— Ви збираєтесь мене вчити? — урвав його граф, але дон Родріго підморгнув йому, натякаючи, щоб він задля нього, Родріго, перестав суперечити. Граф замовк, а подеста, як ото знятий з мілини корабель, дав хід своєму красномовству й помчав на всіх вітрилах.— Вальєнстейно мене непокоїть мало, бо граф-герцог бачить геть усе, і якщо Вальєнстейно забагнеться комизитися, то він зуміє скерувати його на вірний шлях — не добром, то силою. Він, повторюю, бачить усе, й руки в нього довгі. І якщо вже він, як справжній політик,— а він ним і є! — поставив собі за мету (і правильно!) не дати синьйорові герцогу Неверському пустити корені в Мантуї, то, отже, цьому не бути; і синьйор кардинал ді Річилью тільки марно штрикає шпагою воду. Мені просто смішно, як цей любий синьйор кардинал збирається помірятися силами з самим графом-герцогом, із самим Оліваресом! Ото вже, воістину, хотілось би мені воскреснути десь так років через двісті, щоб послухати, що скажуть нащадки про це безглузде домагання. Тут самих тільки заздрощів мало,— тут потрібна голова, а таких голів, як голова графа-герцога, в цілому світі лише одна-однісінька. Граф-герцог, синьйори мої...— вів далі подеста, немов несучись на крилах ходового вітру і сам дещо дивуючись із того, що ніде не зустрічає жодного підводного каменя,— граф-герцог — старий лис (хай буде мені дозволено так висловитися при всій моїй повазі до нього!), котрий зіб'є зі сліду будь-кого, і якщо він цілиться праворуч, то можна бути певному, що влучить ліворуч. Звідси й виходить, що ніхто й ніколи не міг похвалитися, буцімто знає його наміри, і навіть ті, кому належить дбати про їхнє виконання, хто складає депеші, нічого в них не тямлять. Я можу говорити з деяким знанням справи, бо добрий синьйор кастеллан удостоює мене своєю бесідою і в певній мірі довіряє мені... А граф-герцог, навпаки, докладно знає про все, що вариться в казанах інших дворів. І варто комусь із цих великих політиків (а треба признатися, серед них є й вельми спритні) задумати якийсь хід, як, дивись, граф-герцог уже й розгадав його за допомогою свого розуму та потаємних зв'язків, які в нього є всюди. А цей бідолаха, кардинал Річилью, спробує тут, нюхне там, пріє, вибивається із сили. І що ж? Тільки-но умудрився він зробити підкоп, як у графа-герцога вже готовий зустрічний.
Одному небу відомо, коли подеста зібрався б врешті пристати до берега, якби дон Родріго, до того ж під'юджуваний гримасами свого кузена, не здогадався, ніби через раптове натхнення, звернутися до слуги з наказом принести особливу пляшечку.
— Синьйоре подеста і шановні мої синьйори,— вирік він,— пропоную випити за здоров'я графа-герцога, а ви потім скажете, чи гідне такої особи моє вино.
Подеста відповів уклоном, який виказував почуття глибокої вдячності, бо все, що робилось або мовилось на честь графа-герцога, він брав почасти на свій рахунок.
— Хай живе тисячу літ дон Гаспаро Гусман, граф Оліварес, герцог Сан-Лукар, великий привато короля дона Філіппа Великого, нашого володаря! — вигукнув він, піднімаючи склянку.
Словом «привато», якщо хто не знає цього, за тих часів було заведено називати королевого улюбленця.
— Хай живе тисячу літ! — підхопили всі.
— Налийте падре,— сказав дон Родріго.
— Пробачте,— відказав чернець,— я вже й так учинив недозволене і не хотів би...
— Як це?! — сказав дон Родріго.— Йдеться про тост за здоров'я графа-герцога. Невже ви хочете, щоб вас почали вважати прибічником наварців?
Так тоді насмішкувато називали французів, оскільки Генріх IV поклав початок правлінню у Франції наваррських королів.
У відповідь на такий виклик довелося випити. Потім усі співтрапезники почали навперебій вихваляти вино, за винятком доктора, котрий, підвівши голову, вп'явся очима в одну точку й багатозначно стис губи, висловлюючи цим куди більше, ніж міг би мовити словами.
— А що скажете ви, докторе? — спитав дон Родріго.
Витягши із склянки свого червоного носа, який вилискував дужче, ніж склянка, доктор відповів, урочисто карбуючи кожен склад:
— Я кажу, оголошую й констатую, що це вино — Оліварес серед вин: censui, et in eam ivi sententiam[45], що схожого напою годі знайти в жодному з двадцяти двох царств нашого повелителя короля, хай береже його бог; і, констатуючи, оголошую, що обіди найславнішого синьйора дона Родріго залишають далеко позаду бенкети Геліогабала[46] та що голод навіки видалено й вигнано з цього палацу, осідку й царства пишноти.
— Добре сказано! Правильно визначено! — в один голос закричали співтрапезники, але слово «голод», ненароком зронене доктором, відразу спрямувало загальну думку на цю сумну тему, і всі заговорили про голод. Тут усі були згодні, принаймні в основному, однак шуму було, мабуть, більше, ніж коли б виникло розходження думок. Усі говорили разом.
— Голоду немає,— переконував один,— винуваті скупники.
— І булочники,— додавав другий,— вони все ховають і ховають зерно. Вішати їх!
— Саме так — вішати, без усякої пощади.
— Влаштувати б їм добрий суд! — кричав подеста.
— Який там суд! — Іще голосніше кричав граф Аттіліо.— Тут розправа коротка — взяти чоловік трьох-чотирьох, а то й п'ятьох-шістьох із тих, які, за загальною чуткою, найбагатші та найзажерливіші, і повісити.
— Потрібні приклади, приклади! Без прикладу нічого не зробиш. Віщати їх, вішати! І побачите — зерно посиплеться з усіх боків.
Кому траплялося, переходячи ярмарок, тішитися тією гармонією, яку створює оркестр вуличних музик, коли в перерві між двома п'єсами кожен настроює свій інструмент, примушуючи його звучати якнайголосніше, щоб самому краще почути його з-посеред інших,— той може скласти собі уявлення про співзвучність цих, з вашого дозволу, висловлювань. А тим часом кожен знай підливав собі знаменитого вина, і похвали йому змішувались, як того й слід було сподіватися, з судженнями доморослих законників, тож найголосніше і найчастіше чулися слова «амброзія» і «вішати їх».
Дон Родріго тим часом поглядав на єдиного чоловіка, який уперто мовчав і тримався спокійно, без найменших ознак нетерпіння чи то поспіху, очевидно, анітрохи не намагаючись нагадати про те, що він усе ж чекає; а втім, було видно, що він не хоче піти геть, не виклавши мети свого візиту. Дон Родріго охоче б спекався його, ухилившись від усякої розмови, проте випровадити капуцина, не давши йому аудієнції, суперечило його правилам. А що уникнути цієї неприємної речі не видавалося можливим, то він вирішив піти їй навстріч і чимскоріше позбутися її. Дон Родріго встав із-за столу, а з ним підвелось усе п'яне товариство, галасуючи й далі. Вибачившись перед гостями, він прибрав поважного вигляду, підійшов до ченця, що підвівся з усіма, і сказав: «Я до ваших послуг»,— а тоді повів його до іншої кімнати.
Розділ шостий
— Чим маю прислужитися? — спитав дон Родріго, спинившись посеред кімнати. Такі були його слова, але інтонація, з якого їх вимовлено, ясно промовляла: «Пам'ятай, хто перед тобою, добре все зважуй і поквапся». Не було певнішого й легшого засобу, щоб додати духу нашому фра Крістофоро, як заговорити з ним визивним тоном. Він був стояв нерішуче, підшукуючи слова, і на чотках, підвішених біля пояса, відлічував пальцями одну молитву за другою, наче надіявся знайти в одній з них те, з чого почати, але після такого звернення дона Родріго відразу відчув, що на його язику з'явилося навіть куди більше слів, ніж потрібно. Проте, подумавши, як важливо не зіпсувати своєї справи або, що ще важливіше, чужої справи, він виправив і пом'якшив ті фрази, які прийшли йому до голови, і з розсудливим смиренням промовив:
— Я хочу просити вас про милість — запропонувати вам відновити потоптану справедливість. Якісь зловмисники зловжили іменем вашої світлості, щоб застрашити скромного курато, перешкодити йому виконати свій обов'язок і цим скривдити двох безневинних людей. Єдиним своїм словом ви можете, присоромивши їх, відновити порушену справедливість і підтримати тих, над ким вчинено таке жорстоке насильство. Ви можете зробити це. А якщо можете... то, зрозуміло, ваше сумління, честь...
— Про сумління ви говоритимете мені, коли я прийду до вас сповідатися. Що ж до моєї честі, то звольте знати, що єдиний її хранитель — це я і тільки я; тому я вважаю нахабою і образником моєї честі всякого, хто заявить про своє зухвале бажання розділити зі мною цю турботу.
Зрозумівши, що синьйор намагається витлумачити його слова на гірше, перетворити бесіду на сварку й не дати йому перейти до суті справи, падре Крістофоро вирішив проковтнути все, хоч би що його співрозмовникові забаглося сказати, і тут же смиренно відповів:
— Якщо я сказав щось вам неугодне, то це вийшло ненароком. Ви вже мене виправте, полайте, якщо я не вмію говорити як належить, але все таки, будьте ласкаві, вислухайте. Ради всього святого, ради господа, перед яким нам усім призначено стати...— із цими словами він узяв невеличкий дерев'яний череп, прикріплений до чоток, і підніс його до очей свого суворого слухача,— не впирайтеся, не відмовте в справедливості, яку так легко й необхідно виявити до цих бідних людей. Подумайте, адже очі господні завжди спрямовані на них, і їхні зойки та стогони чути там, угорі. Невинність — велика сила...
— Годі, падре! — гостро урвав його дон Родріго.— Моя повага до вашого одіяння велика. І тільки одно може змусити мене забути про нього: коли я бачу це одіяння на людині, яка зосмілюється з'явитися до мене в будинок у ролі підглядача.
По цих словах ченцеве обличчя зачервоніло. З виглядом людини, яка проковтнула дуже гірку пілюлю, він провадив далі:
— Адже ж ви й самі не вірите, щоб ця назва пасувала до мене. В душі ви усвідомлюєте, що моє поводження ні нице, ані гідне презирства. Послухайте мене, синьйоре дон Родріго: хай не допустять небеса, щоб настав день, коли ви почнете розкаюватися в тому, що не вислухали мене. Не ставте собі в заслугу... та й що воно за заслуга, синьйоре дон Родріго? Що це за заслуга перед людьми! А перед лицем господа... Тут — багато що вам до снаги, але ж...
— Знаєте що,— відказав дон Родріго, уриваючи його з роздратуванням і воднораз не без деякого переляку,— коли в мене з'явиться бажання послухати проповідь, то я не гірше від інших знайду дорогу до церкви. Але у себе вдома — красненько дякую! — І тоном вимушеного жарту він з усмішкою вів далі: — Ви мене оцінюєте вище мого звання. Домашній проповідник! Таке буває тільки в королів!
— Бог, котрий вимагає у королів відповіді на те слово, яке дає їм почути у їх власних палацах, бог, котрий нині виявляє до вас милосердя, посилаючи свого служителя — хай недостойного й незначного, але все ж свого служителя,— просити за невинну...
— Зрештою, падре,— сказав дон Родріго, вдаючи, ніби збирається йти геть,— я не знаю, що ви маєте на увазі; я тільки зрозумів одно: йдеться про якусь дівчину, близьку вашому серцю. То йдіть собі виливати душу перед ким завгодно, а порядну людину від такої нудоти, мабуть, звільніть.
Дон Родріго рушив був до виходу, але падре Крістофоро став йому на дорозі, щоправда досить поштиво, і, піднісши руки догори, знову звернувся до нього:
— Так, вона близька моєму серцю, але не більше, ніж ви; тут дві душі, і обидві мені дорожчі від моєї власної крові. Доне Родріго! Єдине, що я можу зробити для вас,— це молити за вас бога, і я це зроблю від усієї душі. Не відмовте мені, не тримайте в тривозі й страсі бідну дівчину. Єдине ваше слово може залагодити все...
— Гаразд,— мовив дон Родріго,— коли ви гадаєте, що я спроможний зробити багато чого для цієї особи, коли вже вона така близька вашому серцю...
— То що? — з тривогою спитав падре Крістофоро, бо весь тон і вираз обличчя дона Родріго не дозволяли йому сповнитися надією, яку начебто могли вселити ці слова.
— А ось що: порадьте їй прийти сюди й віддатись під моє заступництво. Їй нічого не бракуватиме, і ніхто не посміє турбувати її, хай я не буду лицарем!
У відповідь на таку пропозицію досі через силу стримуване обурення ченця вихопилося назовні. Усі його міркування про розважливість і терпіння розвіялись мов дим: у ньому водночас заговорило два чоловіки — колишній і новий, а в таких випадках фра Крістофоро воістину був вартий двох.
— Ваше заступництво! — вигукнув чернець, відступаючи на два кроки. Гордовито опираючись на праву ногу й узявшись у бока правою рукою, він підніс ліву й, випроставши вказівного пальця в бік дона Родріго, пронизав свого співрозмовника розгніваним поглядом.— Ваше заступництво! Добре, що ви так заговорили, що ви зробили мені таку пропозицію. Ви переповнили чашу, і я більше не боюсь вас.
— Як... що ви сказали, падре?
— Я говорю так, як належить говорити з людиною, яку бог залишив і яка вже не може нікого настрашити. Ваше заступництво! Я добре знав, що ця невинна дівчина — під божим заступництвом, але ви, ви дали мені відчути це з такою певністю, що мені вже нема чого далі церемонитися, говорячи з вами про неї. Я маю на увазі Лючію,— як бачите, я називаю це ім'я з піднесеною головою, не потуплюючи очей.
— Що! У моєму домі?
— Я відчуваю співчуття до цього дому: над ним нависло прокляття. Ви побачите, чи відсахнеться правосуддя господнє перед якимись кам'яними мурами, чи відступить воно перед кількома найманими вбивцями. Ви гадали, що бог створив людину за своїм образом і подобою, щоб надати вам задоволення мучити її. Ви гадали, що він не зумів захистити її. Ви знехтували застереженням божим! Ви засудили себе. Фараон зробився жорстоким, як оце й ви, і бог скрушив його. Лючії ви більше не страшні, це кажу вам я, я — жебрущий чернець. А щодо вас, то вислухайте мене... Настане день...
До цієї хвилини дон Родріго пробував між люттю й подивом; ошелешений, він не знаходив слів, та коли побачив, що починаються пророцтва, до його люті ще прилучилося туманне й таємниче почуття жаху.
Швидким рухом він ухопив наставлену на нього з погрозою руку й, повищивши голос, бажаючи урвати зловісні пророцтва, закричав:
— Забирайся геть, нахабний мужлаю, неробо в сутані!
Оці такі виразні слова миттю заспокоїли падре Крістофоро. Жорстоке обходження й лайка вже до такої міри зв'язались у його уяві з необхідністю страждати й мовчати, що, вислухавши ці милі речі, він одразу втратив свій гнів та запал і твердо вирішив спокійно дослухати все, що зволить іще сказати дон Родріго. Тим-то, лагідно вивільнивши руку з пазурів благородного синьйора, він похилив голову й зостався непорушним, достоту як у сильну грозу розхитуване вітром дерево починає розпрямляти своє гілля, тільки-но вітер ущухне, і покірно приймає посланий на нього з неба град.
— Хлопе ти неотесаний! — провадив далі дон Родріго.— Ти судиш по собі! Дякуй своїй сутані, яка прикриває твої негідні плечі, бо тільки вона тебе й рятує, інакше я погладив би тебе, як і належить гладити таких, як ти, щоб навчити розмовляти. Цього разу ходи здоровий, а далі видно буде.
З цими словами він владним, сповненим презирства порухом вказав на двері супроти тих, кудою вони зайшли; падре Крістофоро похилив голову й вийшов, залишивши дона Родріго, який, нестямлячися з люті, ходив туди й сюди, міряючи поле битви.
Коли чернець зачинив за собою двері, то помітив у кімнаті, куди він щойно вступив, чоловіка, котрий тихенько віддалявся попід самісінькою стіною, ніби намагаючись, щоб його не помітили з кімнати, де відбувалася розмова; чернець упізнав старого служника, що впустив його у ворота. Той служив у цьому домі вже років сорок, найнявшися ще задовго до народження дона Родріго на службу до його батька, людини зовсім іншого складу. По смерті батька молодий господар розігнав усю стару челядь і набрав нову, проте залишив цього служника як з огляду на його похилий вік, так і тому, що той хоч і дотримувався зовсім інших правил і звичаїв, ніж дон Родріго, але надолужував цю ваду двома якостями: високою думкою про достоїнства дому та досконалим знанням етикету, причім краще від будь-кого іншого знав і його давні традиції, і найменші подробиці. В очі своєму господареві бідний старий ніколи не зосмілився б висловити натяком, а тим більше відверто, своє невдоволення тим, що йому доводилося бачити щодня; у присутності інших служників він ледве дозволяв собі процідити крізь зуби окремий несхвальний вигук чи то докір, а вони потішалися з нього і часом розважалися, намагаючись довести старого до того, щоб він сказав зайве й почав прославляти колишні звичаї цього дому. Його бурчання завжди доходило до господаревих вух разом з розповіддю про викликаний ним регіт, тим-то й для самого Родріго правило тільки за привід для сміху, не спричиняючись однак ані до найменшого гніву. Зате в дні прийому гостей старий робився важливою й значною особою.