Тим часом зв’язок із коронним військом, яке вів Стефан Потоцький, одразу ж урвався. Кречовський досадував, що гусари та драгуни йдуть занадто повільно, занадто баряться біля переправ, що молодий гетьманич новачок у військовому мистецтві, одначе звелів налягти на весла і пливти вперед.
Отож човни наближалися за дніпровською течією до Кодака, все більше відриваючись од коронного війська.
І ось одного разу вночі почулася канонада.
Барабаш навіть не прокинувся, зате Флік, який плив в авангарді, пересів у човника й підгріб до Кречовського.
– Пане полковник, – сказав він. – Це кодацькі гармати. Як накажете діяти?
– Зупиніть, пане, байдаки. Заночуємо в очеретах.
– Хмельницький, очевидно, взяв у облогу замок. Я вважаю, слід поспішити на виручку.
– А вас, пане, не запитують, як ви вважаєте, вам наказують. Командую тут я.
– Пане полковник…
– Стояти і ждати! – відрізав Кречовський.
Однак, бачачи, що тямущий німець смикає руду свою бороду й поступатися без пояснень не збирається, додав примирливіше:
– Каштелян до ранку може підтягтися з кіннотою, а фортецю за одну ніч не візьмуть.
– А якщо не підтягнеться?
– Хоч і два дні ждатимемо. Ви, пане, Кодака не знаєте! Вони об його стіни зуби зламають, а я без каштеляна на виручку не рушу, позаяк і повноважень таких не маю. Це його справа.
Правота була явно на боці Кречовського, тому Флік, більше не наполягаючи, відплив до своїх німців. Невдовзі байдаки почали підходити до правого берега й забиватися в очерети, які більш ніж на милю покривали річку, що широко розлилася в цьому місці. Нарешті плескіт весел змовк, судна повністю сховалися в заростях, і річка, здавалося, зовсім опустіла. Кречовський заборонив розпалювати вогонь, співати пісні й розмовляти, тож довкола запанувала тиша, що її сполохувало тільки далеке відлуння кодацьких гармат.
На суденцях, одначе, ніхто, крім Барабаша, не стуляв очей. Флік, людина лицарської вдачі, що рвалася в діло, птахом би полетів до Кодака. Козаки стиха перебалакувались, як, мовляв, буде воно з фортецею? Вистоїть чи не вистоїть? А тим часом гуркіт посилювався. Ніхто не мав сумніву, що замок одбиває несподіваний напад. «Хміль не жартує, та й Гродзіцький не жартує! – шепотілися козаки. – А що ж завтра буде?»
Це ж питання, напевно, задавав собі й Кречовський, у глибоких роздумах сидячи на носі свого байдака. Хмельницького він знав давно й добре, завжди вважав його людиною надзвичайного хисту, якій просто ніде було розгорнутися й злетіти орлом, але зараз Кречовський завагавсь у своїй думці. Гармати гриміли, а це могло означати, що Хмельницький і дійсно взяв фортецю в облогу.
«Якщо воно справді так, – міркував Кречовський, – то він пропаща людина!»
Як же це? Піднявши Запоріжжя, забезпечивши собі ханську допомогу, зібравши армію, якої жоден із отаманів досі не мав, замість того, щоб негайно поспішати на Україну, підняти простолюддя, залучити на свій бік городових, розгромити якомога скоріше гетьманів і заволодіти всією країною, поки їй на виручку не зібралося нове військо, він, Хмельницький, він, досвідчений воїн, штурмує неприступну фортецю, котра може зв’язати йому руки на рік? І він дозволить найдобірнішим своїм силам розбитись об стіни Кодака, як розбивається дніпровський вал об скелі порогів? І буде ждати біля Кодака, допоки гетьмани зберуть сили та візьмуть в облогу його, як Наливайка біля Солониці?…
– Це людина пропаща! – іще раз повторив Кречовський. – Власні люди його зрадять. Невдалий приступ викличе невдоволення й заколот. Іскра бунту зачахне, ледве розгорівшись, і Хмельницький зробиться не страшнішим за меч, який обломився біля руків’я. Ото дурень!
«Ergo,[69] – подумав пан Кречовський, – ergo, завтра ж висаджую своїх людей, а наступної ночі на знекровленого штурмами зненацька вдаряю. Запоріжців переб’ю до ноги, а Хмельницького зв’язаним кину до гетьманських стіп. Сам же він і винен, тому що все могло статись інакше».
Тут непомірне честолюбство пана Кречовського злетіло на соколиних крилах до небес. Він знав, що молодий Потоцький аж ніяк до завтрашньої ночі підійти не встигне, а значить, хто зітне голову гідрі? Кречовський! Можливо, старий гетьман і покривиться трохи, що все сподіялося без його синка, та скоро охолоне, а всі промені слави та милостей королівських тим часом увінчають чоло переможця.
Та ні! Адже доведеться ділитися славою зі старим Барабашем і Гродзіцьким! Пан Кречовський спершу дуже засмутивсь, але тут повеселішав. Ця стара колода, Барабаш, уже однією ногою в могилі, Гродзіцькому дозволь тільки в Кодаку сидіти й татар час від часу лякати, більше нічого йому не треба. Тож лишається тільки він, Кречовський.
От би гетьманства українського домогтися!
Зірки мерехтіли в небесах, а полковнику здавалося, що це каміння коштовне в булаві поблискує; вітер шелестів очеретами, а йому вчувалося, що шумить бунчук гетьманський.
Гармати Кодака продовжували гуркотіти.
«Хмельницький шию під сокиру підставить, – продовжував розмірковувати полковник, – але тут він сам винен! А могло бути інакше! От якби він одразу пішов на Украйну!.. Могло інакше бути! Там усе кипить і вирує, там порох, який чекає іскри. Річ Посполита могутня, та здолати Украйну в неї сил не вистачить, а король немолодий і немічний!
Одна виграна запоріжцями битва мала б нечувані наслідки…»
Кречовський заховав обличчя в долоні й сидів нерухомо, а зірки тим часом котилися все нижче й нижче, потихеньку пропадаючи за степовим пругом. Перепели, затаєні в травах, почали подавати голоси. Світало.
Зрештою думки полковника утвердилися в єдиному рішенні. Завтра він ударить на Хмельницького і розіб’є того дощенту. Через його труп здобуде він багатства і почестей, зробиться знаряддям кари в руці Речі Посполитої, її рятівником, а в майбутньому її сановником і сенатором. Після перемоги над Запоріжжям і татарами йому ні в чому не відмовлять.
А Літинського староства все-таки не дали.
Згадавши це, Кречовський стис кулаки. Не дали йому староства, незважаючи на могутню підтримку протекторів його, Потоцьких, незважаючи на власні його військові заслуги, і все тому, що був він homo novus,[70] а його суперник од князів родовід вів. У цій Речі Посполитій не досить стати шляхтичем, треба дочекатися, щоби шляхетство твоє вкрилося пліснявою, наче винна пляшка, щоб заіржавіло, немов залізо.
Тільки Хмельницький міг змінити заведений порядок, до чого, треба гадати, й сам король поставився б прихильно, та визнав за краще, бідолаха, розбити довбешку об кодацькі скелі.
Полковник потроху заспокоювався. Ну, не дали йому староства – то й що? Тим паче зроблять тепер усе, щоб його винагородити, особливо ж після перемоги та придушення бунту, після врятування України від братовбивчої війни, – та що там! – усієї Речі Посполитої врятування! Тут уже йому ні в чому не відмовлять, тут йому і в Потоцьких потреби не буде…
Сонна голова його схилилася на груди, і він заснув, марячи про староства, каштелянства, про ушанування королівські та сеймові…
Коли Кречовський прокинувся, вже розвиднялося. На байдаках усе ще спали. Віддалік поблискували у блідому передсвітанковому сяйві дніпровські води. Довкола була мертва тиша. Тиша ця його й розбудила.
Кодацькі гармати не стріляли.
«Що це? – подумав Кречовський. – Перший штурм відбито? Або ж Кодак узяли?»
Але такого бути не може!
Ні! Просто відкинута козачня затаїлася де-небудь подалі від фортеці й зализує рани, а сліпий на одне око Гродзіцький поглядає на них із бійниць, точніше націлюючи гармати.
Завтра вони знову підуть на приступ і знову зламають зуби.
Тим часом зовсім стало видно. Кречовський підняв людей на своєму байдаку і послав човна за Фліком.
Той негайно прибув.
– Пане полковник! – сказав Кречовський. – Якщо до вечора каштелян не підійде, а до ночі штурм не повториться, ми рушимо фортеці на допомогу.
– Мої люди готові, – відповів Флік.
– Роздайте ж їм порох і кулі.
– Уже роздано.
– Вночі висадимося на берег і без усякого шуму підемо степом. Нападемо зненацька.
– Gut! Sehr gut![71] Але чи не пропливти на байдаках іще трохи? До фортеці милі чотири. Для піхоти неблизько.
– Піхота сяде на запасних коней.
– Sehr gut!
– Нехай люди тихо сидять по очеретах, на берег не виходять і шуму не вчиняють. Вогню не запалювати, а то нас дим видасть. Ворог не мусить знати про нас нічого.
– Туман такий, що й диму не побачать.
І дійсно, сама річка і рукав її, зарослий очеретом, у якому ховалися байдаки, і степи – все, куди не глянь, було затоплено білим непроглядним туманом. Щоправда, поки що був ранній ранок, а потім туман міг розсіятись і степові простори відкрити.
Флік відплив. Люди на байдаках помаленьку прокидалися; відразу ж було оголошено розпорядження Кречовського сидіти тихо, тож до сніданку бралися без звичайного бівачного гаму. Якби хто-небудь пройшов берегом або проплив по ріці, йому б навіть на думку не спало, що в цьому місці перебуває кілька тисяч людей. Коней, щоб не іржали, годували з руки. Байдаки, сховані туманом, затаївшись, стояли в очеретяних хащах. Раз по раз прошмигував лише маленький двовесельний човник, який розвозив сухарі та накази, а так панувала мертва тиша.
Зненацька вздовж усього рукава в травах, очереті, комишах і прибережних заростях почулися дивні й численні голоси:
– Пугу! Пугу!
Тиша…
– Пугу! Пугу!
І знову настала тиша, ніби ці голоси, що гукали з берега, чекали відповіді.
Відповіді не було. Поклики прозвучали втретє, та вже різкіше й нетерплячіше:
– Пугу! Пугу!
Тоді з боку човнів із туману пролунав голос Кречовського:
– Хто там іще?
– Козак з Лугу!
У жовнірів, які затаїлися на байдаках, неспокійно забилися серця. Їм цей таємничий оклик був добре знайомий. З його допомогою запорожці впізнавали один одного на зимівниках. Цим же самим способом у час війни запрошували на переговори реєстрових городових побратимів, серед яких було чимало тих, які таємно належали до братства.
Знову пролунав голос Кречовського:
– Чого треба?
– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, попереджає, що гармати націлено на байдаки.
– Передайте гетьману запорізькому, що наші націлено на берег.
– Пугу! Пугу!
– Чого ще треба?
– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, запрошує на розмову друга свого, пана полковника Кречовського.
– Нехай спершу заручників виставить.
– Десять курінних.
– Згода!
Тієї ж миті берег, ніби квітами зацвів постатями запоріжців, які підхопилися на ноги із трав, де вони, затаївшись, ховалися. Здалеку, з боку степу, з’явилась їхня кіннота й гармати, над якими майоріли десятки й сотні стягів, знамен, бунчуків. Ішли загони під тулумбаси і з піснею. Усе це скоріше нагадувало радісне вітання, ніж зіткнення ворожих одне одному військ.
Жовніри з байдаків одповіли криками. Тим часом підійшли човни, що доправили курінних отаманів. Кречовський сів ув один із них і попрямував до берега. Там йому підвели коня й одразу ж перепровадили до Хмельницького.
Той, заздрівши його, зняв шапку, а затим гостинно вітав.
– Шановний полковнику! – сказав він. – Давній друже мій і куме! Коли коронний гетьман звелів тобі ловити мене й припровадити, ти цього не робив, а мене напоумив рятуватися втечею, саме за цей твій вчинок я завдячую тобі братньою любов’ю.
Сказавши це, він мало не з шанобою простяг руку, але темне лице Кречовського лишилося холодним, як лід.
– Тепер же, коли ти, вельмишановний гетьмане, врятувався, – сказав він, – ти підняв повстання.
– За свої це, твої і всієї Вкраїни кривди йду я карати з привілеями королівськими в руках, перебуваючи в надії, що володар наш милостивий не звинуватить мене в цьому.
Кречовський, швидко зазираючи у вічі Хмельницькому, з притиском сказав:
– Кодак узяв в облогу?
– Я? З глузду з’їхав я, чи що? Кодак я обминув і навіть ні разу не вистрілив, хоча сліпий на одне око старий сповістив про себе гарматами. Мені на Украйну край було, не в Кодак; до тебе край було, до давнього друга та благодійника мого.
– Чого тобі від мене треба?
– Від’їдьмо трохи в степ, там і поговоримо.
Обидва торкнули коней і поїхали. Відсутніми вони були близько години. По поверненні лице Кречовського було блідим і страшним. Він майже відразу почав прощатися з Хмельницьким, який сказав йому напутньо:
– Двоє нас буде на Украйні, а над нами тільки король, і більш нікого.
Кречовський повернувся до байдаків. Старий Барабаш, Флік і весь козацький чин очікували на нього з нетерпінням.
– Ну що? Ну що? – почулося зусібіч.
– Усім висадитися на берег! – владним тоном скомандував Кречовський.
Барабаш підняв заспані повіки, дивне якесь полум’я блиснуло в очах старого.
– Як це? – запитав він.
– Усім на берег! Ми здаємось!
Кров прихлинула на бліде й пожовкле лице Барабаша. Він підвівся з місця, на якому сидів, випростався, і раптом цей згорблений, одряхлілий чоловік перетворився на велетня, повного сили й бадьорості.
– Зрада! – гаркнув він.
– Зрада! – повторив Флік, хапаючись за руків’я рапіри.
Та перш ніж він її вихопив, Кречовський свиснув шаблею і одним махом поклав його на палубі.
Затим він сплигнув із байдака в човник, який стояв поряд, де четверо запоріжців тримали весла напоготові, й крикнув:
– Греби між байдаків!
Човник помчав стрілою, а Кречовський, випроставшись, із палаючими очима й шапкою на скривавленій шаблі, кричав могутнім голосом:
– Діти! Не будемо вбивати своїх! Слава Богданові Хмельницькому, гетьману запорізькому!
– Слава! – відгукнулися сотні й тисячі голосів.
– На погибель ляхам!
– На погибель!
Воланню з байдаків одповідали крики запоріжців із берега, одначе ті, хто перебували на човнах, які стояли віддалік, іще не розуміли, в чому річ, і, лише коли повсюди рознеслася вістка, що Кречовський переходить до запоріжців, істинний шал радості охопив козаків. Шість тисяч шапок злетіло в повітря, шість тисяч мушкетів гримнули пострілами. Байдаки заходили під ногами козаків. Здійнявся ґвалт і сум’яття. Та радості цій судилось, одначе, вмитися кров’ю, бо старий Барабаш волів ліпше вмерти, аніж зрадити прапор, під яким прослужив усе своє життя. Декілька десятків черкаських людей не покинули його, й закипів бій, короткий, страшний, як і всі бої, в яких жменька людей, яка шукала не милості, а смерті, обороняється від натиску юрби. Ні Кречовський, ні козаки не очікували такого опору. У старому полковникові прокинувся колишній лев. На заклик скласти зброю він відповів пострілами, лишаючись у всіх на виду з пірначем у руці, з сивим волоссям, яке маяло на вітрі, та з юначим завзяттям, оддаючи гучним голосом накази. Човен його був оточений зусібіч. Люди з байдаків, які не мали можливості підгребти, плигали у воду і, вплав або продираючись крізь очерети, досягнувши човна, хапалися за борти і розлючено на нього дерлися. Опір був нетривалим. Вірні Барабашеві козаки, поколені, порубані, просто розтерзані руками, вкрили своїми тілами палубу; старий же з шаблею в руці ще захищався.
Кречовський пробився до нього.
– Здавайся! – крикнув він.
– Зрадник! На погибель! – відповів Барабаш і замахнувся шаблею.
Кречовський швидко відступив у юрбу.
– Бий! – закричав він козакам.
Та ніхто, здавалося, першим не хотів підняти руку на старого, й тут полковник, посковзнувшись у калюжі крові, на нещастя, впав.
Повержений старий уже не викликав колишньої шани та страху, й одразу більше дюжини клинків уп’ялися в його тіло. Він же встиг тільки вигукнути: «Ісусе Христе!»
Усі кинулися рубати його й розітнули на шматки. Відрізану голову почали перекидати з байдака на байдак, граючись нею, ніби м’ячем, поки, після незграбного кидка, вона не впала у воду.