— Я беру цей капелюшок, — мовить Августа якимось безживним голосом. — ЖАЛОБНИЙ. У мене помер батько.
— О, щиро співчуваю! — вигукує пані Штокман і тихо додає: Вам краще приміряти його.
Августа каже до Юлії:
— Зніми, дитино, капелюха. Він мені більше підходить.
Якусь хвилю вона тримає в руках чорного капелюха наче дохлу ворону.
Вона втратила свій єдиний захист, єдину опору, хай ілюзорну, але все ж обов’язок не так тиснув на її дівочі плечі.
— Виклич візника, — звертається Августа до хлопчика. — Мені ще сьогодні треба виїхати до маєтку.
— Та по вас, панунцю, прислали бричку з села, — повідомляє хлопець.
— Це добре, — велично киває Августа, для якої життя в Кенігсберзі скінчилося.
У сутінках Юлія стоїть біля вікна класної кімнати. Коли вулицею проїжджає офіцер на коні, вона кричить:
— У Августи помер батько! Вона поїхала до села!
— Що? де? яка Августа? — перепитує офіцер. І наче хтось ляснув його коня, вершник зривається з місця і мчить галопом. Більше його Юлія ніколи не побачить.
ГЕРМАН:
— Що б там не казали, — позіхаючи каже пан Богуш, — а близькість міста робить життя на селі більш витонченим та корисним для розуму й серця, дорога пані Фрідо.
— Позавчора вас привезли в стані, що його не назвеш корисним для розуму, а про серце нічого й казати. Самі знаєте, як вам було зле.
— Так, раз серце болить, значить, воно існує. Однак навіть ці прикрі наслідки мого, так би мовити, дружнього контакту з цим славним містом, не завадили мені виконувати свої обов’язки.
— Вас би тоді тут не тримали.
— І тоді б я помер, люба пані Фрідо.
— Авжеж, померли б від злиднів.
— Ніхто не знає, як приємніше помирати: у злиднях, чи в багатстві. Ну ж бо, старий пияку, до роботи. Треба найняти хоча б двох лісорубів, розчистити ліс коло болота. Це власне не мій клопіт.
— А чий же? Мій? Лісника до такого невеликого лісу ми не можемо собі дозволити. А там багато роботи?
— То вже вони самі скажуть, шановна пані. Піду до Германа, може, він вже встав…
Була ще тільки сьома година ранку, але в маєтку давно всі були на ногах. Корівниці до корів, конюхи до коней, орендарі до картоплі, кухарка до плити… Господар солодко спав. Відколи Герман повернувся з Кеніга, він став поводити себе ще більш химерно, і Фріда з управителем здогадувались чому. Але то не був вихід. Хтозна, чи він звикне, бо хіба щур може звикнути до пастки, а заєць до сильця? Через те Фріда й Богуш жили в напруженій атмосфері, чекаючи, що Герман сам зробить крок їм назустріч, хоча їм, як людям досвідченим і старшим, слід було зробити його першим. Адже де юре вони були в нього на службі. Та вони знали Германа віддавна і були переконані, що він нічого не мінятиме в маєтку: ні на краще, ні на гірше. І ще одне: ніхто не міг похитнути в них думки, що володіти — означає працювати. Бо той, хто не працює, а лиш володіє, неминуче втратить свій маєток. Добре було лише те, що Герман не витрачав грошей, окрім своєї офіцерської пенсії.
Утім, навіть проникливий пан Богуш спершу не здогадувався, що це бунт, мовчазна незгода зі станом речей. Герман зараз хотів лише повернути собі свого ординарця Ганса, аби мати свою людину в цьому воронячому гнізді. Гансові можна буде давати делікатні доручення, і він подбає про нього краще, ніж лакеї, вимуштрувані тітонькою. Звісно, Германа важко було назвати повноцінним бунтарем — він радше належав до того типу бунтарів-заручників, що не бажають працею примножувати статок своїх мучителів-тюремників. Він любив, щоб йому казали все відкрито, він потребував цього, а натомість мав підкреслену ввічливість економки та управителя, нещирість і зверхність челяді, яка вже знала про тітчині викрутаси з тестаментом. Було чому заздрити товаришам з полку, аякже! Вхопив зірку з неба. І порадити нічого не могли, бо не знали цивільного життя і не бували в подібних трафунках.
Однак Герман щодня до обіду йшов на прогулянку своїми володіннями, власне, до лісу, до якого вже потрохи почав звикати. У дитинстві то була непереборна спокуса — ліс. Але Герман, самотня дитина серед дорослих, ніколи не наважувався перетнути межу загадкової зеленої країни. Повідомлення про те, що треба найняти лісорубів прорідити й почистити хащу, здивувало його: невже він вартував того, щоб питати в нього порад? Але раптом він зреагував несподівано для себе:
— Добре, я поміркую над цим.
Управитель здивовано підняв брови, а тоді почав розповідати про справи в маєтку. Цифри бились об голову Германа, викликаючи в нього дедалі більшу паніку, бо він нічого не тямив не лише в цифрах, а й не знав більшості сільськогосподарських термінів. Нажаханий складністю провадження господарства, новоспечений дідич перед обідом подався до бібліотеки і, зачувши кроки Богуша, сховав книгу з агрономії до кишені, а натомість розгорнув першу-ліпшу.
— Можна поцікавитись, що пан читає? — спитав усміхаючись управитель.
Герман глянув на обкладинку: Сведенборг «Arcana Caelestia».
— Непоганий вибір. Одна з найвідоміших праць Сведенборга. А потім вам слід прочитати «Марення духовидця, пояснені маренням метафізика» Маленького Магістра, де він гарнесенько розколов цей шведський горішок. Зараз пошукаю…
Герман терпляче чекав. Огрядне тіло Богуша впевнено рухалось вздовж полиці.
— Знайшов. Зручніше було б покласти ці дві книги поруч, але я подумав, а раптом… — Богуш хіхікнув, — а раптом вони продовжать полеміку.
— І що з того? — витріщився на нього Герман, з одного боку розуміючи, що той жартує, а з іншого, що той жарт не пустий, а філософський.
— Мало що. Тоді життя зміниться.
— Від того, що дві книжки стоять поряд на полиці?!
Богуш здвигнув плечима й ледь почервонів:
— Містика! Ви забажали почитати Сведенборга, і тут же вам передали запрошення від баронеси фон Шварцбах, у якої дід по матері був шведом.
Оскільки на обличчі Германа не з’явилось нічого нового, управитель пояснив:
— Сведенборг, ви ж знаєте, був шведом. Невідомо правда, чи він цим пишався, відвідуючи небеса. Не думаю, що там надають якесь значення національності. Я прийшов, щоб віддати вам листа…
— Могли б і лакеєм передати, пощо було трудитись, — буркнув Герман.
— Та мені все одно треба переодягнутись до обіду.
— Дякую, — Герман поклав конверт у книжку.
Він уже збирався виходити, як раптом обернувся:
— А що треба цій баронесі від мене?
— Напевно, ваша свіжа кров. Вона по четвергах влаштовує спіритичні сеанси. А сьогодні якраз четвер. Так що книжка вам стане в пригоді.
Утім іронія, що прозвучала в словах управителя, не зачепила Генріха. Він мляво посміхнувся і сказав:
— Я й раніше читав Сведенборга. І навіть був якось на спіритичному сеансі. А що, я мушу конче їхати до баронеси?
— Не знаю, що вона вам написала, але якщо ви досі з нею не знайомі, то доведеться познайомитися. Мене вона не запросила, бо знає про мою неприязнь до окультизму.
— А ви, як я бачу, вхожий до світського товариства.
— Я ж не просто управитель, а й колишній викладач Альбертини. У цій славній країні, що стала для мене другою батьківщиною, до науки особливе ставлення.
Герман кивнув і вийшов, тримаючи книжку в руці наче дохлу мишу. В кабінеті він розрізав конверта. Лист був написаний французькою. От чорт! Не вертатися ж йому до Богуша, щоб той докладно переклав листа, бо Герман не все розумів у тих словесних викрутасах. Не розумів, наприклад, чи слід дати відповідь. Він швидко вийшов з кабінету. Десь на середині сходів його охопила паніка, зовсім не пов’язана зі світським етикетом. Той швед передбачив якось пожежу у Стокгольмі, хоча знаходився від міста на багато миль. Ні, це прочитане п’ять років тому, вплинуло на його сни. Пам’ять ще й не таке виробляє з чоловіком.
Посланець від баронеси виявився зовсім молодим хлопцем, із очима, в яких вираз двірської розбещеності миттю переходив до виразу дитячої наївності. Слуги в цьому домі, що перейшли в спадок від тітки, були поважного віку й похмурі. Цікаво, які слуги були б у такої безбарвної особи, як він? Нетямущі, неслухняні, хитрі. Певно, швидко навчилися б лукавити. Вдаючи заклопотаність, Герман спитався, чи пані баронеса конче хоче бачити його саме сьогодні увечері. Хлопець розгубився:
— Не знаю, пане.
— А це далеко звідси?
— П’ять, а може, й більше миль, пане.
— Перекажи пані, що я дякую за запросини, — буркнув Герман і повернувся, щоб іти.
Чимось його дратував цей хлопець. Він нізащо не взяв би його собі за ординарця. Надто вже пильно дивиться тобі в очі.
Через інші двері він вийшов у сад і спинився біля куща блідо-рожевої жимолості, яка починає пахнути надвечір. Видно було, що кущ старий і трохи занедбаний, серед цвіту стриміли всохлі пагони. Рано-навесні усі пагони виглядають однаково, тому важко розпізнати між ними сухі. Можна ненароком знищити те, що здатне жити. Сад теж виглядав занедбаним та похмурим. Хоча за ним доглядали, безперечно, однак не настільки, щоб зміни впадали в очі.
Неподалік була дерев’яна лава, всіяна змертвілими пелюстками яблуні, однак Герман вирішив просто пройтися. Він ще мав попередити лакея, щоб приготував йому одежу для візиту.
Ганс, той розумів усе з півслова, йому не треба було нагадувати. Через тиждень-півтора Ганс буде тут. Він родом з села і зможе бути корисним на господарстві. А платити йому Герман буде зі своєї пенсії. Ніхто не скаже, що він притяг у маєток зайвий рот. Зрештою, він має право.
В саду було тихо, він ще не був достатньо густий, але навіть молоденькі напіврозкриті листочки давали приємну тінь і пахло тут свіжістю. Ставши під старою грушею, Герман розкрив книжку по агрономії і став читати про ґрунти, піщані, супіщані, підзолисті. Утім, орендарі розрізняють ґрунти по-іншому, і навряд чи знають, що таке «підзолистий». Але він прочитає цю книжку цілу, дивись, запам’ятає дещо. Десять, ні двадцять сторінок щодня. Доки тут усім керують економка та управитель, він буде лише підписувати папери. І попри те мусить чогось навчитися. Для себе. Аби не почувати себе зайвим.
І подорожувати. Еге ж, через десять років. Колись він хотів подивитися на Помпеї, місто, яке загинуло за одну ніч. Порожнє, в руїнах. Як в отому його сні. Герман притулився щокою до потрісканого стовбура, наливаючись знову тугою людини, чия молодість минула, але життя ще не прибило її до якогось берега. Що лівий берег, що правий — однаково непривабливі.
Врешті Герман сховав книжку й пішов у дім. Він піднімався сходами вгору не як зрілий муж та господар, а наче підліток, якого завжди сварять, треба чи не треба. Не випадково, що пані Фріда відвела йому кімнату матері, де він почувався завжди винним хлопчиком. Вони випробовували його на міцність, а він гнувся й випростувався наче лозина, не даючи себе довести до відкритого бунту. Можливо, існували якісь усні розпорядження тітки, і якби в Германа була бодай дрібка дипломатичного хисту, він би спробував переманити на свій бік пана Богуша. Але він був таким самим простаком, як його батько, тільки той зробив у своєму житті один відчайдушний вчинок — узявши таємний шлюб з його матір’ю, а Герман досі не зробив жодного відчайдушного кроку.
Після того візиту до графині настала пауза. Германа нікуди не запрошували, наче й не зауважили його присутності. Помітили його лише дві особи — Софія та Бідний Генріх, хоча для товаришування з ними він був застарий. Застарий, щоб вибиратись на прогулянки верхи, влаштовувати пікніки чи бавитись у театр. Він міг грати в карти з поміщиками, їздити на полювання та кінні ярмарки та розмовляти про господарство та політику. Раніше Герман читав уранці газету при каві та люльці, але тут такого звичаю не було. Тут треба було вставати на світанку й вдавати, що працюєш. «Праця — насолода життя» — любила казати покійна тітка. Дурний вираз. Дурний та й годі. Добре, що тепер нема його кому казати. У Фріди паскудний характер, але вона не лицемірка. В душі вона напевно співчуває неприкаяному тітчиному небожеві, але воліє, щоб той виплутувався сам.
Зітхнувши, Герман відчинив шафу з одежею. Руки несамохіть потяглися до мундира, не нового, але такого рідного, добре припасованого до його попереднього життя. Він ніжно провів рукою по ряду ґудзиків, що від браку свіжого повітря вже почали тьмяніти, а один бовтався. Коли повернеться Ганс, він начистить ґудзики, пришиє, і тоді Герман одягне мундир. Час від часу вдягатиме.
…Була шоста година вечора, коли причепурений Герман сів у бричку, щоб їхати до баронеси. Пані Фріда вийшла на ґанок, склавши руки на пласкому животі, й сказала:
— Майте на увазі, що вечеря буде як завжди рівно о дев’ятій. Запам’ятайте собі!
— Але я не встигну повернутися до вечері! — здивувався Герман.
— Нема чого засиджуватися в тієї баронеси!
«Ну, звісно, — всміхнувся про себе Герман. — Спіритичні сеанси, чорна магія… Такій побожній пані в носі крутить.»
Не кажучи ні слова, він наказав кучерові рушати. Треба було сказати, що пруські офіцери не бояться духів з того світу, але мовчання ще краще. Він чув, що серед медіумів, чи як їх там називають, повно шахраїв, і декому з них вдячні вдови та вдівці записували маєтки, тяжко скривдивши родину. Він не є вдівцем, і прав на тітчин маєток у нього не більше, ніж у неповнолітнього, хоча в чуприні почали з’являтися перші сиві волосини. Цікаво, хто за нього піде заміж, довідавшись про такі чудернацькі умови заповіту? Ліпше, аби тітуся записала усе на сиротинець, і він літав би зараз орлом серед інших орлів.
У тебе, Германе, був вихід. Вузький, але прямий. Ні, не було. Мене купили. Я врешті хотів отримати сатисфакцію за роки, проведені навшпиньки, на рипучих підлогах тітчиного маєтку.
Герман переводить подих. Щось з ним не те. Нерви геть розхитались. Він заплющує очі, знову розплющує, щоб думати про баронесу.
Вона вже немолода, це безперечно, але молодша за графиню. Вона одягається в чорне і вживає багато французьких слів. Від неї пахне індійськими парфумами. Сильний запах. А на руці дзенькають срібні браслети. На обох руках.
— Ні, ви тільки гляньте, ма шер, які очі в цього чоловіка! Мені сьогодні снились ці очі. Ні, я не розповідатиму цей сон. Нізащо! Принаймні, до кінця. Вогонь, багато вогню, я в полум’ї… Жах! І ви, я впізнала вас по очах, простягаєте мені руку… Дві стихії, розумієте?
— А що було далі, пані баронесо?
— Цього я не скажу. Не скажу!
— О Генріху! Мій Бідний Генріху! Я так боялась, що ви не прийдете, мій хлопчику!
(«Добре, що півонії вже відцвіли».)
Де Генріх, там має бути Софія. Задля рівноваги. Щоб світ не перехилився на один бік.
— О Софі! Ви такі скромні наче стокротка навесні. Підійдіть ближче, нехай я вас розцілую, моя люба.
(«Не стокротка, а жимолость у цій блідо-рожевій сукні, яка їй так личить, і з очима мучениці, наче її мордували демони».)
Темно-вишнева шаль у вечірньому світлі додає блідості обличчю. Зустрінувшись із Софією поглядом, Герман нахиляє голову, але не підходить. Генріх регочеться щось на жарт баронеси, нишпорячи тим часом очима по вітальні, очевидно, щоб знайти собі жертву. Бридкий карлик! Хай не карлик, але все одно бридкий. Герман відвертається до вікна. Страх і хвилювання змагаються в ньому. Ця дівчина теж потрапила до пастки, але вона жінка, їй можна пробачити. Її не запідозриш у жадібності. Просто більш нікого не знайшлося під рукою у графині.
— За хвилю прийде наша люба Елеонора. Вона медитує перед сеансом.
Якась бідно й недбало вбрана старенька схлипує.
— Ну, що ще, пані Марто?
— Ви ж обіцяли… — шепоче старенька пані.
— Боже! Майте терпіння, пані Марто. Минулого разу вам сказали, що вашого сина немає ні серед живих, ні серед мертвих…
— А може, може, він вже десь об’явився, — лепече старенька. — Мені снилося…
— А ось і наша дорога Елеонора! Все гаразд, моя люба?
Герман не встигає уявити собі вихід медіума, як вісь у бричці ламається, і він зісковзує з сидіння на дно. Елеонора… Що за Елеонора?
На обличчі кучера вираз подиву. Він мовчки дивиться на Германа, а той на нього, ніби хтось з них винний у тому, що вісь зламалась. Герман перший відганяє від себе думку про причетність до аварії. Кучер теж не чує за собою жодної провини. Обоє вибухають одночасно, зрозумівши, що мандрівка скінчилась. Герман довго не може второпати, про яку стару відьму торочить йому кучер, і врешті починає сміятись. Брички завжди ламаються у невідповідний момент — ось це й трапилось.