Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті — на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.
Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один — безперий і напівз'їдений негодою, другий — іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього:
— Ідіть, ідіть сюди, падре, капуцини у нас не чекають, адже ми й дружбі з монастирем. Мені й самому не раз доводилось пожити в ньому, коли перебування на волі робилось не зовсім приємним, і сутужно було б мені, якби монастирські ворота виявилися зачиненими.
Говорячи це, він двічі стукнув дверним молотком. У відповідь ізсередини залунали гавкіт і виття вівчарок та шавок, і за якусь хвилю з бурчанням вийшов старий служник; однак, забачивши ченця, він низько вклонився, руками та окриками втихомирив собачню, запросив гостя до тісного дворика й замкнув за собою двері. Провівши його до невеликої кімнати й дивлячись на нього не без певного подиву та поштивості, він спитав:
— Ви, бува, не падре Крістофоро з Пескареніко?
— Оце я і є.
— Ви — і тут?
— Як бачите, чоловіче добрий.
— Мабуть, у хорошій справі, у хорошій,— провадив старий, буркочучи собі під ніс і йдучи далі,— добро можна чинити всюди.
Пройшовши ще дві-три темні кімнати, вони наблизилися до входу в їдальню. Звідти чувся змішаний стукіт виделок, ножів, склянок, тарілок, а над усім цим лунав безлад голосів, що забивали один одного. Чернець хотів був піти звідти й засперечався біля самісіньких дверей із служником, щоб дістати змогу перечекати десь у куточку, доки скінчиться обід, але тут розчинилися двері, й такий собі граф Аттіліо, який сидів проти входу (це був двоюрідний брат господаря, і ми вже згадували про нього, не називаючи на ймення), помітивши виголену голову та чернечу сутану й зрозумівши скромний намір смиренного старця, загорлав: «Агей! Агей! Куди ж бо ви, шановний падре? Завітайте, завітайте сюди!»
Хоч дон Родріго й не міг точно здогадатися про причину цих відвідин, однак, за якимсь неясним передчуттям, був, мабуть, не проти ухилитися від зустрічі з гостем. Та оскільки легковажний Аттіліо вже так гучно запросив ченця, то він озвався й собі: «Ідіть, ідіть сюди, падре». Той підійшов, уклоняючись донові Родріго й відповідаючи порухами обох рук на привітання співтрапезників.
Чесний чоловік, стоячи перед зловмисником, звичайно уявляється нам (не скажу, що всім) з високо піднятим чолом, твердим поглядом, випнутими грудьми й добре підвішеним язиком. Однак насправді для такої постави потрібен такий збіг обставин, який виникає досить рідко. Тож не дивуйтесь, що фра Крістофоро, попри все своє чисте сумління й тверду певність правоти відстоюваної ним справи, повнячись змішаним почуттям жаху й уболівання до дона Родріго, стояв перед ним з якимсь смиренним і поштивим виглядом: перед тим самим доном Родріго, котрий сидів за столом, у власному будинку, у власному царстві, оточений друзями, виявами шанобливості та всякими знаками своєї могутності, з таким виразом на обличчі, перед яким на будь-чиїх устах завмерло б усяке благання, не говорячи вже про вмовляння, напучення чи докори. По праву руч сидів уже згадуваний Аттіліо, його двоюрідний брат. Чи ж варто говорити про цього його товариша по розпусті та насильству, прибулому з Мілана погостювати кілька днів. По ліву руч і по другий бік столу сидів з великою поштивістю, однак не без виразу деякого самовдоволення, синьйор подеста[34], саме той, кому теоретично належало б заступитися за Ренцо Трамальїно й покарати дона Родріго за те, про що описано вище. Навпроти подеста, з виглядом улесливої поштивості, сидів наш доктор Крутій у чорному плащі та з червонішим ніж звичайно носом; а навпроти обох кузенів сиділи два незначні безособові персонажі, про яких у нашій історії говориться тільки, що вони знай їли, пили, кивали головами й, усміхаючись, висловлювали схвалення, хоч би там що сказав будь-який співтрапезник, якщо це тільки не викликало заперечень з чийогось боку.
— Подати падре стільця! — звелів дон Родріго.
Служник підставив стілець, на який і сів падре Крістофоро, вибачаючись перед господарем за невчасний візит.
— Мені б дуже хотілося, коли на те ваша ласка, поговорити з вами віч-на-віч про одну важливу справу,— докинув він, стишивши голос, на вухо донові Родріго.
— Гаразд, гаразд, поговоримо,— відповів той,— а поки що принесіть для падре вина.
Чернець хотів був відмовитись. Але дон Родріго, підвищивши голос серед знов зчиненого гамору, загорлав:
— Е, ні, чорт забирай, ви вже позбавте мене від цієї образи: ніколи такого не буде, щоб капуцин вийшов з мого дому, не випивши вина, а нахабний позикодавець пішов геть, не скуштувавши дубця з мого гаю.
Ці слова викликали загальний регіт і на мить урвали палку суперечку між співтрапезниками. Служник, принісши на таці посудину з вином і високий келих, поставив усе це перед ченцем, який, не бажаючи відмовлятися від такого настирливого частування з боку людини, чию прихильність було так важливо здобути, відразу наповнив склянку й став посьорбувати вино.
— Авторитет Тассо не підтримує вашого твердження[35], шановний синьйоре подеста; навпаки, він свідчить проти вас,— горлав граф Аттіліо,— бо цей учений, цей великий муж, що знав усі правила честі, як свої п'ять пальців, примушує Аргантового посланця, перш ніж кинути виклик лицарям-християнам, спитати на те дозволу у благочестивого герцога Бульйонського...[36]
— Так це ж перебільшення,— волав не менш гучним голосом подеста,— просто перебільшення, поетична прикраса, бо ж посланець, згідно з міжнародним правом, jure gentium, недоторканий за самою своєю природою; та й навіщо далеко ходити, адже, як каже прислів'я: «Посол на собі провини не несе». Прислів'я ж, синьйоре граф,— це сама мудрість роду людського. А що посланець від себе не сказав нічого, а тільки передав виклик у письмовій формі...
— Та коли ж ви врешті зрозумієте, що той посланець був просто нахабний осел, який не знав найосновніших...
— З вашого дозволу, шановні синьйори,— втрутився дон Родріго, котрому не хотілося, щоб суперечка зайшла надто далеко,— передаймо питання на вирішення падре Крістофоро, і хай буде, як він скаже.
— Добре, дуже добре,— зауважив граф Аттіліо, якому видалося досить потішним передати питання про лицарську честь на вирішення капуцинові, тим часом як подеста, близько беручи до серця суперечку, ледве втихомирився, а вираз на його обличчі промовляв: «Яке ж бо хлоп'яцтво!»
— Однак, скільки я зрозумів суть справи,— відповів чернець,— у таких речах я тямлю мало.
— Це звичайні ваші чернечі відмагання через скромність,— сказав дон Родріго.— Та чого ви! Адже нам добре відомо, що ви народилися не з відлогою на голові і знали й оцей світ. Отож тут справа така...
— Послухайте, вся річ ось у чому,— почав був знову кричати граф Аттіліо.
— Дозвольте, кузене, сказати мені, як нейтральній особі,— урвав його дон Родріго.— Історія така: іспанський кабальєро шле виклик міланському кавалерові. Посланець, не заставши того вдома, вручав виклик братові кавалера; той читає його й у відповідь лупцює посланця палицею. Питається...
— Так і треба було,— загорлав граф Аттіліо.— Це було справжнє натхнення!
— ...нечистої сили,— докинув подеста.— Побити посла! Священну особу! Гадаю, і ви, падре, погодитеся з тим, що це не лицарський вчинок.
— Ні, синьйоре, саме лицарський! — кричав граф.— І дозвольте сказати це мені, а я добре тямлю в тому, що личить лицареві. Якби кулаками, то була б інша справа, а палиця нічиїх рук не ганьбить. Не розумію тільки одного: чому ви так хвилюєтесь за спину якогось голодранця?
— Та хто вам що каже про спину, синьйоре граф? Ви мені приписуєте дурниці, про які я зроду не думав. Я говорив про дії даної особи, а не про посланцеву спину. Я мав на увазі головним чином міжнародне право. Скажіть-но мені, будьте ласкаві, хіба феціали[37], яких стародавні римляни посилали з оголошенням війни до інших народів, питали дозволу, перш ніж викласти своє доручення? І назвіть-но мені письменника, в творах якого бодай згадувалось би про те, що феціала будь-коли було побито палицями.
— Яке нам діло до офіційних осіб стародавніх римлян? Це люди, що діяли просто і в цих питаннях були відсталі,— атож, геть відсталі. Однак, згідно з правилами сучасного лицарства, яке в істинним, я заявляю і наполягаю на тому, що посланець, котрий насмілився вручити лицареві виклик, не спитавши на те дозволу останнього,— зухвалець, тобто найдоторканіший з доторканих, і його треба бити та бити, доки стане сили!
— Та ви мені дайте відповідь на такий силогізм...
— Не бажаю, не бажаю і ще раз не бажаю!
— Та ви тільки послухайте, послухайте лишень! Побити беззбройного — вчинок віроломний; at qui посланець, de quo, був беззбройний, ergo...[38]
— Тихше, тихше, синьйоре подеста!
— Що значить тихше!
— Тихше, кажу я вам; що ви мені оце зараз сказали? Віроломний вчинок — це завдати комусь удару шпагою ззаду або ж вистрелити в спину, хоча бувають випадки, коли... А втім, нумо не відходити від теми нашої суперечки. Я готовий погодитися, що, кажучи взагалі, це можна назвати й віроломним вчинком; але ж ударити разів три-чотири палицею пройдисвіта!.. Що ж, по-вашому, треба сказати йому: «Бережись, приятелю, я тебе відлупцюю!» — так само, як би ви ото сказали благородному чоловікові: «Захищайтесь!»? А ви, вельмишановний синьйоре доктор, замість схвально всміхатися на мою адресу та натякати, що поділяєте мою думку, чому ви не підтримаєте моїх аргументів своїм язиком,— тим паче що він у вас гарно підвішений,— щоб допомогти мені переконати цього синьйора?
— Та я...— зніяковіло відповів доктор,— я дістав втіху від цього вченого диспуту і дякую щасливому випадкові, який спричинився до такого витонченого двобою умів. Та й не моє це діло виносити вирок: ваша милість уже призначили суддю... ось, в особі падре...
— Правильно,— озвався дон Родріго,— тільки ж як, по-вашому, може говорити суддя, коли сперечальники не бажають замовкати?
— Мовчу,— сказав граф Аттіліо. Подеста стис губи й підняв руки, ніби на знак послуху.
— Слава тобі господи! А тепер ваше слово, падре,— сказав дон Родріго з напівнасмішкуватою поважністю.
— Таж я вже вибачився, я ж казав, що нічого не тямлю в цій справі,— відповів дон Крістофоро, віддаючи склянку служникові.
— Вибачення недоречні,— закричали обидва кузени,— ми вимагаємо вашого рішення.
— Ну, якщо так,— вів далі чернець,— то, як на мов крайнє розуміння, хотілось би, щоб не було ні викликів, ні посланців, ні ударів палицею.
Співтрапезники вражено перезирнулися.
— Це вже занадто,— сказав граф Аттіліо.— Вибачте мені, падре, але це вже занадто. Відразу видно, що ви не знаєте світу.
— Це він та не знає? — озвався дон Родріго.— Дозвольте мені запевнити вас: знає, любий мій, і то не гірше, ніж ви. Чи не так, падре? Скажіть-бо, скажіть нам, хіба ви в свій час не бешкетували?
Замість відповісти на таке люб'язне запитання, чернець звернувся подумки до себе: «Це вже стосується особисто тебе, але пам'ятай, брате,— ти тут не ради себе самого, тож усе, що стосується тільки тебе, не береться до уваги».
— Нехай так,— сказав граф Аттіліо.— Однак, падре... а як вас звуть, падре?
— Падре Крістофоро,— відповіло відразу кілька голосів.
— Однак, падре Крістофоро, вельмишановний мій заступнику, такими правилами, ви, либонь, перевернете весь свій догори дном. Ні викликів! Ні палиць! Прощавай усяка честь — цілковита безкарність для пройд! На щастя, це неможливо.
— Сміливіше, докторе! — гукнув дон Родріго, якому все дужче хотілось вивести з суперечки обох її заводіїв.— Сміливіше! Адже ваша позиція — визнавати всіх правими. Що ж, подивимось, як ви умудритеся в даному випадку визнати правим падре Крістофоро.
— Сказати про правді,— відповів доктор, вимахуючи виделкою й звертаючись до ченця,— сказати по правді, я ніяк не можу зрозуміти, як це падре Крістофоро, будучи і істинним ченцем, і світською людиною водночас, не подумав про те, що такий погляд, сам по собі правильний і цілком доречний для амвона,— хай буде мені дозволено сказати,— не має ніякої ваги в суперечці про питання честі. Але падре краще від мене знає, що все добре на своєму місці, і я гадаю, що цього разу, вдавшися до жарту, він просто хотів відпекатися від важкої необхідності висловити свою думку. Що можна було відповісти на аргументи, підкріплені мудрістю такою старовинною і все ж вічно новою? Нічого. Так наш падре й учинив.
А дон Родріго, щоб покінчити з цим питанням, порушив інше:
— До речі,— мовив він,— у Мілані ходять чутки про угоду.
Читач знає, що того року точилася боротьба за успадкування герцогства Мантуї[39], у володіння яким,— коли помер Вінченцо Гонзага, не залишивши законних нащадків,— вступив герцог Неверський, найближчий його родич. Людовік XIII, або, вірніше сказати, кардинал Рішельє[40], підтримував цього правителя, натуралізованого француза, до якого він ставився прихильно, а Філіпп IV, або, вірніше сказати, граф Оліварес[41] (його звичайно величали граф-герцог), з тих же міркувань не бажав бачити його володарем Мантуї і оголосив йому війну. А що це герцогство було ще й імперським леном[42], то обидві сторони вдавалися до всіляких інтриг та погроз, перша — щоб домогтися від імператора Фердінанда II згоди на інвеституру нового герцога, а друга — щоб домогтися відмови від неї і навіть підтримки для вигнання герцога Неверського з держави.
— Я схильний думати,— мовив граф Аттіліо,— що ці справи можуть владнатися. За деякими певними ознаками...
— Не вірте, синьйоре граф, не вірте,— урвав його подеста.— Я тут, у цій глухомані, маю змогу знати всі обставини, бо синьйор кастеллан, іспанець, котрий через свою добрість ставиться до мене прихильно і, як син одного улюбленця графа-герцога, чудово поінформований про все...
— А я кажу вам, що мені щодень доводиться розмовляти в Мілані з цілим рядом осіб, і я знаю з надійних джерел, що папа, дуже зацікавлений у справі миру, виступив з пропозиціями...[43]
— Так і повинно бути, такий уже порядок; його святість виконує свій обов'язок; папа завжди повинен старатися, щоб християнські правителі жили в мирі. Але у графа-герцога своя політика, і...
— І, і... і звідки вам знати, синьйоре мій, що в дану мить думає імператор? Чи ви гадаєте, що на світі нічого більше немає, крім вашої Мантуї? Справ, про які доводиться думати, дуже багато, синьйоре мій! Чи ви знаєте, скажімо, до якої міри імператор може в даний час покладатися на цього свого князя Вальдістано, чи Валлістаї, чи як там ще його звуть, і...
— Справжнє його ім'я,— ще раз втрутився подеста,— німецькою мовою Вальєнстейно[44], я сам чув, так не раз називав його наш синьйор кастеллан, іспанець. Проте будьте певні, що...