— Що ж мені робити? — сказав хазяїн, дивлячись на незнайомця.
— Годі, чого ти! — закричав багато хто з компанії.— Хлопець каже слушно, це все самі тільки утиски, пастки, тяганина, тепер же закон інший, новий закон.
Серед цих криків незнайомець, з докором поглянувши на хазяїна, сказав:
— Дайте йому вибалакатись, не зчиняйте скандалу.
— Я виконав свій обов'язок,— мовив хазяїн уголос, а подумки: «Тепер до мене годі прискіпатися». Потім забрав папір, перо, чорнильницю, указ і порожню пляшку, щоб передати її служникові.
— Принеси лишень того самого винця,— сказав Ренцо.— На мою думку, воно цілком пристойне, ми його вкладемо разом з першим і не станемо питати ім'я, прізвище, якого походження, та в яких справах, та чи надовго сюди...
— Того самого,— наказав хазяїн служникові, віддав йому пляшку й знов умостився біля вогнища. «То, виходить, заєць! — думав він, знову виводячи візерунки на попелі.— І в які руки потрапив! Осел! Коли хочеш топитися, топись! Але хазяїнові «Місяця вповні» нема чого розплачуватися за твої дурощі».
Ренцо подякував проводиреві та іншим, що стали на його бік.
— Дорогі друзі,— сказав він,— тепер я справді бачу, що чесні люди простягають один одному руки й підтримують своїх.
А тоді, піднявши праву руку високо над столом і знов прибравши постави проповідника, він вигукнув:
— Зверніть увагу, що всі правителі світу цього всюди лізуть із папером, пером та чорнильницею. Вічно ці кляті пера в руках! Яка ж бо велика пристрасть у цих панів діяти пером!
— Агей, добрий чоловіче з села! Бажаєте знати, яка тут причина? — спитав сміючись один із гравців, що саме вигравав.
— Цікаво! Послухаємо...— відповів Ренцо.
— А причина ось яка,— відповів той,— це якраз усе ті пани, що жеруть гусей. Але ж пера залишаються, і цих пер стільки, аж подіти нема куди.
Всі зареготали, крім його партнера, який програвав.
— Ти ба,— зауважив Ренцо,— таж він поет! Бачу, що й тут є поети; на них тепер скрізь великий урожай. Я теж маю трохи цього хисту й часом кажу потішні речі... але тільки коли справи йдуть гаразд.
Щоб зрозуміти цей смішний жарт Ренцо, треба знати, що в міланського простолюду слово «поети» не викликає, як у всіх освічених людей, уявлення про вище обдаровання, про жителя Пінду[93], про вихованця муз; для них поет — це не такий, як усі, а дивакуватий чоловік, дотепник, що в своїй мові та вчинках скорше потішний, аніж розважливий. Оцей невдаха поет з простолюду дуже свавільно послуговується словами й подеколи називає ними зовсім не ті речі. Бо ж інакше скажіть мені, що є спільне між поетом і диваком?
— А от справжню причину скажу вам я,— докинув Ренцо.— Річ, бачте, в тім, що те перо — в їхніх руках, тому слова, сказані ними самими, вилітають і щезають, а до слів, які скаже горопаха, уважно прислухаються, мерщій ловлять і оцим-таки пером закріплюють на папері, щоб потім у свій час і в належному місці скористатися з них. Мають вони про запас і інші хитрощі, коли хочуть залякати горопаху, який освіти не дістав, але має трошки ось тут... та ви розумієте, про що я кажу...— І Ренцо, щоб його зрозуміли, багатозначно постукав себе по лобі вказівним пальцем.— Отож, коли вони помічають, що чоловік починає розбиратися в плутанині, то відразу підкидають якесь слівце латиною, щоб збити його з пантелику й щоб він відразу загубив ниточку. Досить! Час би вже викинути латину з ужитку! Досі поки що все зроблено,— послуговуючись мовою простолюду,— без паперу, пера та чорнила, а завтра, коли народ зуміє впоратися з усім, буде зроблено ще більше,— і нікого й пальцем не зачеплять. І все буде згідно з законом.
Тим часом декотрі з компанії знов почали грати, дехто допався до їжі, інші кричали; люди виходили й заходили. Хазяїн пильно стежив за всіма. А втім, усе це не має ніякого стосунку до нашої історії. Незнайомий проводир усе ще сидів за столом; у нього ніби й не було тут жодних справ, однак він не хотів іти, не поговоривши з Ренцо віч-на-віч. Звернувшись до юнака, він знов завів розмову про хліб і після кількох фраз, подібних до тих, що були у всіх на устах, почав викладати свій власний проект.
— Ото коли б я порядкував усім, то знайшов би спосіб, як улаштувати справи справедливо.
— А що б же ви зробили? — спитав Ренцо, вп'явшися в нього очима, що блищали дужче, ніж звичайно, й навіть розкривши рота, щоб слухати уважніше.
— Що б я зробив? — перепитав той.— Я зробив би так, щоб хліба вистачило всім — і бідним, і багатим.
— Ага! Оце добре! — мовив Ренцо.
— Послухайте. Я зробив би ось як: встановив би правильну мету, доступну для всіх. А потім став би розподіляти хліб за кількістю їдців. Бо ж є такі зажерливі та жадібні, що ладні все загарбати собі,— отож вони все й розхапують. А бідним людям хліба не вистачає. Отже, хліб треба розподіляти. Як же це зробити? А ось як: кожній родині видати картку, записати там число їдців, щоб з нею ходили до пекаря по хліб. Скажімо, мені повинні видати таку картку: Амброджо Фузелла, за фахом шпажний майстер, з дружиною й чотирма дітьми,— всі досить дорослі, коли вже їдять хліб (а це дуже важливо!),— видавати стільки-то хліба, платити стільки-то сольдо. Але щоб усе було справедливо — завжди за числом їдців. Вам, скажімо, мали б видати таку картку..., Як вас звуть?
— Лоренцо Трамальїно,— відповів Ренцо: захопившись проектом, він не звернув уваги на те, що останній було побудовано якраз на папері, пері та чорнилі і що для його здійснення треба насамперед переписати геть усіх.
— Чудово,— сказав незнайомець,— а у вас є жінка й діти?
— Та я був збирався... дітей немає... і ще рано, а от жінка... звісно, якби все в світі йшло як належить... .
— А-а, то ви одинак! Отже, потерпіть, вам раціон менший.
— Це справедливо; але якщо скоро, як я сподіваюсь, з божою поміччю... Ну, гаразд. А якщо в мене з'явиться дружина?
— Тоді картка обмінюється, і раціон збільшується. Як я вже вам сказав, завжди — за кількістю їдців,— вирік незнайомець, підводячись.
— Оце було б гарно,— вигукнув Ренцо і, стукаючи кулаком по столу, провадив далі: — І чом же вони не видадуть такого закону?
— А хто їх знає? Поки що побажаю вам на добраніч. Я піду. Дружина та діти вже ждуть не діждуться мене.
— Іще ковток, іще ковточок,— закричав Ренцо, похапцем наповнюючи склянку співтрапезника. Жваво підскочивши, він учепився йому за полу куртки й сильно потяг донизу, намагаючись усадовити на місце.— Іще ковточок, не кривдіть мене.
Але той, смикнувшись, вивільнився і, надавши Ренцо змогу висловлювати плутані прохання та докори і повторивши: «На добраніч»,— вийшов з шинку. Незнайомець був уже на вулиці, а Ренцо й далі припрохував його. Потім з розгону сів на лаву, втупився в щойно налиту склянку і, побачивши служника, який проходив мимо, зробив йому знак зупинитися, ніби бажаючи сказати йому щось дуже важливе. Вказав на склянку й повільним, урочистим тоном, якось по-особливому карбуючи слова, мовив:
— Я налив вина цьому хорошому чоловікові,— бачити, як справжній друг, аж по вінця,— але він не захотів випити його. Дивні часом бувають у людей фантазії! Я тут не винний і зробив це, можна сказати, від щирого серця. Та якщо вже справу зроблено, то не пропадати ж добру,— мовивши це, він узяв склянку й вихилив її за один дух.
— Я вас зрозумів,— сказав служник, ідучи геть.
— А-а, то й ви зрозуміли,— жваво мовив Ренцо,— отже, все правильно. Якщо докази ґрунтовні...
Далі буде потрібна вся наша любов до істини, щоб правдиво продовжувати розповідь, яка робить так мало честі такій важливій, ба навіть, можна сказати, головній дійовій особі нашої історії. Однак та сама безсторонність змушує нас воднораз попередити читача, що такий випадок стався з нашим героєм уперше. Брак звички до пиятик і був значною мірою причиною того, що вже перша стала для Ренцо такою фатальною. Ті кілька склянок, які він спочатку вихилив, усупереч своєму звичаєві, одну за другою,— почасти через дошкульну спрагу, а почасти через деяке душевне хвилювання, яке змусило його втратити всяке чуття міри,— одразу вдарили йому в голову. А справжній питець відчув би при цьому, що лише трохи вгамував спрагу. З цього приводу наш анонім робить одне зауваження, яке ми повторимо, і «хто має вуха, нехай слухає». «Хороші та помірковані звички,— каже він,— мають, між іншим, і ту перевагу, що чим дужче вони вкорінилися в людині, тим швидше вона, трохи відступивши від них, похоплюється й намагається чимскоріш повернутися до них; і навіть помилка для неї — тільки наука».
Хоч хай там як, а коли хміль ударив Ренцо в голову, вино й слова так і полилися, вино — в нього, а слова — з нього, без усякої міри й пуття, тож на той час, коли ми його покинули, він уже анічогісінько не тямив. Юнака брало бажання поговорити, а слухачів або ж принаймні людей, яких можна було сприйняти за таких, не бракувало. Якийсь час слова вилітали з нього самі по собі й розташовувались у належному порядку. Але далі необхідність закінчувати фрази зробилася для Ренцо вкрай важкою. Думки, постаючи перед його свідомістю живими й чіткими, раптом затуманювались і починали зслизати, виявлялися не тими, що потрібно. В отакі важкі хвилини він, через один із тих несправжніх інстинктів, які в подібних випадках остаточно доводять людей до згуби, вдавався, до злощасної пляшки. Та як за цих обставин могла допомогти йому пляшка, зрозуміє всякий, хто має бодай краплю здорового глузду.
Ми наведемо лише невелику частину того, що він сказав цього нещасливого вечора. Набагато більшу кількість слів ми пропускаємо: вони б дуже різали вухо, бувши позбавлені не тільки глузду, але навіть видимості його — умови, потрібної для всякої друкованої книжки.
— Ой хазяїне, хазяїне! — говорив Ренцо, супроводжуючи хазяїна поглядом, коли той ходив круг столу або ж умощувався біля вогнища. Часом юнак шукав його очима там, де того й зовсім не було, і знай говорив, не звертаючи уваги на галасливу компанію.—Хазяїн ти, хазяїн! Я аж ніяк не можу примиритися з тим, що ти випитував ім'я, прізвище, роботу... Та ще й у такого хлопця, як я! Ти вчинив погано. Яке задоволення, який глузд, яке бажання... описати на папері горопаху? Правильно я говорю, синьйори? Адже хазяї також повинні триматися за хороших хлопців... Послухай-но, послухай... хазяїне... хочу тебе про щось спитати... просто так. Що? Вони сміються? Я, звичайно, трохи напідпитку... але мої слова слушні. Ти мені тільки скажи, завдяки кому й чому процвітає твоє діло? Дякуючи бідним хлоп'ятам, еге? Правду я кажу? Ти тільки послухай, хіба оті синьйори, що списують папір, бодай коли-небудь заходять до тебе хильнути чарчину?
— То все народ, що п'є воду, — зауважив сусід Ренцо.
— Вони хочуть бути тверезими,— докинув другий,— щоб краще брехати.
— Ага! — вигукнув Ренцо.— Ось тепер заговорив і поет! А зараз послухайте, що я скажу. Так от, хазяїне, відповідай мені: чи Феррер,— а він, мабуть, кращий за інших,— чи ж він заходив коли-небудь випити, залишити тут грошенята? Або ж оцей пес і лиходій, дон... Мовчу, бо я при своєму розумі і навіть зовсім... Феррер і падре Кр... чудово їх знаю, обидва благородні люди; тільки ж благородних людей так мало. Старі гірші за молодих, а молоді... ще гірші від старих. Ох, і радий же я, що обійшлося без крові. Боронь боже, нехай цим займається кат. Хліб — оце так! Чимало штурханів я дістав... але в боргу не залишився. Дорогу! Достаток! Хай живе! І все ж навіть Феррер... час від часу латинське слівце і вставить... сіес бараос тріполорум...[94] От клята звичка! Хай живе! Правосуддя! Хліба! Осьде справжні слова!.. А тим панам треба було б там бути... коли лупав цей клятий... бов-бов-бов, і потім знову й знову... бов-бов-бов. Отоді б не довелося втікати, ні! Затримати б його там, оцього синьйора курато. Я вже знаю, про кого кажу!
Мовивши це, він похилив голову і якийсь час був поглинутий якоюсь думкою; потім тяжко зітхнув, підвів обличчя; очі в нього блищали й були вологі. В них горіла така дика лють, що, певне, моторошно зробилося б тому, хто став її причиною,— варто було цієї миті лише глянути на Ренцо. Та грубих людей довкола вже починало розважати пристрасне й недоладне красномовство юнака, тому вони стали ще більше потішатися з його засмученого вигляду. Найближчі сусіди кивали іншим: «Подивіться лишень!» І всі поверталися до нього, аж він врешті зробився мішенню для загальних насмішок. Не можна стверджувати, щоб усі були при ясному розумі і в своєму звичайному стані; проте, правду кажучи, ніхто не впився так, як бідолаха Ренцо; та й до того ж він був із села. Отож вони й узялися за нього гуртом, — хто став роздражнювати юнака грубими й дурними запитаннями, а хто, навпаки, знущальною чемністю. Ренцо то вдавав, що ображається, то обертав усе на жарт, залишаючи поза увагою ці випади, говорив про щось зовсім інше, питав і відповідав щось і все це плутано й не до речі. На щастя, в цьому напівмаренні він усе ж дотримувався якоїсь обережності і не називав імен, тож не вимовив навіть того, яке мало особливо глибоко засісти в його пам'яті. Було б дуже прикро, коли б це ім'я, що до нього і ми почуваємо деяку любов і повагу, та почали тріпати в цьому шинку, і воно стало б іграшкою для злих язиків.
Розділ п'ятнадцятий
Бачачи, що справа зайшла надто далеко, хазяїн присів до Ренцо і, чемно попросивши інших дати юнакові спокій, почав трясти його за руку, намагаючись втовкти йому, що треба йти спати. Та Ренцо весь час називав імена та прізвища, укази, хороших хлоп'ят. Однак слова «постіль» і «спати», повторювані над самим вухом, зрештою дійшли до його свідомості, змусивши гостріше відчути потребу того, що вони означали, і на мить настало прояснення. Крихітка розуму, раптово зблиснувши, дала якоюсь мірою зрозуміти, що значна його частина зникла; достоту як ото останній палаючий смолоскип дає змогу побачити решту, котрі вже позгасали.
Юнак випростав руки, вхопився за стіл, спробував підвестися раз, удруге, зітхнув, похитнувся і втретє, підтримуваний хазяїном, став на рівні ноги. Хазяїн увесь час скеровував Ренцо, допоміг йому пробратися між столом та лавою і, взявши однією рукою свічку, другою чи то повів, чи то потяг його до сходів. Тут, у відповідь на галасливе схвалення тих, хто реготав йому вслід, Ренцо швидко повернувся, і, якби поруч не було підтримки — бо ж хазяїн дуже спритно зумів підхопити його під руку,— він, замість повернутися, просто полетів би перекидом. Отож він усе ж повернувся і вільною рукою кілька разів провів у повітрі, виводячи на знак привітання якісь магічні знаки.
— Ходімо спати, спати! — твердив хазяїн, тягнучи його; він пропхав Ренцо в двері, з іще більшими зусиллями доволік до горішньої площадки маленьких сходів, а потім і до відведеної для нього кімнати. Забачивши наготовану постіль, Ренцо звеселів; він приязно подивився на хазяїна примруженими оченятами, які то спалахували, то загасали, мов пара світлячків. А тоді спробував утримати рівновагу й простяг руки до обличчя хазяїна, щоб поплескати того по підборіддю на знак дружби та вдячності, але це йому не вдалося. Натомість удалося сказати:
— Молодець, хазяїне! Тепер я бачу, що ти благородний чоловік. Це добра справа — дати постіль хорошому хлопцеві, а ота штука щодо імені та прізвища, скажу тобі,— річ неблагородна. Добре, що я теж не позбавлений хитрощів...
Хазяїн і не запідозрював, що Ренцо ще здатний щось тямити, але, маючи великий досвід, він знав, що у людей в такому стані настрій швидко змінюється, тому вирішив скористатися з цього тимчасового просвітлення й зробив ще одну спробу.
— Любий синку,— мовив він з лагідністю в голосі,— таж я зробив це зовсім не через бажання потурбувати вас чи то розвідати про ваші справи. Що вдієш? Закон! Адже й нам доводиться дотримуватись його, інакше нас перших притягнуть до відповідальності. Краще вже зробити по-їхньому... Та й про що, зрештою, йдеться? Пхе, велике діло — сказати два слова! Не для них, а щоб зробити мені задоволення,— ну ж бо, в чотири ока, між собою залагодимо всі наші справи: скажіть мені ваше ім'я, а потім — ідіть собі спати із спокійним серцем.
— У-у, негідник! — закричав Ренцо.— Шахрай! Ти знов чіпляєшся до мене з оцією мерзенною вимогою — ім'я, прізвище, робота?
— Тихше ти, дурню, йди спати,— спробував втихомирити його хазяїн.
Та Ренцо вів далі, підвищивши голос:
— Все зрозуміло, ти й вони — одна братія. Постривай же, постривай, я тобі покажу.
І, повернувшись у бік сходів, загорлав: