— Нікого… — Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. — Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі.
— Гадаєш, це румуни?
— А то хто ж? — запитав Сеня-Сенечка. — Господарі так не насвинячать у власній хаті.
— Зрозуміло, — сказав Нечай. — Ходімо.
Але Сеня-Сенечка все ще зволікав.
— Не завадило б на дах вилізти, — сказав він. — З нього далеко видно. Я спробую…
— Давай, — погодився Нечай. — Тебе підсадити?
— Я сам… Ти наших поклич.
Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув.
У відповідь почувся такий самісінький тихий свист, і Нечай, випроставшись, махнув рукою.
Гасовський, Бєлкін і Кость Арабаджі виринули з темряви.
— Нікого немає, — сказав Нечай. — Але хтось там уже був. Посуд на столі, недокурки…
— А Шкляр де?
— На дах поліз. Он він… — Нечай показав на Сеню-Сенечку, що сидів на гребені даху, майже зливаючись із ним.
Вони зачекали, поки він злізе на землю.
— До лиману зовсім близько, — повідомив Сеня-Сенечка, обтрушуючись. — Кілометрів чотири, не більше.
Гасовський занепокоєно глянув на нього, вийняв з-за пазухи пістолет. Чотири кілометри!.. Треба поспішати. Незабаром зовсім розвидніється.
— Може, залишимося, лейтенанте? Пересидимо в хаті, — озвався Кость Арабаджі.
— Не можна. Дорога близько, — відповів Гасовський. Він уже не вагався. Відсидітися в хаті? Це було дуже звабливо. Але це могло спасти на думку і румунським їздовим. Чому б не звернути з дороги на годинку-другу, щоб перекусити за столом і відпочити в холодку?.. Гасовський внутрішньо здригнувся, уявивши таку зустріч. Ні, у них особливе завдання, вони не мають права ризикувати. А румуни напевне нагрянуть. Вони, либонь, уже не раз тут бували.
— Що, хочеться посидіти на спині? — запитав Гасовський. — Потім одіспишся, як повернемось.
— Я не про те… — Кость хотів виправдатися.
— Припинити розмови, — обірвав його Гасовський.
Світанок вони зустріли в очеретах, по груди в каламутній теплуватій воді. Над очеретами стелився туман. Тхнуло гниллю. Але потім, коли туман одірвався від води, почало припікати і з'явилися комарі — хмари надокучливих комарів, від яких нікуди не сховаєшся. Гнус і гниль. А ти терпи, терпи…
І вони терпіли. Мовчки, намагаючись не ворушитись. Адже дорога проходила зовсім близько. Та сама дорога, яку вони осідлали вночі. На світанку вона ожила. Було чути, як торохтять по бруку армійські хури, на яких, по-селянськи підібгавши ноги, дрімали розімлілі від спеки їздові. Було видно, як пролітають, здіймаючи хмари куряви, грузовики і мотоцикли. Випередивши обози, що розтягалися на сотні метрів, машини зникали за поворотом, і, коли пилюка осідала, по той бік дороги виднілися понурі соняхи, за якими далеко, до самого обрію, лежав безлюдний степ. Кам'яниста земля була темна, з полиновою сивиною,
А сонце пекло нещадно. Воно, ніби навмисне, рухалося повільно. 1 противно дзижчали комарі. Від води тягнуло затхлою вологою і пріллю. Каламутна і спочатку тепла, вона з кожною годиною дедалі дужче охолоджувала тіло, кидала в дрож.
Убивши чергового комара, що спікірував йому на лоба, Кость Арабаджі чортихнувся і сказав:
— Дев'яносто сьомий…
— Що, не подобається? — спитав Гасовський з усмішкою. — А ти не лічи. Однак зіб'єшся.
Удень він став колишнім Гасовським, самовпевненим і насмішкуватим, який і батька рідного не пожаліє заради красного слівця. Так йому, очевидно, легше було оволодіти собою, подолати свій страх. Нечай уже знав, що страх на війні відчуває кожний, і різниця лише в тому, що одні вміють його приборкати, знаходять у собі сили для цього, інші підкоряються йому. Сам він теж приборкував у собі страх. І не раз.
Тим часом години, здавалось, тяглися ще повільніше, ніж армійські хури, що торохтіли по дорозі.
Після полудня, коли сонце пройшло над головою, Нечая зовсім розморило і почало хилити на сон. У нього підкошувалися ноги. Як довго їм іще терпіти? Але він знав, що не одному йому важко. Якову Бєлкіну в цю мить було ще важче. Стоячи по груди у воді, Яків тримав над нею їхні гвинтівки. Загорнуті в бушлат гвинтівки тримали на голові по черзі. Інакше кожному б довелося тримати свою гвинтівку над головою, стоячи по горло в воді,
— Тебе підмінити? — спитав Гасовський.
Яків уперто захитав головою. Нічого, він витримає.
— Ти що, хочеш установити рекорд? — спитав Гасовський. — Відпочинь. Нехай Кость потримає.
— Гаразд, — Яків неохоче передав Костеві свою ношу. Попередив — Гляди, не впусти.
— Не вчи… — буркнув у відповідь Кость.
Гвинтівки здалися йому легкими, як пір'їнки. Хіба це вага? Спробував би Яків витягти рибацьку сіть, коливній кидається риба. Ото справді робота. Та не минуло й півгодини, як Кость почав благати: «Нечай, підсоби. Не втримаю…»
— Давай! — Нечай простягнув руки. Кость одразу повеселів. Попросив, звертаючись до Сені-Сенечки:
— Заспівай…
Він, здавалося, забув, де вони перебувають.
— Під комарину музику? — спитав Гасовський. — Цього ще не вистачало. Ану припини!
Він прислухався, витягнув шию. Якийсь тупоносий грузовик, накритий брезентом, зупинився на дорозі. З кабіни виліз солдат з дерев'яним відром і риссю побіг до лиману.
Невже помітить? Гасовський повільно підняв руку, сунув її під картуз і витяг пістолет. Невже помітить?
Сонце торкнулося воронованої сталі.
Солдат тим часом уже спустився з насипу. Ішов просто на них, розмахуючи своїм відерцем. Він був молодий і безтурботний. Підійшовши до води, присів навпочіпки. Почувся плескіт. Дерев'яне відро шубовснуло у воду.
До солдата було не більше десяти кроків. Він не поспішав. Витяг повне відро води, поставив його на камінь і скинув суконну куртку. Нечай побачив його волохаті груди. Облившись водою, солдат засміявся й покликав товариша, що залишився в машині.
Нечай занепокоєно поглянув на Гасовського. Обличчя лейтенанта було мармурово-біле. Він тримав солдата на мушці.
А той, нічого не підозрюючи, знову набрав повне відро води.
Нечай і дух затаїв.
Раптом сталося те, чого Нечай ніяк не чекав. Комарі. Він зовсім забув про комарів. Вони налетіли на солдата, обліпили його мокру спину. Лясь, лясь, лясь… Солдат бив себе по грудях, по плечах. Схопивши курточку, він почав розмахувати нею, щоб прогнати нахаб. Де там! Вони продовжували кусати. І солдат не витримав. Схопивши відерце, він побіг, розхлюпуючи воду. Комарі примусили його втекти.
Підбігши до машини, солдат натягнув курточку, залив воду в радіатор і скочив у кабіну. За мить мотор грузовика дужо заревів.
— Оце так комарики! — мовив Гасовський, ховаючи пістолет під картуз. — Наче дресировані.
Самого Гасовського комарі чомусь не чіпали.
— А що? Комарі теж свідомі, — відповів Кость Арабаджі.
Витягши зубами корок, Кость приклався до фляги. Нечай помітив, що Кость робить це не вперше. Ковтне й одразу ж одвернеться, щоб фляга не муляла очі. Але забути про неї, мабуть, йому було несила. Як же про неї не думати, коли вона під рукою, а в роті пересохло? І Кость знову витягав корок, його не бентежило, що вода тхне сукном. Аби тільки прохолодна волога булькала в горлі.
Захопившись, Кость не помітив, як випив свій НЗ — недоторканний запас. «Порожня!..»— пробурмотів він, розгублено кліпаючи білястими віями, а потім спересердя закинув флягу в очерет. На дідька вона йому тепер? Порожня!.. Від цієї думки, йому, напевне, ще більше захотілося пити.
Нечай ополоснув спітніле обличчя. Було жарко. Сонце пропікало до кісток. Миршаві кущики акації, що росли на березі, зовсім розімліли від спеки і кидали на землю кволі тіні. Нечаю теж хотілося пити, він уже було підніс флягу до рота, але в останню мить роздумав. Не можна. Досить хоч раз ковтнути, і тебе знову потягне до фляги. Не можна.
Він бачив, що Кость стежить за ним. Потім, щоб не думати про його повну флягу, Кость одвернувся і почав дивитись на дорогу, що вже спустіла. Нечай теж глянув у той бік. Понад дорогою криво й косо стояли телеграфні стовпи з обірваними дротами. Запилене небо над ними було важке, задушливе.
— Ну, а що далі робитимеш? — спитав Гасовський, звертаючись до Костя Арабаджі. — Ти хоч флягу підбери. Може знадобитися.
— Не знаю, — щиросердно признався Кость і побрів у очерет.
— Ну що, знайшов? — спитав Гасовський.
— Ага…
— Бери мою, пий… — Сеня-Сенечка подав Костеві свою флягу. — У мене ще повна.
Треба було б відмовитися. Кость розумів це, але його рука сама потяглася до чужої фляги.
— Тільки май совість, — застеріг Гасовський.
— Я ковтну… Разок…
Відірвавши флягу від губів, він повернув її Сені-Сенечці, втерся рукавом фланелівки і сказав:
— Одразу полегшало. Цікаво, котра тепер година?
— Третя… — відповів Гасовський. — Бачиш — на дорозі нікого. Румуни, певно, обідають. Можна й нам підживитися.
Він ніяк не міг придумати, чим би відвернути увагу хлопців. Обід?.. На це піде хвилин з п'ять, хіба довго зжувати галету? Треба б щось інше, слід відволікти їх од думок про воду, про румунів, які незабаром знову з'являться на дорозі, про небезпеку. Він, Гасовський, відповідає за всіх.
Нараз у нього сяйнула думка.
— Хочете, я вам розповім, як одного разу виручив датського принца… Що, не вірите? У нашому театрі ставили «Гамлета», ось уже дають третій дзвінок, і помічник режисера, помреж по-нашому, визирає із-за куліс і робить режисерові знаки, що все пропало… Зал переповнений, ніде яблуку впасти, уявляєте? А Гамлета немає… Чи то захворів, чи то загуляв, уявляєте? Офелія — в сльозах, Клавдій, король датський, його сам Небесов грав, схопився обома руками за голову. Скандал. Відмінити спектакль? Пізно… Декорації поставлені, актори загримовані, а Гамлета немає… А тут я. Підійшов до помрежа і кажу: «Можете покластись на мене. Гасовський не підведе. Я цю роль знаю напам'ять». І що ви думаєте? Довелося їм випустити мене. Режисер страшенно зрадів Та в нього, каже, і зовнішність підходить, я давно помітив. Це в мене, значить. І от я з'являюсь у бархаті, при шпазі… «Бути чи не бути?» — питаю при мертвій тиші залу. А сам думаю: «Звичайно, бути…»
Розповідаючи, Гасовський так захопився, що почав жестикулювати. Він зобразив помрежа, що страждав від задишки, потім гордого актора Небесова і зворушливу Офелію… Гасовський то випинав нижню губу, як Небесов, то витріщував очі, як товстий помреж, то соромливо кліпав віями, як Офелія. Йому навіть вдавалося змінити голос.
— Публіка двічі викликала мене на біс, — закінчив Гасовський і скромно потупив очі.
— А що було потім? — спитав Кость Арабаджі.
— Потім? — Гасовський зітхнув. — На другий день одужав наслідний принц…
— У нас у Балаклаві теж був випадок… — почав Кость Арабаджі.
Іншим разом Гасовський, напевне, осадив би його. А зараз він навіть заохочував Костя. Мовляв, давай…
Про що розповідають рибалки? Звичайно, про казкові улови. Кость почав божитися, що якось до них у сіть ускочила о-о-от-та-а-кен-на акула. Що, в Чорному морі не водяться акули? Він сам так думав. А вони зловили акулу. Сіру, з величезними плавниками… Її потім у музей забрали. Якийсь учений з борідкою спеціально приїжджав з Москви.
— Живу?
— Вона вже була мертва. До живої — спробуй підступися. Знаєш, які в неї зуби? — відповів Кость. — Ви що, не вірите?
— Віримо, — заспокоїв його Гасовський.
Дійшла черга і до Нечая. «Ну, а що ти скажеш?..» — подивився на нього усміхнений Гасовський. Нечай прийняв естафету від Костя, вступив у гру. Але про що розповідати? Народився, бігав до школи… Біографія, як і у всіх. Нічого видатного в його житті ще не було.
— Давай про Ганнусю, — підохочував Кость.
О ні!.. Про Ганнусю вони нічого не почують. Цього ще не вистачало! Він, Нечай, краще розповість про свого батька, про те, як він плавав на «купцях»… Але й цим Гасовського і Костя навряд чи здивуєш. Тим більше, що він не звик прибріхувати. Тоді, може, розповісти їм про діда? Дід у нього чудовий. Пасічник. Йому зараз під сімдесят. До речі, він живе зовсім близько. Вони могли б до нього завітати.
— Кажеш, близько? — перегинав Гасовський і чомусь глянув на Якова Бєлкіна, який продовжував чукикати на руках гвинтівки, замотані в бушлат, наче це була сповита дитина.
— А де саме?
Нечай розповів.
— Так, так… — повільно мовив Гасовський. Вони дочекаються ночі. А далі? Бродити безцільно, навмання, не мало рації. Розпитувати місцевих жителів? Коли б не наткнутися на зрадників. А їм за всяку ціну треба виконати завдання, виявити цю кляту батарею. Не цієї ночі, так наступної. І зовсім непогано мати якийсь притулок…
— Мабуть, ми провідаємо твого діда, — сказав Гасовський, звертаючись до Нечая. — Порадуємо його. Не заперечуєш?
Нечай кивнув. Ох і здивується ж дід, коли побачить свого Петруся! Та й Нечаєві хотілося подивитись, як дідові живеться під румунами. Він знав, що дід норовистий. Від нього всього можна чекати.
— Як гадаєш, він нас прийме? — спитав Гасовський. — Чи можна буде в нього пересидіти десь у клуні?
— Звичайно. Він тільки з вигляду сердитий, бурчить.
— Тоді вирішено, — сказав Гасовський. — Беремо курс на діда.
— А водиця в нього є? — спитав Кость Арабаджі, якому знову захотілося пити.
— Колодязь у дворі, — відповів Нечай. — А вода в ньому… Щелепи зводить.
Гасовський знову поглянув на годинника, потім на небо.
Небо було низьке, притьмарене. По ньому котився гуркіт далекої артилерійської канонади. А назустріч цьому гуркоту, до передової, уже торохтіли битим шляхом обозні хури й грузовики.
Нарешті сонце пірнуло в пилюку, згасло, і степова далечінь стала бузковою. З моря подув свіжий вітрець. І хоч по небу ще прокочувався грізний гарматний гуркіт, тепер, оскільки вже вечоріло, було чути навіть тихе шарудіння очерету.
— Лиман перейдемо вбрід, — сказав Гасовський.
Уже стемніло. Комарі ще більше оскаженіли. Гасовський побрів слизьким дном. Усі інші — за ним. Ішли обережно, повільно.
Лиман, на щастя, був неширокий. Перейшовши його, вони потрапили у вапняну балочку, розляглися, викрутили кльоші і фланелівки. Чекати, поки просохнуть, не було часу.
— Веди, Нечай, — наказав Гасовський.
До села було ще кілометрів шість. Нечай повів друзів в обхід, городами. Він не мав сумніву, що в селі повно-повнісінько румунів, і не хотів ризикувати. Ще добре, що дідова хата стоїть край села, ніби на відшибі. Непоказна хатинка. Румуни на таку навряд чи позаздрять. Солдати люблять, коли в домівці є господиня, котра й обід зварить, і білизну випере. А яка користь із діда?.. У денщики вже не годиться, дуже старий.
— А ти не збився з дороги? — спитав Гасовський. — Ми вже он скільки відмахали.
Замість відповіді Нечай підняв руку, прислухався.
Було тихо. Вдалині темніли дерева. Тепер і Гасовський побачив, що за ними стоїть хата. Він вийняв пістолет.
— Я сам… — тихо мовив Нечай. — Ви мене тут зачекайте… В разі чого, свисну двічі.
Він побіг до дерев. Потім, підкравшись до тину, причаївся за ним, прислухався. Нікого… Тоді він зник у саду.
Пахло гнилими яблуками і ботвиною. На городі нічого не було — дід уже викопав картоплю. Але пасіки не виявилося на місці. Хтось забрав вулики. Невже румуни?
Біля хати валялося старе колесо без обода. Під стіною стояли граблі. А ось і колодязь і сплющене залізне відро… Дід так і не полагодив його — не дійшли руки.
Хата була замкнена. Підкравшись до вікна, Нечай тихо постукав у шибку. У діда сон чуткий.
— Хто там?
— Це я… Петрусь…
Стало тихо. Потім почулися швидкі кроки, рипнули двері — і Нечай уткнувся обличчям у шорстку бороду, що пахнула самосадом.
— Я не сам… Можна?
Тільки тепер дід побачив у внукових руках гвинтівку.
— Нащо питаєш? Усім місця вистачить…