Це тривало менше хвилини,
— Цього прихопимо з собою! — Гасовський жарко задихав в обличчя Бєлкіну. — Давай, я прикрию відхід.
Шлях був вільний. Нечай знову потягнув кулемет. Він не оглядавсь і не міг бачити, як Бєлкін, знявши ремінь, стягує румунові ноги, як засовує йому в рот свою безкозирку — хусточки в нього зроду не було, — та поки Нечай вовтузився з кулеметом, той, узявши полоненого на плечі, встиг його обігнати. Для Бєлкіна, що вергав двопудові гирі, цей миршавий румун був легший од пір'їнки.
Назад вони добиралися майже вдвічі швидше. Та коли вже підповзли до своїх окопів, Нечай у знемозі опустив руки. Він виклався повністю. Як на стометрівці. Зараз у нього не було сили навіть зіштовхнути кулемет в окоп.
А Гасовський задоволено потирав руки. «Ви щось хотіли сказати, мій юний друже?..»
Лейтенант ласкаво копнув ногою трофеї і розчулено подивився на полоненого. Два кулемети та ще полонений на додачу. Це вам не фунт ізюму.
Полонений, якого Бєлкін обережно поклав на землю, тільки тепер оговтався від страху. Гасовський нахилився над ним і раптом присвиснув:
— Ого… Братця! — лейтенант випростався. — А ви знаєте, кого приволокли? Та це ж пан офіцер. Негарно, — Гасовський повернувся до Бєлкіна і похитав головою. — Негарно, Якове. Пани не люблять такого поводження. З ними треба чемненько, обережненько… І де тебе виховували?..
— Та я ж нічого… Я зовсім легенько…
— Ти, значить, більше не будеш? — Гасовський розреготався. — Чули, братця? Яків слово дає. Він більше ніколи не буде. Простимо йому цього разу, га?..
Полонений, який лежав біля ніг Гасовського, почав крутитися, мугикати. Здавалося, він щось хоче сказати.
— Гаразд, послухаємо… — мовив Гасовський. — Якове, допоможи своєму хрещеникові.
Яків Бєлкін підійшов до полоненого, схилився над ним і вийняв у нього з рота свою безкозирку.
— Кусається… — сказав він, стріпуючи кистю.
— Дарма, хай кусається… — мовив Гасовський, милуючись здобиччю. — Ах, попалася, пташко, не втечеш із клітки… — майже проспівав він давно забуті і знову згадані слова дитячої пісеньки.
— Що робитимемо з ним, лейтенанте? — запитав Кость Арабаджі, який не поділяв захоплення Гасовського. Кость дивився на полоненого з ненавистю.
— Піду доповім, — відповів Гасовський, — а там… Словом, як начальство скаже. Гадаю, нашому полковникові буде цікаво познайомитися з цим… — він гидливо торкнувся носком черевика чобота румунського офіцера.
Однак він не поспішав доповідати. Провоювавши менше місяця, Гасовський уже знав, що на війні поспішати не слід. Нехай усе йде своїм звичаєм. Справу зроблено. Вони заслужили відпочинок. Що, хіба не так?..
Уже зовсім розвидніло, коли вони доїли кашу. Тепер можна піти й на СП, зв'язатися із штабом полка.
Гасовський устав, придушив носком черевика недокурок, обсмикнув кітель. Він був свіжий, як огірочок. Ні сліду втоми. Перш ніж піти, підкликав пальцем Нечая і, відійшовши з ним убік, звелів розібрати один із трофейних кулеметів.
— І ні пари з уст, — попередив. — Розбери до гвинтика і сховай. Інакше одного в нас відберуть. Скажуть, навіщо вам два? Надто жирно.
— Ну й хай. Нехай забирають. Нащо йому лежати без діла? — сказав Нечай.
— Ти ба, який добренький… — співуче проказав Гасовський. — Я не збираюся витягати каштани з вогню для інших. Отак, мій юний друже. Полковник що сказав? «Дістанете — будуть ваші». Хіба ти не чув?
Нечай промовчав. Він уже звик, що накази не обговорюються. Навіть такі, які тобі не до душі.
— Єсть, розібрать і сховати…
— Так би й давно, — мовив Гасовський. — Цей кулеметик нам ще знадобиться. Чує моє серце.
За годину, коли Нечай розібрав кулемет і, щедро змастивши всі деталі, порозпихав їх у затишні куточки, з батальйонного СП повернувся Гасовський. Мічманка якось особливо хвацько сиділа у нього на голові. І задоволена посмішка блукала на губах.
— Ну, братця, ді-ла, — сказав він, витримавши паузу і таки добре помучивши своїх слухачів. — Щойно я розмовляв з «Кортиком». По-перше, дякує. По-друге, наказав особисто доставити полоненого в штаб. Кость, Нечай… Будете мене супроводжувати. А ви… — він звернувся до Бєлкіна і Сені-Сенечки, — можете відпочивати до нашого повернення. Будуть запитання? Пропозиції? В такому разі, прийнято одноголосно.
— Ще чого… — промимрив Кость Арабаджі, якому зовсім не хотілося зараз плуганитися в штаб степом, йому б завалитися поспати. Він заслужив.
— Машину по нас уже послали, — сказав Гасовський. — Не як-небудь.
— Машину? — Кость стрепенувся, розправив плечі. — Це інша річ.
— Так-то, мій юний друже, — усміхнувся Гасовський. — Якове, а де твій хрещеник?..
— Лежить…
Полонений тримався зухвало, майже нахабно. Од каші відмовився. Від цигарок — теж Лежачи на патронних ящиках, він люто зиркав увсібіч і щось вигукував, очевидно, лаявся, коли до нього наближались. Він усе ще не хотів примиритися з думкою, що попав у полон.
Коли Гасовський підійшов до нього, полонений знову вибухнув нецензурною лайкою, але Гасовський нагримав на нього по-румунськи, і той враз обм'як. У лейтенанта був владний голос, а полонений звик підкорятися старшим.
Він ніби змирився зі своїм новим становищем, дався себе підняти й покласти на полуторку. Для нього Гасовський був великим начальником, офіцером, і полонений, гордовито не помічаючи інших, жадібно ловив кожний його погляд. А коли той наказав Костеві розв'язати румуна, щоб він прочумався, полонений вдячно кивнув.
До штабу полка було не далеко й не близько. Штаб містився в чистій мазанці край села. Вікна мазанки були запнуті солдатськими ковдрами, на столі чаділа лампа, зроблена з гільзи Видно, там не спали цілу ніч і не помітили, що настав ранок
Із-за строкатої ситцевої ширми з'явився стомлений полковник і без особливої цікавості, швидше з необхідності, глянув на полоненого. Що скаже цей губатий офіцерик, який ледь тримається на ногах?
Сівши за стіл, полковник відсунув лампу, щоб не різала очі, і втомленим голосом сказав Гасовському, що зараз прийде перекладач, по якого уже послали.
— Дозвольте… — Гасовський ступив до столу.
— Он як!.. — полковник підвів стомлені очі. — Що ж, давай, давай, лейтенанте. Перекладай. — І вже уривчасто запитав: — Прізвище, звання?..
Гасовський повернувся до полоненого, обіруч якого стояли Нечай і Кость Арабаджі, і, вислухавши його відповідь, швидко переклав, карбуючи кожне слово:
— Нікулеску… Двадцять чотири роки… Сублокотинент
[4]
. Кавалер ордена «Румунська корона»…
Як тільки Гасовський вимовив його прізвище і звання, полонений гордо підняв неголене підборіддя.
— Кавалер? Так-так… — сказав полковник і, глянувши на полоненого, раптом скомандував так голосно, що аж хитнулося полум'я лампи. — Струн-ко!..
Полонений здригнувся.
— Нехай розповідає… — вже тихо мовив полковник. — Тільки все, все… Переклади йому, що мені ніколи вислуховувати його біографію. Мене цікавлять відомості… Найточніші… Особовий склад, озброєння. І попередь, якщо він спробує хитрувати…
Гасовський переклав.
Обличчя полоненого залисніло від поту. Він заговорив швидко, похапцем. Зрозумів, очевидно, що з ним не будуть церемонитись. Гасовський ледве встигав перекладати.
— Він каже, що їхній полк бере участь у боях з самого початку війни. На нашу дільницю фронту їх перекинули двадцять п'ятого. Перед виступом на фронт полк переформували. Вони прийняли поповнення. Але поповнити втрати, яких полк зазнав раніше у районі Петерсталя, їм уже не вдалося… Він каже, що зараз також знищені цілі роти… У другому батальйоні залишилося вісімдесят чоловік. Командир батальйону майор Марінеску застрелився. В інших офіцерів теж паскудний настрій. Вони втратили надію…
— На що? — запитав полковник.
— Надію на те, що залишаться живими. Надію на те, що коли-небудь візьмуть Одесу…
— А він у тебе балакучий, — сказав полковник. — Переклади йому, якщо він збреше…
Гасовський переклав.
— Присягається, що говорить правду, святу правду. У нього дружина, дитина… Питає, що його чекає.
— Залишиться живий, можеш його порадувати. Для нього війна вже скінчилася. До речі, запитай, хто в них командує армією?
— Корпусний генерал-ад'ютант Якобич, — Гасовський переклав відповідь полоненого.
— Гаразд, одведи його, — полковник стомлено махнув рукою. — Мені він більше не потрібний.
Кілька діб вони повзали по передовій, засікаючи вогневі точки противника і придивляючись до того, що робиться в румунських окопах. Нечай, правда, нічого не розумів, але Гасовський був насторожі. Підкрадеться в темряві якомога ближче і слухає, вбирає в себе чужі слова, уривки фраз… Про що гомонять солдати в окопах? Про домівку, про врожай, про дітей. Лають поміж себе якогось сержант-мажора, стиха, повсякчас озираючись, паплюжать командира роти, читають один одному листи. Гасовський задоволений: мотає все на вус. Не гребує ні клаптиками паперу, ні обривками румунських газет, що іноді попадаються на очі. У господарстві все знадобиться.
Вночі, як сказано в прислів'ї, усі коти сірі. Особливо в такі ночі, коли темно, хоч в око стрель. Гасовський підповзав до румунських окопів зовсім близько, щоб не пропустити й слова, йому все сходило. Якщо хто-небудь попереджав: «Дивись, дограєшся», лейтенант презирливо стенав плечима. Нема чого вчити його ума-розуму, не маленький. Що, ризиковано? А хто заперечує?.. На війні всі ризикують. Кашовара, який і не нюхав передової, та й то, кажуть, убило під час бомбування… Словом, що має бути, того не минути.
Він особисто віддавав перевагу безмісячним ночам.
Однієї темної ночі, коли вони, донесхочу наслухавшись чужих розмов і пісень, уже збиралися відповзти од ворожих окопів без здобичі, Гасовському потрапила на очі стара поруділа газета, в яку був загорнутий солдатський черевик. Кость Арабаджі копнув її ногою, а лейтенант нагнувся і, витрусивши з газети черевика, склав її вчетверо і сховав у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. Треба ж було такому трапитися, щоб саме в цій газетці був надрукований датований 19 серпня декрет самого Антонеску про встановлення румунської адміністрації на тимчасово окупованій території між Дністром і Бугом.
Уже вранці, розправивши газету, Гасовський прочитав:
«Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандуючий армією, постановляємо…»
Декрет складався із восьми параграфів, які за задумом його автора мали навічно закріпити на окупованих землях новий порядок.
— Чиновники, призначені на роботу в Трансністрію, — повільно переклав Гасовський, — одержуватимуть подвійне жалування леями і марками…
— Трансністрія? Що це за країна? — спитав Кость Арабаджі. Він не дуже знався на географії. — Уперше чую…
— Не ти один, — відповів Гасовський. — Ти, мій юний друже, стоїш на ній обома ногами, хоч і гадки не маєш про це. Скумекав?
— Ну й назву придумали, — сказав Кость Арабаджі. — Трансністрія!..
— Зажерливий, видно, цей генерал, — несподівано мовив Сеня-Сенечка. — І землю, й небо хоче загарбати…
— Сволота!.. — Кость Арабаджі сплюнув крізь щілину в зубах. Цього йому здалося мало, і слідом за першим словом він випустив цілу чергу по всіх далеких і близьких родичах генерала Антонеску. Потім спитав: —А ти, Нечай, чого зуби скалиш? Тобі що, весело?
— Накажеш плакати? — усміхнувся Нечай. — Я на своїй землі стою, зрозумів?
— Тебе не зрозумієш, — Кость насупився. — То лізеш у саме пекло, а то… Невже тебе не зачіпає? А я не хочу, щоб якийсь генерал розпоряджався мною і вказував, де мені жити. Я народився на своїй землі…
— Прибережи заряд, — осадив його Не-чай. — Ще знадобиться. Яка користь кулаками розмахувати? У мене зараз не гвинтівка в руках, а олівець.
На підтвердження цих слів він високо підняв олівець, яким викреслював за завданням Гасовського крокі
[5]
. Цю роботу лейтенант завжди доручав тільки йому. Щоразу, повернувшись із розвідки, Нечай старанно, наче на уроці креслення в школі, наносив на папір вогневі точки противника, а Гасовський, точно ополудні, йдучи на доповідь до командира полка, забирав ці «твори образотворчого мистецтва» з собою. На словах усе не поясниш, правда? А як покладеш полковникові крокі на стіл — порядок, запитань немає. А потім, коли артилерія накриє вогневі точки противника, полковник, гляди, ще й подякує тобі.
Приблизно так міркував Гасовський. Незважаючи на прихильність полковника, який доброзичливо ставився до розвідників, лейтенант однак побоювався його. Таку людину не обдуриш, він бачить тебе наскрізь. А Гасовський був не від того, щоб похизуватися, по-фасонити. Така вже в нього була артистична натура.
Згадавши, що треба «доповідати» полковникові, Гасовський зім'яв принесену газету і поглянув на годинника. Початок дванадцятої, пора вже збиратися. Він витягнув довгу шию і, заглядаючи через плече Нечая, спитав: — У тебе все готове?
— Майже.
Кольорові овали і півкола густо вкривали цупкий креслярський папір. Окопи, вогневі точки, кулеметні гнізда… Нечай приклав до паперу лінійку і провів олівцем жирну лінію.
— А в тебе, Нечай, виходить… Художня картинка, — сказав Гасовський і випростався. — Хлопці, я забув попередити. Наведіть глянець. Батя просив, щоб ми всі з'явилися. Приведи, каже, своїх чортів…
«Батею» і «хазяїном» Гасовський називав командира полка. «Батею», коли був у доброму гуморі, а «хазяїном», коли полковник був чимось невдоволений або сердитий.
— Усіх? — здивовано спитав Кость Арабаджі.
— Атож. Він, мабуть, нагородити вас хоче, — відповів Гасовський.
— А що, все може бути… — озвався Кость Арабаджі. — Я нещодавно чув по радіо Указ. І
— Тобі орден чи медаль? — запитав Гасовський підступно.
— Краще орден, — зітхнув Кость Арабаджі і зажмурився, ніби засліплений променями Червоної Зірки, що з'явилася перед очима, йому б хоч одну зірочку!.. Червону, щоб носити її на малиновій суконці. Він би її ніколи не знімав, Кость уявив, як він гуляє з орденом на фланелівці по Примбулю, як на нього «з інтересом» поглядають дівчата, і знову зітхнув, розуміючи, що цій мрії навряд чи судилося збутись. Він, Кость, був не такий наївний, щоб думати, ніби сам Михайло Іванович Калінін у Кремлі знає про його подвиги. Та й що то за подвиги? Інші воюють не гірше. Але він був не від тою, щоб і йому привалило щастя.
— Даю десять хвилин, — мовив Гасовський. — Стрижка, гоління. Ейн, цвей, дрей…
Сам він був чисто поголений, аж сизий. Черевики сяяли, а ґудзики на кітелі були так надраєні, що від них, здавалося, із дзвоном відскакувало сонячне проміння.
Біла від пилюки полуторка з розхитаними бортами стояла у вибалочку. Сівши поруч із шофером, Гасовський клацнув кришкою портсигара і, не дивлячись, кинув цигарку до рота. Він одверто пишався своїм бравим виглядом, своєю везучістю. Планшетку поклав на коліна. Що ж, він мав право задоволено усміхатися. І цього разу з'явиться до полковника не з порожніми руками.
Мотор полуторки фуркотів і чхав. У радіаторі булькала вода. Машина вибралась на битий шлях, шофер дав газ, і рівний степ ніби закрутився під колесами.
Спочатку дорога була пуста. Та ось з'явився один грузовик, другий, третій… Вони йшли назустріч. «Прибуло поповнення, — сказав шофер. — Із Севастополя».
На грузовиках сиділи моряки в касках. Але Гасовський дивився не на них, а на дівчат — у кожній кабіні поруч з водієм можна було побачити кирпате личко в синьому береті. У дівчат були санітарні сумки.
Гасовський розправив плечі, прибрав молодецького вигляду. За ті дні, які він провів на передовій, з його пам'яті якось вигубилося, що на світі є дівчата.
Він і думати про них забув. Та досить йому було побачити перше кирпате личко, як його знову «повело».