— Друзі, хазяїн також із...
— Та то ж я пожартував,— закричав хазяїн просто в обличчя Ренцо, штовхаючи його до ліжка,— чуєш, пожартував. Хіба ти не розумієш, що я сказав це жартома?
— А-а, жартома! Ось тепер ти заговорив правильно. Ну, якщо ти сказав жартома... Справді, усе це — жарти.
І він упав ниць на постіль.
— Ану, роздягайтесь, та мерщій! — сказав хазяїн, долучаючи до поради й допомогу. Коли Ренцо стяг із себе куртку (а це тільки й було потрібно), хазяїн швидко схопив її й заходився нишпорити по кишенях, чи немає там грошей. Знайшовши їх і розміркувавши, що його гостеві завтра доведеться, чого доброго, зводити рахунки не з ним, а зовсім з іншими людьми, і що ця готівка, напевно, потрапить у такі руки, звідки хазяїнові шинку навряд чи вдасться забрати її, він вирішив залагодити бодай цю справу.
— Адже ви хороший хлопець, благородна людина, чи не так? — сказав він.
— Хороший хлопець і благородна людина,— відповів Ренцо. Його пальці марно змагалися з ґудзиками одежі, якої він ніяк не міг зняти.
— То ось що,— сказав хазяїн,— ви б оце зараз, не зволікаючи, й сплатили за своїм невеличким рахуночком, а то мені завтра доведеться вийти з дому в справах...
— Правильно,— сказав Ренцо,— хоч я й хитренький, проте людина благородна... Тільки ж гроші... де їх тепер шукати?
— Та ось вони,— відповів хазяїн і, вдавшися до свого великого досвіду, терпіння й спритності, домігся-таки свого — підрахував усе й примусив Ренцо заплатити.
— Допоможи мені лишень, бо я ніяк не можу роздягтися,— сказав Ренцо,— я, бач, також розумію, що мені страшенно хочеться спати.
Хазяїн допоміг юнакові і, крім того, вкрив його ковдрою, грубувато побажавши на добраніч; але той уже щосили хропів. Спонуканий своєрідною цікавістю, котра часом змушує нас розглядати неприємну нам річ так само уважно, як і річ улюблену, і котра, очевидно, є не що інше, як бажання дізнатися, що ж це так нас хвилює, хазяїн на хвильку затримався й став розглядати надокучливого гостя, піднявши свічку й випроставши руку так, щоб світло падало просто на обличчя Ренцо,— таким чином, він прибрав постави, в якій звичайно малюють Псіхею, що крадькома споглядає риси невідомого чоловіка[95]. «Осел! — по-думки звернувся хазяїн до сплячого бідолахи.— Сам лізеш у зашморг! Завтра ти мені, мабуть, розкажеш про свої враження. Невігласи! Вештаються по світу, не відаючи, що й до чого, тільки вплутуючи в халепи себе та інших».
Подумавши це й пробурчавши ще щось, хазяїн забрав свічку, вийшов з кімнати й замкнув двері на ключ. З площадки сходів він погукав дружину, сказав їй, щоб вона залишила дітей на дівчинку-служницю, а сама йшла на кухню підмінити його.
— Мені треба вийти в одній справі. Звалився той чортів селюк на мою бідну голову,— докинув він і коротко розповів дружині про прикрий випадок, сказавши наприкінці: — В такий триклятий день потрібне око та ще й яке око, а надто — розважливість. У нас там внизу ціла ватага всякого наброду, всі понапивалися й взагалі люблять непристойності — чого тільки не наговорять! Досить одному з них зопалу...
— Таж і я не дитина і знаю, що мені робити. Досі, здається, не можна сказати, щоб...
— Ну гаразд, гаразд! Та дивись, щоб платили. А щодо їхньої балаканини про завідувача продовольством, про губернатора, про Феррера, декуріонів, кавалерів, Іспанію, Францію й такі інші дурниці,— вдавай, що нічого не чуєш! Досить тільки заперечити, і тобі відразу буде кепсько, а станеш підтакувати,— кепсько буде потім. Сама знаєш: інколи той, хто найбільше кричить... Ну, годі! Тільки-но починається така розмова, повертай голову й голосно кажи: «Іду!» — наче тебе покликали з другого кінця кімнати; я ж постараюсь повернутися якнайшвидше.
Давши ці настанови, він зійшов разом із жінкою вниз на кухню, мимохідь оглядаючи все довкола,— чи не сталось, бува, чого нового,— зняв з кілочка капелюх та плащ, узяв у кутку ціпок, багатозначно глянув на дружину, підтверджуючи вже дані розпорядження, й вийшов. Ідучи вулицею, він знов ухопив ниточку міркувань, початих біля постелі бідолахи Ренцо, й розвивав їх:
«От упертий горець! (Бо ж хоч хай як старався Ренцо приховати своє походження, воно мимоволі виявлялося в усьому його вигляді, у вимові, у вчинках). Така днина, як сьогодні... з моєю спритністю й кмітливістю все скінчилося б гаразд; і треба ж було з'явитися тобі надвечір і відразу зіпсувати мені всю справу. Хіба мало шинків у Мілані, а тебе принесла лиха година саме до мене! Був би ти сам, я б на цей вечір, та й на всі інші, закрив би очі, а зранку навчив би тебе розуму. Так ні ж бо, синьйоре! З'явився ти на мою голову, та ще, задля надійності, в товаристві нишпорки».
На кожному кроці хазяїнові зустрічалися гультяї — то парами, то гуртами — і шепотілися між собою. Звертаючись отак подумки до Ренцо, хазяїн побачив патруль, який наближався. Відступившись, щоб дати солдатам дорогу, він подивився на них краєчком ока й думав далі: «Ось вони — батоги для дурнів! А ти, осле такий, побачивши, як гурток людей ходить і галасує, відразу вирішив, що все на світі має змінитися! І на цій чудовій підставі ти й себе згубив, і мене хотів довести до згуби, а це зовсім несправедливо. Адже я все робив, щоб урятувати тебе, а ти, тварюко, на знак подяки мало був не перевернув мені весь шинок догори дном. Тепер тобі доведеться виплутуватися з біди самотужки, про себе ж я потурбуюся сам. Неначе я просто з цікавості хотів узнати твоє ім'я! Яке мені діло,— зовуть тебе Таддео чи Бартоломео? Невже мені кортить брати в руки перо? Та тільки ж не ви одні хочете, щоб усе було по-вашому. Я теж знаю, що бувають укази нічого не варті,— ото вже новина, треба було горцеві приходити сюди, щоб повідомити її нам! Але ти не знаєш і того, що укази мають на увазі й хазяїв. Теж мені вирискався: тиняєшся по світу й розпатякуєш, а того й не знаєш, що коли хочеш діяти на свій розсуд і плювати на укази, то передусім треба говорити про них із великою осторогою. А для бідолахи хазяїна, який думав би так само, як і ти, і не питав імені у тих, хто виявляє йому честь своїми відвідинами,— чи ж знаєш ти, тварюко, чим це пахне? «...штрафом у триста скуді, будь-кому з названих шинкарів та інших, як указано вище...» Триста скуді! Їх же треба ще заробити, а тут — віддай задурно; «...дві третини з них відраховуються до королівської скарбниці, третина — обвинувачеві або викажчикові»,— нічого собі! «А в разі неспроможності — п'ять років каторги і, крім того, грошова або тілесна покара, на розсуд його ясновельможності». Красненько дякую!»
Додумавши це, хазяїн переступив поріг будинку поліції.
Тут, як і по інших установах, кипіла робота: всюди лунали накази, які вважались найдоцільнішими, щоб відвернути події завтрашнього дня й усунути всяку можливість і привід для під'юджування до нових безпорядків з боку тих, хто прагне цього, і зосередити силу в руках тих, кому належить охороняти порядок. Збільшено загін солдатів біля будинку завідувача продовольством: вулицю з обох боків забарикадовано колодами, заставлено возами. Всім пекарям наказано безперебійно пекти хліб, по довколишніх поселеннях розіслано гінців із наказом везти зерно до міста; до окремих пекарень приставлено знатних громадян, які вирушили туди з самого ранку наглядати за розподілом хліба і своєю присутністю та вмовляннями стримувати неспокійних. Але для того, щоб, як ото кажуть, з одного боку, вдарити по обручу, а з другого — по бочці, тобто надати більшої сили вмовлянням, задля страху було задумано зловити кількох бунтарів. Ця справа була покладена, головним чином, на капітана поліції. І всяк без зусиль може уявити собі, які почуття мав він до бунту та бунтарів, якщо на одному з місць його метафізичної глибокодумності красувалася пов'язка з цілющою примочкою. Всі його нишпорки вже з самого початку хвилювань були при ділі; отож Амброджо Фузелла був насправді, як сказав хазяїн шинку, перевдягненим нишпоркою, посланим в обхід, щоб заскочити на місці злочину когось, чию особу можна було б легко встановити, запам'ятати й простежити. А потім, коли западе нічна тиша, або й назавтра — схопити поміченого суб'єкта.
Почувши кілька слів із проповіді Ренцо, нишпорка відразу спинив на ньому свій вибір: юнак видався йому найбільш придатним для ролі звинуваченого, саме таким, який йому й був потрібен. До того ж, дізнавшися, що він — людина зайшла, Фузелла спробував завдати майстерного удару, приставивши юнака просто тепленьким до в'язниці, як до найнадійнішого заїзду міста, але це йому не вдалося. Проте він зміг повідомити поліції точні відомості, як-от: ім'я, прізвище, походження підозрілої особи, а також із сотню інших гаданих відомостей. Тож, коли хазяїн з'явився до поліції, щоб повідомити все про Ренцо, там уже знали куди більше за нього.
Він зайшов до знайомої кімнати й дав свідчення про те, як йому довелося помістити в себе одного прийшлого, котрий нізащо не схотів назвати себе.
— Ви виконали свій обов'язок, повідомивши поліцію,— сказав поліційний уповноважений, кладучи перо на місце,— але нам усе вже відомо.
«Оце тобі й таємниця,— подумав хазяїн,— потрібна неабияка спритність, щоб отак усе пронюхати».
— Ми також знаємо,— провадив уповноважений, — і його шановне ім'я.
«Чорт забирай, навіть ім'я! І як це вони ухитрилися?» — подумав хазяїн.
— Але ви,— знову почав той, надавши обличчю поважного виразу,— ви не зовсім з нами відверті, тож розповідайте все до останку.
— Що ж я ще маю сказати?
— А ось, бачите, нам достеменно відомо, що він приніс до вас у шинок багато краденого хліба, причім украденого з застосуванням насильства, шляхом грабунку та бунту.
— Приходить до мене хтось із хлібом в кишені — звідки мені знати, де він його взяв? До того ж я, як на смертному ложі, можу сказати, що бачив у нього тільки один буханець.
— Ну звичайно, ви завжди їх виправдовуєте, захищаєте! Коли вас послухати, то всі вони хороші люди. Чим ви доведете, що цей хліб добуто чесним шляхом?
— А чого я маю доводити? Я до цієї справи не причетний: адже я всього тільки хазяїн шинку.
— Проте ви не посмієте заперечувати того, що цей ваш завсідник мав зухвальство висловлюватися проти указів і дозволив собі мерзенні, непристойні вихватки проти герба його ясновельможності?
— Що ви, ваша милість, як же він може бути моїм завсідником, коли я бачу його вперше? Сам диявол, даруйте на слові, прислав його до мого закладу, і якби я його добре знав, то, розсудіть самі, ваша милість, навіщо мені було б тоді питати його ім'я?
— І все ж у вашому шинку, у вашій присутності мало місце підбурювання, лунали заклики до бунту, лунали нарікання, крики, шум.
— Та хіба під силу мені, ваша милість, встежити за всяким безглуздям,— його ж може крикнути будь-хто з оцих горлодерів, які галасують усі водночас! Адже мені доводиться пильнувати своїх інтересів: я чоловік бідний. Та й те сказати, ваша милість добре знає, хто не стриманий на язик, той звичайно швидкий на руку, тим паче що їх ціла ватага, і...
— Так, так... хай собі кричать, роблять що хочуть; завтра, завтра побачимо, чи вилетить у них одур з голови. Як ви гадаєте?
— А я ніяк не гадаю.
— По-вашому, голота взяла гору в Мілані?
— Саме так.
— А ось побачите!
— Я чудово розумію: король завжди буде королем, а хто поплатиться, туди йому й дорога. Та бідному батькові родини аж ніяк не хочеться розплачуватися за інших. Сила на вашому боці, от вам і карти в руки.
— У вас там ще багато людей?
— Чимало.
— А що поробляє оцей ваш завсідник? І далі горлає, підбурює народ, готує безчинства на завтрашній день?*
— Ваша милість має на увазі отого зайду? Він уклався спати.
— Отже, у вас багато людей?.. Чудово. Дивіться, щоб він не втік.
«То що ж це, мені, виходить, треба грати роль поліцейського?» — подумав хазяїн, проте не мовив ані слова.
— Ідіть собі додому, та, будьте розважливі,— докинув уповноважений.
— Я завжди був розважливий. Ваша милість самі можуть сказати, чи я коли завдавав клопотів поліції.
— І, будьте ласкаві, не думайте, що поліція тепер безсила.
— Та боронь боже! Моя хата скраю. Я — хазяїн шинку, ото й тільки.
— Стара пісня! Вам нема чого більше сказати.
— А що ж мені ще казати? Адже правда одна.
— Ну, годі! Поки що спиратимемось на ваше свідчення. Коли виникне потреба, ви нам розповісте докладніше про те, що нас зацікавить.
— А що ж мені ще розповідати? Я більше нічого не знаю. Моєї голови ледве вистачає, щоб залагоджувати свої справи.
— Добре його пильнуйте.
— Сподіваюся, вельмишановний синьйор капітан врахує, що я негайно викопав свій обов'язок. Цілую руки вашій милості.
Удосвіта, коли бідолаха Ренцо, прохропівши вже годин сім, спав іще міцним сном, два сильних штурхани та вигук зовсім поряд: «Лоренцо Трамальїно!» — пробудили його зі сну. Він отямився, потягся, через силу розплющив очі й побачив позаду ліжка чоловіка, вбраного в усе чорне, а обабіч узголів'я — двох поліцейських. Від несподіванки, спросоння та ще й з похмілля від учорашнього вина, про яке вам відомо, Ренцо якусь мить був наче очманілий; гадаючи, що це сон, і до того ж не зовсім приємний, він засовався, щоб прокинутися зовсім.
— Ну то що, вам нарешті все зрозуміло, Лоренцо Трамальїно? — спитав чоловік у чорному плащі, той самий уповноважений, якого ми вже зустрічали звечора.— Ну-бо, мерщій! Вставайте й підете з нами.
— Лоренцо Трамальїно! — повторив Ренцо Трамальїно.— Що це все значить? Що вам від мене потрібно? Хто вам сказав моє ім'я?
— Менше базікай і збирайся мерщій! — звелів один з поліцейських, беручи його за руку.
— Ого! А це що за насильство? — скрикнув Ренцо, вириваючись.— Хазяїне, агей, хазяїне!
— Заберемо його в сорочці? — спитав уповноваженого поліцейський, а тоді мовив до Ренцо: — Чули? Отак і зробимо, якщо негайно не встанете й не підете з нами.
— А навіщо? — спитав той.
— Навіщо — це ви вже дізнаєтесь у синьйора капітана поліції.
— Я? Я чесна людина, я нічого не зробив, і мені дивно...
— Тим краще для вас, тим краще. Вас миттю відпустять, і ви підете собі в своїх справах.
— То відпустіть мене зараз,— сказав Ренцо,— мені зовсім немає чого робити в поліції.
— Ну, годі! Треба кінчати! — сказав один поліцейський.
— То справді заберемо його? — мовив другий.
— Лоренцо Трамальїно! — промовив уповноважений.
— Звідки ви знаєте моє ім'я, ваша милість?
— Виконуйте свій обов'язок,— наказав уповноважений поліцейським, і ті відразу взялися за Ренцо, намагаючись стягти його з ліжка.
— Агей, ви, не чіпайте руками чесної людини. Я й сам зумію одягтися.
— Тоді одягайтеся мерщій,— сказав уповноважений.
— А я й одягаюся,— відповів Ренцо і справді почав збирати одежу, безладно розкидану по ліжку, ніби уламки корабля на березі після аварії. Почавши одягатися, він без упину говорив далі:
— Я зовсім не бажаю йти до капітана поліції, мені там нема чого робити. Коли вже мене так незаслужено ображають, то я бажаю, щоб мене відвели до самого Феррера. Його я знаю, знаю, що він благородний чоловік і дечим мені зобов'язаний.
— Звичайно, звичайно, синку, ми відведемо вас до Феррера,— відповів уповноважений.
В інший час, зачувши таку вимогу, він би розреготався від щирого серця, та зараз було не до сміху. Ще дорогою до шинку він спостеріг на вулицях якийсь рух. Проте нелегко було визначити, що це — відлуння ще не зовсім ущухлого заворушення, а чи початок нового: звідусіль виповзали люди, збирались, ходили юрбами, збивалися в гуртки. І зараз, не подаючи знаку, чи принаймні намагаючись не подати його, уповноважений насторожився, і йому здалося, що гул дедалі зростає. Отож йому хотілося відбутися чимскоріше й відвести Ренцо полюбовно, без шуму, бо якби він вступив з ним у відкриту боротьбу, то не було певності, що на вулиці вони будуть троє проти одного. Уповноважений підморгував поліцейським, щоб вони набралися терпіння й якнайменше дратували юнака, а сам намагався умовити його лагідними словами.
Тим часом Ренцо, неквапно вдягаючись і силкуючись пригадати події вчорашнього дня, майже безпомилково здогадався, що всьому причиною стали як хазяїнові намагання записати його ім'я та прізвище, так і розмови про укази. Однак звідки, чорт забирай, взнав його ім'я оцей у чорному? І що ще в біса сталося цієї ночі,— адже поліцейські так знахабніли, що, певно, хочуть заарештувати не тільки його одного, а ще й когось із тих хороших хлоп'ят, які верховодили всім напередодні й які, мабуть, не всі пішли спати, бо з вулиці долинав чимраз гучніший гул. Глянувши на обличчя уповноваженого, Ренцо помітив на ньому легеньке посмикування — ознаку нерішучості, яку той марно силкувався приховати. Тим-то, щоб, з одного боку, перевірити свої припущення й намацати грунт, а з другого — виграти час і, можливо, навіть спробувати викрутитися, Ренцо заговорив ось як: