Хто підійшов, а хто за спиною інших і втік. Галас стояв страшний, аж враз з'явився новий свідок, що бачив на власні очі, як незнайомці поспішно втікали, й заволав:
— Покваптеся, хлоп'ята, злодії або розбійники втікають з якимсь подорожнім; зараз вони вже за селом. Тримайте їх!
У відповідь на це повідомлення весь натовп, не дожидаючи наказів начальства, заворушився й урозсип кинувся вниз вулицею. В міру того, як вояцтво посувалося вперед, дехто з передніх сповільнював крок, дозволяючи іншим обігнати себе, й застрягав у самісінькій гущі бойової маси, задні проштовхувались уперед, і, врешті, вся вервечка в безладі добулася до місця призначення.
Були наявні свіжі сліди нашестя: двері навстіж, засув знято, але самих розбійників і слід прохолов. Вступили в дворик, підійшли до дверей нижнього поверху — їх теж було відімкнуто й зірвано. Стали кликати: «Аньєзе! Лючіє! Подорожній! Де подорожній? Мабуть, Стефано бачив його уві сні, отого подорожнього!» — «Та ні ж бо, ні. Карландреа також бачила його. Агей, подорожній! Аньєзе! Лючіє!» Відповіді не було. «Вони потягли їх із собою, потягли з собою». Познаходилися й такі; що закликали переслідувати викрадачів: адже це нечувана мерзенність, і була б ганьба для цілого села, якби всякий негідник міг безкарно з'являтися й хапати жінок, мов шуліка курчат із покинутого току. І от знову ще галасливіша нарада; раптом хтось (згодом так і не вдалося встановити, хто ж це був) пустив чутку, ніби Аньєзе й Лючія сховалися в одному з будинків. Чутка швидко поширилася, їй повірили; про переслідування втікачів відразу перестали говорити, натовп розсипався, й усі розійшлися по домівках. Почалось перешіптування, гомін, стукали в двері, відчиняли їх, з'являлись і зникали вогники, жінки, повихилявшися з вікон, запитували, їм відповідали. Коли ж вулиця спорожніла і все затихло, розмови якийсь час тривали по будинках, чергуючися з позіханнями, щоб уранці розпочатися знову.
А втім, нових подій не було, крім одної: того самого ранку староста стояв на своєму полі, підперши підборіддя рукою й спираючись ліктем на держак заступа, напівзастромленого в землю, а ногою — на сам заступ. Він стояв, мовчки обмірковуючи таємниці минулої ночі й складне питання про те, що йому належало зробити і як було найвигідніше повестися. Аж тут він побачив, що до нього прямують два чоловіки, досить визивні на вигляд, довгочубі, подібні до перших франкських королів, та й всім іншим надзвичайно схожі на отих двох суб'єктів, які за п'ять днів до того перепинили дона Абондіо, а може, це були саме вони. Чоловіки нахабно зажадали від старости, щоб він у жодному разі не доповідав синьйорові подеста про нічну пригоду, а коли його й спитають, щоб не казав правди, та щоб не базікав сам та не заохочував до базікання селян, якщо тільки йому дорога надія мирно сконати у власній постелі.
Наші втікачі досить довго йшли мовчки, швидким кроком, по черзі озираючись назад, щоб подивитися, чи немає, бува, погоні; всі були пригнічені стомливою втечею, занепокоєні невідомістю, в якій опинилися, засмучені невдало зробленою справою і сповнені неясного страху перед новою, невизначеною небезпекою. Це тривожне почуття посилював безперервний сполоховий дзвін їм услід, який, знай даленіючи, чувся їм усе тихіше й глухіше, та зате, здавалося, робився дедалі сумнішим і зловіснішим. Нарешті він замовк. Тільки тоді втікачі, перебуваючи вже серед безлюдного поля й не чуючи ані найменшого шереху довкола, стишили крок. Дещо відсапавшись, Аньєзе перша порушила мовчанку й стала розпитувати Ренцо, як була справа, а Меніко — як сталося, що якийсь диявол проник до них у будинок. Ренцо коротко розповів сумну історію, а потім усі троє звернулися до хлопчика, який уже докладніше передав попередження падре Крістофоро й розповів про все, що бачив сам, та про небезпеку, яка йому загрожувала. Усе це, гай-гай, іще раз підтвердило попередження падре. Слухачі зрозуміли більше, ніж зумів розповісти їм Меніко. Всі троє раптом замовкли, з жахом дивлячись в очі одне одному. І відразу, в одностайному пориві, всі троє поклали руку — хто на голову, хто на плече хлопчикові, ніби бажаючи попестити його й мовчки подякувати йому за те, що він став їхнім ангелом-рятівником. Висловлюючи своє співчуття з приводу пережитого ним хвилювання та небезпеки, на яку він наражався задля їхнього порятунку, вони майже були готові просити в нього прощення.
— А тепер вертайся додому, щоб твої більше не тривожились за тебе,— сказала йому Аньєзе і, згадавши про дві обіцяні монетки, дістала з кишені аж чотири й віддала йому, мовивши:
— Ну, гаразд, моли бога, щоб нам скоріше побачитися знову, і тоді...
Ренцо дав Меніко новеньку берлінгу й довго напучував його нічого не говорити про падре Крістофоро. Розчулений Меніко попрощався з усіма й повернув назад. А ті пішли своєю дорогого в глибокий роздумах — жінки попереду, Ренцо за ними, охороняючи їхню путь. Лючія міцно тримала матір під руку, лагідно й обережно відмовляючись від допомоги, яку Ренцо пропонував їй у важких місцях цієї подорожі, коли вони йшли путівцями: їй було соромно за те, що вона, хай навіть за виняткових обставин, так довго залишалася з ним удвох і допустилася такої близькості,— щоправда, вона сподівалася от-от стати його дружиною. А тепер, коли її мрії так гірко розвіялись, Лючія каялася в тому, що зайшла надто далеко, і до числених її хвилювань додалося тепер іще й почуття сорому, породжене не сумним пізнанням зла, а сорому безпричинного, більше схожого на страх дитини, яка тремтить у пітьмі, сама не знаючи чому.
— А будинок? — раптом спитала Аньєзе.
Та хоч хай як важливе було це питання, ніхто їй нічого не відповів, бо ніхто й не міг дати задовільної відповіді. Мовчки верстали вони далі свою путь і згодом вийшли на невеликий майдан перед монастирською церквою.
Ренцо підійшов до дверей, тихенько штовхнув їх. Двері відразу прочинились, і місяць, прокравшись в отвір, освітив бліде обличчя й сріблясту бороду падре Крістофоро, який стояв на порозі й чекав. Забачивши всіх трьох, він промовив:
— Слава богові! — й порухом запросив прийшлих увійти. Поруч нього стояв другий капуцин — то був послушник-паламар, якого падре Крістофоро проханнями та переконуваннями вговорив не спати і, залишивши вхідні двері незамкненими, бути насторожі, щоб прийняти нещасливців, котрим загрожувала страшна небезпека. Тільки завдяки своєму великому авторитету та славі святої людини падре Крістофоро домігся від послушника такої небезпечної й невідповідної статуту поступливості.
Коли вони зайшли, падре Крістофоро тихо причинив за ними двері. Тут уже паламар не міг стриматися й, відкликавши падре Крістофоро вбік, зашепотів йому на вухо:
— Як же це так, падре! Вночі... в церкві... замикатися з жінками... як же тоді статут... падре?— І похитав головою.
Поки він вичавлював із себе ці слова, падре Крістофоро думав: «Ось бачите: якби це був переслідуваний розбійник, фра Фаціо не став би чинити йому жодної перешкоди, а бідна невинна дівчина, якій пощастило вирватися з вовчих пазурів...»
— Omnia munda mundis[56],— вирік він, рвучко повернувшись до фра Фаціо і забувши, що той не розуміє латини. Але ця забутливість якраз і подіяла, як було потрібно. Якби падре Крістофоро почав сперечатися, спираючись на доводи, фра Фаціо, звичайно, знайшов би інші, протилежні, і одному богові відомо, коли і як скінчилася б ця суперечка. Та зачувши латинські слова, повні таємничого змісту й промовлені з такою рішучістю, він подумав, що саме в них і має міститися вирішення всіх його сумнівів. Тож він одразу заспокоївся й сказав:
— Гаразд, вам це краще знати!
— Можете бути певні,— відповів падре і, підійшовши при слабкому світлі лампади перед вівтарем до втікачів, котрі стояли в нерішучому чеканні, сказав їм: — Діти мої, подякуйте всевишньому, який позбавив вас від великої небезпеки. Можливо, саме в цю хвилину...— Тут він став роз'яснювати те, про що натяками дав їм знати через хлопця, посланця; він і не підозрював, що вони знали про все набагато більше його самого, і вважав, що Меніко застав їх удома, перш ніж розбійники встигли проникнути туди. Ніхто не став переконувати його в протилежному, промовчала навіть Лючія, яка все ж відчула докори сумління: «Така потайливість перед такою людиною!» Але ж то була ніч плутанини, хитрощів і всяких обманів.
— Тепер ви бачите, діти мої, — провадив він далі,— що залишатися в рідному селі для вас досить небезпечно. Ви в нім народилися й нікому не вчинили зла, але — така воля господня. Це випробування, діти мої. Зносьте його терпляче, покладаючи надії на всевишнього, не почуваючи злоби, і будьте певні: настане час, коли ви будете вдоволені з того, що відбувається тепер. Я потурбувався знайти для вас притулок на перші дні. Невдовзі, сподіваюсь, ви зможете спокійно повернутися до себе додому: Господь допоможе вам у всіх ваших справах і зробить усе для вашого добра. А я, зрозуміла річ, постараюся виправдати милість, яку він виявив мені, вибравши мене засобом служіння вам, його бідним і любим змученим створінням. Ви,— провадив він, звертаючись до жінок,— можете зупинитися в ***. Там ви будете достатньою мірою захищені від усякої небезпеки і в той же час пробуватимете не дуже далеко від вашого дому. Розшукайте наш монастир, скажіть покликати отця настоятеля й передайте йому ось це послання — він стане для вас другим падре Крістофоро. Ти, Ренцо, теж повинен позбутися як чужої, так і своєї люті. Віднеси це послання до нашого монастиря в Мілані, отого, що біля східних воріт, і віддай падре Бонавентурі з Лоді. Він замінить тобі батька, наставлятиме тебе й підшукає тобі роботу, поки ти не зможеш повернутися й спокійно жити тут. Ідіть на берег озера до гирла Біоне, яка тече за кілька кроків від Пескареніко. Там, біля причалу, ви знайдете човна; гукнете: «Барка!» Вас спитають: «Для кого?» Відповідайте: «Сан-Франческо». Вас візьмуть у човна й переправлять на другий берег, де ви побачите візника, який довезе вас просто до ***.
Якби кому спало на думку поцікавитися, яким же це чином падре Крістофоро так швидко роздобув усі ці засоби перевезення по воді й по суходолу, той показав би необізнаність щодо того, який великий авторитет капуцина, котрий тішиться в народі славою святого.
Залишилося ще потурбуватися про нагляд за будинком. Падре Крістофоро взяв ключі й зголосився передати їх тим, кого вкажуть Ренцо й Аньєзе. Бідолашна жінка, видобуваючи з кишені ключа, тяжко зітхнула, згадавши, що її будинок стоїть зараз відімкнений, що всередині побував сам диявол, і хто знає, чи є там що берегти.
— Перед вашим відбуттям, — сказав чернець, — помолімося всі гуртом Господові, щоб у цій подорожі він завжди пробував з вами і насамперед дав вам сили та ревність бажати того, чого бажає він сам.— Із цими словами він укляк посеред церкви, інші наслідували його приклад. Після того як усі мовчки помолилися, падре Крістофоро тихо, але ясним голосом, розбірливо промовив: — Іще помолімося за нещасного, який вимусив нас піти на цей крок. Ми були б не гідні милосердя твого, о господи, якби всім серцем не просили цієї милості і для нього — адже ж він так її потребує! В стражданнях наших у нас є велика втіха, бо ми пробуваємо в путі, вказаній нам тобою, і коли ми прийдемо до тебе з нашими прикростями, нам їх буде зараховано. Він же — твій ворог. О нещасний! Він змагається з тобою! Змилуйся над ним, господи, пом'якши серце його, хай стане він служником твоїм. Даруй йому всі блага, яких ми можемо бажати самі для себе.
Потому, звівшись, він квапливо сказав:
— А зараз у дорогу, діти мої, не можна втрачати ані хвилини часу. Хай береже вас бог, хай буде супутником вашим ангел його. Ідіть.
Коли вони вже виходили, падре Крістофоро з хвилюванням, яке важко вимовити словами, зміненим голосом додав:
— Серце підказує мені, що ми скоро побачимося.
Звичайно, серце завжди каже тому, хто до нього прислухається, про те, що його чекає. Та чи ж багато знає серце? Так, хіба якусь дещицю з того, що вже сталося.
Не дожидаючи відповіді, фра Крістофоро пішов до ризниці. Втікачі повиходили з церкви, і фра Фаціо замкнув двері, попрощавшися з ними схвильованим голосом. В повній мовчанці попрямували вони до вказаного місця на березі озера. Там побачили човна і посідали в нього, коли обмінялися паролем. Човняр відплив, відштовхнувшись веслом від берега. Потім він узявся за друге весло і, гребучи обома, виплив на відкритий простір, правуючи до протилежного берега. Не було ані найменшого вітерцю; озеро лежало рівне та гладеньке і могло б видатися нерухомим, коли б на ньому не дрижало легке й трепетне сяйво місяця, який дивився в воду з височини небес. Чувся тільки лінькуватий і рівномірний шум прибою, що вдаряв у береговий граніт, далеке дзюркотіння води, яка розбивалася об стояки мосту, та мірний сплеск весел, котрі, розтинаючи лазурову поверхню озера, дружно піднімалися з води, розбризкуючи краплі, й знов занурювалися в неї. Розтята човном хвиля, зливаючись знов за кормою, залишала позаду смужку брижів, яка чимраз більше віддалялася від берега.
Мовчазні втікачі, пообертавшись, дивилися на гори і місцевість, освітлену місяцем і де-де вкриту густою тінню. Чітко вирізнялися села, будинки, хижки. Палаццо дона Родріго зі своєю пласкою вежею, що височіла над тісною купкою будиночків біля підніжжя гірського виступу, видавалося лютим лиходієм, який, причаївшись у темряві серед гурту сплячих, сам не спав, задумуючи злочин. Лючія побачила його й здригнулася. Її погляд ковзнув униз по схилу, туди, де лежало їхнє сільце; вона вдивилася в його околицю, розшукала свій будиночок, густу верхівку фігового дерева, перехиленого через стіну дворика, вікно своєї кімнати і, як ото сиділа в глибині човна, спершися ліктем на борт і поклавши голову на руку, ніби збираючись заснути, отак стиха й заплакала.
Прощавайте, гори, всталі з вод і піднесені до небес; покраяні вершини, знайомі тому, хто виріс серед вас, і закарбовані в його пам'яті не менше, ніж образи найбільш близьких людей; струмки, чиє дзюркотіння розрізняєш як звук звичних, рідних голосів; села, розкидані білими цятками по схилах, ніби отари овець на випасі,— прощавайте! Який же скорботний шлях того, хто, вирісши серед вас, покидає вас. Навіть в уяві того, хто розлучається з вами доброхіть, пориваний жадобою розбагатіти на чужині, в хвилину розстання самі мрії про багатство гублять свою привабливість, подорожній дивується зі своєї рішучості й ладен іти назад, якби ж ото не було в нього надії повернутися коли-небудь багатієм. Чим далі посувається він по рівнині, тим частіше його погляд, розчарований і стомлений, відвертається від цього одноманітного простору, повітря здається йому важким і мертвим; смутний і неуважливий, заходить він у шумні міста, де будинки тягнуться безперервною вервечкою, вулиці, вливаючись одна в одну, ніби утруднюють йому подих, і перед будівлями, якими милується чужинець, він з неспокійною тугою згадує про невелике поле в рідному сільці, про скромний будиночок, що його він давно запримітив і збирається купити, коли повернеться, розбагатівши, назад у гори.
То як же почувається та, яка ніколи не прагнула податися за межі рідних гір жодним, бодай миттєвим бажанням, яка зв'язала з ними всі надії на майбутнє й яку ворожі сили несподівано відкинули далеко від рідних місць! Та, яку відірвано від найдорожчих для неї звичок, чиї надії розбито. Покидаючи рідні гори, їй доводиться йти до чужих людей, котрих вона й знати не знає і від котрих повернеться невідомо коли. Прощавай, рідний будинку, де часом, сидячи в самотніх роздумах, вона з потаємним трепетом училася в шумі людських кроків вирізняти звук кроків жаданих. Прощавай, будинку, поки що чужий, на який так часто мимохідь поглядала вона крадькома, злегка червоніючи, на будинок, де їй уявлялося спокійне, мирне життя дружини й господарки. Прощавай, церкво, куди стільки разів приходила вона з чистою душею, висловлюючи хвалу творцеві, де готувалося виконання священного обряду, де приховане сердечне зітхання мало дістати урочисте благословення, а узаконене кохання — своє освячення. Прощавай! Той, хто дав вам стільки радості, всюдисущий, і якщо він порушує щастя дітей своїх, то тільки для того, щоб дати їм щастя ще більш надійне й велике.
Такі або майже такі думки роїлися в Лючіїній голові, і мало чим різнилися від них думки двох інших подорожніх, коли човен підвозив їх до правого берега Адди.