— Ось пан Валбіцин і переконається в цьому, — вставив Кранке. — Покажете, звідки краще приземлитися літакові. І нехай вам щастить.
Це було мовлене з щирою приязню, мало не дружньо, обличчя Кальтца розпливлося в широкій посмішці, й він на прощання міцно потиснув руку гауптштурмфюрерові.
Від мисливського будинку вела алея до парадного в’їзду, проте Валбіцин з Кальтцом одразу звернули з неї на стежку поміж глодових кущів. Управитель пропустив уперед Валбіцина — все ж, як визначив той, до кінця не довіряв йому, проте це не засмутило Валбіцина, бо мусили відійти далі від будинку. Стежка в’юнилася до хвіртки у паркані, вона замикалася лише на засув зсередини, за нею починалася улоговина, котра й мусила вивести їх до поля, засіяного озиминою.
Валбіцин знав ці місця не гірше за Кальтца, вони з Кранке встигли обстежити всі підходи до мисливського будинку, особливо дорогу до поля — пробирався дном улоговини спритно, обминаючи шипшинові та ожинові зарості.
За парком улоговина кінчалася, і стежка круто піднімалася вгору до поля. Валбіцин перший піднявся до нього, причаївся за розлогим кущем, роззираючись, Кальтц зупинився поруч, він захекався і глибоко втягував повітря.
Управитель обминув кущ, озирнувся на Валбіцина, запрошуючи й того посунутися трохи далі й роздивитися ідеально рівне й довге смарагдове поле, простягнув руку, показуючи, звідки краще сідати літакові, він остаточно заспокоївся і зовсім не стерігся — підставив спину, і Валбіцин одразу скористався з цього: ударив точно й сильно, Кальтц, певно, навіть не усвідомив своєї смерті, лише застогнав і осів під кущ, повільно, наче втомився й мусив відпочити.
Валбіцин акуратно обтер ніж об піджак управителя, натиснув на кнопку, ховаючи лезо, й тільки по тому перевернув Кальтца догори обличчям, побачивши, як каламутнішають його очі й мертвотна блідість розливається по обличчю, уважно огледівся і не побачив нікого. Тільки нахабна сойка стрекотіла в глодових кущах.
Валбіцин постояв ще трохи і, остаточно переконавшись, що Кальтц мертвий, швидко подався назад до улоговини.
5. Гусак досмажувався на пательні, й неймовірно смачний запах переповнював барак. Мабуть, тут не пахло так ніколи, й до кухні весь час зазирали цікаві. Чутка, що Мишкова мати смажить гусака, поширилась блискавично, це було так несподівано, що до барака прийшли навіть французи, вони нюхали повітря, про щось жваво розмовляли й, певно, схвалювали Мишкову відчайдушність, бо сміялися і радісно тицяли в хлопця пальцями. Потім один із них відкликав Мишка і поцікавився, де саме хлопець вполював такого смачного птаха. Мишко пояснив охоче, і французи, перемовившись між собою, рушили до лугу, але не встигли відійти й сотні метрів, як з-за саду, що відділяв барак від шосе, вискочила відкрита машина. Мишко відразу впізнав її і кинувся назустріч. Французи нерішуче зупинились, та, побачивши, як радісно розмахує руками хлопець, збагнули, що саме трапилося, і посунули назад.
“Віліс” загальмував різко, наче шофер випробував надійність гальм, і Бобрьонок зіскочив, мало не потрапивши в Мишкові обійми.
— Ну, — запитав майор нетерпляче, — де твій фельдшер?
Мишко не чекав, що так зразу почнеться ділова розмова. Вважав: має відбутися якась урочистість, може, мітинг, люди ж зібралися, щоо привітати визволителів, он уже біжать до машини, радісні й збуджені, і він загорлає зараз разом з усіма, бо змовчати просто неможливо…
Однак перехопив утомлений уважний погляд чорнявого командира й відповів, затнувшись, зовсім не те, що хотів, так само коротко, як і запитали:
— Леся бігала до нього — він чекає вас удома…
Хотів пояснити, хто така Леся і що до села, де мешкає фельдшер Функель, зовсім близько, он навіть черепичні дахи видніють, та машину вже оточили дівчата, й галаслива Настя, котра нікого й нічого не боялась і не соромилась, просто обхопила майора з-а шию і повисла на ньому, обціловуючи.
Мишкові здалося, що, навіть зважаючи на незвичність ситуації, Настя переборщила: така особа, як майор, вимагала більшої поваги, на мить вії! злякався Настиної безсоромності й зухвалості, проте побачив, що майор аніскілечки не образився, навпаки, притиснув до себе дівчину й закружляв, сміючись і також цілуючи її, а дівчата вже налетіли на машину, утворивши на ній малу купу, — регіт, вереск і навіть зойки долітали звідти, потім хтось, може, шофер, а може, хтось із дівчат, натиснув на клаксон, і автомобільний сигнал, заглушивши дівочий вереск, залунав над бараками, залунав урочисто й святково, немов салют.
Нарешті Настя відпустила Бобрьонка, проте не відійшла, тримала за руку й зазирала у вічі, наче сподівалася почути від нього щось потаємне, відоме тільки йому, і майор збагнув, що не має права обманути дівчину, і мусить щось сказати, точніше, не щось, а саме ті слова, на які очікує не лише ця огрядна, проте дуже симпатична Настя, а всі, хіо стир-лувався навколо їхнього “віліса”.
Бобрьонок обережно вивільнив свою руку з Настиної, обвів поглядом людей, що буквально накинулись на них, кількох секунд йому вистачило, аби побачити убозтво ви-линялих, запраних, так-сяк зацерованих і полатаних бавовняних та сатинових сукенок, брудних і дірявих сорочок на чоловіках, худі й зморені обличчя з виголодженими очима, виголодженими, але щасливими й збудженими. Десь з-поза них майнули сміхотливі очі шофера Віктора, з’явилося і одразу зникло за дівочими плечима витягнуте й чомусь здивоване обличчя Толкунова, Бобрьонок ступив крок до “віліса” й сказав те, що думав і мав сказати:
— Отак от, дорогі наші люди, дочекалися!.. Важко вам тут було, та, повірте, й нам не легше!
Дівчата відпустили збуджених Мохнюка й Толкунова, капітан поправляв зібганого кашкета і усміхався ніяково, а Віктор нараз підвівся на “вілісі”. Тепер він височів над усіма, як оратор на трибуні, мимохіть став найголовнішим — помахав затиснутою в кулаці пілоткою і закричав несподівано тонким і верескливим голосом:
— Тепер ви знову вільні! Ура!..
Бобрьонок побачив, як літня жінка в старій кофтині та навдивовижу яскравій, мабуть, зовсім новій сатиновій червоній хустці — такі носили перші комсомолки та робітфаківки — знеможено сперлася на радіатор. Йому здалося, що жінка от-от упаде й знепритомніє, тому подався до неї, але вона разом з усіма дівчатами підвела вгору стиснуті кулаки й підхопила Вікторове “ура”.
Бобрьонок пошукав очима у натовпі високого хлопця в картатій сорочці, подумав, що церемонія зустрічі переможців може затягнутися (зрештою, розумів збудження та хвилювання дівчат і навіть чоловіків, що перемовлялися незнайомою мовою, певно, французькою, бо двоє, взявшись за руки, заспівали “Марсельєзу”), проте в них зовсім не було вільного часу, вони не спали цілу ніч, об’їхавши три села, не мали права гаяти жодної хвилини — усвідомлював і добре розумів це, та що міг удіяти, коли радість заполонила і його, і навіть розсудливого Толкунова, не кажучи вже про Віктора.
Бобрьонок рішуче натягнув кашкета, немов загнуздав свої почуття, і, не зовсім увічливо відтрутивши плечем Настю, почав прокладати собі шлях через натовп до високого юнака.
Мишко побачив цей рух майора, і обличчя його засяяло. Відсторонив якогось чоловіка й вказав Бобрьонкові рукою на відчинені двері барака.
— Прошу, — мовив гордовито й навіть з відтінком пихи, — у нас готовий обід! Мати засмажила гусака…
Бобрьонок нетерпляче махнув рукою: які можуть бути гуси, коли треба зважати на кожну хвилину.
— Ні, — одповів категорично, — нема часу, крім того, ми вже трохи перекусили.
Хлопець відступив розгублено й заслонився руками від Бобрьонка, немов той бовкнув нісенітницю.
— Але є засмажений гусак… — повторив. — Мати засмажила, й ми чекали вас…
Певно, він ще не повірив, що майор остаточно відмовився і;1д царського обіду, це не бралося голови, й він не міг збагнути, як узагалі можна вчинити так. Ці почуття віддзеркалилися на його обличчі так ясно, що Бобрьонок зрозумів: не має права знехтувати цією гостинністю. Мабуть, засмажений гусак для цих виснажених людей є райським дарунком, і він смертельно образить їх відмовою. До того ж вирішив: по-швидкому можна вкластися хвилин у десять, а що таке десять хвилин, навіть найдорожчих, якщо вони можуть зіпсувати людям свято?
І майор зиркнув на годинник, хоч і без цього знав точний час, просто для того, щоб підкреслити: справді мають зважати на кожну секунду, й мовив, поклавши юнакові руку на плече:
— Добре… Але маємо лише п’ять хвилин, — зумисне наполовину зменшив уже відведений для обіду час. Обвів поглядом чоловіків, що оточили їх, і, не побачивши схожого на обіцяного йому юнаком фельдшера, запитав: — Може, покликати фельдшера сюди? Він не прийшов?
Юнак кивнув головою на червоні черепичні дахи, що видніли з-за дерев:
— Я ж казав, гер Функель чекає на нас. А він — людина дуже акуратна, — мовив з радістю, наче справді зустріч із звичайним фельдшером віщувала мало не щастя. Замахав руками до жінки в червоній хустці: — Мамо, — покликав, — ідіть швидше, бо люди зовсім не мають часу!
Певно, його почули всі, бо дівчата відпустили Віктора й відступили від “віліса”, шофер ще остаточно не отямився, стояв, розчервонілий і без пілотки, розгублено крутив головою, і непевна посмішка кривила йому губи.
Зрештою, Віктора можна було зрозуміти: либонь, уперше в житті потрапив до такого дівочого юрмовиська — нехай не всі красуні, та й одягнуті не вишукано, але хто в двадцять років, з яких понад два нічого не бачив, крім автомобільного бублика та неусміхненого Толкунова, не розгубиться і зможе знайти справжню красуню серед десятків молодих, веселих, радісних, ще не займаних — всі вродливі, бажані, ніжні, солодкі і як можна визначити, яка найбільше припала до душі?
Певно, найсміливіша, і справді, чорнява, тонка, з гострими живими очима й високими грудьми, що випиналися з-під церованої трикотажної кофтини, — схопила його за руку, навіть притулилася, немов заволоділа ним, і попровадила до барака.
Бобрьонок усміхнувся, подумавши, що, можливо, дійшла черга й до Віктора. Рішуча дівчина сподобалася майорові, з усього видно, має характер, он як дівчата розступаються перед нею. Проте одразу забув про темнооку дівчину: побачив, як Толкунов розмахує руками, недвозначно показуючи, що час рушати. Майор зробив знак, аби капітан з Мохнюком поспішили до барака, повернувся, щоб не бачити заперечливих жестів, і попрямував за Михайлом до дверей, в яких уже стояла жінка в червоній хустині.
Їх запросили до довгого столу, заставленого глиняними, грубо обпаленими мисками, — посередині парувала повна каструля розвареної картоплі, а поруч красувався добре підсмажений гусак. Офіцерів пропустили до столу, Мишкова мати почала розрізати гусака гострим кухонним ножем, Мишко відсунув лавку з неструганих дощок, але Бобрьонок, владно зиркнувши на нього, відмовився сісти, нагадуючи, що справді не мають часу і мусять лише віддати належне гостинності присутніх. Він узяв з тарілки запропонований господинею шматок гусятини, жував, скоса дивлячись на дівчат, що юрмилися в дверях, — до барака не заходили, збагнувши, що зараз справді не до застілля. Лише чорноока Вікторова красуня прослизнула до столу й встигла вибрати хлопцеві гусяче стегно, проте той зовсім забув про їжу, тільки дивився на неї розгубленими очима, мабуть, нарешті усвідомив, що на світі не існує вродливішої, і вона чомусь потрапила до цього богом забутого німецького хутора.
Бобрьонок подумав: либонь, доля не така вже й милостива до людей, — певно, ця випадкова зустріч так і залишиться випадковою і скороминущою, уже завтра вони будуть далеко від Штокдорфа й ніколи не повернуться сюди, до того ж чорноокій дівчині треба діставатися кудись далеко на Україну чи в Білорусію, звідки загнали її до цього холодного й непривітного барака, — далекий і важкий шлях, сповнений зустрічей і пригод, навряд чи така красуня запам’ятає шофера в пожмаканій пілотці…
Але Віктор був явно іншої думки, дивився на дівчину сяючими очима й зовсім забув про гусяче стегно. Бобрьонок подумав, що дай боже йому помилитися, згадав Галю і сина, якого вони назвали Антоном, але згадав лише на секунду чи навіть менше, бо вже мусили їхати й надолужувати згаяний час.
Мишкова мати простягнула йому повну тарілку паруючої картоплі з засмаженою цибулею, картопля пахла так принадно й була, певно, не менш смачною, ніж гусятина, та майор рішуче відмовився і натягнув кашкета. Для всіх це було сигналом, навіть для Віктора, але примудрився все ж трохи затриматися, зрештою, мав пропустити вперед офіцерів, правда, не завжди дотримувався цього і біг наперед заводити машину, однак сьогодні все ж зумів виграти кілька коротких секунд, либонь, найкоротших у його житті.
А Бобрьонок ішов попереду, тиснув руки чоловікам, не розуміючи їхніх слів, та відчуваючи приязнь, пестив дівочі щоки та плечі, але бачив тільки “віліс” і думав уже зовсім про інше. Пропустив Толкунова й Мохнюка на заднє сидіння, повагався трохи й вмостився поруч них, звільнивши місце біля Віктора для Мишка, той зупинився вражений і розгублений, але майор владно поплескав по обшарпаній обшивці, не запрошуючи, а наказуючи сідати, і хлопець виконав наказ. Але сів незручно, на краєчок, Бобрьонок невдоволено озирнувся, шукаючи Віктора, — звик, що тон уже мав би рвонути машину, але сьогодні для чогось поправляє приторочену позаду каністру з бензином, не спускаючи погляду з чорноокої. Бобрьонок побачив, як дівчина перегнулась до нього й прошепотіла щось на вухо. Майор роздратовано гмикнув: ще півгодини тому цього б вистачило, аби Віктор забув про все, та зараз він тільки осудливо зиркнув на майора й сказав щось дівчині. Та просяяла обличчям, нараз цмокнула хлопця в щоку, і майор, який вже хотів облаяти Віктора, лише відвернувся. Проте через секунду Віктор уже стрибнув у машину, “віліс” рвонув, і Толкунов пробуркотів щось несхвальне про молодих закоханих козлів. Певно, Вікторові не дуже сподобалося це слово, бо озирнувся і гнівно блиснув очима на капітана. З ним це трапилось уперше, і Бобрьонок подумав, як усе ж впливає любов на людей і якими може зробити відчайдухами. І ще подумав, як глибоко помиляються ті, хто заперечує кохання з першого погляду. Та що кохання, ціла драма відбулася протягом кількох хвилин: знайомство, кохання, хоч і блискавичне, а може, найглибше, яке тільки буває у житті, і тут же розлука й надія на щось світле, неминуще, можливо, перше усвідомлення справжнього щастя.
А потім вирішив: людське щастя не існує без кохання, а любов завжди підносить і перетворює людину.
Забрукована дорога вискочила до місточка через рівчак, і відразу за ним почалося село. Будинки не тулилися один До одного, як це часто буває в німецьких селах, а перемежовувалися яблуневими садами, чистими й доглянутими, за низькими дротяними парканами.
Мишко вказав на третій котедж праворуч, добротний, з мансардою, високим гайком, широкими світлими вікнами й клумбою тюльпанів між ганком і хвірткою. “Віліс” зупинився, і відразу з-за дому вийшов чоловік у комбінезоні — тримав у правиці секатор, а лівий рукав сорочки був акуратно заколотий у лікті. Чоловік стояв і мовчки дивився, як Мишко відчиняє хвіртку і як прямують до його садиби офіцери з зірками на польових погонах. Нічим не виказав свого ставлення до них — ні доброзичливості, ні страху, навіть збентеження чи хвилювання, обличчя його застигло, наче побачив сусіда, що давно вже встиг набриднути йому.
Офіцери зупинилися за кілька кроків від Функеля, і вперед виступив Мохнюк. Мовив, змірявши фельдшера уважним поглядом:
— Нас привіз сюди оцей хлопець, — кивнув на Мишка, — він сказав, що ви зможете допомогти нам.
Фельдшер клацнув секатором, і це було єдине, чим виказав своє хвилювання. Одповів по невеличкій паузі:
— Не знаю… Що вам потрібно?
— Ви давно мешкаєте в Штокдорфі? — ухилився від прямого запитання Мохнюк — на всяк випадок вирішив трохи промацати фельдшера.
— Можна сказати — все життя.
— Де втратили руку?
— Не хвилюйтеся: проти вас не воював. Нещасний випадок… — Вперше ледь помітна іронічна посмішка майнула на його обличчі.
— Мусите знати в Штокдорфі останню кішку…
— Атож.
— Чи є зараз у селі чужі люди?
— Так.
— Хто?
— Гадаю, військові.
— Коли з’явилися?