— А якщо жінка тебе спитає, а вона, звичайно, не мине нагоди...
— Щодо брехні, то я своїй жінці заборгував так, що вже й не знаю, чи пощастить коли-небудь розквитатися з нею. Та вже придумаю якусь небилицю, щоб зацитькати її.
— Завтра вранці,— сказав Ренцо,— ми поговоримо докладніше, щоб гарненько домовитись про все.
І по цьому вони вийшли з шинку. Тоніо попрямував додому, вигадуючи всякі дурниці, щоб розповісти своїм жінкам, а Ренцо пішов повідомити своїх про досягнуту угоду.
Тим часом Аньєзе марно намагалася переконати дочку, котра проти будь-якого її доказу висувала то одне, то друге положення своєї дилеми: або ж ця справа нехороша, і її робити не слід; або ж навпаки, то чому тоді не сказати про це падре Крістофоро?
Ренцо повернувся радісний і, розповівши про все, скінчив вигуком: «Ге?» — що мало значити: «От я, так я! Хіба можна було придумати щось краще? Ви б, мабуть, до цього й не додумалися?» — і таке інше...
Лючія тихенько похитувала головою; інші двоє від надмірного хвилювання мало зважали на неї; так обходяться звичайно з дитиною, не сподіваючись, що вона відразу збагне, що насправді відбувається, і від якої згодом проханнями та вмовляннями вдасться домогтися чого треба.
— Добре воно-то добре,— сказала Аньєзе,— тільки ви не все врахували.
— Чого ж іще бракує? — спитав Ренцо.
— А Перпетуя? Про неї ви й геть забули. Тоніо з братом вона ще впустить; а вас, та ще й удвох!.. Тож гарненько подумайте! їй, мабуть, наказано не підпускати вас і близько, як ото хлопчака до дерева із спілими грушами.
— Як же бути? — мовив дещо збентежений Ренцо.
— А ось як,— я уже все це обміркувала. Піду з вами і я. У мене є один секрет, чим привабити її і так зачарувати, що вона не помітить вас — і ви зайдете. Я покличу її і заведу мову про таке... ось побачите.
— Як вам дякувати! — вигукнув Ренцо.— Я завжди казав, що ви в усьому нам підпора.
— Але все це буде ні до чого,— вела далі Аньєзе,— якщо не вдасться умовити Лючію: вона вперто твердить, що це гріх.
Тоді й Ренцо вдався до своєї красномовності, але Лючію годі було чимось переконати.
— Я не годна відповісти на всі ваші докази,— відказала вона,— а тільки бачу одне: щоб зробити так, як ви кажете, доводиться вдаватися до хитрощів, вигадок, брехні. Ой Ренцо, не так ми з вами почали! Я хочу стати вашою дружиною (вимовляючи це слово і пояснюючи оцей свій намір, вона ніяк не могла оволодіти собою і густо зашарілася), але тільки чесним шляхом, із страхом божим, перед вівтарем. Покладімося в усьому на волю божу. Хіба не знайде вій способу допомогти нам краще, ніж це зможемо зробити ми з усіма нашими штуками та хитрощами? І навіщо приховувати все від падре Крістофоро?
Суперечка не вщухала, й здавалось, їй не буде кінця, коли нараз квапливий стукіт сандалів та лопотіння сутани, схоже на звуки, що їх спричинюють повторні пориви вітру, вдаряючи в завислі вітрила, звістили про наближення падре Крістофоро. Всі вмовкли, а Аньєзе ледве встигла шепнути на вухо Лючії: «То дивись же, не пробалакайся при ньому!»
Розділ сьомий
Коли падре Крістофоро з'явився, він був подібний до хорошого полководця, який програв не зі своєї вини важливу битву і був засмучений цим, хоч і не занепав духом, стурбований, але не розгублений, і з усією швидкістю, але без усякої паніки, поспішав туди, куди його кликала необхідність, щоб укріпити слабкі місця, зібрати війська й повіддавати нові накази.
— Мир вам,— мовив він, заходячи.— Так от, від цього чоловіка сподіватись нічого; тож тим паче треба покладатися на бога, і в мене вже в деяка запорука його заступництва.
Хоча ніхто з трьох і не покладав великих надій на спробу падре Крістофоро, бо ж тиран, який відмовляється від насильства без усякого примусу, єдино на догоду звичайним благанням, був би не тільки рідкісним, а просто-таки нечуваним явищем,— і все ж сумна звістка була ударом для всіх. Жінки посхиляли голови, але в душі Ренцо гнів переборов пригніченість духу. Ця звістка застала його вже досить озлобленим від численних сумних несподіванок, марних спроб, обманутих надій, а крім того, в дану хвилину його ще й дратувала Лючіїна впертість.
— Хотів би я знати,— закричав він, скрегочучи зубами й повишуючи голос, чого ніколи раніше не дозволяв собі в присутності падре Крістофоро,— хотів би я знати, які докази наводив цей пес, аби довести... аби довести те, що моя наречена... не повинна бути моєю нареченою.
— Бідний Ренцо! — сумно відповів чернець, ніби закликаючи його лагідним поглядом до упокорення.— Якби насильник, збираючись учинити несправедливість, завжди був зобов'язаний давати пояснення, то справи б ішли зовсім інакше, ніж ідуть тепер.
— Виходить, цей пес заявив, що він не хоче просто тому, що взагалі не хоче?
— Він навіть і цього не сказав, бідний мій Ренцо. Адже це вже було б неабияким кроком уперед, якби, чинячи беззаконня, тирани відкрито признавались у цьому.
— Але ж він щось та повинен був сказати? Що ж він говорив, оцей виплодок пекла?
— Його слова я чув, однак не зумів би повторити їх тобі. Слова несправедливого, але всесильного чоловіка доходять до нас і випаровуються. Він може розгнівитися на те, що ти в чомусь підозрюєш його, і воднораз дати тобі відчути, що твоя підозра має під собою грунт; він може образити — і все ж вважати себе самого покривдженим; знущатися й вимагати сатисфакції; залякувати й скиглити, бути нахабним — і вважати себе бездоганним. Не розпитуй більше про це. Він не вимовив ні її імені, ані твого, не показав знаку, що знає вас; не заявив жодних претензій, але... але, на жаль, я мусив зрозуміти, що він непохитний. І все ж покладімося на бога. А ви, бідолашки мої, не занепадайте духом; і ти, Ренцо, повір мені, що я готовий увійти в твоє становище й відчуваю те, що відбувається в твоїй душі. Однак — потрібне терпіння! Це суворе слово, гірке для невірного. Але ти... Невже ти не захочеш подарувати господу богові день-два, взагалі — скільки йому буде потрібно часу для того, щоб дати перемогти справедливості? Час в його владі, і все в божій волі! Покладись на всевишнього, Ренцо, і знай... знайте ви всі, що в моїх руках уже є ниточка, щоб надати вам допомогу. Нічого більше я поки-що сказати не можу. Завтра я вже не зайду до вас; мені доведеться цілий день пробути в монастирі — усе задля вас. Ти, Ренцо, постарайся пройти туди; якщо ж через якийсь непередбачений випадок ти сам не зможеш, тоді пошліть надійну людину, якого-небудь меткого хлопчака,— я ним дам знати про все, що станеться. Проте вже смеркає, і мені треба поспішати до монастиря. Отож вірте і не занепадайте духом! Прощавайте!
І з цими словами він поквапно вийшов і вистрибцем, майже бігом, став спускатися звивистою кам'янистою стежкою, аби тільки не запізнитися до монастиря, ризикуючи дістати добрячу прочуханку або — що для нього було набагато тяжче — єпітимію, яка позбавила б його змоги бути назавтра при повній зброї, щоб виконати те, чого вимагатимуть інтереси його улюбленців.
— Ви чули, що він сказав про цю... як її... про ниточку, яка в нього є, щоб надати нам допомогу? — спитала Лючія.— Треба звіритися на нього. Це такий чоловік, що коли він обіцяє...
— Якщо справа тільки в цьому,— урвала її Аньєзе,— то йому слід було б висловитись ясніше або ж відкликати мене вбік і прямо сказати, в чім тут річ...
— Порожня балаканина! Я сам упораюсь, сам! — у свою чергу урвав її Ренцо, заходивши туди й сюди по кімнаті. Його голос і погляд не залишали ані найменшого сумніву щодо смислу цих слів.
— Ренцо! — вигукнула Лючія.
— Що ви маєте на увазі? — прилучилася й Аньєзе.
— А що тут мати на увазі? Я розправлюся з ним сам. Хай в ньому сидить хоч сто, хоч тисяча чортів, та зрештою він з кісток і м'яса...
— Ні, ні, ради всього святого!..— почала була Лючія, та сльози заглушили її слова.
— Таких слів не можна казати навіть жартома! — зауважила Аньєзе.
— Жартома? — вигукнув Ренцо, спинившись перед Аньєзе, яка сиділа на стільці, і втупившись у неї витріщеними очима. — Жартома! Ось побачите, який вийде жарт!
— Ренцо! — через силу крізь ридання промовила Лючія.— Я ніколи не бачила вас таким.
— Ради всього святого, не кажіть більше таких речей,— квапливо заговорила Аньєзе, стишуючи голос.— Ви, напевно, забули, скільки рук в його розпорядженні? Та й навіть якби... Боронь боже!.. На бідних завжди найдеться розправа.
— Я сам розправлюся, зрозуміло? Нарешті пора! Справа нелегка, і я це знаю. Він здорово стережеться, кровожерний пес. Знає, в чім річ! Але це пусте. Рішучість і терпіння... і проб'є його година! Так, я з ним розправлюсь і вирятую весь окіл... скільки людей стануть благословляти мене... А далі в три стрибки...
Жах, що охопив Лючію від цих цілком певних слів, осушив сльози й дав силу заговорити. Забравши руки із заплаканого обличчя, вона сумно й воднораз рішуче сказала Ренцо:
— Виходить, у вас уже пропало бажання брати мене за дружину. Я дала слово юнакові, в якому був страх божий; а чоловік, котрий... Хай він буде навіть у безпеці від усякої розправи, від усякої помсти, хай він буде навіть королівським сином...
— Ну що ж! — закричав Ренцо із перекривленим обличчям.— Ви не дістанетесь мені, зате не дістанетесь і йому. Я залишуся тут без вас, а він вирядиться до всіх...
— Ні, ні, на бога, не говоріть так, не робіть таких очей,— вигукнула Лючія.— Я не можу, не можу бачити вас таким! — гукала вона далі, в сльозах і благаннях ламаючи руки, а Аньєзе тим часом називала юнака на ймення, трясла за плечі, щоб хоч трохи заспокоїти. Якийсь час він стояв непорушно і, замислившись, вдивлявся в благальне обличчя Лючії. Потім нараз зловісно глянув на дівчину, відступив і, вказуючи на неї пальцем, закричав:
— Так, її, її він хоче! Смерть йому...
— Але ж я... яке ж я вам зробила зло? Чому ви хочете моєї смерті? — сказала Лючія, падаючи перед ним навколішки.
— Ви? — відповів він голосом, де бринів якийсь інший гнів, але все ж гнів.— Ви? Де ваша любов? Чим ви її довели? Хіба я не благав вас, не благав без кінця? А ви все «ні» та «ні»!
— Я згодна, згодна,— поривчасто відповідала Лючія,— піду до курато завтра або хоч і зараз, якщо ви цього хочете. Піду, тільки будьте колишнім Ренцо.
— Ви мені обіцяєте? — спитав Ренцо, і його обличчя та голос відразу пом'якшали.
— Обіцяю.
— То пам'ятайте ж свою обіцянку!
— Дякую тобі, творець! — вигукнула Аньєзе, зрадівши ще дужче.
Чи думав Ренцо під час цього нестямного спалаху гніву про те, яку користь можна було дістати від Лючіїного переляку? І чи не постарався він штучно роздмухати цей гнів, щоб примусити дівчину дати згоду? Наш автор заявляє, що нічого не знає, а на мою думку, і сам Ренцо гаразд не відав цього. Безперечно одне: він справді був розлючений нахабством дона Родріго й жадав Лючіїної згоди, а коли дві сильних пристрасті одночасно клекочуть у грудях чоловіка, то ніхто, і найменше він сам, неспроможний чітко розрізнити голоси бурхливих пристрастей і з певністю сказати, яка з них бере гору.
— Я обіцяла вам,— відповіла Лючія тоном боязкого й люблячого докору,— але й ви обіцяли мені не бешкетувати, покластися в цій справі на падре Крістофоро.
— Боже мій! Таж через кого я так шаленію? Ви, здається, вже збираєтесь відступитися,— це щоб я знову викинув якогось коника?
— Ні, ні, — похапцем відповіла Лючія.— Я обіцяла і слова не порушу. Але ж подивіться, як ви примусили мене дати обіцянку. Тільки не доведи господи...
— Чому, Лючіє, вам хочеться бачити все в чорному світлі? Адже Господь відає, що ми не скривдили нікого.
— Обіцяйте мені востаннє бодай це.
— Обіцяю словом честі бідняка.
— Але цього разу дотримайте слова,— сказала Аньєзе.
Тут автор признається, що не знав, чи була Лючія все ж невдоволена з того, що її примушено дати згоду. Ми, з нашого боку, також залишаємо це під сумнівом.
Ренцо хотів був продовжити бесіду й докладно домовитися про все, що передбачалося зробити завтра, та було вже пізно, і жінки побажали йому доброї ночі. На їхню думку, було непристойно засиджуватись отак допізна.
Для всіх трьох ця ніч виявилася спокійною настільки, наскільки це можливо після дня, повного хвилювань і турбот, і напередодні другого дня, призначеного для важливої справи, що її наслідок був сумнівний. Ренцо з'явився рано-вранці і підготував разом з жінками, або, вірніше кажучи, з Аньєзе, призначений на вечір великий захід. Вони по черзі висували й усували всілякі утруднення, завбачали всілякі перешкоди й заходжувались описувати майбутню подію, немовби вона вже здійснилася. Лючія слухала і, не схвалюючи словами того, чого не могла схвалити в глибині душі, обіцяла зробити все, як зуміє найкраще.
— А ви зійдете вниз до монастиря, щоб побачитися з падре Крістофоро, як він просив вас учора звечора? — спитала Аньєзе у Ренцо.
— Ще чого! — відказав той.— Адже ви знаєте, які в нього диявольські очі: він у мене на обличчі, як у книжці, відразу прочитає, що ми щось задумали. А вже як почне питати, то мені годі відкрутитися. До того ж мені треба залишитися тут ладнати справу. Краще вже пошліть когось іншого.
— Я пошлю Меніко.
— От і чудово,— відповів Ренцо й подався, як він ото сказав, «ладнати справу».
Аньєзе пішла в один із сусідніх будинків, де жив Меніко. Це був досить моторний хлопчина років дванадцяти, котрий через різних двоюрідних братів та свояків доводився їй якоюсь мірою небожем. Вона випросила його в батьків на цілий день, так би мовити, позичила, за її словами, «для однієї послуги». Забравши хлопчика, вона привела його до себе на кухню, дала поснідати й звеліла сходити до Пескареніко. Там він мав потрапити на очі падре Крістофоро, а вже той, коли настане час, відрядить його назад з відповіддю.
— Падре Крістофоро, знаєш,— такий гарний дід із білосніжною бородою, якого називають святим?
— Знаю,— сказав Меніко,— це той, що завжди пестить нас, дітей, а іноді роздає нам образки.
— Це він і є, Меніко! І коли він скаже тобі трохи зачекати біля монастиря, то ти ж дивись, нікуди не відходь, не ходи з товаришами на озеро дивитися, як ловлять рибу, не пустуй з сітями, порозвішуваними на стіні сушитися, і взагалі не починай своїх звичайних ігор...
Слід сказати, що Меніко був великий мастак пускати по воді камінці. Адже ж відомо, що всі ми, дорослі й діти, охоче робимо те, на чому наважили руку,— я не кажу, що тільки такі, як Меніко.
— Само собою зрозуміло, тітонько! Я вже не маленький!
— Гаразд, то й будь розумником; а коли повернешся з відповіддю, то бачиш: ось оці дві новеньких парпальйоли[48] — твої.
— То ви мені їх зараз і дайте,— яка різниця!
— Е, ні, ти їх ще програєш. Отож ходи і поводь себе як слід. Може бути, що тоді дістанеш іще більше.
Протягом цього довгого ранку мали місце деякі події, що викликали неабиякі підозри у жінок, і так уже стривожених. Якийсь жебрак, далеко не такий схудлий і обідраний, якими бувають його побратими, з підозріло похмурим і зловісним обличчям, зайшов попросити милостині, оглядаючись на всі боки, наче підглядач. Йому дали шматок хліба; він узяв і сховав його з неприхованою байдужістю. Потому затримався й не без зухвальства, але воднораз якось нерішуче почав ставити різні запитання, на які Аньєзе відповідала похапцем, намагаючись приховати правду. Налагодившись піти, жебрак удав, ніби переплутав двері, й пішов у ті, які вели на сходи, де так само похапцем окинув усе поглядом, скільки це було можливо. Коли йому вигукнули вслід: «Агей, агей, куди ви, шановний? Сюди на вулицю, сюди!» — він повернувся й вийшов, куди йому вказано, вибачившись із покірністю й робленим смиренням, які ніяк не відповідали різким рисам його обличчя. Після нього час від часу з'являлися інші дивні особи. Нелегко було визначити, що то за люди, але не вірилося, що це — сумирні перехожі, якими вони хотіли здаватися. Один зайшов під приводом, щоб йому показали дорогу; інші, йдучи повз двері, сповільнювали ходу й скоса заглядали до кімнати через дворик, намагаючись щось там видивитися, але так, щоб не викликати підозри. Нарешті, під полудень це набридливе ходіння скінчилося. Аньєзе час від часу вставала і, перетнувши дворик, виглядала з хвіртки на вулицю. Роззирнувшись на всі боки, вона верталася, кажучи: «Нікого немає»,— і вимовляла ці слова з видимим задоволенням, яке поділяла, слухаючи її, й Лючія, причому ні та, ні та не знали до пуття, чому це їх тішить. Проте обидві все ж відчували якусь неясну тривогу, яка позбавила їх, а надто дочку, значної частки бадьорості, якою вони були запаслися на вечір.