Наростаюча лавина кроків, звалившися згори, відбилася гулом в опустілому дворику й затихлому будинку, і серед страшного безладного гамору залунали сильні й часті удари каменями в двері.
— Завідувача! Тирана! Морильника! Сюди його живого або мертвого!
Нещасний бігав по кімнатах, блідий і задиханий. Ламаючи руки, він благав своїх слуг триматися стійко й знайти для нього спосіб зникнути. Та як і куди? Пробравшись на горище, він через слухове вікно тривожно виглянув на вулицю: вона кишма кишіла обложниками; долинали голоси, вимагаючи його смерті; розгубившись іще більше, він відсахнувся й став шукати надійнішого сховища. Отак, зігнувшись у три погибелі, він усе дослухався, чи не стихає зловісний гамір, чи не заспокоюється хвилювання. Але рев натовпу робився все лютішим і гучнішим, а удари знай дужчали, і він, охоплений новим напливом страху, швидко затикав вуха. Потім, ніби в нападі дикої люті, зціплював зуби і з перекривленим обличчям випростував руки, упираючись кулаками в двері, немов бажаючи утримати їх на запорі... А втім, важко достеменно встановити його дії, адже він був там сам, і історія змушена робити здогади,— ну, а це для неї справа звична!
Цього разу Ренцо перебував у самісінькій гущі бунту, і вже не потік людей ніс його вперед, а він сам пробивав собі дорогу, прагнучи дістатися до будинку завідувача. При перших криках натовпу, що жадав крові, Ренцо відчув, як його самого пробирає дрож. Щодо грабунку, то він не зміг би сказати, добре це в даному випадку чи погано, але думка про вбивство викликала в нього справжній і невдаваний жах. І хоча за властивою всім палким натурам згубною слабістю відгукуватися на всяке пристрасне навіювання з боку натовпу Ренцо теж був глибоко переконаний у тому, що завідувач — головний винуватець голоду, ворог бідних,— однак при першому ж натиску юрби він випадково почув кілька слів, які засвідчували бажання декотрих докласти всіх зусиль для врятування цього чоловіка, і відразу вирішив допомогти їм у цій справі. З таким наміром він і проштовхався майже аж до дверей, які вже ледь трималися на завісах. Одні нападники молотили каменями з бруківки по замкових скріпках, щоб зірвати запор; другі, послуговуючись ломами, долотами та молотками, намагались працювати за всіма правилами; врешті, треті каменями, тупими ножами, гвіздками, палицями і, за браком чогось іншого, нігтями обдирали й кришили стінний тиньк, ухитряючись виколупувати окремі цеглини, щоб зробити отвір у стіні. Ті, що були безсилі допомогти, підбадьорювали інших криками, але водночас своєю товкотнечею тільки заважали роботі, й без того уже утрудненій безладними стараннями самих працюючих,— бо ж, хвала творцеві, часом і в лихій справі виходить те саме, що надто часто буває і в хорошій, а саме: найревніші прибічники стають завадою.
Власті, які першими дізналися про події, негайно почали просити допомоги у коменданта фортеці, яка тоді звалася фортецею біля Юпітерових воріт. Комендант послав загін солдатів. Прохання про допомогу, підготовка, наказ виступати, відправлення, дорога — все це забрало час, і коли солдати прибули на місце, будинок уже було обложено з усіх боків. Їм довелося спинитися далеко від будинку позаду натовпу. Командир загону не знав, як узятися до справи. Кругом була, якщо можна так висловитися, каша з людей різної статі та віку. У відповідь на вимогу розійтися й дати дорогу знявся похмурий і тривалий гомін; ніхто не рушив з місця. Відкрити вогонь по цьому наброду було, на думку офіцера, не тільки жорстоко, але й небезпечно,— це могло б роздратувати найсумирніших і тільки розізлити головорізів. Та він і не мав такого наказу. Врізатися в цю масу, відтіснити її в обидва боки й рушити вперед було б, мабуть, найкраще; але ж чи вдасться це — ось у чім річ. Хто знає, чи зможуть солдати просуватися організовано, в порядку? А що, коли вони, замість розсіяти натовп, самі розпорошаться в ньому, опиняться в його руках, тільки роздратувавши народ? Нерішучість командира і бездіяльність солдатів було розцінено — правильно чи ні — як страх. Люди, котрі стояли у сусідстві з солдатами, вдовольнялися тим, що дивилися їм в обличчя з таким виглядом, ніби їм було, так би мовити, начхати на них. Ті, що стояли трохи далі, під'юджували солдатів, передражнюючи й усіляко кепкуючи з них. Решта взагалі нічого не знала про їхню присутність. Погромники й далі руйнували стіну, намагаючись чимскоріше досягти успіху. Глядачі знай підбадьорювали їх вигуками.
Серед них привертав до себе увагу, бувши сам по собі теж видовищем, якийсь підозрілий старий, який витріщав глибоко запалі палаючі очі, тим часом як зла, під'юджуюча усмішка диявола кривила йому обличчя. Піднісши руки над нечестивою своєю сивиною, він вимахував молотком, мотузкою і чотирма великими цвяхами, якими, за його словами, він збирається прибити завідувача, коли того вб'ють, до парадних дверей його власного будинку.
— Яка ганьба! — вихопилось у Ренцо, нажаханого цими словами, оточеного безліччю облич, які виказували жадобу помсти, і підбадьореного виглядом інших, на яких мовчазно проступав жах, що охопив його самого.— Ганьба! Та що ж це ми намірилися вчинити? Убивати хрещену людину! Як же це ми хочемо, щоб бог дав нам хліба, коли самі йдемо на такі звірства? Громи та блискавки пошле він вам, а не хліб!
— У-у, собака! Зрадник батьківщини! — в шаленстві закричав, обернувшись до Ренцо, один із тих, хто розчув серед шуму й гаму ці святі слова.— Постривай же ти, постривай! Це служник завідувача, перебраний селянином; це шпигун, бий його, бий! — Сотня голосів підхопила з усіх боків: «Що таке? Хто такий? Служник завідувача! Шпигун! Завідувач, перебраний селянином, він хоче втекти! Де він? Де? Бий його, бий!»
Ренцо притих і весь знітився, йому хотілося провалитися крізь землю. Ті, хто стояв поряд, швидко заступили його й голосними вигуками намагались заглушити ворожі, закличні до розправи голоси. Проте найбільше допоміг Ренцо раптовий крик десь неподалік. «Дорогу! Дорогу! Та розступіться-бо!»
Що ж сталося? Виявляється, кілька чоловік несли довгу переносну драбину, щоб підставити її до стіни і через вікно залізти в будинок. Та, на щастя, з цього пристрою, який відразу полегшив би справу, не так легко було скористатися. Юрба знай напирала, відштовхувала й відривала від драбини тих, хто ніс її, вчепившися за обидва кінці й за обидва боки, тож хід виходив хвилеподібний. Один з носіїв, просунувши голову між щаблями й підпираючи плечима боки драбини, мукав, ніби придушений ярмом, що смикалося на його шиї; другого поштовхом було відірвано від ноші; впущена драбина зачіпала плечі, руки, ребра,— можна собі уявити, як почувалися їхні власники. Інші підхопили впущений тягар і з криком: «Сміливіше! Вперед!» — завдали його собі на плечі. Нещасливий пристрій посувався далі, погойдуючись і хитаючись. Його поява була дуже доречна: він роз'єднував і розладнував неприятелів Ренцо, який, скориставшися з нового замішання, спочатку скрадаючись, а потім орудуючи щосили ліктями, забрався чимдалі від цього місця, де повітря явно було шкідливе для нього. Він вирішив чимскоріше вибратися з усієї цієї метушні й піти розшукувати падре Бонавентуру.
Раптом якийсь незвичний рух, почавшися десь збоку, поширився по всьому натовпу разом з вигуком, що перелітав з уст в уста: «Феррер! Феррер!» Зачудовання, радість, оскаженіння, співчуття, обурення супроводили всюди це ім'я; один вигукував його, другий намагався заглушити; один виступав за нього, другий — проти; той благословляв, а цей — слав прокльони.
«Феррер тут!» — «Неправда, неправда!» — «Ні, правда; хай живе Феррер! Він здешевив хліб!» — «Ні, ні!» — «Та онде він, одне — в кареті!» — «Ну то й що? При чому тут він? Нікого нам не треба!» — «Феррер! Хай живе Феррер! Друг бідного народу! Він посадить завідувача до тюрми!» — «Не треба! Ми й самі розправимося; назад, назад!» — «Ні, давайте сюди Феррера! В тюрму завідувача!»
І, стаючи навшпиньки, обертаючись, усі дивилися туди, звідки провіщався такий несподіваний приїзд. Трохи піднявшися, всі бачили не більше, ніж коли б стояли на землі всією ступнею, і все ж усі намагалися стати навшпиньки.
Справді, до натовпу з боку, протилежного тому, де стояли солдати, під'їхав у кареті великий канцлер Антоніо Феррер. Напевно, канцлера гризли докори сумління, що його нерозумні розпорядження і впертість стали причиною або ж принаймні приводом до цього бунту, і тепер, бажаючи використати для доброї справи свою кепсько здобуту популярність, він пробував угамувати хвилювання або ж бодай відвернути найстрашніші й непоправні його наслідки.
В народних виступах завжди бере участь певна кількість людей, які, чи то через свій запал і фанатизм, чи то через підступний замір і кляту схильність до безпорядків, щосили намагаються скерувати події в гірший бік; вони дають і підтримують найзлочинніші поради, роздмухуючи полум'я, тільки-но помічають, що воно починає загасати; їм усього мало, вони хотіли б, щоб заворушення не мало кінця-краю. Та в противагу їм завжди серед промовців знаходиться і деяке число таких, які з не меншим запалом і настійливістю прагнуть до протилежних вчинків: одні — через дружбу і прихильність до тих, кому загрожує небезпека, другі — тільки через природний і мимовільний жах перед кров'ю та жорстокостями. Хай благословить їх небо! В кожній із цих двох протилежних сторін, навіть коли немає попередньої домовленості, єдність волі створює раптову узгодженість дій. Те, що потім утворює натовп і стає причиною безпорядків,— це просто випадкова суміш багатьох інших людей, які, щоправда, з нескінченними відтінками, так або інакше впадають у ту або іншу крайність. Не позбавлені завзяття, шахраюваті, схильні до певної справедливості (у їхньому розумінні), жадібні побачити щось зовсім незвичайне, готові на жорстокість і на милосердя, на обожнювання і на ненависть, залежно від нагоди, яка випаде, сприяючи вияву того або іншого почуття, вони щомиті жадають дізнатися про щось незвичайне, повірити в нього. Їм неодмінно треба кричати, аплодувати кому-не-будь або ж тюкати навздогін. «Хай живе!» і «Смерть йому!» — ці слова вони вигукують найохочіше; і якщо вдається переконати їх, що такий-то не заслуговує четвертування, то вже небагато слів буде потрібно, аби довести їм, що він гідний тріумфу; вони — дійові особи й глядачі, вони то «за», то «проти», залежно від того, звідки вітер дме. Вони готові й мовчати, коли нема кому більше вторити, готові й заспокоїтися, коли немає під'юджувачів ніде поблизу, і розійтися, коли багато голосів, не зустрічаючи заперечення, скажуть: «Ходімо звідси!», і вернутися додому, питаючи один одного: «А що ж, власне, сталося?» А що така маса може піти за ким завгодно, то кожна з двох зацікавлених сторін докладає всіх зусиль, щоб перетягти її на свій бік, заволодіти нею. Неначе дві ворожі душі змагаються за те, щоб проникнути в це велетенське тіло й примусити його рухатись. Усе залежить від того, хто зуміє поширити чутки, найбільш спроможні розворушити пристрасті, скерувати почуття до тієї або тієї мети; хто зуміє доречніше пустити чутки, які зможуть знов роздмухати обурення або, навпаки, послабити його, вселити надію або страх, хто зуміє кинути клич, який, лунаючи дедалі голосніше в устах чимраз більшого числа людей, висловлює, підтверджує і цим самим виносить вирок з уст більшості на користь тієї або тієї сторони.
Уся ця балаканина потрібна була тільки для того, щоб сказати, що в боротьбі між двома сторонами, котрі виборювали одна в одної вирок народу, який зібрався біля будинку завідувача, поява Антоніо Феррера миттю дала рішучу перевагу прибічникам гуманності, чия позиція доти була явно слабша, і якби ця допомога надійшла дещо пізніше, у них не було б більше ні сили, ні мети для боротьби. Цей чоловік догодив натовпові вигідним для покупців хлібним тарифом власного винаходу, призначивши його з такою героїчною твердістю, яка не піддавалася ніяким протилежним доказам. Людей і без того прихильних до нього Феррер ще дужче зачарував своєю сміливою довірливістю, з якою він, старий дід, без усякої охорони, без помпи з'явився сюди, щоб лицем до лиця зустрітися з роздратованим, бурливим натовпом. Вигідно подіяли на натовп і чутки про те, що він приїхав забрати завідувача продовольством до в'язниці. Лють бунтарів проти останнього, яка розпалилась би ще дужче, якби хто надумав піти їм наперекір, тепер, коли було кинуто кістку, щоб заткнути їм рота, потроху вщухла, поступившись місцем іншим, протилежним почуттям, які пробудились у чималої кількості людей. Піднісшися духом, прибічники мирного кінця підтримували Феррера. Ті, хто опинився біля нього, вплинули своїми схвальними вигуками на настрій усього натовпу, причім одні закликали народ відступитися, щоб дати дорогу кареті, інші аплодували, повторюючи і поширюючи далі слова, вже сказані канцлером, або й слова, які він, на їхню думку, найімовірніше міг сказати. Цим самим вони затикали рота тим, хто вперто біснувався далі, намагаючись повернути проти них новий загальний настрій цього нестійкого зборища людей.
— Кому це не подобається, щоб кричали: «Хай живе Феррер!»? Ти що, не хочеш, щоб хліб був дешевий? Негідники ті, хто не прагне християнської справедливості,— вони найбільше від усіх горлають, щоб дати завідувачеві змогу втекти. До в'язниці завідувача! Хай живе Феррер! Дорогу Феррерові!
Число людей, що говорили так, весь час зростало, і відповідно зменшувалася відвага супротивної сторони, тож перші від умовлянь перейшли до дій проти тих, хто й далі робив руйнівну роботу: почали відганяти їх назад, видираючи в них з рук знаряддя руйнування. Погромники огризалися, погрожували далі, намагаючись узяти гору, але про кровопролиття вже не могло бути й мови; перемогу здобули ті, що кричали: «До в'язниці! Судити його! Хай живе Феррер!» Після недовгої перемовки затятих погромників було відтиснуто, їхні супротивники заволоділи дверима, щоб захистити їх від нових нападів і забезпечити прохід для Феррера. Декотрі з них прокричали тим, хто перебував у будинку (на щастя, пробоїн було скільки завгодно), попереджуючи, що підходить підмога і щоб завідувач був напоготові «для негайного відправлення до в'язниці, гм... зрозуміли там чи ні?».
— Це що, той самий Феррер, який допомагає складати укази? — спитав у свого нового сусіда наш Ренцо, пригадавши, як адвокат прокричав йому тоді просто на вухо «скріпив Феррер», показуючи підпис під папером.
— Він самий, великий канцлер,— почулося у відповідь.
— Він благородний чоловік, правда?
— Ще б пак! Таж він пустив хліб по дешевій ціні, а інші не хотіли. А ось тепер він приїхав забрати до в'язниці завідувача за те, що той вчинив несправедливо.
Немає потреби додавати, що Ренцо відразу став на бік Феррера. Йому захотілося негайно пробратися чимближче до нього. Зробити це було нелегко. Однак, роздаючи штурхани праворуч і ліворуч, працюючи ліктями, як звиклий горець, він зумів прокласти собі шлях і проштовхатися в перший ряд з того боку, де була карета.
Карета якраз заїхала в натовп і саме в цю хвилину спинилася через одну з перепон, неминучих під час таких поїздок. Старий Феррер виставляв то в одні, то в другі дверцята своє лагідне усміхнене обличчя з тим виразом, який він завжди тримав про запас на випадок, коли йому доводилося перебувати в товаристві дона Філіппа IV; проте він був змушений і при цій нагоді зробити так. Він щось говорив, але через загальний шум, гамір сили-силенної голосів та вигуки: «Хай живе!», якими зустрічали канцлера, тільки небагатьом щастило розчути його слова. Тому він допомагав собі жестами: то доторкався кінчиками пальців до губів, ніби зриваючи з них поцілунки, які змахом обох рук посилав публіці праворуч і ліворуч на знак подяки за доброзичливе прийняття; то, вихиляючись із дверцят, звільна помахував руками, прохаючи дати дорогу, або ж граційним порухом опускав їх, просячи хвилинної мовчанки. Коли це йому ненадовго вдавалося, то ті, хто стояв зовсім близько, могли почути й потім повторювати окремі його слова: «Хліб, добробут; я прибув навести порядок; прошу, дайте дорогу». Відтак, оглушений і пригнічений шумом стількох голосів, виглядом цього зборищі людей, вбитих пліч-о-пліч, стомлений тисячами скерованих на нього поглядів, він на мить відхилявся на спинку карети, сопів, відсапувався й шепотів собі під носа: