— Не знаю, що й сказати, — признався чесно. — В бібліотеці їх було двоє, один розмовляв з Георгом німецькою… — Нараз Валбіцин згадав соковитий бас, і знову відчуття того, що він уже чув цей голос, заполонило його. Знав, що це нісенітниця, що знайомих російських офіцерів у нього не могло бути, бачив лише полонених чи вже перевербованих у “Цепеліні”, але ж цей завітав до маєтку як переможець і поводився з Георгом як переможець — незалежно й владно.
Валбіцин заплющив очі й знову цілком виразно почув рокітливий бас:
“Тут нікого нема?”
Неясний спогад наче осяяв його. У цей час у кутку тихо теленькнуло: Георг повідомляв, що небезпека минула і в будинку знову немає чужинців.
Кранке увімкнув світло й відчинив масивні двері. Камердинер уже стояв за ними — в домашньому халаті й капцях без задників.
— Який жах, панове, — мовив високим голосом, — щойно тут були росіяни!..
Валбіцин зміряв Георга іронічним поглядом. Запитав:
— Але, здається, ви не дуже-то й перелякалися?
— Не кажіть… Один з цих російських офіцерів був вельми доскіпливий, і мені довелося викручуватися з останніх сил…
Валбіцин заплющив очі й знову почув навдивовижу знайомий голос. Туманний спогад ворухнувся в ньому, він потер чоло, кліпнув очима й наче недоречно запитав Кранке:
— Ви пам’ятаєте інструктора Маркова?
— З “Цепеліна”?
— Звичайно.
— Для чого він вам?
— Марков лишився в Бреслау?
Кранке невизначено знизав плечима.
— Напевно…
— Прошу вас пригадати точно: коли штурмбанфюрер Краус прилітав до Бреслау, Марков був на місці?
— Невже зараз це має якесь значення?
Валбіцин тицьнув пальцем у стелю.
— Здається, чверть години тому він був тут… — Обернувся до Георга, запитав: — Російський офіцер, який розмовляв з вами німецькою, високий, худий, горбоносий?
— Так, але звідки ви знаєте?
Валбіцин переможно посміхнувся.
— Поздоровляю вас, гауптштурмфюрер, — церемонно вклонився Крайнє, — ви пригріли в “Цепеліні” змію, точніше, російського агента.
— Марков? — розгублено перепитав той. — Усі так довіряли йому.
— Я також, — ствердив Валбіцин. — Але ви не відповіли на моє запитання…
— Я бачив Маркова, коли з канцелярії виносили сейф. Крутився у дворі без діла… Однак у “Цепеліні” був такий рейвах, усе розвалювалося… Ви ж самі знаєте…
— Отож, — упевнено перервав його Валбіцин. — Марков скористався з цього безладу й повернувся до своїх. Знаючи, що ми вивезли кудись сейф з документами “Цепеліна”. І тепер розшукує нас. Наступає нам на п’яти, гауптштурмфюрер, чи не здається вам, що Марков чудово поінформований?
— Так, либонь, хтось навів його на наш слід, — погодився Кранке. — Але, бачите, поки що бог милує…
— Бог і Георг, — уточнив Валбіцин. Трохи подумав і мовив різко, наче віддавав наказ: — Тепер звідси ані кроку. Поки не одержимо сигналу від Крауса.
Кранке не сподобався категоричний тон Валбіцина, та заперечувати не став. Справді, один необережний крок, і все собаці під хвіст.
— Спати, — сказав утомлено, — давайте відпочивати, панове, бо вже скоро дванадцята.
— Принесіть мені пляшку, Георге, — попросив Валбіцин, але подумав, що старий може пошкодувати повної і принесе відкорковану, зупинив комердинера: — Не треба, я сам. А ви лягайте, вечір справді видався не з солодких.
Георг пішов, а Валбіцин подався потаємним ходом до бібліотеки. Дістав з бара пляшку, постояв перед відчиненим вікном, вслухаючись у тишу парку. Той шумів заспокійливо, нараз здалеку долинув приглушений гуркіт, буцім ішла буря, проте Валбіцин добре знав: це зовсім не гроза, а відлуння канонади. Отже, десь кілометрів за двадцять чи трохи далі йде бій, певно, це росіяни штурмують Бреслау, і, звичайно, місто довго не втримати. Однак думка про це не зажурила Валбіцина — яке йому діло до Бреслау, до Берліна, плювати на все, попереду приємна ніч з повною пляшкою, а вранці все вирішиться. Буде добре, якщо Краус подасть сигнал, якщо ж ні, доведеться вибиратися звідси самому. Поява Маркова в садибі фон Шенка не може бути випадковою, і, як кажуть злодії, слід одразу злиняти.
Кранке витягнувся на ліжку, підмостивши під голову високу подушку, й читав товсту книжку. У круглих, з металевими дужками окулярах, під жовтим світлом лампи він видавався добропорядним бауером, що відпочиває після робочого дня, і зараз його вірна Лізхен чи Кетхен прийде побажати йому доброї ночі й ніжно цмокне в чоло…
Ця ідилічна картина чомусь не потішила Валбіцина, навпаки, збурила жовч, йому захотілося сказати щось ущипливе, та не знайшов потрібних слів, лише відкоркував пляшку й налив келих. Довго тримав його, розглядаючи коньяк на світло, буцім це була якась заморська дивина, нарешті сердито гмикнув і спорожнив келих, не ковтаючи, просто вилив коньяк у шлунок, так пити він навчився ще замолоду в штабс-капітана Лук’яненка, той демонстрував це вміння в землянках під Брестом, коли стояли в обороні. Потім, під час Брусиловського прориву, штабс-капітан загинув десь під Львовом, — певно, всі давно вже забули про нього, крім Валбіцина: і треба ж таке, штабс-капітан був нагороджений трьома офіцерськими Георгіями, мав величезний успіх у жінок, здається, його приймав сам імператор, а все — марно, все, виявляється, дарма, все забулося, крім унікального вміння пити горілку.
Згадка про штабс-капітана Лук’яненка потішила Валбіцина, й настрій у нього трохи поліпшився. Простягнувся на ліжку, занурившись у спогади про далеку молодість. Спогади завжди тішили Валбіцина, либонь, тільки вони та ще алкоголь тримали його на світі. Все майно Валбіцина останнім часом укладалося в одну-дві валізи, зараз не було навіть тих валіз, але це зовсім не засмучувало пана Кирила, навпаки, відчуття того, що все твоє на тобі й весь вантаж уміщується в рюкзак та польову сумку з різним причандаллям для виготовлення документів, розкріпачувало, надавало легкості, яка опановує людиною лише в передчутті приємної та не дуже обтяжливої подорожі.
Валбіцин розумів, наскільки помилковими були ці думки й передчуття, в майбутньому йому не обійтись без неприємностей, навіть смертельної небезпеки, та нічого не міг удіяти — якийсь біс уселився в нього, наче лежав не в підвалі за кілька десятків кілометрів від конаючого міста в оточенні ворогів, що, не задумуючись, повісили б його на першому-ліпшому дереві, а на обтягнутому шкірою дивані у великій вітальні батьківського маєтку в Орловській губернії. Там Григорій Миколайович Валбіцин мав честь бути предводителем дворянства, і його старший син Кирило був упевнений, що такий же світлий шлях стелитиметься й перед ним. Тому не дуже й докучав собі науками в гімназії, сидів у класах по два роки, нарешті терпець викладачів урвався, і навіть його, сина дворянського предводителя, ганебно вигнали.
Батько, правда, одразу влаштував Кирила до юнкерського училища, яке він і закінчив сяк-так у дев’ятсот тринадцятому році, — не встиг насолодитися життям і покрасуватися в офіцерському мундирі, як почалася війна і, сидячи у землянках спочатку під Псковом, а потім — Брестом, Валбіцин почав усвідомлювати, що цей мундир не гарантує самі лише блага земні.
Батько втрутився: тепер знайомий полковник узяв Кирила до себе в контррозвідку, штаб якої не сидів у землянках, підпоручик Валбіцин знову міг дозволити собі й шампанське, й флірт з легковажними жінками. Життя дещо ускладнювала специфіка його нової діяльності, та все ж бити морди солдатам і навіть офіцерам, котрі підозрювалися в зрадництві, було легше й значно приємніше, ніж зубрити латинь, і Кирило Валбіцин, зрештою, начхав на те, що деякі фронтові чистоплюї при зустрічах не помічали його простягнутої руки. То більше, що іноді, використавши свої нові зв’язки, можна було дещо зіпсувати чистоплюям життя, навіть значно вкоротити його.
У контррозвідці, нарешті, виявилися й здібності Валбіцина — він пройшов непогану школу в жандармських спеціалістів, мав тверду руку, чіпку пам’ять, крім того, талант підробляти різні почерки, зумів розвинути ці нахили, за що одержав черговий чин поручика і вдячність самого начальника контррозвідки армії полковника Боровикова.
А потім узагалі почалися благословенні часи — різні революції, заколоти, білий рух, наступ Денікіна на Москву, безладний відступ на південь і знову наступ, але тепер уже під командуванням генерала Врангеля. Хоч як дивно, але тоді Валбіцин не дуже засмутився втратою батьківського орловського маєтку. По-перше, був упевнений, що рано чи пізно поверне його, навіть побував у рідному селі, коли загони генерала Шкуро вдерлися на Орловщину, повісив кількох червоних босяків, вчасно втік, коли будьонівці розгромили Шкуро, а потім свято повірив у щасливу зірку твердого, жорстокого, але в той же час освіченого й розумного генерала Врангеля.
Навіть про відступ Врангеля до Криму, безлад і бійки за місце на пароплаві, що відходив з Севастополя, Валбіцин згадував спокійно. Бо, мабуть, саме тоді найбільше почував себе людиною — він міг усе, і його боялися, перед ним, звичайним поручиком, тремтіли полковники, не кажучи вже про червоних, яких розстрілювали сотнями.
Так, Валбіцин був твердо впевнений у цьому, — не було в нього кращих років, ніж революція в Росії, зрештою, біс з ним, що ледь накивав п’ятами з Севастополя, але ж лишилися і приємні спогади на все життя.
Справді, приємніших років не було. Потім довелося вести напівжебрацьке життя в одному з врангелівських військових формувань у Болгарії. Однак, слава богу, полковник Боровиков не забув свого вірного помічника: коли Гітлер узяв владу в Німеччині, викликав Валбіцина до Берліна, прилаштував на тепленьке місце в абвері — чинів і злетів воно не обіцяло, але давало певний комфорт і можливість мати щоденно пляшку шнапсу чи навіть коньяку, без чого після болгарських поневірянь Валбіцин уже не міг обходитись.
Забулося і те, що колись терпіли від німців у землянках під Псковом та Брестом, як стріляли по швабах і ходили в атаки, тепер лише на них покладали надії, тепер тільки з їхньою допомогою можна було дістатися до села під Орлом, і Валбіцин таки побував у ньому, правда, вже без надії повернути батьківський маєток, — добре вивчив своїх нових господарів і не сумнівався: не такі вони, аби розкидатися добром, не віддадуть, що прилипне до рук, навіть найвідданішому служаці, тим паче таке село, як їхнє, орловське.
Здається, перед війною там утворили радгосп, набудували біс його зна чого, і війна обминула все це, зберігся навіть будинок, де колись панич Кирило вилежувався на шкіряному дивані, правда, тепер тут містилося музичне училище.
Валбіцин був щиро здивований: для чого? Невже справді отим численним Іванам, Петрам чи Марусям потрібна музика, невже це для них таки завезли піаніно й навіть розкішний німецький рояль?
Рояль одразу відправили за призначенням, комусь з високопоставлених помічників адмірала Канарка, він повернувся на свою батьківщину, і тепер по його клавішах більше не тарабанила червона босота — правда, в глибині душі Валбіцина не дуже тішило, що якийсь майор чи навіть оберст видобуватиме з нього божественні звуки Бетховена. Плювати йому на всіх разом узятих полковників та штандартенфюрерів, інстинктивної неприязні до швабів не міг позбутися все життя, хоч нічим не виказував цього й вірно служив рейху.
Валбіцин скосив око на Кранке. Ще не заснув, хоча, здається, книга захопила його.
Валбіцин запропонував:
— Налити?
Гауптштурмфюрер похитав головою, і Валбіцин подумав: ну чого? Чого берегти своє дорогоцінне здоров’я, коли невідомо, чи проживеш ще хоча б добу? Клята німецька педантичність і впевненість, що все погане обмине тебе. Не те, що слов’янська неврівноваженість. До того ж цей Кранке зневажає його, Кирила Валбіцина, земляки котрого не тільки розтрощили різних там паулюсів, манштейнів, а вже стоять під Берліном.
— Як хочете, — мовив, — а я вранці все одно залишу це гостинне приміщення. Незалежно від того, обізветься Краус чи мовчатиме.
Кранке відклав книгу.
— Так, — погодився, — із штурмбанфюрером могло щось трапитись, а ми виконали свій обов’язок до кінця. Шкода тільки, — кивнув на сейф, — Краус виявився надто передбачливим…
— Був би автоген, — зітхнув Валбіцин, — ми б швидко впоралися з сейфом.
— А ви вмієте?..
— Не така вже й складна наука.
— Може, переговорити з Георгом?
— Небезпечно.
— Так, маєте рацію, — одповів Кранке, але не дуже впевнено. Подумав трохи й додав: — Ви розумієте, з тими паперами…
— Кум королю?
— Будь-яка розвідка заплатить за них.
— Ще й буде вдячна…
— Ви читаєте мої думки. У нашому з вами становищі цей фактор може стати вирішальним.
— Заплющать очі на наше минуле?
— Краус гарантував це.
— Ваш Краус думає насамперед про себе.
— Без нас він нічого не вартий.
— Певно, це так, — погодився Валбіцин. — І вранці пін обізветься.
Кранке кивнув, та якось непевно. Мабуть, слова Валбіцина про автоген запали йому в душу, — обмірковує, яку саме користь можна видобути з цієї пропозиції. Валбіцин усміхнувся: якби була найменша можливість дістати автоген, він давно б зробив це. Та й взагалі, єдине, що тримає його в цьому задушливому підвалі, — Краусова обіцянка прилетіли за ними. Цю перспективу ніяк не можна скидати з рахівниці: за якихось дві години без особливих пригод дістатися американців. А далі млин закрутиться сам…
— Я чув, що ці бісові сейфи можна якось підірвати, — озвався Кранке. — Ви в курсі?..
— Я не підривник.
— Я також.
— Гадав, що начальник диверсійного центру принаймні на цьому має знатися.
— У “Цепеліні” кожен відповідав за свою ділянку.
Валбіцин подумав, що такі “спеціалісти”, як Кранке, навряд чи зацікавлять американців, і запитав:
— Я чув, до вашого прізвища ліпиться “фон”… Маєте маєток чи давно спустили?
— Наш родовід починається десь у шістнадцятому сторіччі. — Кранке відзначався гонористістю і завжди прикрашав своє генеалогічне дерево, додаючи якусь сотню років. — Маєток наш у Східній Пруссії біля литовського кордону.
— Отже, з хрестоносців, — підсумував Валбіцин без особливого ентузіазму.
— Маємо триста гектарів орної землі, — вів далі Кранке. — Мисливські угіддя…
— Мали… — поправив Валбіцин.
— Це чому ж?
— Там зараз червоні.
— Колись вони однаково підуть.
— Ви не знаєте червоних. Ми також гадали: більше двох — трьох років не протримаються, а вони, бачите, і вас розгромили.
— То зовсім інше…
— Не інше, Кранке. Знаєте, як це зветься? По-їхньому — класова солідарність.
— Дурниці. Що спільного у німців з росіянами? Крім ненависті?
— Це у вас, Кранке. Точніше, в гауптштурмфюрера Кранке.
— Хіба воюють самі гауптштурмфюрери?
Валбіцин згадав тисячні натовпи з підведеними руками, істеричні вигуки “хайль”, факельні процесії в Нюрнберзі, військові паради, фронтову кінохроніку з численними атаками й перемогами, і його впевненість трохи похитнулася. Але думка про те, що за Кранке залишиться останнє слово, розсердила його, і Валбіцин вів далі вперто:
— Від вашого третього рейху лишилися руїни, і його треба відбудовувати. Після ери солдатів почнеться ера трударів. Ви, Кранке, не підете орати землю чи монтувати електростанцію, а ще ваш Маркс казав: пролетарі всіх країн, єднайтеся!
— Він більше ваш Маркс, ніж наш.
— Це вже казуїстика, Кранке, а факти — вперта річ. До речі, завжди хотів запитати вас, чому пішли в СС? Дворянин, землю маєте, і Гітлер начебто не дуже поважав таких…
— Усі ми думали про велич Німеччини!
Слова ці прозвучали надто пишномовно, і Валбіцин посміхнувся.
— Брешете, Кранке. Шукали особистої вигоди!
— А чого ви, також дворянин і офіцер, пішли до білої контррозвідки?
— Не плутайте праведне з грішним. Ми рятували своє минуле й думали про майбутнє. Своє, а не Росії, хоч також прикривалися гучними словами. У нас не було іншого виходу, альтернативи, і кожен мусив робити щось, навіть брудне. Розумієте, коли страйкують двірники, самому доводиться прибирати сміття. Тому ми пішли служити і вам, Кранке, вашому фюрерові, хоч я особисто ніколи не відчував до нього симпатії.