— Por mi vida, que gente![67]
— Хай живе Феррер! Не бійтеся. Ви — благородний чоловік. Хліба, хліба!
— Так, так, хліба,— відповідав Феррер,— добробут; я обіцяю його вам,— і він притискав руку до грудей.
— Розступіться трохи,— тут же додавав він,— я приїхав забрати його до в'язниці, щоб він дістав заслужену покару.— І докидав пошепки: — Si es culpable[68].— Нахиляючись до кучера, він квапливо казав йому: — Adelante, Pedro, si puedes[69].
— Будьте ласкаві, синьйори,— говорив він,— трохи розступіться, ледь-ледь, аби тільки проїхати.
Тим часом найдіяльніші з співчуваючих у відповідь на таке чемне прохання заходилися розчищати дорогу. Одні, рухаючись попереду коней, діючи вмовляннями й розсуваючи натовп руками, чемно приказували: «Відійдіть, розступіться трошки, синьйори»,— і примушували людей розступатися; інші робили те саме обабіч карети, щоб вона могла проїхати, не розчавивши нікому ніг і не зачепивши нічиєї голови, бо, крім заподіяння шкоди окремим особам, це могло б легко підірвати престиж самого Феррера.
Із замилуванням споглядаючи якийсь час цю величну старість, дещо стривожену турботами, пригнічену втомою, але водночас пожвавлену клопотами і, так би мовити, підбадьорену сподіванням вирятувати людину від смертельної небезпеки, Ренцо відкинув усяку думку про те, щоб піти геть, вирішивши допомогти Феррерові й не залишати його, доки той досягне своєї мети. Сказано — зроблено, вкупі з іншими він заходився розчищати дорогу й, зрозуміло, опинився серед найзавзятіших. Дорогу було розчищено. «Проїжджайте лишень уперед»,— казали кучерові ті з натовпу, що відступалися вбік. А найдіяльніші попереду й далі прокладали дорогу кареті. «Adelante, presto, con juicio!»[70] — підганяв кучера й господар, і карета посувалася вперед. Крім щедро роздаваних публіці поклонів, Феррер виразно всміхався, обдаровував на знак подяки особливими поклонами тих, хто надто ревно клопотався про нього: такі усмішки не раз діставались і Ренцо, який цілком заслужив їх, бо працював того дня на великого канцлера краще від будь-якого найсумліннішого з його секретарів. Молодому горцеві, зачарованому такою доброприхильністю, здавалося, що він мало не заприятелював із Антоніо Феррером.
Рушивши з місця, карета посувалася далі, щоправда, досить повільно й не без коротких зупинок. Весь шлях, либонь, займав відстань не більше, ніж на рушничний постріл, але як на витрачений час, то цей переїзд міг видатися довгою подорожжю навіть тому, хто не поспішав із добромисними намірами, як ото Феррер. Народ хвилювався і попереду й позаду, праворуч і ліворуч від карети, ніби морські вали, що здіймаються довкола корабля в самий розпал бурі. Але гул юрби був ще різкіший, різноголосіший і оглушливіший, ніж шум бурі. Виглядаючи з карети, прибираючи відповідних постав і жестикулюючи, Феррер намагався розслухати крики й дати відповідь; він щиро бажав побесідувати з цим натовпом друзів, але це було важче від усіх справ, що випадали йому за його багатолітнє велике канцлерство. Іноді йому вдавалося розчути якесь слово, ба навіть цілу фразу, кілька разів повторену окремим гуртом, як ото коли вибух потужної ракети вирізняється серед оглушливої тріскотняви фейєрверку. І він то старався заспокійливо відповісти на ці крики, то просто мовив слова, які, на його думку, були найдоречніші. У такий спосіб він цілу дорогу говорив з народом: «Так, так, синьйори, хліб, добробут... Я його сам запроторю до в'язниці, він дістане покару... Si es culpable. Так, звичайно, я накажу — дешевий хліб... Asi es...[71] саме так, я маю на увазі: повелитель, наш король, не хоче, щоб його вірнопідданці голодували. Боже мій! Guardaos![72] Щоб, бува, не постраждали, синьйори. Pedro, adelante, con juicio![73] Добробут, добробут... Відступіться трошки, зробіть таку ласку. Хліба, хліба... До в'язниці, до в'язниці... Що таке?» — спитав він чоловіка, який ліз просто в вікно карети, щось вигукуючи, чи то пораду, а чи прохання. Але той не встиг навіть почути звернених до нього слів: «Що таке?», бо його відразу стягнув униз хтось із натовпу, помітивши, що чоловіка от-от причавить колесо. Ось так, даючи мимохідь відповіді, серед невмовкаючих вітальних вигуків, а часом і серед окремих ворожих вигуків, щоправда, відразу ж заглушуваних, Феррер нарешті добувся до обложеного будинку — головним чином завдяки старанням своїх добрих помічників.
Ті, хто з такими самими добрими намірами вже попробивався до дверей, наполегливо, силкувалися розчистити бодай трохи місця. Вдавшися до прохань і погроз, натискуючи то в один, то в другий бік з подвоєним завзяттям і новим напливом сил, які з'являються в міру наближення до бажаної мети, їм врешті вдалося розділити натовп навпіл, а потім і відтіснити його назад, тож між дверима і каретою, яка спинилася перед ними, утворився невеликий більшій прохід. Ренцо, граючи роль почасти форейтора, почасти конвойного, прибув разом із каретою й зумів стати в одну з двох шеренг співчуваючих, які водночас правили і за прикриття для карети, й за греблю проти розбурханих людських хвиль. Допомагаючи своїми дужими плечима стримувати одну з цих хвиль, він стояв на гарному місці й міг бачити все, що відбувалося.
Феррер полегшено зітхнув, побачивши перед собою цю невелику вільну місцину і ще замкнені двері, або, вірніше, ще не доламані, бо дверні гаки було вже майже вивернуто, дверні стулки розщеплено, подірявлено, розсунуто, і крізь широку щілину виднів ланцюг, погнутий, розхитаний і майже перерваний, що ледве стримував дверні стулки, не даючи їм розчинитися зовсім. Якийсь добромисник крикнув у цей отвір, щоб відмикали; другий швидко розчахнув дверцята карети; старий виткнув голову, підвівся й, спершися рукою на плече чоловіка, який розчахнув дверцята, виліз із карети й став на підніжку.
Народ юрмився з усіх боків, стаючи навшпиньки, щоб бачити краще. Тисяча облич, тисяча борід мелькали в повітрі, цікавість і загальне очікування на мить примусили всіх замовкнути. Зупинившись на підніжці, Феррер повів поглядом довкола, вітаючи юрбу поклоном, наче з амвона, і, притискаючи ліву руку до грудей, вигукнув: «Хліба і правосуддя!» Потім він, сміливий і величний, у своїй довгій мантії, зійшов додолу серед привітань, що злітали до небес.
Тим часом ізсередини відімкнули, вірніше, скінчили відмикати двері, відірвавши рештки ланцюга зі скобами, вже наполовину висмикнутими, і розширивши отвір рівно стільки, щоб впустити такого бажаного гостя.
— Скоріше, скоріше,— квапив він,— відчиняйте лишень, дайте мені ввійти; а ви, сміливці, стримуйте там юрбу, щоб не вдерлася вслід за мною... ради всього святого! Зробіть-но прохід. Та ну ж бо, синьйори, я в одну мить! — А тоді звернувся до тих, що були всередині будинку: — Тільки легше ви з цією стулкою, дайте мені пройти. Ой, мої ребра! Пожалійте мої ребра! Тепер замикайте, ой ні, постривайте, мантія моя, мантія! — І справді, її були б причинили дверима, якби Феррер досить спритно не відсмикнув шлейф, що зник услід за ним, ніби хвіст змії, яка швидко заповзала до нори, рятуючись від переслідувачів.
Коли дверні стулки захряпнулися, слуги постаралися зсередини підперти їх іще дужче. А зовні ті, хто складав ніби лейб-гвардію Феррера, працювали плечима та руками й несамовито горлали, намагаючись зберегти вільний простір і проказуючи подумки молитви, щоб усе скінчилося чимскоріше.
— Швидше, швидше,— квапив Феррер слуг у передпокої, які тісним кільцем обступили його, ахаючи та охаючи на різні лади: «Бережи вас господь, ваша ясновельможність!»
— Швидше, швидше! — повторяв Феррер.— Де ж цей нещасний чоловік?
Блідий як полотно, завідувач спускався сходами: його чи то волокли, чи то несли інші слуги. Забачивши свого рятівника, він полегшено зітхнув. Сила повернулася до нього — він почав дещо твердіше стояти на ногах, щоки в нього порожевіли; кинувшись до Феррера, він пробелькотав:
— Я цілком у руках божих і вашої ясновельможності. Тільки як же мені вийти звідси? Всі ці люди жадають моєї смерті.
— Venga usted, conmigo[74], і будьте сміливіші: нас дожидає моя карета, швидше, швидше.— Він узяв завідувача за руку й повів до дверей, намагаючись підбадьорити його, а сам знай повторював про себе: «Aqui esta el busilis. Dios nos valga!»[75]
Двері розчинилися. Першим вийшов Феррер, за ним завідувач, зіщулившись, тулячись до рятівної мантії, як дитина до материної спідниці. Тоді ті, що охороняли вільний простір перед будинком, попіднімали руки й капелюхи, утворивши ніби завісу, щоб затулити завідувача від погрозливих поглядів юрби. Він перший піднявся в карету й забився в найдальший куток. За ним ускочив Феррер; дверцята швидко захряпнулися. Натовп, у замішанні спостерігаючи цю сцену, збагнув, що сталося, й вибухнув бурею схвалень і прокльонів.
Відтинок дороги; який залишалося проїхати назад, міг виявитись найважчим і найнебезпечнішим. Та народ висловився цілком певно: завідувача треба перепровадити до в'язниці. А поки що карета стояла біля будинку; ті, хто полегшував проїзд Феррерові, настільки розширили прохід серед натовпу, що карета могла тепер їхати швидко й без зупинок. В міру її посування розтятий навпіл і стримуваний з боків натовп змикався позаду неї, знов зливаючись у щільну масу.
Щойно всівшися, Феррер попередив завідувача, щоб той сховався чимдалі в глиб карети і, ради всього святого, не здумав визирати. Попередження було зайве. А самому Феррерові, навпаки, необхідно було весь час показуватися, щоб відвертати на себе увагу публіки. Тож і протягом усього зворотного переїзду, як і до цього, він виголошував перед мінливою аудиторією промову, найдовшу і найбезглуздішу з усіх, які виголошував будь-коли доти. Однак час від часу він пересипав її іспанськими слівцями, що їх, обертаючись, швидко шептав на вухо своєму зіщуленому супутникові.
— Звісно, синьйори, хліба й правосуддя! До замку, до в'язниці, під мій нагляд! Дякую, дякую, дуже дякую! Ні, ні, не втече! Por ablandarlos[76]. Цілком справедливо, розберемося, побачимо... І я бажаю вам добра, синьйори. Якнайсуворіша покара! Esto lo digo por su bien[77]. Справедлива такса, чесна мета і покарання винуватців. Прошу, відступіться вбік! Так, так, я чесний чоловік, друг народу. Він буде покараний, зрозуміло, він негідник, лиходій! Perdone, usted...[78] Йому буде непереливки, так, непереливки... si es culpable[79]. Так, так! Ми їх провчимо, цих пекарів! Хай живе король, хай живуть добрі міланці, найвірніші його підданці! Буде йому непереливки, ой буде! Animo: estamos ya casi fuera[80].
І справді, вони вже перетнули найбільше скупчення народу і мали от-от зовсім видобутися на вільний простір. Тут Феррер дав деякий передих своїм легеням, забачивши підмогу — тих самих іспанських солдатів, які, однак, простояли не зовсім марно, бо при підтримці й під керівництвом декотрих громадян допомогли відрядити з миром по домівках певну кількість народу й забезпечити вільний проїзд кареті, коли вона вже виїжджала з юрби. При наближенні карети вони вишикувалися у шеренгу, зробили «на караул» великому канцлерові, який і тут розкланявся праворуч і ліворуч, а офіцерові, що поспішив до нього, віддаючи честь, сказав, супроводжуючи свої слова виразним жестом: «Beso a usted las manos»[81]. Ці слова офіцер-розтлумачив у тому розумінні, яке вони мали й насправді, а саме: ви мені неабияк допомогли! У відповідь офіцер іще раз віддав честь і знизав плечима. Це була саме підхожа мить сказати: «Cedant arma togae»[82],— але Феррерові було не до цитат, та й, зрештою, навіщо кидати слова на вітер, якщо офіцер не розумів латини.
Повернулася колишня хоробрість і до Педро, коли він проїжджав між двома шеренгами найманців, між мушкетами, так шанобливо взятими на караул. Він зовсім оговтався від попередньої розгубленості, згадав, хто він такий та кого везе, став без подальших церемоній покрикувати на натовп, тепер настільки поріділий, що з ним уже можна було обходитися в такий спосіб, і, поганяючи коней, швидко їхав у бік замку.
— Levantese, levantese, estamos ya fuera[83], — сказав Феррер завідувачеві; той, почувши ці слова, заспокоєний тим, що крики припинились і карета їхала повним ходом, розігнувся, розправив занімілі кінцівки, підвівся і, дещо отямившися, почав красно дякувати своєму рятівникові. А канцлер, висловивши завідувачеві своє співчуття з приводу нещодавньої небезпеки та радість з приводу позбавлення від неї, вигукнув, ляснувши себе долонею по лисій голові:
— Que dira de esto su excelencia?[84] Він і так уже в поганому настрої через оте кляте Казале, яке ніяк не хоче здаватися. Que dira el conde duque[85], що дрижить від страху, тільки-но листочок на дереві зашелестить дужче, ніж звичайно? Que dira el rey nuestro senor[86], який неодмінно бодай щось та дізнається про це стовпотворіння? Та й чи ж це кінець? Dios lo sabe...[87]
— Ой! Як на мене, то я більше не хочу втручатися в цю справу,— сказав завідувач,— я умиваю руки, здаю вам, ваша ясновельможність, свою посаду і йду жити в печеру, куди-небудь у гори, житиму якнайдалі від цих тварюк.
— Usted[88] зробить те, що вимагатиме від нас el servicio de su magestad[89],— з гідністю відказав великий канцлер.
— Його величність не побажає моєї смерті,— заперечив завідувач.— До печери, до печери, чимдалі б від них!
Як здійснився потім оцей його намір,— про це наш автор замовчує. Провівши бідолаху до замку, він більше про нього не згадує.
Розділ чотирнадцятий
Натовп, зоставшися позаду, почав рідшати, розтікаючись праворуч і ліворуч різними вулицями. Хто йшов додому — зайнятися врешті й своїми справами; хто виходив за місто — трошки подихати на просторі після стількох годин у тисняві; а хто шукав приятелів, щоб потеревенити про гучні події цього дня. Те саме відбувалося й на протилежному кінці вулиці, де натовп уже порідшав настільки, що згаданий загін іспанців міг пересуватися, не зустрічаючи опору, й невдовзі вишикувався біля будинку завідувача. Неподалік усе ще стояли тісним гуртком, так би мовити, покидьки бунту — ватага негідників, невдоволених порівняно мирним і невдалим закінченням такого грандіозного задуму; одні бурчали, другі лаялись, треті радились і прикидали, чи не можна вдатися ще до чогось; задля спроби вони підходили до злощасних дверей, знов міцно зачинених ізсередини, торгали й штовхали їх. При появі загону всі вони,— хто швиденько, а хто й не кваплячись, ніби просто цікаві,— постаралися відійти на другий бік вулиці, поступившись полем дії солдатам, які й зайняли його, вишикувавшись для охорони будинку та всієї вулиці.
Однак по всіх довколишніх вулицях і далі товпилися люди, і тільки-но сходились докупи два-три чоловіки, як відразу біля них зупинялися ще троє-четверо, а то й цілий десяток. Тут хтось відокремлювався від гуртка, там сунула ціла група — ніби розірвані хмарки, що несуться після бурі по небесній блакиті, тож дехто, подивившися на них, міг сказати: «Ти диви, а воно ще не зовсім вляглося». Подумайте тільки, які пішли балачки! Хто з запалом розповідав про всякі випадки, що їх свідком він був; хто описував свої власні діяння; хто радів із щасливого закінчення й вихваляв Феррера, пророкуючи великі покари завідувачеві; хто саркастично кидав: «Не турбуйтеся, його не вб'ють: вовк вовчого м'яса не їсть»; хто бурчав іще злісніше, що, мовляв, до справи взялися не так, як слід, що все це — обман, і просто безумство зчинити такий шум, а потім дозволити отак пошити себе в дурні.