері. Гасне, зачепившись за одвірок, свічка, але в неї є дві коробки сірників. Запаливши сірник, вона бачить на дверях засув. Треба вийняти ключ. Двері привалило цеглою, але їй вдається випхатись і витягти ключа. Якби засув був зачинений зсередини, вона б нізащо не потрапила в це підземелля. Юлія зачиняється й сповзає на першу приступку сходів, щоб віддихатись. Усе.
Бідна матуся, бідний дідусь. Холодні, мертві, нерухомі. Вона ніколи їх більше не побачить. «Ніколи» — для дитини незбагненне слово, але Юлія вже не дитина і вимовляє це слово пошепки, з розпачем дорослої людини.
Вона зуміла відчинити двері, які ведуть до іншого світу. Можливо, він виявиться ще гіршим ніж той, від якого вона відгородилась, але там їй не доведеться втрачати маму й дідуся. Юлія витирає носа кінчиком вуалі, зав’язаної під підборіддям, й рушає вниз, у темряву.
(… Юлія озирнулась на підвал, що служив для неї притулком останні два місяці, на кволий вогник свічки біля мертвого дідуся. Чи надворі ще лежить сніг, чи, може, падає дощ, затяжний весняний дощ, від якого ріка стає брудно-жовтою, а бруківка темною і лискучою? Увечері на ній відображалось світло ліхтарів. А вранці Юлія чула крізь сон торохкотіння візків зеленяра та молочника. Цією бруківкою вона йшла до школи, по дорозі стрічаючи Магду та Луїзу, що мешкали на тій же вулиці…
Юлія стоїть прислухаючись, наче хоче вловити відгомін минулого життя. Нічого. Але й тиша це теж непогано. Їй починає здаватися, що в її житті не було нічого, крім цього брудного підвалу і мертвого діда в кутку. Вона може залишитися тут до ранку, щоб побачити промінь сонця. Так думають завжди, коли двері для порятунку раптом відчиняються. Звідкись з’являється нерішучість.
Дівчинка зітхнула, запалила свічку й відчинила двері ширше. Там було повітря минулого, тепле й затхле. Тільки не її минулого. Вона поставила свічку на сходи й зачинила двері, закрила на засув.
— Бувай, діду!
А потім додала:
— Бувай, мамо!
І відразу страх її минувся. Ці залізні двері сховали Юлію від усього пережитого за останні дні.)
Сон Германа
Герман бачив темні постаті на снігу. Хоча сонце і вгадувалось крізь пелену хмар та диму, усі барви були приглушені як при смерку або як уві сні, хоча Герман не вважав це сном. Він чув шурхіт, брязкання, човгання, але жодного разу — голоси цих людей. Спершу він налічив їх 15, потім 29. Схоже, що інші з’явились з-під землі. Звісно, хто ж не знає, що Кеніга внизу більше, ніж угорі…
І в отих підземеллях, якщо їх не затопило водою, мабуть, безпечніше, ніж нагорі. Там можна заховатись від снарядів і тих куль, наповнених вогнем, що їх скидають Літаючі Машини Для Вбивства. Новий різновид зброї. Тільки новий вид зброї міг так понівечити Собор, що нагадував дерево, на яке налетів ураган, позривавши листя та поламавши гілля.
Коли людей знову стало менше, Герман наблизився до місця Катастрофи, де попіл був ще гарячий і над ним здіймалась легенька курява. Найближчий до нього чоловік, весь закутаний у якесь лахміття, водив по попелу металевим прутом, ніби щось писав. Ні, не писав — він занурював прут глибоко, з таким зосередженим виглядом, як сільський жандарм шукає в ставку потопельника. Голова у нього була замотана подобою драної шалі, з-під якої стирчали жмутки сивого волосся. На руках порвані рукавиці, чорні від сажі. Поверх пальта мав кацавейку, хоча, властиво, в цьому місці не було холодно, а жар під шаром попелу мав бути досить сильний. Трохи віддалік двоє таких самих обідранців розбирали купу цегли. Рукавиць у них не було: просто намотане ганчір’я. У всіх похилених постатях була якась дивовижна зосередженість. Жодного поспіху. І вони не боялись. Вони шукали в руїнах щось конче потрібне.
Герман глянув угору, в брудне небо, куди здіймалось безліч димів, чорних і білих, наче хтось приніс у жертву Кнайпхоф, бо за рікою було видно чимало неушкоджених будинків, тільки місто видалось йому незнайомим. Ну, звісно, це Карфаген, і його руїни мають рознести на півсвіту, а ті люди — можливо, раби, які шукають вцілілі скарби. Але Герман волів, щоб це були мешканці, які вижили, сховавшись у підземеллі. Чи зрозуміють вони, якщо він заговорить до них?
«Я — не воїн, — подумав Герман, відчуваючи холод у серці. — У мене немає при собі зброї, і я не впораюся з ними голіруч, якщо вони надумають кинутися на мене.»
Однак, з іншого боку, в нього була надія, що жодної небезпеки, окрім тієї, що з неба, йому не загрожує. Та й небо було таке тихе, закутане в товсту ковдру попелу, диму й поразки. Підбираючи поли довгого пальта, на яке осідали чорні клапті сажі, Герман підійшов до чоловіка, що розгрібав навпочіпки попіл, просто руками, й спитав:
— Що мені робити?
Він хотів сказати зовсім не те, однак сказав. От лихо, майнуло у Германовій голові, тут мене не слухається навіть мій язик. Виявляється, бува й таке. Іноді люди замість рідної, раптом починають говорити латиною або грекою. Хіба ж не говорив він сам нещодавно «Карфаген повинен бути зруйнований»?
Ото ж бо й воно. Це минеться, якщо Герман вибереться звідси.
Чоловік наче й не чув. Можливо, він оглух під час артилерійського обстрілу. Герман відійшов далі. Але й інші не звертали на нього уваги. Кожен був сам по собі, але, принаймні, їх щось об’єднувало. Спільні пошуки. Врешті Герман підійшов до одного з тих, що розбирали цеглу, переносячи її з однієї купи на іншу. І йому це дозволив чоловік, лице якого по самі очі було закутане смугастим шарфом. «Якщо я допоможу йому, можливо, він допоможе мені», — міркував Герман.
За таких виняткових обставин слід триматись тих, хто не виявляє до тебе ворожнечі. Він навіть чимось був схожий на них — може, невластивою для цієї пори одежею, що вже встигла забруднитись і свідчила про поспіх та сум’яття війни. Він зав’язав собі рота й носа шаликом, щоб не дихати попелом і не обпекти горло, якщо натрапить десь на полум’я. Це робило його ще більш схожим на цих людей. Вирізняло його на перших порах те, що Герман час від часу випростував спину й озирався. Задля обережності, бо хто зна, як виглядав цей гурт працюючих в очах супротивника. На родину, що вигрібає на пожарищі рештки вцілілого скарбу, вони не були схожі. У такий час чоловіки повинні захищати хай не домівку, але те, що лишилось від неї. І рідне місто. Не порпатися в попелі, наче бідний Йов. Ці люди перебувають у якомусь душевному отупінні. Тому й не відчувають небезпеки. Можливо, ворог залишив місто?