Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.
- Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, - сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння. i - Так, - раптом промовив Дмитрiй. - Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом.. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв'язував з "якимось там" класом.
- Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, - говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. - Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово - прогрес. Прогрес - це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.
- Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, - сказала Аглая.
- Цiлком справедливо! - гаряче пiдхопив Дмитрiй. - Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов'язково мусить починати з абетки…
- I витягувати з архiву старi гасла?
- А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано - "прогрес".
- Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес - це для неї абстракцiя.
- Цiлком погоджуюсь, - сказав Карамазов. - Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.
- З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, - кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.
- Ти менi робиш багато честi своєю заявою.
- Nullement, - промовила дiвчина. - On ne voit раs 'tous les jours un malade comme vous etes[6].
- Ти мене вважаєш за хворого? -образився Дмитрiй.
- Боже борони, - сказала Аглая. - Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого - плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.
- Ну от, знову стара iсторiя, - незадоволено промовив Карамазов. -Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв'язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї - це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.
- Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! - грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.
Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився - йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.
- А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, - пiдходячи, сказала тьотя Клава. - I виявляється… зовсiм не комунар.
- Дозвольте, - заметушився лiнгвiст. - Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?
- Не турбуйтесь! - сказала Аглая… - Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.
- Цебто ти хочеш сказати, - промовив Карамазов, - що тьотя Клава мене образила?
- Ми хочемо сказати, - кинула Аглая, - що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє-можна напевно твердити - не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.
Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.
Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже флоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдає про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадує Ганну i вже не вiдчуває до неї тiєї злоби, що її пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:
- Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й -з ким ми блукали сьогоднi.
- Чому це? - спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховяти вiд Ганни свої зустрiчi з Аглаєю.
- Я так хочу! - сказав Карамазов. - Ти це мусиш зробити для мене.
Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.
- Згоду я даю, - сказав вiн. - Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились українками?
- Це питання i мене дуже цiкавить.
- Цебто ти теж нiчого не знаєш? - спитав здивований лiнгвiст.
- Стiльки знаю, скiльки й ти.
- Дивно. Коли хочеш, загадково. Iй-бо… Ти як. гадаєш?
- Я теж думаю, що загадково. I думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантностi.
- Це менi, їй-бо, подобається! - скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. - Чому не зробити з звичайної випадкової зустрiчi iнтересну пригоду? Iнтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона й в життi приємна розвага… - Ти, я бачу, починаєш фiлософствувати, - усмiхнувся Карамазов.
Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет[7] I не розумiє, що таке фiлософiя.
- А втiм, - промовив вiн, - я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, непоганий.
- Ти не задоволений тьотею Клавою?
- Боже борони. Навпаки - з тьотею Клавою, безперечно, краще зв'язатися… Знаєш, iз замiжньою жiнкою. багато безпечнiш.
Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.
…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiальнi пiвнi.
V
На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволокли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев'янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину з запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:
- Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?
- Як же тут дивитись, - сказав Карамазов. - Очевидно, краще не придумаєш.
Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись вiд веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись - це ж не город i не осiння пора.
- Але ти все-таки замислився? - сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своїй рушницi.
- I не думаю замислюватись, - ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.
Вiн нiяк не розумiє, чому це йому трохи заскемiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаєю? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчається. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?
В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.
- Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? - спитала вона.
- Очевидно, котлети й пюре з сметаною, - поспiшно вiдповiв Дмитрiй.
Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.
- Чого ти витрiщила на мене очi? - сказав Карамазов. - Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.
- А я тобi говорю, - промовила Ганна, - що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настрої i починаєш негарно жартувати зi мною.
- А я от говорю, - сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, - що ви й сьогоднi - я бачу - полаєтесь… Це чортзна-що - не новий побут, а якась карикатура на нього.
Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.
- Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, - сказав вiн. - Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приємно вислухувати це вiд безпартiйної сволочi?
- Ти, будь ласка, не лайся, - пробурмотiв товариш Вовчик.
- Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.
- Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?
- Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре з сметаною.
Ганна зiрвалася з свого мiсця i пiдiйшла до столу.
- Дiмi! - сказала вона з розпукою. - Ну навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?
- Ах, Боже мiй, яка трагедiя! - поглузував Дмитрiй. Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.
- Слухай, друже… - ледве вимовив вiн вiд хвилювання. - Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! I я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.
Карамазов зареготав. Вiн так неприємно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе.здивованими очима.
- Ти думаєш на мене доносити в контрольну комiсiю? - спитав Дмитрiй. - Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось, нарештi, на всi сто п'ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiалiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарештi, в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.
- Дiмi, - сказала Ганна, - ти себе не поважаєш i не поважаєш ту партiю, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.
- Ти гадаєш, що такi питання треба ставити на ком'ячейцi?
- Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це. Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.
- Я ще раз прошу у вас пробачення, - сказав вiн. - Я й справдi трохи погарячився.
- Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацiю стримувати тебе?
Дмнтрiй нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.
- Дiмi, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дiмi?
- Нiчого особливого, Ганнусю, - спокiйно й серйозно промовив Карамазов. - Я думаю зараз про наше фарисейство i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проїдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боїмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) i ховаємо по своїх ком'ячейках?
- Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, - сказав лiнгвiст. - У всякому разi, вони не можуть тебе характеризувати.
- I я думаю, - кинула Ганна, - що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюєш гасло; "сильному дорогу"?
Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.
- Я слухаю! - сказала вона. - Ви мене кликали?
- Що ви слухаєте? - надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. - Невже ви не вмiєте говорити людською мовою?
Служка мовчки подивилась на свого хазяїна, її кам'янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно-дерев'яна, як статуя спецiального призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись iз свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.
- Я на неї спокiино не можу дивитись, - промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. - Вона мене своєю мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь кудись бiгти скаженим бiгом.
- Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, - сказала Ганна. - Ти хворий, Дiмi!
- Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! - зiтхнув Карамазов. - Справа от у чому: iнодi бiжиш - i зупиняєшся. Зупинився i стоїш. Навкруги так прекрасно - озеро, небо, димок синьої далини, а "в i н" стоїть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, пiанiно… про те, шо в Харковi. Це не пiанiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. I от раптом щось штовхне тебе, i ти подивишся, i бачиш, як з пiанiно лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе - i сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаєш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховається в пiанiно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.
- I ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiанiно? - спитав товариш Вовчик.
- Їй-богу, не знаю! - якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. - Як комунiст, я їй не вiрю, а як мешканець такої-то кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.
- Тобi й справдi лiкуватись треба, - сказав товариш Вовчик.
- I ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! - Карамазов подивився на свого приятеля i несподiване зареготав. - Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.
- Ну тебе к чорту! - спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.
Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав покою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його "милим", що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя ("ти знаєш поета Вiлйона?"), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарештi, в час його душевної кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.
Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа, Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:
- Вiдкiля цей лист, Дiмi?
- Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаєшся, - сказав вiн, повертаючись до стiни.
- Це вiд тих же дам?
- Менi здається, що тобi нема нiякого дiла до моїх листiв, - грубо кинув Карамазов. - Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?
Ганна здивовано подивилась на чоловiка.
- Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, - сказала вона. - Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своїм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи, може, ти тепер щось маєш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати - i тiльки.