На другому поверсі було ще три спальні з ванними, в кожній — акуратно застелені ліжка, які наче пишалися своєю незайманістю. У двох спальнях шафи зовсім порожні, у третій, більшій і краще вмебльованій (видно, тут зупинявся сам фон Шенк), висіло кілька костюмів, лежали сорочки та светри. Все в ідеальному порядку, випрасуване, без жодної бганки, тут так і тхнуло нежилим духом.
У ванній Бобрьонок відкрутив крани, теплої води не було, але холодна потекла тонкою цівкою. Мохнюк перемацав рушники і впевнився, що ними також ще ніхто не користувався. На поличках під дзеркалами у всіх трьох ванних стояли флакони одеколону, лежали непочаті шматки туалетного мила.
Бобрьонок зітхнув розчаровано.
— Ні, старлей, — мовив, — якби тут хтось був, обов’язково лишив би слід, бачите, все неторкане.
Мохнюк стенув плечима.
— Я ж нічого не тверджу…
Вони повернулися до бібліотеки — Георг так і стояв посеред кімнати, догідливо зігнувши спину й перебираючи кінці пояса. Не виявляв ні хвилювання, ні обурення, тільки дивився докірливо.
— Я ж казав: нікого нема, — пробуркотів, і вперше нотки невдоволення прозвучали в його словах.
Мохнюк задумливо пройшовся вздовж книжкових шаф, зупинився біля бару, відчинив його. Кришталеві чарки й келихи. Повні й напівпорожні пляшки. Капітан узяв келих, подивився крізь нього на світло, навіть понюхав.
— Може, панове хочуть випити? — запобігливо мовив камердинер. — Є справжній французький коньяк, чи віддаєте перевагу шнапсу?
Мохнюк підійшов до Георга, запитав, пильно дивлячись на нього:
— Хто пив з цього келиха? Бачите, — підніс старому мало не до самого носа, — ще навіть не просохло…
Камердинер закліпав очима.
— Вибачте, панове, — мовив винувато, — звичайно, цей коньяк не для мене, але такі часи й невідомо, коли граф повернеться… Я і вирішив, що ковток коньяку не зашкодить… Ви не засуджуєте мене?
— Ні, — одповів Мохнюк упевнено й поставив келих назад до бару. — Аніскілечки.
— Ночуватимете тут?
Бобрьонок зрозумів, про що запитує камердинер, і енергійно похитав головою.
— Мусимо їхати, — одповів, — так і перетлумач йому: маємо ще багато справ і повинні їхати. Але, можливо, скоро повернемось.
Він затупотів по сходах, не звертаючи уваги на камердинера й начебто зовсім забувши про нього, але в холі нараз зупинився, взяв Георга за лікоть і попросив:
— Чи не знайдеться у вас сигарети, шановний?
Той підвів на нього здивовані очі, й Бобрьонок нетерпляче кинув Мохнюкові:
— Запитай!..
Той переклав, і Георг, притуливши руку до серця, немов і справді завинив перед чужоземними офіцерами, жалібно протягнув:
— Не палю, отже, й не маю. Та й взагалі з тютюном зараз важко, й граф фон Шенк не лишає сигарет…
Бобрьонок, не дослухавши, попрямував до виходу. Мовив голосно, навіть надто голосно:
— Поїхали!
Вони проминули, не озираючись, освітлену частину парку перед сходами, протупотіли по гравію доріжки і, почувши, як грюкнули двері мисливського будинку, зупинився в кущах. Відразу Толкунов стривожено прошепотів:
— Ну?
— Нікого, — відповів Бобрьонок, але тут-таки поправився: — Здається, нікого… — Подумав трохи й наказав: — Мишко нехай вертається додому, а ми тут початуємо. Не подобається мені…
— Що не подобається? — не зрозумів Толкунов. — Нікого ж не знайшли.
Майор розповів про тютюновий запах і про підозри Мохнюка, й капітан одразу запропонував:
— Треба оточити будинок. А хлопця — додому. Нехай тільки передасть Вікторові, що ми — тут…
Мишко, почувши, що його відсилають, спробував заперечити, проте Бобрьонок лише гмикнув невдоволено, й хлопець збагнув, що майорове рішення остаточне. Однак, попрошкував до хвіртки повільно, наче сподівався, що до нього ще озвуться. Проте ніхто не зупинив його — голі дерева похмуро мовчали, нараз нахабно й хтиво нявкнув кіт, подав голос ще один, певно, суперник, зашипіли один на одного, але, почувши кроки, замовкли. Мишко хотів жбурнути в них гілкою, та коти принишкли, наче й не було їх зовсім і все це Мишкові примарилось. Іржаві петлі хвіртки зарипіли тужливо.
Почувши кроки, Віктор увімкнув мотор — двигун загарчав сердито й вимогливо. Мишко подумав, що він, зрештою, міг би лишитися хоча б тут, біля “віліса”. Проте майор наказав вертатися додому, й не мав права не послухатися. Однак мусив ще передати шоферові, аби чекав начальство, — міг хоч трохи затриматися й побазікати.
— Глуши двигун, — мовив, спершись на капот, — бо вони там до ранку загорятимуть…
Віктор не здивувався, повернув ключ запалювання і запитав:
— Щось надибали?
— Вирішили оточити будинок… — прошепотів Мишко, присунувшись до Віктора. — Певно, там ціла банда.
Він гадав, що ошелешить шофера, проте Віктор тільки ліниво потягнувся і мовив зовсім байдуже:
— Наші й банду візьмуть.
— Не може бути!
Шофер презирливо шморгнув носом.
— Не твоє це діло, — сказав суворо й зверхньо. — Тобі що наказано?
Зверхність цього юнака, мало не однолітка, вразила Мишка, хотів одказати щось ущипливе, та нараз мовив жалібно:
— Відіслали мене… Додому…
— Ну й топай, — одповів шофер безжалісно, — тут недалеко.
Мишко подумав, що це зовсім несправедливо й він би міг стати у пригоді, коли братимуть банду, проте це в’їдливе слово “топай” приголомшило його, й він справді поплентався ледь помітною стежкою, що вела між ланами до хутора. Йшов і думав про те, як усе ж погано влаштоване життя і яке воно безжалісне до людини. То підносить її на самісінький гребінь, то кидає в прірву. Здавалося, не було в нього кращого дня, ніж нині, а ось як усе скінчилося: вузька, нерівна дорога між озиминою, і він плуганиться по ній, ображений і нещасний, немов побитий пес. Але згадав, як узяли вони есесівців у Штокдорфі, — так і подумав, що взяли разом, і він, Мишко, брав участь в операції, ніхто не повірить, але ж є свідки, і сам фельдшер Функель підтвердить…
А як подивиться на нього Леся? Очі потемнішають і зробляться зовсім круглими, такі гарні й кохані очі. Раптом Мишко вирішив, що життя, зрештою, не таке вже й погане. Він наддав ходи — точно, Леся ще не спить і чекає його на лавці біля барака.
10. Валбіцин сидів у кріслі біля розчиненого вікна й грів келих з коньяком у долонях. Кранке прикрив коліна вовняним пледом, курив і мовчав, тільки вогник сигарети виказував його присутність.
Валбіцин допив коньяк, обмацав кишені, та, не знайшовши курива, попросив:
— Киньте мені сигарету, гауптштурмфюрер, я забув свою пачку внизу.
Кранке глибоко затягнувся і не відповів. Подумав: цеп Валбіцин остаточно знахабнів і треба поставити його на місце.
Одказав холодно:
— То хто вам заважає спуститися?
— А ви скнара, Кранке, — нараз вигукнув Валбіцин. — Правда, всі німці не відзначаються щедрістю, але ж пошкодувати сигарету…
— Ви щось сказали про німців? — загрозливо перепитав Кранке. — Чи мені почулося?
— Ні, не почулося. Я сказав, що ви — типовий скнара, гауптштурмфюрер.
— Ще три дні тому я розстріляв би вас за такі слова, пане Валбіцин.
— Три дні тому я б не сказав такого.
— Демонструєте свою незалежність? Але врахуйте, ви все ж залежите від мене. Від мене і Крауса, — поправився, — і ми можемо лишити вас у приємному товаристві Георга.
— Гадаю, не насмілитесь вчинити таку дурницю.
— Забуваєтесь!
— Киньте, — іронічно посміхнувся Валбіцин, — не приньдтеся, вашу пісеньку вже проспівано, і ви тепер — пшик… То дасте сигарету?
Кранке сперся долонями на бильця фотеля. Ще секунда, й викинув би цю паршиву нахабну свиню у вікно, проте одразу опанував себе й потягся за сигаретами. Подав усю пачку Валбіцину. Погамував роздратування, подумавши, що, либонь, це тільки квіточки, й попереду в нього тернистий, звивистий шлях, і слід тримати себе в руках.
Валбіцин клацнув запальничкою. Кранке здалося, що за якусь мить, поки той прикурював, устиг побачити переможну посмішку на ненависному обличчі — знову гнів зсудомив його, і знову опанував себе. Подумав: негоже встрявати в суперечку, роздратування свідчитиме про його слабкість, а він ще не визнав своєї поразки. Бо безперечна поразка рейху зовсім не означає особистої поразки його, Кранке, і час згадати, що вій не тільки гауптштурмфюрер СС, а також фон Кранке, німецький дворянин, родовід якого сягає сімнадцятого сторіччя. Правда, і Валбіцин, здається, був поручиком царської армії, але ж тоді в поручики міг вибитися кожен, як у них у Німеччині навіть у полковники й генерали СС вибивалося справжнісіньке бидло, дрібні крамарі, м’ясники й навіть лакеї, а він, Кранке, так і лишився гауптштурмфюрером. Цей невисокий чин, за армійською градацією лише капітанський, давно муляв Кранке, він подумав про це з роздратуванням і зараз, та одразу схаменувся. Полковників і генералів тепер розшукуватимуть особливо ретельно, а різних гауптштурмфюрерів сила-силенна, і йому значно легше загубитися, якщо навіть американці відмовлять у підтримці.
Чому тільки мовчить Краус?
Третій день чекання, невже щось сталося?
Кранке відчув холод у потилиці. Якщо з Краусом справді негаразд, треба приймати рішення самостійно. Все було б значно простіше, якби клятий штурмбанфюрер не забрав ключ від сейфа. Крайнє мав надійні документи й міг би спробувати сам пробратися до американців. Аби тільки втекти від червоних, від їхньої контррозвідки, “Смершу”, де, звичайно, знають про існування “Цепеліна” й всіх його команд. Мабуть, давно полюють на його працівників.
Кранке подивився, як спокійно курить біля вікна Валбіцин. Глибоко затягується димом і відсьорбує з келиха, нарешті поставив келих на підвіконня і викинув недопалок у вікно. Наче не стоїть поруч попільниця — все ж неохайний народ ці росіяни, непутящий, і фюрер мав рацію, вирішивши звільнити від них Європу.
Але що хоче від нього Валбіцин?
— Ви чуєте? — запитав той.
Кранке прислухався: здається, десь поблизу гуркоче мотор… А це свідчить про небезпеку.
— Росіяни? — запитав.
Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, як від настирливої комахи. Перегнувся через підвіконня, приклавши долоню до вуха.
— Автомобіль! — мовив нарешті упевнено.
Кранке знервовано відкинув теплий плед.
— До підвалу! — наказав.
Валбіцин шмигонув до бару, поставив туди келих, не забувши висмоктати останні краплини. Схопив попільничку з недопалками й натиснув на потаємну кнопку між шафами. Одна з них подалася вперед, і Кранке, тягнучи по підлозі плед, югнув у отвір. Валбіцин прослизнув за ним, знову натиснув на кнопку, й двері безшумно й м’яко причинилися за ними.
Залізні гвинтові сходи вели до підвалу, де стояли вузькі ліжка, застелені товстими повстяними ковдрами, і сейф у кутку — його ледь спустили сюди есесівці. Крім того, біля стіни притулився невеличкий буфет, де лежав буханець хліба й кілька консервних бляшанок. Харчовий резерв для непередбачених випадків.
З підвалу вів ще один хід, який закінчувався добре замаскованим люком в альтанці, що сховалася серед бузкових кущів за мисливським будинком. За будь-яких обставин у підвалі можна було відсидітись тиждень чи навіть більше, поки вистачить харчів, а потім, влучивши зручний момент, дістатися альтанки й зникнути через парк.
Валбіцин увімкнув світло й простягнувся на ліжкові, взявши з столика ілюстрований журнал. Але Кранке безцеремонно натиснув на вимикач.
— Чого це ви? — незлобливо поцікавився Валбіцин, бо взяв журнал автоматично: читати не дуже й хотілося.
— Невже не розумієте?
— Але ж з підвалу світла не видно. Ми самі перевіряли…
— Лічильник… — пояснив Кранке. — Якщо нагорі всюди вимкнути світло, лічильник однаково крутитиметься… І спостережливі люди помітять це.
Валбіцин здивовано покрутив головою. А він, здається, недооцінив гауптштурмфюрера — справді вміє передбачити навіть дрібниці.
Вони лежали мовчки, прислухаючись, наче могли щось почути крізь товстелезні цегляні склепіння. Нарешті Кранке мовив чомусь пошепки:
— Безпідставна тривога, в разі небезпеки Георг уже встиг би подати сигнал.
— А ви поспіть, — також пошепки порадив Валбіцин, — ніч надворі, відпочивайте. Так буде…
Він не встиг закінчити свою думку — почулося тихеньке брязкотіння електричного дзвінка: Георг повідомляв, що в будинку чужі й треба сидіти тихо.
— Вони приїхали машиною, — сказав Кранке. — Виходить, росіяни…
— Так, ваші на машинах тут уже не їздять, — погодився Валбіцин.
— Наші — це й ваші, — дорікнув Кранке. — А от ті, що прийшли, ні наші, ні ваші.
Валбіцин увімкнув кишеньковий ліхтарик, скинув туфлі й в самих шкарпетках попрямував до дверей, які вели до гвинтових сходів.
— Ви що, здуріли? — не витримав Кранке.
Валбіцин зупинився, спрямував промінь ліхтарика на гауптштурмфюрера, освітив його чисто арійське видовжене обличчя.
— Заткни пельку!.. — просичав люто, і в цих словах вилив усе роздратування, що накопичувалося впродовж вечора. Побачив, як Кранке потягнувся до кишені по пістолет.
— Стрілятимеш? Але ж почують там… — Перевів промінь на стелю і додав презирливо: — Опудало!
Кранке тільки погладив пістолет у кишені. Зауважив спокійно:
— Але ж вони можуть почути кроки на сходах…
Валбіцин хихотнув.
— Ви ще не знаєте мене: вмію тихо, як миша!
Він почав підійматися сходами обережно, намацуючи пальцями ніг кожну сходинку, — мав досхочу часу, тримався за поручень і, перш ніж ступити, висвічував собі шлях. Ступивши на останню сходинку, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Дістав прихоплену з підвалу склянку, приставив краєм до дверей, що вели в бібліотеку, притиснувся вухом до денця. Старовинний, вивірений ще в юнкерському училищі спосіб підслуховувати чужі таємниці.
Тиша, чути лише збуджене дихання Кранке, який не витримав і примостився десь на нижній сходинці.
Минуло хвилин п’ять, може, трохи більше. Валбіцин не відривав вуха від склянки, мав величезний досвід і терпіння, певно, міг нерухомо простояти годину чи навіть більше: вивідав не одну таємницю завдяки своїй справді нелюдській витривалості. Нарешті почув якийсь шерех за стіною, потім тверді кроки й густий бас:
— Тут нікого нема?
— Нікого… — впізнав догідливий голос Георга. — Та й хто може бути?
Запала тиша, потім Валбіцин почув, як той же бас запитав Георга, чому відчинене вікно. Порадувався спритності старого й похвалив сам себе за завбачливість: якби сиділи з причиненими вікнами, давно б прокурили бібліотеку, й ті кляті червоні одразу б відчули тютюновий запах…
Голоси замовкли, Валбіцин вирішив, що непрохані гості пішли з будинку, однак через кілька хвилин знову долинуло гупання чобіт, до бібліотеки зайшли двоє чи троє, бо перемовлялися між собою стиха й уривчастими репліками — Валбіцин не міг точно визначити, скільки їх за дверима. Проте розмову між Георгом і тим же соковитим і чомусь знайомим йому басом, — тільки тепер Валбіцин усвідомив, що колись точно чув цей голос, — розібрав досить чітко й знову подумки похвалив камердинера за винахідливість. Подумав: усе ж він припустився помилки, поставивши келих назад до бара, хоч і спорожнив його до останку. Лишилися якісь краплини, може, тільки запах, однак і запаху, виявляється, достатньо, аби щось запідозрити.
Так, він типовий осел, і добре, що Кранке не чув розмови в бібліотеці. Либонь, не втратив би нагоди, щоб зауважити, покепкувати, принаймні висловити своє негативне ставлення до слабкості пана Кирила — клятий шваб, майже зовсім не п’є, береже своє здоров’я, але кому, зрештою, крім самого Кранке, воно потрібне?
Валбіцин ледь чутно зітхнув: усе ж гауптштурмфюрер, зауважуючи йому, мав би рацію: він мусив захопити з собою до підвалу келих. На перший погляд — дрібниця, та якими неприємностями могла обернутися. Молодець Георг, викрутився і тут — старий лис, такий обведе навколо пальця кого захоче, не тільки цих недолугих смершистів.
Голоси стихли, і Валбіцин цілком резонно вирішив, що росіяни більш не повернуться до бібліотеки. Якщо ночуватимуть, то в спальнях, навряд чи їх зацікавлять книжки, писані німецькою мовою, правда, там є бар з напоями — можуть спокуситися…
Валбіцин обережно спустився в підвал. Кранке увімкнув кишеньковий ліхтарик, Валбіцину не сподобалось, що гауптштурмфюрер засліпив його, роздратовано затулився рукою і наказав:
— Загасіть!
Кранке одразу ж вимкнув ліхтарик і запитав запобігливо:
— Ну, що ви почули?
— Росіяни.
— Я так і гадав. Вони пішли?
— З бібліотеки — так.
— Погано, якщо ночуватимуть, — затривожився Кранке. — Завтра, певно, має прилетіти Краус. І скільки ж їх?
Валбіцин здогадався, про що подумав Кранке: з двома чи трьома вони самі впораються. Власне, такі думки вже спадали і йому, однак він чув тільки тих, хто заходив до бібліотеки, а могла ж прибути ціла група військових.
Зрештою, він би не здивувався, коли б у маєтку фон Шенка зупинився навіть штаб дивізії. Та навряд чи штаб або якась частина — ті прибули б на кількох машинах у супроводі охорони, бронетранспортерів чи танків, а вони, здається, чули гуркіт лише одної машини. Правда, могли й помилитися…