У сусідній кімнаті панувало цілковите сум'яття. Ренцо намагався впіймати синьйора курато й водив руками, наче грав у піжмурки. Діставшися до дверей, він почав стукати в них, голосно вигукуючи: «Відімкніть, відімкніть-бо, не зчиняйте галасу!» Уриваним голосом Лючія намагалася спинити Ренцо, благально повторюючи: «Ходімо звідси, на бога, ходімо!» Тоніо навкарачках нишпорив руками по підлозі, щоб усе-таки забрати свою розписку. Жервазо, мов навіжений, горлав і стрибав, намагаючись вибратися й утекти, поки не пізно.
Серед цієї метушні нам доведеться зробити хвилинну зупинку для деяких міркувань. Ренцо, вчинивши шарварок у чужому домі, пробравшися туди крадькома й полонивши самого господаря в одній із кімнат, поставав ніби грубий насильник, а тим часом він, по суті, був скривджений. Дон Абондіо, заскочений зненацька, змушений тікати й нажаханий саме в ту хвилю, коли мирно займався своїми справами, поставав ніби жертва, а тим часом, по суті, саме він і був кривдник. Так часто буває на цім світі,— я маю на увазі, так бувало в сімнадцятому сторіччі.
Не бачачи ознак відступу ворога, обложений розчинив вікно на церковний майдан і заволав: «Рятуйте! Рятуйте!» Місяць світив щосили. Тінь від церкви, а за нею довга шпичаста тінь дзвіниці лежали чіткою чорною плямою на порослім травою яскраво осяяному майдані: будь-яку річ було видно майже як удень. Але, куди оком глянеш,— ніде жодної ознаки живої істоти. Однак до однієї стіни церкви, якраз з боку, поверненого до парафіяльного будинку, тулилася невеличка оселя — комірчина, де спав паламар. Пробудившися від несамовитого крику, він отямився після сну, похапцем зліз із ліжка, відчинив стулку свого віконця, вистромив голову назовні і, не встигнувши ще продерти очі, запитав:
— Що там сталося?
— Мерщій, Амброджо, на допомогу! До мене залізли в будинок! — закричав йому дон Абондіо.
— Зараз,— відповів паламар, ховаючи голову. Він зачинив вікно й, страшенно наляканий, відразу знайшов спосіб зарадити лихові — навіть більше, ніж його про те просили,— не беручи, однак, участі в бійці, хоч би яка вона пула. Схопивши штани зі своєї постелі й ткнувши їх під пахву, неначе парадного капелюха, він вистрибом спустився дерев'яними сходами, підбіг до дзвіниці, схопився за мотуз більшого з двох дзвонів і вдарив на сполох.
Бов-бов-бов! Селяни перелякано підхоплюються з ліжок; хлопці, розлігшися в сіннику, прислухаються, підводяться. «Що таке? Б'ють на сполох? Пожежа? Злодії? Розбійники?» Деякі жінки умовляють своїх чоловіків, благаючи їх лежати й не ворушитися — нехай собі йдуть інші. І все ж декотрі встають, підходять до вікна, боягузи вдають, що піддаються на умовляння жінок, і вертаються; цікавіші й хоробріші сходять донизу по вила та мотики й біжать на галас; треті тільки стоять і видивляються.
Та перш ніж одні опинилися на місці події, навіть перш ніж інші повстигали попідхоплюватися на ноги, шум долетів до вух тих, що були неподалік, уже вдягнені. То були браві, з одного боку, Аньєзе й Перпетуя — з другого. Спершу коротко розповімо про перших, про те, що вони робили від тієї хвилини, як ми їх покинули в шинку. Ці троє, помітивши, що всі двері позамикано і вулиця спорожніла, хутко вийшли з шинку, неначе раптом зміркували, що засиділися допізна, і заявили, що поспішають додому. Вони обійшли все село, аби остаточно впевнитись, що всі повгамовувалися; і справді, не зустріли жодної живої душі, не почули ані найменшого шереху. Пройшли вони з усілякими осторогами й повз наш бідний будиночок, де панувала повна тиша,— адже там уже нікого не було. Тоді вони, не гаючи часу, вирушили до халупи й доповіли про все синьйорові Грізо. Він відразу натяг на голову великого старого капелюха, накинув на плечі вощений полотняний плащ пілігрима, обвішаний черепашками, взяв у руки ціпок мандрівця й, сказавши: «Ходімо, сміливіше! Тихо, і слухати мої накази!» — першим вирушив у дорогу, решта — за ним.
Вони вмить дісталися до будинку вулицею, протилежною тій, якою пішла невелика компанія, так само вирушивши в свою подорож. На відстані кількох кроків Грізо спинив свою ватагу й рушив на розвідку сам. Бачачи, що зовні безлюдно й спокійно, він підкликав двох браві, наказав їм тихенько перелізти через стіну навколо дворика і, діставшися досередини, сховатися в кутку за густим фіговим деревом, яке він помітив ще вранці. Потому він тихенько постукав з наміром прикинутися заблудлим мандрівцем і попросити притулку до ранку. Ніхто не відповідав. Постукав дужче,— повна тиша. Тоді він покликав третього браві і наказав йому, за прикладом двох інших, перелізти в дворик і тихо зняти засув, щоб забезпечити собі вільний вхід і вихід. Усе це було виконано з великою обережністю і скінчилося гаразд. Потім, покликавши решту браві, він зайшов з ними в двір, звелів їм сховатися біля тих, що вже перелізли, безгучно наблизився до виходу на вулицю і поставив там двох вартових із внутрішнього боку, після чого, скрадаючись, підступив до входу в нижній поверх. Тут він знову постукав і зачекав, та довго б йому довелося чекати. Тоді він тихенько відчинив двері. Зсередини ніхто не спитав: «Хто там?» Нікого не було чути, одно слово, все складалось якнайкраще. Отже, вперед. «Пст!» — підкликав він причаєних біля фігового дерева і зайшов з ними до кімнати нижнього поверху, де вранці підступно випросив шматок хліба. Діставши трут, кремінь, кресало та сірники, він запалив свого маленького ліхтарика й пройшов до наступної, найдальшої кімнати, аби впевнитися, що там теж нікого немає,— і справді нікого! Грізо повернувся, підійшов до сходів і, вдивляючись у темряву, став дослухатися: безлюддя й мовчанка. Він поставив іще двох вартових на нижньому поверсі і взяв із собою Гріньяпоко. Це був браві з Бергамського краю,— тільки йому було доручено погрожувати, угамовувати, наказувати, взагалі провадити всі розмови, щоб Аньєзе, чуючи його говірку, могла подумати, що всю змову затіяно з Бергамо. Вони йшли поряд, інші ступали позаду. Грізо тихенько зійшов нагору, кленучи подумки кожну скрипучу приступку, кожен крок цих пройдисвітів, що зчиняли шум. Ось він уже нагорі. Тут заліг заєць! Він легенько штовхнув двері до першої кімнати; двері прочинилися, утворюючи щілину; заглянув туди: темно; прислухався, чи хто не хропе, не зітхає, не вовтузиться всередині: зовсім тихо. Отже, можна йти вперед! Піднявши ліхтарика до рівня обличчя, скеровуючи світло перед собою, добре все бачачи, сам залишаючись у тіні, він розчахнув двері; перед ним — ліжко, підступив до нього: постіль накрито й збито, покривало накинуто на узголів'я. Грізо знизав плечима, повернувся до товаришів, даючи їм зрозуміти, що йде до другої кімнати, а вони мають іти за ним; вступивши до сусідньої кімнати, він побачив там те саме. «Що за чортівня! — вигукнув він.— Чи не виказав нас який-небудь собака-зрадник!» Інші, вже з меншою обережністю, заходяться нишпорити по всіх кутках, перевертаючи все догори дном. Поки вони були зайняті цією справою, ті два сторожі біля виходу на вулицю зачули часті, чимраз ближчі кроки; хоч би хто то був, вирішили браві, він має пройти мимо, і, принишкнувши, вони про всяк випадок насторожилися. Але кроки затихли якраз біля входу. То був Меніко, який чимдуж поспішав із дорученням падре Крістофоро попередити обох жінок, щоб вони, ради всього святого, негайно пішли із свого дому й сховались у монастирі, тому що... ну, а чому — це вже вам відомо, читачу! Меніко взявся за скобу засува, намірившись постукати, і зауважив: засув теліпається в руці, його висмикнуто й знято. «Що за халепа?» — подумав він і зі страхом штовхнув двері — вони відразу відчинилися. Меніко з великою обережністю переступив поріг і раптом відчув, як його схопили за руки, а з обох боків пролунали два тихі погрозливі голоси: «Мовчи, бо вколошкаємо!» Він страшно закричав, але один розбійник затулив йому рота рукою, а другий витяг величезного ножа, щоб налякати його. Хлопчик затрясся, мов осиковий листок, і вже не поривався кричати, бо тієї ж миті тишу розпанахав гучний удар сполохового дзвона, а потім, один за другим, полився цілий потік ударів. «На злодієві шапка горить»,— мовить прислів'я; кожному з двох пройдисвітів вчулося в цьому бовканні його власне ім'я та прізвисько; вони відпустили Меніко й, пороззявлявши роти, розвели руками, дивлячись один на одного, а тоді кинулися в будинок, де перебувала більша частина ватаги. Меніко чкурнув геть, не оглядаючись, просто до дзвіниці, де напевно хтось та був. На інших пройдисвітів, що нишпорили в будинку, страшний сполох справив таке саме враження. Насторожившись, охоплені панікою, вони посунули до виходу, шукаючи найкоротшого шляху, наштовхуючись один на одного. А втім, усе це були люди випробувані й до всього звиклі, та й вони не могли встояти перед невідомого небезпекою, до того ж геть непередбаченою, що впала на них, мов сніг на голову. Знадобилося все самовладання Грізо, щоб утримати їх укупі й не дати відступові перетворитися на панічну втечу. Достоту як ото пес, супроводжуючи свиней, підбігає то з одного, то з другого боку до відбіглих від стада, одну вхопить зубами за вухо й затягне назад, другу штовхне мордою, погавкає на третю, яка саме в цю хвилю вибігає з рядів, отак і тут Грізо схопив за волосся одного з тих, хто вже був на порозі, й затяг його до будинку, ціпком загнав досередини ще одного, котрий був спіткнувся, вилаяв інших, що металися туди й сюди, не знаючи, куди тікати. Зрештою він зігнав усіх на середину дворика.
— Мерщій! Пістолі в руки! Ножі напоготові, триматися гуртом, і марш за мною! Довбешки ви дурні, хто ж зосмілиться зачепити нас, якщо ми триматимемося вкупі? Якщо ж дамо переловити себе по одному, то з нами упорається всякий селюк. Вище голову! За мною всі, як один!
По цьому короткому зверненні він став на чолі ватаги і вийшов перший. Будинок, як ми вже казали, стояв край села. Грізо пішов вулицею, що вела в поле, і всі рушили за ним у повному порядку.
Тож нехай вони собі йдуть, а ми вернімося трохи назад — до Аньєзе та Перпетуї, котрих ми залишили на стежці. Аньєзе намагалася якнайдалі відвести свою приятельку від будинку дона Абондіо, і до певної миті справа посувалася чудово. Аж враз служниця згадала, що двері не замкнуто, й захотіла повернутися назад. Заперечувати було годі; щоб не викликати зайвої підозри, Аньєзе мусила повернути слідом за Перпетуєю і піти з нею, однак намагалася затримувати її щоразу, коли помічала, що та надто розпалювалася, розповідаючи про нездійснені шлюбні задуми. Аньєзе прибирала вигляду уважної слухачки і від часу до часу, бажаючи показати, начебто стежить за розповіддю, або щоб пожвавити балаканину, повторювала: «Так, так... тепер я все розумію... чудово... певна річ. А потім? А він що? А ви?» Насправді Аньєзе думала про зовсім інше: «Пішли вони чи все ще там? І як ми пошилися в дурні всі троє, не домовившись, щоб вони подали якийсь сигнал, коли справа скінчиться щасливо? Велика дурість, але тепер уже годі що вдіяти. Як би його ухитритися і, скільки можливо, затримати її ще?»
Отак, крок за кроком, то посуваючись уперед, то зупиняючись, наблизились вони до оселі дона Абондіо, але будинку ще не було видно за поворотом. Перпетуя саме розповідала про якийсь важливий момент зі свого життя, і Аньєзе вдалося затримати її на кілька хвилин на місці, аж враз непорушне повітря серед нічної тиші прорізав розпачливий крик дона Абондіо, долинувши звідкись згори: «Рятуйте! Рятуйте!»
— Господи помилуй! Що сталося? — скрикнула Перпетуя й кинулась була бігти.
— Що, що таке? — закричала Аньєзе, хапаючи її за спідницю.
— Господи помилуй! Хіба ви не чули? — відказала та, смикнувшись, щоб вивільнитися.
— Що таке? Що сталося? — повторила Аньєзе, утримуючи її за руку.
— Відчепись, бісова бабо! — крикнула Перпетуя, відштовхнувши Аньєзе й вирвавшись, а тоді кинулася бігти. В цей час здалеку долинув, ще більш пронизливий і несподіваний, страшний вереск Меніко.
— Господи помилуй! — закричала тепер і Аньєзе й припустила за Перпетуєю. Та не встигли вони й п'ятами блиснути, як зненацька забовкав сполоховий дзвін — раз, два, три і далі, частіше, удар за ударом. Ці удари могли б ще дужче поквапити їх, якби в тім була потреба! Перпетуя підбігла до будинку на якусь хвилю раніше від Аньєзе й кинулась відчиняти двері, але вони самі розчахнулися, й на порозі з'явилися Тоніо, Жервазо, Ренцо та Лючія, які, віднайшовши сходи, вистрибом збігли донизу, а зачувши страшне бовкання сполохового дзвона, почали рятуватися втечею.
— Що тут таке? Що тут таке? — питала засапана Перпетуя в братів, але ті у відповідь тільки грубо відштовхнули її й утекли.— І ви! Як? Що ви тут робите? — спитала вона потім наших молодих, упізнавши їх. Але й вони подались геть, нічого не відповівши. Поспішаючи туди, де вона була потрібна найбільше, Перпетуя не стала гаяти часу, швидко зайшла до передпокою і, як могла, навпомацки, кинулась до сходів.
Наречений з нареченою, так і залишившися зарученими, зустрілися віч-на-віч з Аньєзе, яка підбігла до них.
— А-а, ви тут! — сказала вона, через силу вимовляючи слова.— Ну, то як вийшла справа? Що це за сполох? Я оце щось чула...
— Додому, скоріше додому,— сказав Ренцо,— додому, поки не зібрався народ.
І вони були кинулись навтьоки. Але тут прибіг Меніко і, впізнавши їх, весь тремтячи, проказав захриплим голосом:
— Куди ви? Назад, назад! Ідіть туди, в монастир!
— То це ти?...— почала була Аньєзе.
— А що таке? — спитав Ренцо. Лючія, геть розгубившись, мовчки здригалася.
— У будинку сам диявол,— задихаючись, провадив Меніко.— Я бачив їх, вони хотіли вбити мене. Падре Крістофоро сказав... і ви, Ренцо, він сказав, щоб ви також прийшли негайно, та й потім — я ж їх бачив своїми очима, на щастя, я знайшов усіх вас тут. Я розповім вам про все потім, коли виберемось звідси.
Ренцо, розгубившися менш за інших, подумав, що, хоч хай там як, а треба йти геть чимскоріше, перш ніж збереться народ, і що найкраще було б учинити за порадою, або, ліпше сказати, за настійливим проханням до смерті переляканого Меніко. А вже дорогою, уникнувши небезпеки, можна буде зажадати від хлопця більш путящого пояснення.
— Іди вперед,— сказав він Меніко.— Ми підемо з ним,— докинув він, обернувшися до жінок.
Вони швидко повернули до церкви, перетнули майдан, де ще, з божої милості, не було жодної живої душі, заглибилися в вуличку між церквою та будинком дона Абондіо, пролізли в першу, яка трапилась їм, діру в загорожі й подалися в поле.
Не пройшли вони, либонь, і півсотні кроків, як на майдан посунув натовп, більшаючи щохвилини. Люди переглядалися між собою, у кожного на язиці крутилось запитання і ні в кого не було відповіді. Ті, що поприбігали перші, кинулися до церковних дверей, які були на замку. Тоді люди побігли до дзвіниці, і хтось із них, приставивши рота до невеличкого віконця на зразок бійниці, гукнув досередини: «Який біс там калатає?» Зачувши знайомий голос, Амброджо кинув мотуза й, зрозумівши з гомону, що народу поназбиралося чимало, відповів: «Зараз відімкну». Похапцем надягши на себе принесені під пахвою штани, він пройшов ізсередини до церковних дверей і відімкнув їх.
— Що означає весь цей шум? Що сталося? Де? Хто?
— Як це де? — відповів Амброджо, притримуючи однією рукою двері, а другою оті штани, які він надяг похапцем.— Як! Ви не знаєте? У синьйора курато в будинку розбійники. Сміливіше, хлопці, на допомогу!
Усі посунули до будинку курато і, підступивши до нього натовпом, стали, дослухаючись, дивитися вгору: в будинку панувала повна тиша. Декотрі забігли з боку дверей: вони були замкнені, і ні по чому не було видно, щоб хтось їх торкався. Тоді ці в свою чергу подивилися вгору — жодного відчиненого вікна, ані найменшого шереху.
— Чи є там хто всередині? Агей, синьйоре курато! Синьйоре курато!
Дон Абондіо, котрий, щойно помітивши втечу непроханих гостей, відійшов від вікна, замкнув його і саме в цю хвилину пошепки сперечався з Перпетуєю, яка покинула його самого в такому скрутному становищі, повинен був, на вимогу натовпу, знов появитися біля вікна. Забачивши таке велетенське підкріплення, він розкаявся в тому, що викликав його.
— Що тут було? Що з вами зробили? Хто то такі? Де вони? — кричали йому гуртом голосів з п'ятдесят.
— Нікого вже більше немає. Дякую вам, розходьтеся по домівках.
— Але ж хто тут був? Куди вони подалися? Що сталося?
— Погані люди, які вештаються вночі, але вони вже порозбігалися. Ідіть додому, нікого більше немає, іще раз, діти мої, спасибі вам за ваше добре ставлення.-— І по цих словах він сховався, зачинивши вікно.
Тут одні почали бурчати, другі — наспівувати, треті — лаятися. Декотрі знизували плечима й ішли геть. Раптом появився новий чоловік; геть засапавшись, він ледве вимовляв слова. Чоловік цей жив майже навпроти будиночка Аньєзе. Коли почався шум, він виглянув з вікна й побачив у дворику переполох серед браві, яких Грізо намагався заспокоїти. Звівши дух, чоловік крикнув до натовпу:
— Що ви тут робите, хлоп'ята? Диявол не тут, а в кінці вулиці. Внизу, в будинку Аньєзе Монделли, якісь озброєні люди; вони там, в будинку; щось ніби збираються вбити якогось подорожнього. Хто знає, що там за чортівня!
— Що? Що таке? — почалась безладна нарада.— Треба йти. Треба подивитися. Скільки їх? А нас скільки? Хто вони? Старосту!
— Я тут,— озвався староста з середини натовпу,— я тут, але ви повинні допомогти мені й слухатись безвідмовно. Де паламар? Дзвони що є сили! Швидко! Біжіть хто-небудь по допомогу до Лекко! Ідіть усі сюди...