— Тоді хвилинку, — сказав Нечай і гайнув під дерева.
У хаті кисло пахло хлібом. Вони посідали на лавки. Запнувши вікна рядном і старим кожухом, дід засвітив каганець.
Нечай уже встиг розповісти дідові, що матері в Одесі не застав, що вона з Світланою поїхала до родичів у Баку. Зараз він мовчав, вслухаючись у голос Гасовського, який розпитував діда про румунів. Чи не знає він, де в них важка батарея?..
— Як не знати? Вона якраз за толокою. До неї щось верст із вісім.
Гасовський подивився на годинника, звірив його з ходиками, що висіли на стіні. Мабуть, не встигнуть… Туди вісім кілометрів та назад…
— Не пройдете, хлопці, — дід покрутив головою.
— А чого, Романе Кіндратовичу?..
— Там скрізь румуни. Охорона.
— Мусимо пройти, — сказав Гасовський. — Нам до зарізу треба.
— Ну, коли так… Та ви їжте, їжте, — дід підсунув до Гасовського варену картоплю. — Щось придумаємо.
Посеред столу стояв чавунчик з охололою картоплею. Сало, загорнуте в ганчірочку, дід нарізав тоненькими шматочками.
— От тільки хліба малувато, — він розвів руками.
— Байдуже, у нас галети, — сказав Гасовський.
— Раніше я б вас медом почастував, — дід зітхнув. — От, дожився… Усе забрали. Корів забирають, свиней. 1 вулики забрали. Хазяй-ни… — останнє слово він вимовив з неприхованим презирством.
Кость Арабаджі наліг на сало. Потім заходився біля картоплі.
Гасовський розстебнув кітель. Знову почав розпитувати діда про румунів. Чи багато їх у селі? Як часто бувають облави?
— Нишпорять, — мовив дід. — Майже щоночі будять. Коли Петрусь постукав, я вже подумав, що то знову вони…
Гасовський занепокоївся.
— Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть.
— Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся.
— Так ви лягайте…
— Я повартую, — сказав Нечай.
Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці.
— Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться.
— Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід.
— Ганнуся? Коли?..
— Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила.
У Нечая тенькнуло серце.
— Пропала?
— Люди кажуть… А може, виїхала.
— Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати?
— Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється…
Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі.
— Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського.
— Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть.
— Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня.
— Хто?
— Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов…
— Аз вами не можна?
— Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться…
Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася…
— Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни…
У дворі вже було чути чужі голоси.
Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять. Чи вони збилися з дороги, чи вирішили просто переночувати в хаті?
Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси.
Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді…
Він уже картав себе, що привів друзів до діда. Це через нього вони опинилися в кам'яному мішку. Він не думав про те, що румунів утричі більше, що їм досить кинути в погріб одну-єдину гранату… Журився тільки тим, що не виконають завдання.
У погребі було волого, як у склепі, і Нечаю приверзлося, що вони тут живцем поховані. Невже цьому не буде кінця?
Його фланелівка і штани все ще були вологі. Вони не встигли висохнути і тепер холодили тіло. У Нечая зуб на зуб не попадав. Оце вскочили!..
На своїй потилиці він відчував дихання Костя Арабаджі.
Було темно. Крізь вузьку щілину в погріб пробивався один-єдиний промінь світла.
Та ось голоси над головою ніби стихли, віддалилися. Й одразу загурчав мотор. Потім піднялася ляда погреба, і яскраве денне світло вдарило Нечаєві в очі.
— Поїхали… — сказав дід. — Гей, хлопці, ще живі? Вилазьте…
Його слова заглушив гуркіт. У цебрі, що стояв у сінях, захлюпала вода.
— Важка заговорила, — сказав Гасовський, коли виліз із погреба. — Справді, до неї кілометрів вісім, не більше.
Важка румунська батарея била з невеликими інтервалами. Один залп, другий, третій… Замовкла вона зненацька, ніби оглухнувши від власного гуркоту.
І тоді Гасовський знову сказав:
— Виручай, Романе Кіндратовичу. На тебе вся надія.
Нечаїв дід виявився хитрюгою. Він узяв лопату й пішов у сад; невдовзі повернувся з пляшкою горілки. У Костя аж слина потекла. Старий, лукаво поглядаючи на Костя, старанно витер пляшку, сховав її в кишеню і кудись подався. За годину повернувся повеселілий.
Домовився з місцевим старостою, щоб той на завтра переніс його чергу везти румунам воду. Староста дав перепустку і на внука, бо старому ж важко налити сорокавідерну бочку.
Староста пам'ятав Петра ще хлопчиною, який приїжджав до діда на канікули, і в його задурманеному горілкою мозку Нечай усе ще лишався хлопчаком. Староста й не подумав, що відтоді, як він бачив хлопчака, минуло кілька років, і колишній школяр став дорослою людиною, здатною носити зброю.
Наступного дня, ще тільки благословлялося на світ, старий уже розбудив онука.
— Збирайся! — коротко наказав він.
Дід бадьорився, але з усього видно було, що тривога за внука ні на хвилину не залишала його — розумів: коли з Петрусем щось трапиться, він собі цього довіку не простить. А трапитися може все. Такий час…
Нечай швидко переодягся. Поверх старого піджака надів латану ватянку, насунув на голову вилинялий картуз, і одразу став схожий на сільського хлопця. Потім провів рукою по неголених щоках.
— А повернись-но, сину, як сказано в Гоголя, — зажадав Гасовський і схвально кивнув: — Годиться.
Треба було йти. А ноги ніби приросли до долівки. Як вийти на люди? Як дивитися на румунів, що хазяйнують у селі, і нічим не видати себе?..
Гасовський обняв його за плечі і легенько підштовхнув до дверей. Давай, голубе… Лейтенант примусив себе усміхнутися. Чим він ще може допомогти Нечаєві?
— Тримай, — він простягнув йому свій пістолет. — На всяк випадок.
— Заздрю тобі, — сказав Кость Арабаджі. — Все-таки краще, ніж відсиджуватися в погребі.
— Розмови… — гримнув Гасовський. — Ну, йди…
Сонце вдарило Нечаєві в очі. Стримуючи серцебиття, він ступав поруч з дідом курною дорогою. Он у тій хаті колись жила Ганнуся! Як би дізнатися, що з нею? Він одвернувся, опустив очі.
Село ніби вимерло. Тільки на городах де-не-де порпалися жінки. Та на майдані перед сільрадою стояли румунські вози з сіном.
Воду на батарею возили в пожежних бочках. Дід вивів з конюшні пару буланих кляч і запріг їх у воза. Потім розібрав віжки і сів на передок. Нечай сів поруч.
Клячі повільно ступали натрудженими ногами, відмахувались хвостами од мух. Відро, приторочене позаду воза, порожньо деренчало. Коли вони під'їхали до колодязя, там стояло кілька підвід. Було чути, як гримить цеп і, натужно намотуючи його, повискує дерев'яна корба.
Нарешті підійшла їхня черга. Воду набирали довго. Коли виїхали з села, сонце вже підбилося височенько.
Лунка, наїжджена дорога бігла через поля кукурудзи. Вони їхали вже годин зо дві, а й досі не зустріли жодного румунського солдата. Нечай уже подумав, що дід даремно лякав їх. Коли це одразу при виїзді з балки їх зупинили. Один солдат узяв коня за вуздечку, а другий підійшов до діда.
— Вапа, — сказав дід, киваючи на бочку.
Не випускаючи з рук карабіна, солдат зазирнув у бочку, потім засунув туди руку і, ковзнувши поглядом по обличчі Нечая, кивнув, що можна їхати. Він, очевидно, вже звик до того, що селяни возять воду на батарею.
Невдовзі їх знову зупинили солдати. Нечай переконався, що підступи до батареї пильно охороняються.
Обабіч дороги валялись порожні ящики з-під снарядів. Значить, батарея близько, хоч її й не було видно.
«Не інакше як он за тими деревами», — подумав Нечай. Він виліз на воза, щоб краще розгледіти. З пригірка він побачив у розлогому вибалку довгі стволи чотирьох гармат. Осторонь від них диміла польова кухня.
— Стій!..
Дід натягнув віжки.
— Далі не можна. Піф-паф!.. — сказав солдат. Він відібрав у діда віжки, звелів і Нечаю злізти з воза, сам сів на їхнє місце й поїхав далі.
Нечай усміхнувся. Диваки!.. Вони нікого не пускають на свою батарею, а її й звідси добре видно. Гармати, снаряди, артилеристів… Він дивився на батарею, намагаючись запам'ятати все до найменших деталей Адже в нього не було з собою ні карти, ні олівця. Він міг покладатися тільки на свою пам'ять.
Дорога вела на Велику Дофінівку. Запилені акації стояли ліворуч. А лиман — праворуч. Від нього вже тягло вечоровою прохолодою…
Додому повернулися смерком. На радощах Гасовський обняв Нечая, потім підштовхнув до Бєлкіна, який обхопив його своїми ручищами, ніби хотів переконатися, що Нечай живий і здоровий, і тільки після цього передав його в обійми Сені-Сенечки. Кость Арабаджі, який не любив «телячих ніжностей», обмежився тим, що поплескав Нечая по плечу.
— Ну, доповідай, — сказав Гасовський, подаючи йому карту.
Нечай коротко розповів про результати розвідки і поставив на карті хрестик у тому місці, де стояла батарея.
Виходило, що батарея була за кілька кілометрів од місця, на яке вказував їм полковник. Трошки праворуч.
— Порядок, — підсумував Гасовський. — Будемо збиратися. А пістолетик, між іншим, поверни.
Вночі, попрощавшись із дідом, вони вирушили в дорогу. Поруч з Нечаєм бадьоро ступав Кость Арабаджі Він був веселий — збоку в нього висіла повна фляга води. А Нечай дивився в землю. Він думав про діда, про Ганнусю… Чи доведеться ще колись побачити їх?..
Ніч була вітряна. Нечай не здогадувався навіть, що саме цієї ночі доля ворожої батареї, на яку румуни покладали стільки надій, була вирішена. Звідки він міг знати про це? Він і його друзі виконали завдання, от і все.
Не міг він знати й того, що через три тижні, скориставшись із даних розвідки, у ворожому тилу висадиться великий морський десант і, захопивши з ходу Чабанку, Стару і Нову Дофінівки, з'єднається біля Вапнярки з краснофлотцями того полку, в якому він сам служив, і що тоді ж, 23 вересня, ворожу батарею буде захоплено. А сталося саме так. Гармати вдалося захопити цілісінькими. Їх стволи все ще були задерті вгору і дивилися на місто. Тут же, біля гармат, валялися кинуті румунами котелки, шинелі, карабіни… І тоді якийсь бравий морячок-десантник в набакиреній безкозирці заліз на ствол тупорилої сталевої потвори і написав на ньому: «Вона стріляла по Одесі. Але більше не буде!..»
Проте сам Нечай цього не побачив. У ніч висадки десанту він був уже далеко.
Ми в бушлатах з Чорномор'я
Йшли, як чорний вал.
Дияволами після бою
Нас румун назвав…
(З краснофлотської газети)
Розділ п'ятий
БУДИНОК З ВЕЖЕЮ
Уночі Гасовський розбуркав Костя Арабаджі і звелів йому побудити хлопців.
Після повернення з розвідки Гасовського призначили командиром роти, і він дуже пишався цим. Його ліва рука була підв'язана — зачепила випадкова куля, коли приймав справи від попереднього командира роти, обходячи з ним окопи.
Судорожно позіхаючи, Кость Арабаджі натягнув бушлат. Сеню-Сенечку, який солодко причмокував уві сні губами, він ніжно полоскотав гілочкою, Нечаю шепнув: «Підйом!..», а над Бєлкіним нерішуче зупинився.
Яків Бєлкін могутньо хропів на повну силу своїх богатирських легень. Вони в нього були як ковальські міхи. Ще в Севастополі, коли всі проходили медогляд, Бєлкін на очах у Костя з такою силою подув у спірометр, що бистроока сестриця злякано замахала на нього руками. Злякалася, що він їй апарат зіпсує.
З Бєлкіним треба поводитися обережно. Він не розумів жартів. І Кость легенько штовхнув його під бік.
Прокинувшись, Бєлкін схопивсь і витріщився на Костя.
— Ти чого?
— Тихше, усіх румунештів побудиш, — відповів Кость.
Ніч повільно випрозорювалась. Взвод за взводом знімалися з передової і прямували до штабу полка.
Перед завантаженою полуторкою, що стояла біля штабу, походжав опасистий інтендант. «Скільки чоловік?» — спитав він у Гасовського, і коли той відповів, що в роті сімдесят шість багнетів, одкликав лейтенанта набік. Термінова справа. Прийшов наказ; моряків переобмундирувати. Що? Гасовський, здається, заперечує? Але накази не обговорюють.
— Хлопці зчинять бучу, — сказав Гасовський, хитаючи головою. Уже хто-хто, а він знав своїх хлопців. Колись він сам навчав допризовників, які прийшли на флот, що морська форма — це така ж святиня, як і прапор на судні. Умри, але форми своєї не зганьби. Як же він казатиме їм тепер зовсім інше?.. Не може він вимовити такі слова. Що, воєнна необхідність?.. Це він сам розуміє, у захисній гімнастьорці на суші воювати зручніше, але серце, як відомо, не завжди у злагоді з розумом.
— Ну, це вже не моя турбота, — мовив інтендант. — Не мені вас учити. Що доповісти командирові полка?
Гасовський і сам знав, що накази не обговорюють. Тільки ж прикро, що нагадав йому про це інтендант із цивільних, який сам носить форму без року тиждень. асовський насунув мічманку на очі. Голос у нього став хрипкий, наждачний. У такі хвилини він завжди ставав вишукано ввічливий.
—Чотири чоловіки… — сказав він, зупинившись перед строєм і намагаючись не дивитися на своїх хлопців. — Прошу… Два кроки вперед! Сміливіше, хлоп'ята.
Яків Бєлкін і ще два гренадери, які стояли на правому фланзі, одночасно ступили до Гасовського.
— Розвантажити машину. Миттю.
— Єсть, розвантажити машину…
Важкі тюки полетіли на землю. Не минуло й п'яти хвилин, як усе було зроблено.
— Обережніше, — сказав Гасовський не обертаючись. Заклавши здорову руку за спину, він повільно пройшовся перед строєм і наказав, карбуючи кожне слово:
— Р-роз-дя-гайся!.. Сміливіше! Не померзнете!..
— Купатись будемо? — єхидно спитав Кость Арабаджі. — Так моря щось не видно. Та й лазні немає.
— Припинити р-роз-мо-ви… — металево обірвав Гасовський і ніби провів своїм наждачним голосом по шкірі тих, хто уже встиг роздягтися. Він дивився собі під ноги. — Р-ро-зі-брать ар-мій-ське обмундир-ру-вания!..
— Я страшенно вибачаюсь. А це ж навіщо? — вважав своїм обов'язком поцікавитись Кость.
— Починається бал маскар-рад, — відповів Гасовський. — Зараз музика заграє туш. — Він усміхнувся недоброю посмішкою. — Що вас іще цікавить, мій юний друже?
З його голосу Кость зрозумів, що краще підкоритись. А може, й справді якийсь маскарад?
А Гасовський мовчки спостерігав, як хлопці вдягають гімнастьорки, приміряють штани. Вони щулилися від ранкової прохолоди. Хто стояв, пританцьовуючи, а хто вже сидів на землі… Тільки Яків Бєлкін стрибав на одній нозі, намагаючись натягти холошу.