— Три або чотири доби тому.
— На вантажному “мерседесі”?
— Точно не можу твердити, але чув гуркіт моторів.
— Чому гадаєте, що військові? І де вони?
— Люди кажуть: у Камхубеля ховаються есесівці. Двоє чи троє.
— Хто каже?
Функель непевно знизав плечима.
— У селі важко щось приховати. Пішла така чутка…
— Хто такий Камхубель?
— А ніхто. Селянин. Має двох синів — один у СС.
— Де садиба Камхубеля?
— З того боку села. Друга з краю.
— З цієї сторони?
— З протилежної.
Мохнюк перекладав розмову розшукувачам. Толкунов, який весь час свердлив Функеля недовірливим поглядом, засумнівався:
— А якщо бреше?
— Дуже легко перевірити.
— Чи не міг він попередити цього, як його, есесівського батька, що приїдуть радянські офіцери?
Чого б тоді нам розповідав про Камхубеля?
— А біс його зна… Всі вони камінь за пазухою тримають.
— Але ж бачите — наче відвертий.
— Можете йому вірити, — гаряче втрутився Мишко. — Порядна людина, всі кажуть.
Толкунов поморщився — ну чого лізе зі своїми порадами.
— Бач, захисник знайшовся, — осміхнувся криво. — На цих порядних ви тут спину гнули… Певно, і в цього фельдшера наймити були… Ану запитай! — обернувся до Мохнюка.
— І це тобі треба? — невдоволено зупинив капітана Бобрьонок. — Розберуться і без нас. Не подобається мені цей Камхубель з есесівцями.
— Зараз познайомимося.
— Що ж, гайда до нього.
Певно, Функель зрозумів, яке прийняли рішення офіцери, бо зупинив їх рішучим жестом і заговорив швидко.
— Що він каже? — без особливої цікавості запитав Толкунов. Але Мохнюк застережливо підвів руку. Вислухавши фельдшера, переклав:
— Він каже, що знає сина Камхубеля — справжній відчайдух і навряд чи так просто здасться. Командував якимсь військовим з’єднанням і, певно, добре озброєний. А якщо з ним ще есесівці, то брати їх дуже небезпечно. Садиба Камхубеля на горбочку, і вулицею до неї непомітно не дістатися. Там попереду ще місточок, за ним слід завернути ліворуч, вискочимо на луг, а там городами…
Бобрьонок глянув на Функеля доброзичливо.
— А ти кажеш… — легко штовхнув Толкунова в бік. — Один есесівець, а другий — бач…
Толкунов шморгнув носом, і не можна було зрозуміти, визнав він свою помилку чи ні. А Мишко сказав:
— Я знаю дорогу. На лузі біля струмка верби, там можна лишити машину, а далі я проведу. Просто до Камхубеля.
Бобрьонок зважував кілька секунд: щонайменше — троє есесівців, і їх троє — він, Толкунов і Мохнюк. Віктор лишиться з “вілісом”, а цей хлопець годиться тільки в провідники. Есесівців голіруч не візьмеш, єдина перевага розшукувачів — несподіваність. Що ж, іншого виходу нема: слід брати.
“Віліс” уже побачили в Штокдорфі — якщо викликати допомогу, мине певний час: есесівці дізнаються про небезпеку й можуть зробити спробу вирватися з села. Тоді їх не затримати.
Наказав:
— Братимемо!
Толкунов, не прощаючись з Функелем, повернув до хвіртки, а Бобрьонок подав фельдшерові руку. Той, мабуть, не чекав цього, бо впустив секатор і простягнув свою нерішуче, однак потиснув міцно, й майор із задоволенням відчув зашерхлість його долоні.
Село, мабуть, уже знало про появу радянських офіцерів, бо вулиця немов вимерла — тільки з-за паркана, садиби, що межувала з фельдшеровою, визирали злякані дитячі очі. Бобрьонок, з трудом підшукуючи німецькі слова, запитав у Функеля:
— Злякалися нас?
Той одповів не криючись:
— А як ви гадаєте? Знаєте, про що торочили в газета та ще й по радіо?.. Люди хотіли лишити село, та ваші танки прорвалися так нечекано.
Поки Мохнюк перекладав, Бобрьонок думав, що, зрештою, все закономірно: понад десять років Геббельс довбав їм мозок, і слава богу, що лишилися такі, як Функель. Але вже забув і про фельдшера, і про тривожні дитячі очі за парканом — колись усе налагодиться, а тепер не до сумнівів, треба взяти есесівців з “Цепеліна” і списки, а над іншими проблемами нехай сушить голову начальство.
За струмком верби утворили справді ідилічний закут — Віктор поставив машину так, що й за кілька кроків не можна було помітити, Толкунов опустив ремінець кашкета під підборіддя і уважно подивився на Мишка. Лише тепер той, певно, зовсім по-справжньому усвідомив усю серйозність ситуації, згасив усмішку й пірнув на стежку попід вербами.
За ручаєм тягнувся моріг, на якому паслися дві прив’язані корови, далі починалися чорні смуги зораних городів. Мишко справді добре знав місцевість, бо взяв круто праворуч, де стежка йшла поміж кущами й можна було непомітно обігнути село. Хлопець шастав у заростях попереду офіцерів, нарешті зупинився, розсунув гілки й поманив Бороьонка. Майор визирнув і побачив метрів за сто великий кам’яний сарай, а за ним крутий черепичний дах будинку. Невдоволено покрутив головою — підходи до садиби зовсім відкриті, трохи далі, правда, смородинові кущі, і якщо дістатися їх…
Толкунов дихав йому на вухо.
— Переберемося до сарая, а звідти до дому раз плюнути…
— А якщо вони в сараї?
— Начебто не повинні…
— Начебто…
Бобрьонок угледів, що трохи правіше від кущів до сарая тягнеться глибокий рівчак. Можливо, по ньому спускали з садиби стічні води. Хоч і не надійне, та все ж укриття. Наказав:
— Я спробую проповзти там, бачиш, рівчак за кущами. А ви з Мохнюком прикриєте мене. Потім по черзі за мною.
Толкунов схвально кивнув.
Бобрьонок повз, тримаючи автомат у витягнутій правиці і відчуваючи, що весь, мов на долоні. Але нічого не сталося, і вони обрали, мабуть, єдино правильний шлях. Спереду канава круто повертала — дістатися б туди, щоб заховатися. Раптом коротка автоматна черга порушила тишу, й кулі просвистіли майже над самим вухом. На мить Бобрьонок притиснувся до землі, але тільки на мить, може, на півсекунди чи навіть менше, бо одразу збагнув, що будь-яка затримка згубна. До повороту канави лишилося метрів три, вже не криючись, Бобрьонок кинувся туди й знову почув автоматне стрекотання. Його врятували саме оті півсекунди — куля лише обпалила Бобрьонкові руку нижче плеча, а він уже припав до землі, усім тілом відчуваючи її надійність.
6. Розмова відбулася у віллі під Берном, зовні начебто нічим не примітній, схожій на інші, двоповерховій віллі в респектабельному селищі, в центрі якого мешкали люди заможні — банкіри, промисловці, власники великих магазинів, — які вважали себе елітою суспільства. Одну з цих вілл, далі від людських поглядів та цікавих очей агентів різних розвідувальних служб, котрі буквально заполонили нейтральну Швейцарію, і придбало Управління стратегічних служб, як дещо пишномовно й не зовсім конкретно охрестив американську розвідку її шеф генерал Донован. Віллу під Берліном він, правда, ще й разу не відвідав, там полюбляв відпочивати й призначав конфіденціальні зустрічі його найближчий помічник і резидент Управління стратегічних служб у Швейцарії Аллен Даллес, саме тут починалися найсекретніші переговори з есесівським генералом Вольфом про сепаратну мирну угоду із західними союзниками. Даллес не любив згадувати це — треба ж таке, росіяни зуміли пронюхати про переговори й все лопнуло, як мильна булька… Та все ж комфорт, тиша, бар, повний пляшок з різноманітними напоями, надійна охорона приваблювали найвищих офіцерів розвідки, і зручні покої вілли рідко коли лишалися порожніми.
У низькому шкіряному кріслі сидів молодявий чоловік з різкими, брусуватими рисами обличчя, розумними пронизливими очима, в сірому костюмі, не зовсім новому, але ще елегантному, пошитому в дорогого кравця. Він тримав пещеними пальцями кришталеву склянку, зрідка відсьорбуючи з неї віскі. Манера триматися — ввічлива, але вільна й навіть недбала, владність жестів і впевненість, з якою вів розмову, свідчили, що він звик грати першу скрипку в найвишуканішому товаристві, знає собі ціну й взагалі ставиться до своєї персони цілком серйозно. Його партнер сидів у такому ж кріслі й пив віскі з точно такої ж кришталевої склянки, був він трохи старший за чоловіка в сірому костюмі і офіційно займав у розвідці вищу ієрархічну сходинку, та почувався трохи скуто, хоч намагався не виказувати цього, голосно реготав, удавано недбало погойдував ногою і з насолодою затягувався димом справжньої гаванської сигари.
— Мати з вами справу, Хейг, воістину задоволення, — сказав чоловік у сірому костюмі. — Я прилетів з Парижа заради цієї розмови, і, сподіваюсь, не витрачу час даремно.
Хейг посміхнувся радісно й відверто, хоч і подумав, що цей молодик безсоромно бреше. Проте хто зараз каже чисту правду? Особливо в їхніх колах. А якщо це син самого Деллона, який, либонь, має не менше мільярда, то йому можна вибачити будь-яку брехню.
— Мені дуже приємно почути те ж саме від вас, Роберте, — знову посміхнувся сліпуче, хоч і подумав, що синки мільярдерів, улаштовані батьками до Управління стратегічних служб і сповнені до краю власної гідності, ніколи не сягнуть рівня кадрових офіцерів розвідки. Однак що вдієш! Сильні світу сього тому й називаються сильними, бо звикли, щоб усі навколо підкорялися їм. Хоча, зрештою, Робертові Деллону не можна не підкоритися, особливо якщо зважити на зовсім уже близьку повоєнну ситуацію. Певно, значною мірою саме від нього залежатиме майбутній розподіл посад у розвідці, до того ж і в Деллоновому концерні завжди знайдеться тепленьке місце для відданої та розумної людини.
— Маємо обговорити з вами, Дональде, деякі аспекти нинішньої ситуації, — мовив Деллон, міцно стискаючи наполовину спорожнену склянку. — І наші з вами завдання, що випливають з неї.
Хейг схвально нахилив голову, хоч і звик до мало не щоденних розмов, присвячених саме цим проблемам: Аллен Даллес дещо зловживав часом своїх підлеглих, збираючи їх для обговорення іноді не дуже суттєвих питань. Видно, Деллон помітив ледь вловимий іронічний блиск в Хейгових очах, бо визнав за можливе додати:
— Конкретні й найближчі завдання, Дональде. Я чув, ви встановили контакти безпосередньо з офіцерами РСХА…
Хейг відповів не одразу. Хто його зна, що хоче від нього Деллон і як він насправді ставиться до ділових стосунків з есесівцями. Дехто й досі в полоні старомодних уявлень про роль СС у третьому рейху й вважає, що треба суворо дотримуватися угоди про денацифікацію. Правда, Деллона ніколи не можна було запідозрити в обмеженості поглядів, проте…
Про всяк випадок Хейг відповів ухильно:
— Не зовсім точна інформація, Роберте. Усього лише з одним офіцером, до того ж, можна сказати, він зараз в опалі.
— Проте чув, він зберіг старі зв’язки, і можна скористатися з того.
У цих словах уже відчувався прямий натяк, Хейг змірял Деллона уважним поглядом, ковтнув зі склянки й пояснив:
— Йдеться про таємні документи особливої команди “Цепеліна”. Списки агентів, закинутих німцями до росіян, зокрема до промислових центрів.
Деллон повільно відрізав кінчик сигари, непоспішливо розкурив її.
— Це дуже серйозно, — сказав, — і мені прикро, що я тільки тепер почув таку новину.
— Містер Даллес у курсі, — пояснив вибачально Хейг, — і я не винен, що така інформація досі не потрапила до вас.
— Не маю наміру звинувачувати особисто вас, Дональде, — заперечив Деллон. — Отже, документи “Цепеліна”… В якій стадії все це?
— Штурмбанфюрер Краус, який запропонував цю комбінацію, другий день у нашому розпорядженні. Під Бреслау, в якомусь маєтку графа чи барона, на нас чекають шеф особливої команди “Цепеліна” і якийсь росіянин-білогвардієць, визначний спеціаліст по документах. Потрібен маленький літак, бажано російський, який би міг приземлитися там і забрати їх.
— І все залежить від літака?
— Сьогодні повідомили: виникли якісь непередбачені труднощі.
— Дурниці, завтра вранці за будь-яких умов літак буде. Але він зможе взяти лише двох. Краус має летіти туди?
— Без нього пілот навряд чи знайде місце посадки.
— Шеф команди “Цепеліна” й російський спеціаліст… — сказав Деллон. — Третій — штурмбанфюрер з Головного управління імперської безпеки. Кимось із трьох доведеться пожертвувати.
— Гадаю, спеціаліст по документах переважить навіть генерала СС.
— Цих бундючних віслюків, Дональде, вистачає і в нас. Вирішуйте самі: шеф команди чи Краус…
— Я вже думав над цим. Певно, Краус… Має величезний досвід, готував навіть замах на самого російського Верховного Головнокомандувача і не його вина, що той агент провалився.
— Я чув про цю акцію, — зацікавлено зблиснув очима Деллон. — Певно, ці відомості також від Крауса? Я інформував Аллена, і він сказав, що про це не варто доповідати навіть президентові.
Деллон усміхнувся ледь помітно: справді, президентові іноді не варто знати те, що не може бути секретом для Деллонів.
— Отже, Краус, — вирішив. — Звичайно, шкода, нам би згодився і той Кранке. Власне, цю проблему я і хотів обговорити з вами.
— Але ж, як я розумію, його доведеться прибрати.
— Одним есесівцем більше, одним — менше, — махнув рукою Деллон, і Хейг подумав, що це не узгоджується з його попередньою заявою. Видно, Деллон сам відчув це, бо додав одразу: — І все ж ми мусимо зберегти есесівську еліту, принаймні есесівських спеціалістів, ви розумієте, Дональде, скільки справді здібних спеціалістів з найрізноманітніших питань працювало в СС?
— Здогадуюсь.
— Безперечно, більшість буде щаслива співробітничати з нами.
— Куди подінуться…
— Також резонно, Дональде. Справді, не матимуть виходу. Або з нами, або за грати. Альтернативи нема, і всякий, в кого голова на плечах, не захоче опинитися в тюрмі.
Хейг подумав трохи й заперечив:
— Однак, Роберте, наскільки мені відомо, наш президент підписав угоду про денацифікацію та переслідування СС. Росіяни зчинять галас, і не тільки росіяни. Світова громадська думка настільки недвозначна, що буде важко…
— І вам не все одно, що казатимуть наші конгресмени? — перебив Деллон.
— Мені, звичайно, все одно, але ж есесівців виловлюватиме армія, і буде нелегко домовлятися з армійськими офіцерами. Потім есесівців судитимуть, треба якось дотримуватись вироків, створювати табори… Це не так уже й просто…
— Звичайно, і я прилетів сюди саме для обговорення деяких аспектів цієї справи. Треба продумати систему, яка допоможе нам негласно врятувати потрібних людей. Таких, як Краус і отой російський спеціаліст.
— Чесно кажучи, я ще не думав над цим.
— Але ж уже завтра матимете перших ластівок. Що робити з ними, куди переправляти? З якими документами?
— Я гадав, що містер Даллес…
— Навіть він не має точного уявлення про це. Хейг подивився на Деллона стурбовано.
— Ви хочете сказати, що наші зусилля виявляться марними?
— Не зовсім, Дональде, але може статися й таке, якщо не вжити термінових заходів.
— Яких?
Деллон підвівся і підійшов до вікна. Стояв спиною до Хейга, розглядаючи щось на вулиці, нараз мовив не обертаючись:
— Вам, Дональде, доведеться зайнятися цим. Слід налагодити чіткий і безпечний шлях, яким ми зможемо транспортувати потрібних нам людей.
Хейг подумав про складності, що чекають його, — завжди важко розпочинати нову справу, особливо тепер, коли ще гримлять гармати. Але, вирішив, складностей в їхньому неспокійному житті вистачає скрізь і завжди, а запропонована Деллоном справа виглядає перспективною. Надто коли врахувати, що ці кляті есесівці намагатимуться тікати з батьківщини не з порожніми кишенями. За даними, які є в їхній швейцарській конторі, СС — одна з найбагатших організацій світу. Награбували золота, коштовностей, картин в усій Європі. Хейг мав навіть відомості (не зовсім точні, бо швейцарські банкіри вміють тримати язик за зубами), що есесівські скарби вже осіли в банках Берна, Цюріха та Женеви. І, звичайно, який дурень, маючи доступ до секретного рахунку, подорожуватиме жебраком?
Думки про есесівські скарби одразу поліпшили Хейгові настрій. Він примусить цих паршивих фашистів платити за порятунок, і це буде, без сумніву, справедливо. Бо за все в житті треба платити, особливо коли тебе витягають з багна.
Щоб не виказати Деллонові свого справжнього зацікавлення, Хейг похмуро посміхнувся і мовив розважливо:
— Справа ця непроста — знадобляться надійні люди та й гроші, певно, чималі. Залежно від розмаху операції.