Заручені - Алессандро Мандзони 14 стр.


Падре Крістофоро побіжно глянув на нього, кивнув головою й був попростував далі своєю дорогою, але старий із таємничим виглядом підступив до ченця, притулив пальця до губів і знаком запросив його зайти в якийсь темний закуток. Коли вони опинились там, він стиха мовив:

— Падре, я все чув, і мені потрібно терміново поговорити з вами.

— Говоріть швидше, чоловіче добрий.

— Тільки не тут. Крий боже, якщо побачить господар... А я знаю багато чого і постараюся завтра прийти до монастиря.

— А що — є якісь заміри?

— Так, щось тут задумують непевне, я вже це зауважив. Але тепер я буду насторожі й, сподіваюся, розкрию все. Покладіться в цьому на мене. О, мені доводиться бачити й чути тут такі речі... Жахливі речі! Атож, у гарному домі я живу! Але спасіння душі для мене найдорожче від усього.

— Хай благословить вас Господь! — І, тихо мовивши ці слова, чернець поклав руку на голову служникові, який, дарма що був багато старший, стояв перед ним, схилившись із синівською поштивістю.— Господь винагородить вас,— вів далі чернець,— тільки ж не забудьте прийти завтра.

— Постараюся,— відповів служник,— а ви йдіть скоріше звідси і... ради всього святого, не згадуйте ніде нікому мого імені! — Із цими словами він, сторожко оглядаючись довкола, віддалився через другі двері до невеличкої кімнати, яка виходила у дворик; упевнившись, що зовні нікого немає, він покликав у двір ченця, чиє обличчя красномовніше від усяких запевнень давало відповідь на останні слова служника. Старий показав пальцем на вихід, і чернець мовчки пішов геть.

Цей чоловік стояв і підслуховував біля дверей свого господаря. Чи гаразд він учинив? І чи гаразд учинив падре Крістофоро, похваливши його за таке? Згідно із загальноприйнятими і незаперечними правилами — це дуже поганий вчинок, та хіба цей випадок не можна розглядати як виняток? Адже ж бувають винятки із загальноприйнятих і незаперечних правил? Питання ці важливі, але нехай читач, якщо бажає, вирішить їх сам. Ми не збираємось судити про це: з нас досить просто подати факти.

Вийшовши на вулицю й повернувшися спиною до цього лихого дому, фра Крістофоро полегшено зітхнув і став поквапно сходити донизу; обличчя йому горіло, і, як кожен, либонь, уявляє собі, він був стривожений і вибитий з колії тим, що почув, а так само й тим, що наговорив сам. Але така несподівана пропозиція старого стала для нього найміцнішою підпорою: здавалося, саме небо подало йому видимий знак свого заступництва. «Ось промінь надії,— подумав він,— промінь надії, що його провидіння посилає мені. І до того ж саме в цьому домі! А мені геть і не снилося побачити його тут!» Отак міркуючи, він подивився на захід, побачив призахідне сонце, яке ось-ось мало торкнутися вершини гори, й зрозумів, що день наближається до вечора. Тоді він, дарма що почувався стомленим і розбитим після всіх подій цього дня, все ж прискорив крок, щоб устигнути принести хоч би яку новину своїм підопічним і дістатися до монастиря перед настанням ночі — таке було одне з найістотніших і найсуворіше дотримуваних правил капуцинського статуту.

Тим часом у будиночку Лючії повиникали й пообговорювались плани, про які необхідно повідомити читача. Коли чернець пішов, троє, що залишилися, якийсь час перебували в мовчанці. Лючія сумно готувала обід; Ренцо щохвилини збирався піти, щоб не бачити її таку засмучену, і все ж барився. Аньєзе, здавалося, була цілком зосереджена на мотовилі й поглинута роботою, та насправді ж вона обмірковувала свій план, і коли останній, на її думку, визрів, порушила мовчанку такими словами:

— Послухайте-но, дітки! Якщо у вас вистачить сміливості та обережності, якщо ви довіритесь вашій матері (від слова «вашій» Лючіїне серце забилося частіше), я беруся визволити вас із цих ускладнень, мабуть, краще й швидше, ніж падре Крістофоро, хоч він і значна особа.

Лючія завмерла й звернула на неї погляд, де було більше подиву, ніж довіри до такої привабливої обіцянки; а Ренцо уривчасто промовив:

— Сміливості?.. Обережності?.. Та кажіть вже, кажіть, що можна зробити?

— Чи ж не правда,— вела далі Аньєзе,— що якби вас досі повінчано, то була б зовсім інша справа? Адже ж тоді стало б легше владнати все інше?

— Що й казати,— мовив Ренцо,— якби ми були повінчані... живи собі де хочеш, як удома; ось за два кроки звідси, на Бергамській території, кожного працівника по шовку приймають з розкритими обіймами. Таж ви знаєте, скільки разів Бортоло, мій двоюрідний брат, переманював мене туди жити з ним... я там би розбагатів, як і він; і коли я на це не погоджувався, то це ж... що тут приховувати? Усе це тому, що моє серце залишалося тут. А якби нас повінчано, то ми перебралися б туди всі гуртом, придбали собі будиночок та й поживали собі мирно, якнайдалі від цього лиходія; і його б не брала спокуса утнути якусь підлоту. Правда, Лючіє?

— Звичайно,— сказала Лючія, — тільки ж як...

— А ось, як я сказала,— відповіла мати,— сміливість і обережність, тоді це справа неважка!

— Неважка? — в один голос вигукнули Ренцо й Лючія, яким така справа видавалась дуже складною й болісно важкою.

— Зовсім проста, коли вміло її облагодити,— провадила далі Аньєзе.— Слухайте уважно, а я постараюсь пояснити вам до пуття. Я знаю від людей, котрі в цьому добре тямлять, — та й я раз була свідком одного такого випадку,— що для вінчання, певна річ, курато потрібен, та зовсім немає потреби, щоб він виконував обряд,— аби лиш він був присутній при цьому, ото й усе.

— То як же це робиться? — спитав Ренцо.

— А ось послухайте — і все зрозумієте! Потрібні два свідки, втаємничені в справу й дуже спритні. Усі гуртом ідуть до курато,— вся заковика в тім, щоб його заскочити зненацька і він не встиг утекти. Наречений каже: «Синьйоре курато, вона — моя дружина», а наречена каже: «Синьйоре курато, він — мій чоловік». Цілком досить, щоб курато це чув, щоб були свідки,— і шлюб взято, найзаконніший і такий само непорушний, якби повінчав сам папа. Якщо слова проказано, курато може кричати, лютувати, казитися,— все даремно: ви — чоловік і жінка.

— Чи ж воно справді так? — вигукнула Лючія.

— То що, — мовила Аньєзе,— може, ви гадаєте, що за тридцять років, прожитих до вашого народження, я так нічого й не навчилася? Усе саме так, як я вам кажу. Навіщо далеко ходити, одна моя подруга, яка захотіла вийти заміж усупереч волі батьків, учинила в такій спосіб і домоглася свого. Курато, який і не підозрював такого підступу, тримався все ж насторожі, але ці хитруни зуміли все підлаштувати настільки спритно, що заскочили його в найбільш підхожий час, проказали слова й стали чоловіком і жінкою,— щоправда, бідолашка вже через три дні розкаялася в цьому.

Аньєзе казала правду як про можливість здійснення такого заходу, так і про його ризиковність, бо ж якщо, з одного боку, до цього засобу молодята вдавалися, тільки зустрівшися з якоюсь перешкодою або відмовою бути повінчаними звичайним способом, то й парафіяльні курато, зі свого боку, всіляко намагалися уникнути такого вимушеного сприяння, і коли хтось із них усе ж ловився на гачок однієї з таких пар, супроводжуваної свідками, то, як міг, силкувався викрутитися, мов Протей, що вислизав з рук тих, хто хотів силою змусити його пророкувати.

— Якби ж воно було так, Лючіє! — сказав Ренцо, дивлячись на неї з благанням і сподіванням.

— І він ще сумнівається! — вигукнула Аньєзе.— То, по-твоєму, я мелю дурниці? Я потерпаю за вас, а ви мені не вірите! Нічого собі! Ну гаразд! Тоді виплутуйтесь із цієї історії самі,— я умиваю руки.

— Ой ні! Не кидайте нас,— сказав Ренцо.— Я кажу так тільки тому, що все це здається мені надто привабливим. Я в ваших руках, і ви мені однаково що рідна мати.

Від цих слів вдаване обурення Аньєзе вляглося, і вона викинула з голови намір, який, щиро кажучи, й не був серйозний.

— Але чому ж, люба мамо,— спитала з властивою їй скромною стриманістю Лючія,— чому все це не спало на думку падре Крістофоро?

— Не спало на думку? — перепитала Аньєзе.— Ти гадаєш, що йому це не спадало на думку? Спадало, та, мабуть, він не захотів говорити про це.

— Чому ж? — в один голос спитали обоє.

— Чому? А тому, коли ви хочете знати, тому, що духовні особи вважають цю справу не зовсім хорошою.

— Як же так, що ця справа не зовсім хороша, а втім, вважається хорошою, коли вже її зроблено?

— Що я в цьому тямлю? — відповіла Аньєзе.— Адже закони писали вони, як їм було вигідно, а ми — люди маленькі, всього зрозуміти неспроможні. Та й потім — скільки таких речей... Так ось: це однаково, що дати ближньому добрячого ляпаса; адже воно теж наче й негаразд, однак, коли справу зроблено, то й сам папа нічим не зарадить.

— Ну, коли це справа нехороша,— сказала Лючія,— то не слід її й роботи.

— Що? — мовила Аньєзе.— Невже, по-твоєму, я стану вчити чогось такого, що суперечить страху божому? Якби це було всупереч волі батьків, якби ти надумала піти за якогось там волоцюгу... а коли я згодна і ти йдеш за нього, то той, хто чинить усякі перешкоди, просто розбійник, а синьйор курато...

— Все ясно, всяк може це зрозуміти! — урвав її Ренцо.

— Тільки падре Крістофоро не слід казати про це, поки діло буде зроблено,— говорила далі Аньєзе,— а коли все буде зроблено вдало, то як ти гадаєш, що тобі скаже падре Крістофоро? Ой дочко моя, негарно ви пожартували з мене. Духовній особі доводиться казати так, а в глибині душі, повір уже мені, і він буде задоволений.

Хоча Лючія й не знайшла, що зауважити на таке міркування, та, видно, вона все ж і далі трималася своєї думки. Зате Ренцо, остаточно переконаний, сказав:

— Якщо це так, то, виходить, усе гаразд.

— Не поспішай,— відказала Аньєзе.— А свідки ж де? Треба знайти двох чоловік, котрі б погодились і до того ж не проговорились! Та ще зуміти заскочити зненацька синьйора курато, який ось уже два дні ховається у себе вдома! Та втримати його на місці! Адже він, хоч і важкий на підйом, а все ж, я певна цього, тільки-но побачить вашу появу і в такому складі, відразу покаже себе спритнішим від кота і втече, мов диявол від свяченої води!

— Здається, я знайшов вихід, знайшов! — вигукнув Ренцо і так угатив кулаком по столу, аж застрибав розставлений для обіду посуд. І почав викладати свій задум, що його Аньєзе цілком схвалила.

— Усе це якісь хитрощі,— зауважила Лючія,— ця справа не зовсім чиста. Досі ми діяли в усьому чесно. Діймо ж і далі, покладаючись на бога, і він нам допоможе: так сказав падре Крістофоро. Порадьмося з ним!

— А ти послухайся тих, хто в цім тямить більше від тебе,— сказала Аньєзе із строгим виразом на обличчі.— Навіщо радитись із будь-ким взагалі? Господь говорить: «Допомагай собі сам, допоможу тобі і я». Коли справу буде зроблено, ми про все розповімо падре Крістофоро.

— Лючіє,— сказав Ренцо,— невже ви мене не підтримаєте тепер? Хіба ми не владнали все, як і личить добрим християнам? Хіба ми не мали вже стати чоловіком і жінкою? Хіба курато не призначив нам дня й години? І хто винен у тім, що ми тепер змушені вдаватися до деяких хитрощів? Ні, ви не можете відмовити мені в підтримці. Я зараз піду й повернуся з відповіддю.— І, попрощавшися з Лючією благальним поглядом, а з Аньєзе — виразом взаєморозуміння, він квапливо вийшов.

Страждання загострюють розум. І Ренцо, який на досі рівному й спокійному життєвому шляху ніколи не мав потреби надто напружувати свій розум, цього разу придумав таке, що зробило б честь професійному юристові. Здійснюючи свій намір, він подався до такого собі Тоніо, чий будиночок стояв неподалік. Господаря він застав на кухні; спершись коліном на приступку вогнища й притримуючи однією рукою край казанка, поставленого на гарячий попіл, той замішував кривою кописткою скромну сірувату поленту[47] з кукурудзи. Його мати, брат і дружина сиділи за столом, а троє чи четверо дітлахів, обступивши батька і втупившися в казанок, дожидали тієї хвилі, коли врешті поленту поставлять на стіл. Але в усьому цьому не було тієї радості, яку звичайно викликає вигляд обіду в того, хто заробив його чесною працею. Кількість поленти визначалася неврожайним роком, а не числом і бажанням їдців, і кожен з них, скоса поглядаючи з відвертою жадібністю на загальну страву, уже, здавалось, обмірковував, як би його найбільше вхопити. Поки Ренцо обмінювався поклонами з усією родиною, Тоніо вивернув поленту на буковий лоток, що стояв напоготові, і вона здавалася на ньому маленьким місяцем серед густих хмар пари. І все ж жінки люб'язно звернулися до Ренцо: «Чи не бажаєте попоїсти з нами?» Селянин в Ломбардії, та й, гадаю, в багатьох інших країнах, неодмінно отак люб'язно запросить усякого, хто застане його за їдою, хоч би відвідувач був багатим пияком, який щойно встав з-за столу, а в самого хазяїна лишився останній шматок.

— Дякую вам,— відповів Ренцо,— я зайшов тільки сказати зо два слова Тоніо; якщо ти, Тоніо, бажаєш, то — щоб не турбувати твоїх жінок — ходім пообідаємо до сусіднього шинку, там і поговоримо.

Ця пропозиція була для Тоніо тим приємніша, що була несподіваною, та й жінки, а так само й діти (бо тут останні рано виявляють кмітливість), з не меншим задоволенням зустріли вилучення одного з претендентів на поленту, до того ж найстрашнішого. Ні про що не питаючи далі, запрошений пішов разом з Ренцо.

Зайшли до сільського шинку, розсілися зовсім вільно, бо злидні віднадили всіх завсідників цього осередку розмаїтих утіх; замовили те, що там знайшлося; випили глек вина, і тоді Ренцо з таємничим виглядом мовив до Тоніо:

— Якщо ти зробиш мені маленьку послугу, я ладен зробити тобі велику.

— Говори, говори все відверто, я до твоїх послуг,— відповів Тоніо, наливаючи.— Нині я готовий за тебе кинутись хоч і в вогонь.

— Ти маєш боржок синьйорові курато в двадцять п'ять лір за ділянку, яку ти орендував у нього для обробітку минулого року.

— Ой, Ренцо, Ренцо! Ти псуєш усе своє благодіяння. Для чого ти про це заговорив? А тепер хорошого настрою — як і не було.

— Якщо вже я завів з тобою мову про цей боржок, то тому, що я, коли бажаєш, надам тобі змогу сплатити його.

— Ти це серйозно?

— Цілком серйозно! Ну то як? Ти був би задоволений?

— Задоволений? Чорт мене забирай, якби я не був задоволений! Бодай задля того, щоб не бачити більше отих кривлянь та похитувань головою, якими щоразу при зустрічі частує мене синьйор курато. А потім оті його слова: «Тоніо, ви не забули?.. Тоніо, коли ми врешті зустрінемось в отій справі?» Це так мені дошкуляє, аж навіть під час проповіді, коли він отак устромить в мене очі, я боюсь: а раптом він скаже привселюдно: «То де ж мої двадцять п'ять лір?» А хай вони будуть прокляті, оті двадцять п'ять лір! І жінчине золоте намисто йому б довелося повернути мені,— а скільки б я на нього дістав поленти... та тільки...

— Що — тільки?.. Якщо ти мені зробиш маленьку послугу, двадцять п'ять лір для тебе наготовані...

— Та говори врешті!

— Але гляди ж! — мовив Ренцо, приклавши палець до губів.

— Для чого це все? Ти ж мене знаєш.

— Синьйор курато знай вигадує всякі безглузді приводи, щоб відкласти чимдалі моє весілля, а я, навпаки, хочу зробити це чимскоріше. Мені достеменно відомо, що коли до нього прийдуть самі заручені та два свідки і коли я скажу: «Ось моя дружина», а Лючія скаже: «Ось мій чоловік»,— то шлюб уважається взятим законно. Ти мене зрозумів?

— Ти хочеш, щоб я був свідком?

— Саме так.

— І заплатиш за мене двадцять п'ять лір?

— Саме так — оце я й мав на увазі.

— Негідник той, хто не дотримає обіцянки.

— Але треба знайти другого свідка.

— А я вже його знайшов. Отой дурник, мій братик Жервазо, зробить усе, що я йому скажу. Ти його почастуєш вином?

— І обідом,— відповів Ренцо.— Ми приведемо його сюди побенкетувати з нами. Тільки ж чи він зуміє?

— А я його навчу: адже ти знаєш, його мозок увесь дістався мені.

— То до завтра...

— Гаразд!

— Надвечір...

— Чудово!

— Тільки ж гляди! — сказав Ренцо, знов прикладаючи пальця до губів.

— Ото ще мені! — відповів Тоніо, підносячи руку й схиляючи до правого плеча голову з виразом на обличчі: «Ти мене ображаєш».

Назад Дальше