Лишались іще німці, з котрими впоратися було важче, бо регімент складався з тисячі старих жовнірів, які мали досвід багатьох воєн.
Щоправда, бравий Флік загинув од руки Кречовського, та із командирів у регіменті лишився Йоганн Вернер, підполковник, ветеран німецької війни.
Кречовський був майже впевнений у перемозі, позаяк німецькі байдаки зусібіч оточені були козацькими, та він хотів зберегти для Хмельницького такий чималий загін незрівнянної й чудово озброєної піхоти; ось чому задумав він вступити з німцями в переговори.
Якийсь час здавалося, що Вернер не буде опиратися, він спокійно вів бесіду з Кречовським і уважно вислуховував усі обіцянки, на котрі віроломний полковник не скупився. Недоотриману платню мало бути негайно й за час, що минув, і за рік наперед повністю видано. Через рік кнехти, за їхнього бажання, могли піти хоча б навіть і до коронного табору.
Вернер, вдаючи, що обмірковує запропоноване, сам тим часом тихо наказав човнам спливтися таким чином, щоб утворилося тісне кільце. По колу цього оточення в повному бойовому строю, з лівою ногою, для провадження пострілу виставленою вперед, і з мушкетами біля правої кульші, вишикувалася стіна піхотинців, людей високих і сильних, одягнених у жовті колети й такого ж кольору капелюхи.
Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі й зосереджено розмірковував.
Нарешті він підвів голову.
– Herr Hauptmann![72] – сказав він. – Ми згодні!
– І тільки виграєте на новій службі! – радісно вигукнув Кречовський.
– Але за умови…
– Згоден на будь-яку.
– Якщо так, то гаразд. Наша служба Речі Посполитій завершується в червні. З червня ми служимо вам.
Прокляття зірвалося було з уст Кречовського, одначе він стримався.
– Чи не жартуєте ви, пане лейтенант? – запитав він.
– Ні! – флегматично відповів Вернер. – Солдатський обов’язок вимагає від нас не порушувати договору. Служба завершується в червні. Хоча ми й служимо за гроші, та зрадниками бути не бажаємо. Інакше ніхто не захоче нас наймати, та й ви самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?
– Чого ж ви тоді хочете?
– Щоб нам дали піти.
– Не буде цього, божевільний чоловіче! Я вас усіх до одного перебити звелю.
– А своїх скільки втратиш?
– Жоден з ваших не втече.
– А від вас і половини не залишиться.
Обидва говорили правду, тому Кречовський, хоча флегматичність німця всю кров розпалила в ньому, а лють ледве не душила, бою починати не хотів.
– Поки сонце не піде із затоки, – крикнув він, – подумайте! Потім, знайте, звелю курки торкнути.
І поспішно відплив у своєму човнику, щоб обговорити стан із Хмельницьким.
Потяглися хвилини очікування. Козацькі байдаки оточили щільним кільцем німців, які зберігали спокій, що є властивим тільки для бувалих і дуже досвідчених солдатів перед лицем небезпеки. На загрози та образи, що лунали з козацьких байдаків, відповідали вони зневажливою мовчанкою. Справді переконливий вигляд мав цей спокій у порівнянні з безупинними спалахами люті козаків, які, грізно потрясаючи піками і пищалями, скрегочучи зубами й лаючись, нетерпляче очікували сигналу до бою.
Тим часом сонце, скочуючись із південного боку неба до західного, потихеньку забирало свої золоті відблиски з річки, що поступово поринала в тінь.
Нарешті залишилася тільки тінь.
Тоді заспівали сурми, й одразу ж голос Кречовського прокричав оддалік:
– Сонце зайшло! Надумали?
– Так! – відповів Вернер і, обернувшись до солдатів, змахнув оголеною шпагою. – Feuer![73] – скомандував він спокійним, флегматичним голосом.
І гримнуло! Плескіт тіл, які падали у воду, нестямні крики й кваплива стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, басовито подали голос і почали вивергати на німецькі човни ядра. Дими зовсім затягли ріку. Серед зойків, гуркоту, свисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів злагоджені мушкетні залпи давали знати, що німці боротьби не припиняють.
Перед заходом сонця битва все ще кипіла, та справа йшла до завершення. Хмельницький разом із Кречовським, Тугай-беєм і півтора десятками отаманів під’їхав до самого берега оглянути битву. Роздуті ніздрі його втягували пороховий дим, а слух із насолодою сприймав крики німців, яких топили і вбивали.
Всі три воєначальники дивилися на цю різанину, як на видовище, котре до всього було їм доброю прикметою.
Битва стихала. Постріли змовкли, зате все гучніші поклики козацького тріумфу здіймалися до небес.
– Тугай-бею! – сказав Хмельницький. – Це день першої перемоги.
– А ясир де? – огризнувся мурза. – Не потрібні мені такі перемоги!
– Ти їх на Украйні візьмеш. Стамбул і Галату переповниш своїми полонениками!
– А хоч і тебе продам, якщо більше нікого буде!
Сказавши це, дикий Тугай зловісно засміявся і трохи згодом додав:
– Одначе я охоче взяв би цих франків.
Тим часом битва стихла зовсім. Тугай-бей повернув коня до табору, за ним рушили інші.
– Тепер на Жовті Води! – вигукнув Хмельницький.
Розділ XV
Намісник, чуючи звуки битви, з хвилюванням чекав її завершення, вирішивши спочатку, що Хмельницький воює з усією гетьманською раттю.
Одначе під вечір старий Захар розповів, як усе було насправді. Звістка про зраду Кречовського та знищення німців зовсім приголомшила молодого лицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник чудово знав, що гетьманське військо складається здебільшого з козаків.
Пригнічення намісника множилися, і радість у запорізькому стані додавала їм тільки гіркоти. Все складалося щонайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як видно, зробили страшенну помилку, бо, замість того щоб рушити з усім військом до Кодака чи принаймні очікувати ворога в укріплених таборах на Україні, вони розділили свої війська й самі себе послабили, створивши таким чином безмежні можливості для віроломства і зрадництва. Серед запоріжців, щоправда, вже й раніше ходили розмови про Кречовського і про окрему військову експедицію під керівництвом Стефана Потоцького, одначе намісник не хотів цим чуткам вірити. Він вважав, що йдеться всього лиш про посилені передові загони, котрі в потрібний момент буде відведено назад. А втім, усе сталось інакше. Хмельницький завдяки зраді Кречовського примножив своє військо декількома тисячами жовнірів, а над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги й заблуканого в степах, Хмельницький міг тепер легко оточити й розбити.
Страждаючи від ран, змучений переживаннями, Скшетуський у безсонні ночі свої втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неминуче померкне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. Хто знає, чи не з’єднався він уже з гетьманами? І нехай значними були сили Хмельницького, і нехай кампанія починалася вдало, і нехай із ним ішов Тугай-бей, а коли треба, обіцяв прийти на допомогу й сам «цар» кримський, Скшетуський навіть і гадки не допускав, що це сум’яття може тривати довго, що один козак здатний розхитати всю Річ Посполиту і зламати грізну міць її. «Біля порогів українних вал цей розіб’ється», – думав намісник. Та й чи не так закінчувалися вони, всі козацькі заколоти? Спалахнувши, ніби полум’я, вони згасали за першої ж сутички з гетьманами. Так воно було досі. Коли з одного боку хапалося за зброю гніздо низових хижаків, а з другого – держава, береги якої омивали два моря, розв’язку передбачити було легко. Гроза не може тривати безкінечно, а значить, вона мине і має розгодинитись. Усвідомлення цього підтримувало пана Скшетуського і, можна сказати, було для нього живодайним, бо що не кажи, а мучив його тягар такий нестерпний, якого досі йому в житті жодного разу відчути не довелося. Гроза, хоч і мине, може знищити ниви, зруйнувати житла і завдати непоправної втрати. Адже через неї, через цю грозу, він сам ледве не поплатився життям, позбувся сил і втрапив до осоружної неволі саме тоді, коли воля для нього є важливішою за саме життя. Як же в такому разі від сум’яття могли вберегтися істоти куди більш слабкі і захистити себе не здатні? Як там Олена в Розлогах?
Але вона, мабуть, уже в Лубнах. Олена снилася наміснику в оточенні доброзичливих людей, що хоч і була обласкана самим князем і княгинею Гризельдою, обожнювана лицарями, та все-таки журилася за своїм гусариком, який завіявся десь аж на Січ. Та настане врешті день, коли гусарик повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому волю, а лавина козацька тим часом котиться й котиться до порога Речі Посполитої, але, коли розіб’ється, надійде кінець печалям, прикрощам і тривогам.
Лавина й дійсно котилася. Хмельницький, не зволікаючи, згорнув табір і рушив назустріч гетьманському синові. Сили його були тепер і справді могутні, бо разом із козаками Кречовського і чамбулом Тугай-бея було під його рукою близько двадцяти п’яти тисяч добре підготовлених вояків, які рвалися в бій. Про військо Потоцького достеменних відомостей не було. Перекинчики повідомляли, що в нього дві тисячі важкої кавалерії й близько дюжини гармат. За такого співвідношення результат битви вгадати було важко, адже однієї атаки страшних гусарів часто-густо бувало досить, аби здолати десятиразово переважаючі сили. Так, Ходкевич, гетьман литовський, із трьома тисячами гусарів розбив дощенту під Кірхгольмом свого часу вісімнадцять тисяч відбірної піхоти й кавалерії шведської; так, під Клушином одна панцирна корогва в приголомшливому кидку розбила декілька тисяч англійських і шотландських найманців. Хмельницький про це знав і тому йшов, як повідомляє хроніст, неспішно та обачливо: «…многими уму своєго очима, яко ловєц хитрий, на вшисткє строни поглядаючи і сторожу на милю і далі від обозу маючи».[74] Так підійшов він до Жовтих Вод. Знову було схоплено двох язиків. Вони теж підтвердили нечисленність коронних сил і донесли, що каштелян через Жовті Води вже переправився і почав провадити необхідні фортифікаційні роботи.
Серце його радісно билось. Якщо Потоцький одважиться штурмувати, поразки гетьманському синові не минути. У полі козакам із панцирними не зрівнятись, але, окопавшись, б’ються вони добряче і з такою величезною перевагою в силах штурми відіб’ють обов’язково. Хмельницький вельми розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Одначе при молодому каштеляні перебував досвідчений воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і переконав каштеляна відійти назад за Жовті Води.
Хмельницькому не лишалося нічого більше, як піти за ними. Наступного дня, подолавши жовтоводські трясовини, обидва війська опинилися віч-на-віч.
Та жоден із воєначальників не бажав ударити першим. Ворожі стани заходилися квапливо оточувати позиції шанцями. Була субота, п’яте травня. Весь день лив безкінечний дощ. Хмари так обложили небо, що вже з полудня, начебто зимової пори, зробилося темно. Надвечір злива зробилася сильнішою. Хмельницький руки потирав од радості.
– Хай тільки степ розмокне, – говорив він Кречовському, – тоді я, не роздумуючи, зустрічним боєм із гусарією зійдуся, вони ж у своїх важких бронях одразу в грязюці потонуть.
А дощ усе лив і лив, ніби саме небо вирішило підсобити Запоріжжю.
Війська під струменями зливи ліниво окопувалися. Розпалити багаття було неможливо. Декілька тисяч ординців виступили з табору простежити, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не втекли. Затим усе зовсім стихло. Чути було тільки плескіт зливи і шум вітру. З упевненістю можна було сказати, що в обох таборах ніхто очей не змикає.
З самого ранку, немовби тривогу, а не сигнал до бою, протяжно й тужно заграли в польському стані сурми, за ними тут і там забурчали барабани. День займався печальний, темний, сирий; стихії втихомирились, але сіявся ще, мовби крізь сито, дрібний дощик.
Хмельницький звелів ударити з гармати.
За нею гримнула друга, третя, десята, і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», Скшетуський сказав своєму козацькому ангелу-охоронцю:
– Захаре, виведи ти мене на шанець подивитися, що діється.
Захарові й самому було цікаво, тому він не відмовив. Вони вирушили на високий фланг, звідки як на долоні видно було дещо ввігнуту долину, жовтоводські болота і обидва війська. Ледве поглянувши, пан Скшетуський схопився за голову й вигукнув:
– Боже святий! Це ж усього кінний загін, не більше!
І справді, бруствери козацького табору простяглися на добру чверть милі, а польські в порівнянні з ними мали вигляд незначного редутика. Різниця в силах була настільки явною, що перемогу козаків неможливо було взяти під сумнів.
Серце намісника стислося. Не настав, значить, іще останній час для гордині та бунту, а тому, що настане, судилося позначити новий для них тріумф. Так воно принаймні зараз здавалося.
Сутички під гарматним вогнем уже почались. Із флангового укріплення було видно й окремих вершників, і цілі групи тих, що мірялись один з одним силами. Це татари сходилися з синьо-жовтими козаками Потоцьких. Вершники наскакували один на одного, спритно розліталися врізнобіч, об’їжджали один одного з боків, перестрілювалися з пістолів і луків, метали списи й намагалися заарканити один одного. Здалеку сутички ці здавалися скоріше грою, і тільки коні, що там і сям бігали без вершників по луках, були свідченням того, що гра велася не на життя, а на смерть.
Татар ставало все більше й більше. Незабаром луки почорніли від скупчених їхніх натовпів, але тут із польського табору одна за одною почали виступати корогви, шикуючись у бойові порядки попереду шанця. Діялося це так близько, що пан Скшетуський гострим зором своїм ясно розрізняв значки, бунчуки й навіть ротмістрів із намісниками, що виїжджали наперед і зупинялися кожний дещо збоку від своєї корогви.
Серце застрибало в його грудях, на блідому лиці спалахнув рум’янець, і, немовби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли біля гармат на фланговому укріпленні, він збуджено вигукував, у міру того як корогви з’являлися з-за бруствера:
– Це драгуни пана Балабана! Я їх у Черкасах бачив!
– Це волоська корогва, у них хрест у значку!
– Он! Он і піхота з валу пішла!
Потім усе з більшим натхненням, розкинувши руки:
– Гусарія! Гусари пана Чарнецького!
Дійсно, з’явились і гусари, а за спинами їхніми хащі крил, а над ними ліс списів, обплетених золотою китайкою й увінчаних вузькими зелено-чорними прапорцями. Вони по шестеро виїхали з окопу й вишикувалися перед бруствером, а бачачи їхній спокій, зосередженість і зібраність, Скшетуський відчув, як сльози радості просто набігли на очі й заслали зір.
Хоча сили були такі нерівні, хоча проти декількох цих корогов стояла чорна лавина запоріжців і татар, які зайняли зазвичай фланги, хоча порядки заколотників так розтяглися по степу, що й кінця їм не було видно, Скшетуський уже вірив у перемогу. Лице його сміялося, сили повернулися до нього, очі, що безвідривно оглядали лучок, блискали вогнем. Він просто на місці встояти не міг.
– Гей, дитино! – буркнув старий Захар. – І рада б душа в рай!..
Тим часом декілька окремих татарських загонів із криками й воланням «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Одначе татари поки що залякували. Не доскакавши до польських корогов, вони розліталися врізнобіч і зникали серед своїх.
І тут подав голос великий січовий тулумбас; за його сигналом велетенський татарсько-козацький півмісяць одразу ж рвонув із місця вперед. Хмельницький, як видно, збирався одним ударом змести корогви й захопити табір. Якби сталося сум’яття, таке було б можливим. Одначе нічого такого в польських загонах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись доволі довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги військовими гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. В якусь мить здавалося, що вони приймуть бій на місці, але, коли півмісяць пройшов половину луків, ув окопі просурмили сигнал до атаки, й миттю частокол списів, які стирчали досі вгору, враз нахилилися на висоту кінських голів.