Та ось перед одним із танків, ніби з-під землі, виріс матрос у тільнику, і Нечай впізнав у ньому Костя Арабаджі, котрого він чомусь випустив з поля зору. На якусь частку секунди Кость завмер з піднятою рукою. «Розчавить же, чорт смугастий!..» — тоскно подумав Нечай. Але Кость уже відскочив убік і ніби крізь землю провалився, а танк, спіткувшись об щось невидиме, здригнувся й вкутавсь димом. Він трохи піднявся на задніх траках, щоб стрибнути слідом за Костем, але так і застиг. З нього вирвалися язики полум'я.
— Так, один готовий, — спокійно констатував Гасовський. І раптом гукнув: — Дивись, живий!.. — Це стосувалося вже не танка, на якого Гасовському було наплювати. Він угледів безкозирку Костя Арабаджі, що виринула з диму. Кость біг, розмахуючи руками, біг зигзагами, низько пригинаючись до землі, а за ним, хижо гуркочучи, гнався другий танк, що встиг обійти підбиту машину, яка вже перетворилася в купу непотрібного залізяччя. Довгими чергами цей другий танк намагався відрізати Костя від окопів, щоб потім розчавити його своїми гусеницями, порахуватися з ним.
Живий, живий…
У Нечая була тільки одна граната, він шпурнув її під ліву гусеницю танка, що гнався за Костем, і раптом побачив: танк закрутився на місці, намагаючись розвернутись і відшукати ворога. Нечай, холонучи, подумав: «Капець!..» Він був один перед танком, бачив тільки його.
Звідки йому було знати, що не він один вважає цей танк «своїм», що й з інших окопів у нього кидають гранату за гранатою, і що з флангу по оглядових щілинах цього танка уже б'є «дегтяр», встановлений на тринозі, і намагається засліпити його. У бою бувають хвилини, коли людина лишається сама. Так їй принаймні здається.
Та, побачивши поруч Якова Бєлкіна, Нечай зрозумів, що він не одинокий.
А ще за якусь мить відчув себе в безпеці.
Він, Петро Нечай, був живий, тоді як танк, що стояв за десяток кроків від нього, був уже мертвий, горів. Він був живий і зрозумів, що так буде завжди, вічно, доти, доки поруч з ним будуть Гасовський і Бєлкін, Сеня-Сенечка і Кость Арабаджі, пітні, збуджені хлопці в бушлатах, фланелівках і брудних тільниках. Коли він зрозумів це, очі його стали гострими, і він побачив ще один танк, який підминав під себе землю і все, що було на цій землі.
— Утюжить, гад! — вигукнув Кость Арабаджі. — Лягай!..
Штовхнувши Нечая в окоп, Кость упав на нього і придавив до землі. Вмить небо над ними потемніло, стало залізним і чорним, воно пахло бензином і машинним маслом, а потім, коли танк перевалився через окоп, спорожніло, і в цій порожнечі прозвучав голос Гасовського:
— Вперед, морячки! По-лун-дра!..
Танки вже пройшли, і тепер перед окопами були німці. Близько, зовсім близько…
Нечай вискочив з окопа слідом за Костем, замахнувся і опустив приклад на зелену каску, потім знову замахнувсь і знову вдарив. Його теж оглушили чимось важким, вперіщили по спині, та він навіть не відчув болю. Це була робота. Важка воєнна робота. Люди робили своє діло мовчки і люто. Вони робили його без відпочинку доти, доки не зметнувся дикий, тваринний зойк:
— Schwarze Teufeln! Teufeln!
Один із цих комендорів, чубатий хлопчина з рукою на перев'язі, розповів потім Нечаєві і Костеві Арабаджі:
— Хто я ниньки? Піхота… Хіба ж так було на батареї. Життя!.. Залізобетон, електрика, бібліотека… Подача з льохів велася автоматично, як на лінкорі. Тільки встигав заряджати. І таку красуню довелося висадити в повітря. Ех!.. А ми могли б іще воювати й воювати. Та ви відступили.
— Ми? Ти що, думаєш, це через нас? — з погрозою в голосі спитав Кость Арабаджі.
— А через кого ж? Ех!..
— Гаразд, годі тобі розпускати нюні, — втрутився Гасовський. — А ми, думаєш, даром їмо фронтовий хліб? Пі-хо-та!.. — він перекривив чубатого. — Не вся піхота однакова. Розуміти треба. Тут усі з кораблів. Добровільці…
Матрос одвернувся.
— Ти не відвертайся, — сказав Гасовський. — Не люблю, коли кирпу гнуть. Доведеться тобі тепер разом з нами бити гадів. Ми їх знаєш скільки поклали?.. — він заходився рахувати, загинаючи пальці. — Мисливський полк третьої румунської дивізії на друзки — раз. Шостий гвардійський — два. Стрілецький полк «Михаїл Витязь»— три. От тбі й піхота!..
— Істинно, — підтримав Кость Арабаджі, котрий уже трохи охолонув. — Не дрейф, братк.
— Ти навіть не знаєш, з им маєш справу, — мовив Гасовський, ласкаво поглядаючи на Костя. — Ти «Лістригони» товариша Купріна читав? Так це ж про нього. Кость у нас із Балаклави.
— Так-таки й про нього, — усміхнувся чубатий. — його ще тоді й на світі не було.
— Ну, то й що? — відказав Кость. — Мій батько теж був рибаком. І все це моє. Земля, лимани, море… — він широко повів рукою. — Що про них написано, то, виходить, і про мене. Скумекав, браток? Товариш лейтенант має рацію.
Кость тепер трохи шепелявив — у рукопашній йому вибили переднього зуба — і говорив м'яко, як справжній одесит: «Слюшай, рюка, шьюба…» Він картинно спльовував набік. Оскільки їх відвели на заслужений відпочинок, він, Кость Арабаджі, має законне право робити і говорити все, що заманеться.
— Потерпи, ми тобі після війни золотого вставимо, — пообіцяв Гасовський. — Заслужив.
Нечай згріб руками оберемок сіна і поніс його під повітку. Було жарко. У затишку на лемеші плуга сидів півень. Гасовський голився перед уламком дзеркала, витягуючи свою гусячу шию. Біля повітки диміла польова кухня. Благодать!..
От тільки листів не було. Пошта не працювала, і писати листи не було сенсу.
«… Ганьба армії, яка вчетверо, вп'ятеро переважає ворога чисельністю, переважає його озброєнням, згуртованістю, організованістю, якістю командування, переможністю і разом з тим затримувалася на одному місці невеликими дезорганізованими, імпровізованими радянськими частинами.
Прошу роз'яснити частинам, що, діючи таким чином, вони вкривають себе ганьбою, замість того щоб овіяти себе славою. Через недбалість ми маємо відносно великі втрати…»
(З наказу Антонеску 4-й румунській армії)
Розділ третій
ЧЕРЕЗ ФРОНТ
Тільки на штабних картах, утиканих прапорцями, фронт чітко позначений товстими синіми й червоними лініями. Насправді ж він пунктирний, переривчастий, і то губиться в непролазній хащі лісів, то зникає в драговині, над якою рояться болотяні комарі, то, немовби невід, тоне в глибоких озерах і річках. Через те бувалому солдатові не важко перейти через так звану лінію фронту.
Нечай мав змогу переконатися в цьому.
З легкої руки Гасовського усі вони несподівано для себе стали розвідниками. В мирному житті люди рідко міняють професію. Токар залишається токарем, а тракторист трактористом, звичайно, якщо люблять цю справу. А на війні не так. Там піхотинці стають саперами, а льотчики, що втратили матеріальну частину, піхотинцями. Не байдикувати ж, поки тобі дадуть новий літак. Кожен, хто може тримати в руках гвинтівку, повинен воювати.
Сталося так, що Нечай і його друзі перетворилися в розвідників, і невдовзі ця ризикована справа стала для них звичною, буденною, як усяка інша. Бо скільки б не сперечалися на привалах про те, кому найбільше перепадає на війні — танкістам чи саперам, піхотинцям чи артилеристам, із цих суперечок нікому ще не вдалося вийти переможцем. На війні дістається всім.
Але тому, що вони стали розвідниками, їм тепер доводилося воювати переважно вночі. Удень розвідники звичайно відпочивають, тоді як уночі… «Діло це темне», — сказав якось Кость Арабаджі.
Їхня кар'єра почалася того паркого серпневого вечора, коли зірки були низькі й спілі, як вишні — здавалося, досить простягти руку, щоб їх зірвати, а темінь оксамитно-м'якою. Того вечора, виструнчившись перед командиром полка, який завітав до них у бліндаж на вогник, Гасовський замріяно мовив:
— Якби ще парочку кулеметів!.. Тоді б нам, як то кажуть, і ціни не було.
— Ще чого захотів, — відповів полковник, відсьорбуючи з кухля окріп і вгризаючись зубами в цукор. — І не проси. Нема в мене для тебе кулеметів. Розумієш: нема!..
— А я не прошу, — Гасовський щиро образився. За кого його вважають? Він теж не ликом шитий. — Є кулемети.
— Де?
— У них, — Гасовський кивнув у темряву, що причаїлася за дверима бліндажа.
— Це інша розмова, — одразу пожвавішав полковник. — Я не заперечую. Якщо ти вважаєш, що в них є зайві кулемети, то… — він хитро примружив очі. — Коли я воював у громадянську, у нас це називалося «експропріацією експропріаторів». Але діяти треба з розумом. Спершу треба розвідати. Я чомусь думаю, що добровільно вони свої кулемети тобі не віддадуть.
— Як? — спитав Кость Арабаджі. — Експропріація?.. Язика зламати можна.
— Примусове, насильницьке вилучення лишків, от як це називається, — пояснив полковник.
— Зрозуміло!.. — Гасовський красивим, натренованим рухом підніс руку до лакованого козирка і різко опустив її. — Дозвольте діяти?
— Потім доповіси, — сказав полковник, відсуваючи порожнього кухля. — Ну, спасибі, морячки, догодили старому. Чай був чудовий.
Хто його тягнув за язик? Гасовський провів полковника і повернувся до хлопців. Його обличчя було заклопотане. Він розумів, що відступати нікуди. Сказаного не повернеш. І заходився розробляти наступну операцію в усіх деталях. Пообіцяли, дістали «добро». Залишалися дрібниці — піти по кулемети і притягти їх сюди. Чи не правда, усе дуже просто?
— Ейн, цвей, дрей… — сказав Гасовський і клацнув пальцями. — Хто хоче піти зі мною? На добровільних засадах. Неволити нікого не буду.
— Я… — схопився Кость Арабаджі.
— І я…
— Добре, добре… — Гасовський замахав руками. — Мені стільки людей не треба. Вистачить чотирьох чоловік. Бєлкін, Шкляр, Нечай… І ти, Кость. Решта можуть відпочивати.
Звернуло за північ. Місяця, на щастя, не було. Над румунськими окопами зрідка злітали ракети. Яскраві, святкові, вони, обважнівши, падали в темряву. Осипаючись, сухо шаруділа земля.
Поповзли неквапливо, обережно, тамуючи подих. Кожен шерех примушував здригатися, завмирати на місці.
По прямій до румунських окопів було метрів шістсот, не менше, — за три хвилини добігти можна. Але повзти довелося понад годину. І стільки ж часу пішло на те, щоб уздовж дротяної загорожі дістатися до самотнього дерева, голого й чорного, обчухраного осколками. Воно стояло в чагарнику і, за словами спостерігачів, саме звідти румунські кулемети вели кинджальний вогонь.
Та цього разу їм не пофортунило.
Нічого було й думати про те, щоб без ножиць подолати дротяні загородження попереду ворожих окопів. Нічого було й думати про те, щоб застукати румунів зненацька. Ті не спали, хоч їм уже давно належалося солодко хропти. В одному з окопів грав патефон. Було чути, як ходять по колу солдатські фляги. Румуни, певно, відзначали якесь свято.
Лежачи на холонучій землі, розвідники прислухалися. Хрипкий патефонний голос хвацько, з придихом, вигукував:.»Ех, Марусичка, моя ты куколка», і «Как хорошо с тобой…» Пісня була російська, задушевна. І через те, що це була російська пісня, на яку румуни, здавалося, не звертали уваги — чути було гомін і сміх, — серцю ставало боляче.
Судячи з голосів, у румунському окопі сиділо чоловік з десять. Частуванню не видно було кінця, і Гасовський, підвівшись на лікті, махнув мічманкою: «Давай назад!..»
Нечай, Сеня-Сенечка і Бєлкін підкорилися. Але Кость Арабаджі загаявся. Невже йому захотілося послухати пісню? Гасовський підповз до нього і побачив, що Кость тримає гранату. Тоді Гасовський засичав:
— Всю кашу зіпсуєш… Давай назад!..
З жалем сховавши гранату, Кость поповз слідом. Він був невдоволений. Так спокусливо було розмахнутись і кинути гранату, наробити переполоху!.. Не в його звичці думати про наслідки. Він жив навіть не сьогоднішнім днем — а цією хвилиною. Інакше жити він не вмів і не міг.
Потім, коли вони відповзли метрів на двісті і скотилися в глибоку снарядну воронку, щоб трохи відсапнути. Гасовський сказав йому:
— Щоб це було востаннє. Мені набридли твої вибрики. Тим більше, що я тебе не примушував.
— Домовилися, лейтенанте. Замнемо для ясності… — промимрив Костя, коли зрозумів, що його ніхто не підтримає.
Тоді Гасовський сказав, зітхнувши, що, нічого не вдієш, візит до румунів доведеться повторити. Може, завтра. Це навіть на краще. Тепер вони знають, де кулемети.
— Ти їх бачив? — запитав Сеня-Сенечка.
— Авжеж, я ще не сліпий, — образився Кость Арабаджі. — Їх там два, поряд.
— Точно, — підтвердив Гасовський. — Ну, відсапнули?
— Неохота повертатися з порожніми руками, — знову зітхнув Кость і прошепелявив — Зашміють хлопці.
— Дарма, гарно сміється той, хто вміє сміятися, — повчально сказав Гасовський.
Повезло їм, одначе, тільки через ніч. Нічийну зону вони подолали без пригод. Місцевість знайома, все відрепетирували… Перевернувшись на спину, Нечай підняв ножиці і заклацав ними. У прохід, звиваючись, полізли Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка, який не відставав від Костя й на крок. Позаду сопів Яків Бєлкін.
Патефон уже не грав. Солдати спали. Вартовий сидів на патронному ящику і, намагаючись розігнати сон, щось бурмотів під ніс. Йому дуже хотілося спати, і він раз по раз клював носом, а потім мерзлякувато здригався. Коли Кость Арабаджі, вибравши момент, скочив йому на спину, вартовий тільки скрикнув і одразу ж захрипів.
— Давай! — Гасовський метнувся в темряву. — Мерщій!
Кулемети стирчали над бруствером. Біля них нікого не було. Нечай схопив кулемет і поволік його по землі. Озирнувшись, він побачив, що Сеня-Сенечка вовтузиться з другим кулеметом.
— Важкий…
— Якове, допоможи малому, — пошепки наказав Гасовський.
І хоч як тихо були сказані ці слова, їх усе-таки почули. З окопа висунулася чиясь кудлата голова. І ніби заціпеніла. У Нечая втупилися чиїсь темні очі. Власне, навіть не в нього, а в Гасовського. Нарешті румун отямивсь і рвонув з кобури пістолет. Але вистрелити він не встиг. Перш ніж він підняв руку з пістолетом, Яків Бєлкін обрушив на нього свій пудовий кулак.