— Ви хочете, щоб я навів вас на цих людей? Спеціалістів імперського Управління безпеки?
— Так.
— Ви не зовсім уявляєте собі структуру РСХА, — похитав головою Краус. — Усі чомусь називають нас гестапівцями, але ж гестапо було лише одним з управлінь РСХА. Особисто я служив у іншому й підлягав безпосередньо бригадефюреру СС Шелленбергу. Між управліннями існували бар’єри, більше того, конкуренція, і ніхто не мав права пхати свого носа в чужі справи.
— Ви хочете сказати, — розчаровано почав Хейг, — що не зможете допомогти мені…
Але Краус уже зрозумів свою помилку й рішуче заперечив:
— Ні, містере Хейг, існували контакти, я б сказав, особисті контакти, і ми знали, хто чого вартий. Саме це ви хотіли почути?
— Приблизно. Однак якщо б можна було мати доступ до особових справ офіцерів РСХА…
Краус безнадійно махнув рукою.
— Наскільки мені відомо, вони вивезені з Берліна.
— Куди? — занетерпеливився Хейг. — Уже одна ця інформація багато чого варта.
— Боюсь, найближчим часом вам буде важко ознайомитися з архівом РСХА, — не без іронії мовив Краус. — Його заховано досить надійно, й, гадаю, доведеться докласти чимало зусиль…
— Де? — нетерпляче перервав його Хейг.
— Ви чули про Альпійську фортецю фюрера?
— У Австралійських Альпах? За Лінцом?
— Так. Наші триматимуться там до кінця. Певно, фюрер уже там, а оборону фортеці очолять безпосередньо Кальтенбруннер і Скорцені.
— Є інші відомості, Гюнтере. Здається, ваш фюрер заподіяв собі смерть.
Краус схопився за ручки крісла. Зблід і нервово сіпнувся.
— Не може бути! — вигукнув.
— Усе може бути зараз, Гюнтере, — повчально мовив Хейг. — Звикайте до того, що все у вашому рейху пішло шкереберть, не думайте про фюрера, він уже не повинен цікавити розважливих людей, забудьте про Гітлера, так буде краще.
— Фюрер не міг накласти на себе руки! — заперечив Краус. — Бо це — кінець Німеччині.
— Кінець, — спокійно ствердив Хейг. — Хіба ви ще не усвідомили цього?
Краус провів тильним боком долоні по чолу, оговтуючись, а Хейг подумав: якщо ця новина справила таке враження на Крауса, який уже змирився з поразкою рейху, то як сприймуть самогубство Гітлера фанатики-есесівці, для котрих він був вищим за бога? А насправді — одержимий нав’язливими ідеями психопат, якому, проте, вдалося задурити голови мільйонам німців.
Краус налив собі півсклянки віскі, випив за одним духом і сказав спокійно:
— Отже, ви хочете знайти архіви першого управління РСХА, яке займалося організаційними питаннями й кадрами?
— Це був би ідеальний варіант, Гюнтере.
— Я казав: оборону Альпійської фортеці очолює Скорцені, і навряд чи він так просто здасть її.
— Гадаю, що і найміцніша фортеця нині довго не протримається.
Краус спідлоба зиркнув на цього надто самовпевненого американця. Що він знає про Скорцені та його відчайдухів?
— Давайте повернемося до цієї розмови згодом, — порадив. — Коли ваші десантники прочісуватимуть альпійські схили.
— Можливо, ви маєте рацію, — задумливо одказав Хейг. Вирішив: цьому штурмбанфюрерові, хоч і обіймав впливову посаду в Головному управлінні імперської безпеки, все ж не вистачає широти мислення та американського розмаху. А втім, може, це й на краще: зрештою, в розумові, спритності й діловитості йому не відмовиш. Хоч і скуті вони суто німецьким педантизмом, проте, якщо поєднати Краусів педантизм і розважливість з його, Хейга, якостями, може вийти вдалий альянс.
— Я гадав, що ми з вами не чекатимемо остаточного падіння Альпійської фортеці, — сказав. — Справді, хто зна, скільки вона протримається. До того ж можливі ускладнення, ще комусь спаде на думку знищити найважливіші документи, ніхто зараз не може нічого гарантувати, але бути завбачливими й вжити необхідних заходів просто наш з вами обов’язок. — Він цілком офіційно, без жодного підтексту сказав “наш з вами”, наче вони вже були пов’язані одним мотузком, — гітлерівський штурмбанфюрер і американський підполковник, зрештою, кому яке діло до їхніх вчорашніх суперечок, коли сьогодні мають спільні інтереси й дійшли згоди в найважливішому?
— Ви хочете, аби я встановив контакти з самим Скорцені? — витиснув з себе, певно, жахнувшись лише цієї думки, Краус.
— Не така це вже й безглузда ідея, Гюнтере.
— Але ж ви не знаєте Скорцені. Він — справжній фанатик, сам фюрер назвав його своїм другом і відзначив, як нікого в рейху.
— Ну й що?
Краус засумнівався, чи не придурюється часом цей американець. Однак, здається, в нього нема жодних підстав для такої думки.
А зрештою, може, має рацію?
Либонь, має. Недавно вони трохи перебрали з Хейгом, і той втовкмачував йому, що все в світі продається і купується, буквально все, треба тільки знати, яку ціну запропонувати.
Але ж Скорцені?..
Краус мимоволі зіщулився, тільки уявивши собі розмову із Скорцені. Можливо, той наказав би розстріляти його чи повісити, все може бути, адже вважається першим лицарем третього рейху. Однак нема рейху, виходить, нема й лицарів. Ця думка трохи потішила Крауса, зрештою, Скорцені тепер такий же, як він, хіба що за нього просто трохи більше заплатять, точніше, не за нього, а за таємниці, котрі йому відомі.
Як не кинь, подумав ще Краус, час складний, і невідомо, що станеться з тобою завтра, треба жити сьогоднішнім днем, а сьогодні він має тільки підтакувати цьому американському підполковникові. Тому й мовив цілком щиро:
— Перетягти на свій бік Скорцені — це була б надзвичайна удача. Уявляю, скільки цінностей та секретних паперів заховано в штольнях Альпійської фортеці,
— Так, можна зробити непоганий бізнес, — ствердив Хейг. — І ми повернемось до цієї розмови після того, як залагодимо справу з “Цепеліном”. Думаючи про велике, — мимовільно перейшов на повчальний тон, — ніколи не гребуй малим, хоча, — уточнив, — не такий уже й дріб’язок — ті списки. І завтра мусимо їх одержати.
9. — Ну що ж, — пробуркотів Толкунов, сідаючи у “віліс”, — починаємо спочатку…
Скільки разів вони вже починали спочатку, подумав Бобрьонок, дивлячись, як автоматники ведуть до машини есесівців. Спочатку то спочатку, але звідки саме?.. У домі Камхубеля знайшли притулок есесівці, та он скільки будиночків у Штокдорфі. Ціла вулиця, у всі не зайдеш, не обшукаєш, а якщо й зайдеш, хіба важко сховатися?
Бобрьонок невдоволено похитав головою і поліз до машини. Проте побачив, що з-за місточка до них поспішає Функель, і зупинив Віктора, який уже завів мотор.
Фельдшер підійшов захеканий.
— Така новина, панове офіцери, — мовив збуджено. — Вбито Кальтца, — озирнувся на Мишка, що стовбичив тут же, — управителя маєтку графа фон Шенка. За парком, поблизу мисливського будинку.
Майор не чекав, поки Мохнюк перекладе, сам зрозумів, що йдеться про якесь убивство.
— Ну й що? — мовив байдуже.
А Мохнюк щось запитав у Функеля і пояснив:
— Йдеться про вбивство самого управителя маєтку тутешнього поміщика. Досить впливова фігура, й місцеві жителі схвильовані…
— Так йому й треба, — виніс категоричний присуд Толкунов. — Напився робітничо-селянської крові…
Бобрьонок запитав у Мишка:
— Може, хтось із ваших? Допік комусь управитель, от і розрахувався…
— Цей Кальтц був великою падлюкою, — ствердив хлопець. — І мотузок за ним давно плакав.
— От бачиш! — вигукнув Толкунов. — Собаці собача смерть!
— Але з наших навряд чи хто вчинив би це, — заперечив Мишко. — Самі ж дівчата, хіба — французи? Ні, не вони… — похитав головою.
Бобрьонок махнув рукою, недвозначно висловивши своє ставлення до загибелі якогось управителя. Але те, що почув далі, одразу змусило майора насторожитися.
— Там, — сказав Мишко, — на кілька кілометрів поля і поля, а між ними парк і мисливський будинок фон Шенка. Мабуть, Кальтц переховувався в будинку, а потім його вбили.
“Хто?” — хотів запитати Бобрьонок, та утримався: звідки знати хлопчині — хто саме?
— Кажеш, мисливський будинок… — протягнув роздумливо. — І хто в ньому живе?
— Я там не був, — якось вибачливо мовив Мишко. — Нам туди ходити категорично заборонено.
— Фон Шенк?
— Він рідко тут буває.
Бобрьонок підкликав Функеля.
— Хто знайшов тіло управителя? — запитав.
— Старий Каушман. У нього поле за яром, пішов подивитися на озимину. Почув: сойки в кущах стрекочуть. Зазирнув і побачив…
— Як убили Кальтца?
— Ножем у спину.
Бобрьонок подумав: навряд чи управитель підставив би спину незнайомому, то більше комусь з робітників. Отже, Мишко має рацію, вони до цього непричетні. Певно, Кальтца прибрав хтось із знайомих або друзів.
— Хто зараз мешкає в мисливському будинку Шенка? — поцікавився у Функеля.
Фельдшер розвів руками.
— Там постійно живе камердинер Георг Хальцхауер. Іноді приїздив сам граф чи його друзі.
— Давно приїздив?
— Ще взимку.
— А друзі?
— Не чув.
— Чи можуть там переховуватись сторонні?
— А чого ж… Будинок у безлюдній місцині й досить великий.
— Кальтц міг там хоронитися?
— Звичайно.
Бобрьонок торкнувся Мишкового плеча.
— Покажеш, де той будинок.
Хлопець мовчки стрибнув на заднє сидіння, махнув рукою у напрямі місточка, і “віліс”, одразу набравши швидкість, помчав сільською вулицею. Через кілометр вони повернули на бруківку, потім котилися дорогою поміж полів, засіяних озиминою, перескочили мілкий ручай і побачили вдалині високі дерева.
— Там парк фон Шенка, — пояснив Мишко, — а всередині мисливський будинок.
Бобрьонок подумав: краще їм дістатися туди непомітно, правда, вже сутеніє, проте, хто зна, можуть почути гурчання мотора, заховатися, втекти чи просто зустріти вогнем. Як із садиби Камхубеля. Пошкодував, що не захопили з собою Функеля, той міг би показати, де саме знайшли тіло управителя, та й взагалі непомітно провів би до парку чи до самого будинку.
Майор наказав Вікторові зупинити машину в улоговині поміж кущами глоду, зробив знак Мишкові, аби лишався з шофером, однак той заперечив:
— Я знаю, де хвіртка, й зможу провести вас.
Хвіртку було замкнуто зсередини, Мишко легко видряпався на неї, зіскочив по той бік паркану і відсунув засув. Розшукувачі заглибились у густий, аж похмурий парк, правда, може, їм тільки видалося, що похмурний, бо алеї були доглянуті й кущі підстрижені, очевидно, сутінки й чекання небезпеки трохи пригнічували й насторожували.
Вони йшли не алеєю, а поза кущами обабіч неї. Мишко висунувся трохи вперед, але Толкунов мовчки притримав його — хотів наказати, аби взагалі повертався до “віліса”, однак тільки засопів невдоволено, згадавши, що Бобрьонок не осмикнув цього метикованого хлопчини.
Будинок виріс перед ними раптово — досить велика двоповерхова цегляна споруда з високим черепичним дахом і вузькими готичними вікнами. Певно, збудували його давно, ще в минулому столітті, бо фасад прикрашали старовинні ліхтарі, в них колись запалювали гасові лампи, тепер, либонь, замінили на електричні, однак про це можна було тільки здогадуватися, бо жодний ліхтар не світився, тьмяніли й вікна, наче в будинку зовсім ніхто не жив.
Бобрьонок нечутно прослизнув до тераси, з якої вели всередину будинку високі двері, — посмикав, але вони не піддалися, і тоді майор погрюкав — гучно й владно.
Ніхто не відповів, Бобрьонок погрюкав ще й притулив вухо до дверей, прислухаючись. Нічого не почув, хотів уже вдарити прикладом автомата, та на другому поверсі розчинилося вікно, й старечий голос запитав:
— Хто?
— Відчиніть! — наказав Бобрьонок.
Старий, мабуть, не зрозумів його одразу, проте, певно, нарешті збагнув, що з ним розмовляють російською, і мовив поспішливо:
— Вибачте, я зараз… Я швидко, прошу не гніватись…
Він і справді спустився швидко, на першому поверсі увімкнули світло, і Бобрьонок подивувався: навколо війна, ось-ось візьмуть Берлін, за кілька десятків кілометрів ідуть бої під Бреслау, а тут мир і спокій, є навіть електрика. Звідки?
Однак одразу забув про своє здивування, бо двері натужно розчахнулися, за ними злякано притулився старий, миршавий чоловічок у халаті, зовсім низенький, здається, зачепи його пальцем, упаде й не підведеться.
Бобрьонок ступив до холу, краєм ока помітивши, як метнулася тінь з-за дверей — то Мохнюк поспішав до нього. А Толкунов, як і домовлялися, поки що разом з Мишком лишався в парку — підстрахувати й у разі чого допомогти.
— Радянські офіцери! — мовив Бобрьонок владно і, не чекаючи запрошення, пройшов далі. На мить зупинився, вражений. Ніколи не бачив (та й де міг?) мисливських будинків, навіть не мав уявлення про них, а тут ноги втонули в м’якому хутрі, стіни, обшиті дубовими панелями, прикрашені вепрячими, оленячими й лосячими головами, а ведмідь, підвівшись на задні лапи, наче загрозливо ступає до непрошених гостей.
Старий все ще тулився до дверей і дивився лячно, смикаючи пальцями кінці пояса від халата.
— Ви хто? — запитав його Мохнюк.
— Георг Хальцхауер, з вашого дозволу камердинер і наглядач цього будинку.
— Хтось, крім вас, тут є?
— Ні, — енергійно захитав головою камердинер. — Та й хто може бути?
— А граф фон Шенк?
— Давно не бачили…
— Мусимо оглянути будинок.
Камердинер відпустив кінці паса, розвів тремтячими руками.
— Але ж я кажу: нікого нема.
Мохнюк ступив на дерев’яні сходи, що вели на другий поверх.
— Показуйте! — мовив твердо.
Старий, підібравши поли халата, метушливо почимчикував сходами, озираючись, немов йому щось загрожувало.
Бобрьонок штовхнув двері, що вели з холу. Велика кімната з білим роялем і м’якими кріслами, за розсувною скляною стіною довгий стіл і буфети попід стінами, отже, їдальня. Нікого. Майор чомусь обережно причинив двері, наче боячись порушити тишу й похмурість кімнати, сковзнув холом до ще одних дверей. Короткий коридор, праворуч двері розчинені й в кімнаті світиться. Певно, тут мешкав камердинер, постіль зім’ята й ковдра відкинута, а на столику поруч парує склянка чаю. За дверима навпроти — кухня, далі — туалет і ванна, справді нікого, і, може, старий не бреше?
Все ж почуття тривоги не полишало Бобрьонка, почув якийсь шерех в кінці коридора, підвів автомат і спрямував туди промінь ліхтарика, але, побачивши лише вовчу морду з роззявленою пащекою і виблискуючими скляними очима, тихенько вилаявся. Недаремно ж кажуть — у страха очі по яблуку…
Бобрьонок повернувся до холу і, почувши шум на другому поверсі, метнувся до сходів, стрибав через дві сходинки, хвилюючись, що запізнився. Побачивши освітлений отвір дверей, кинувся туди, на мить притулився до одвірка, готовий різонути автоматною чергою. Однак побачив лише на тлі заставлених книжками масивних шаф догідливо зігнуту низеньку постать у халаті.
“Бібліотека”, — збагнув і, не опускаючи автомата, ступив до кімнати.
Мохнюк стояв боком до розчиненого вікна й сторожко озирався, наче в книжкових шафах міг хтось сховатися. Потім для чогось визирнув у вікно й запитав:
— Уночі надворі ще зимно. Для чого відкриваєте?
Камердинер зігнувся ще догідливіше й відповів пошепки, немов довіряв величезну таємницю:
— Книжковий дух… Від книжок — негарний запах, і я не терплю його.
Мохнюк гмикнув у відповідь, але сперечатися не став.
— Почекайте тут, — наказав камердинерові, а сам, підморгнувши Бобрьонкові, вислизнув з бібліотеки. У коридорі мовив притишено: — Ви нічого не помітили в бібліотеці?
Бобрьонок заперечливо похитав головою.
— А що?
— Запах… Пахне тютюном, наче зовсім недавно курили. Й вікно відчинене…
— У мене нежить, — покрутив головою Бобрьонок. — А ви точно вловили?
— Безсумнівно…
— Може, старий палить?
— Може, й палить, але ж був унизу, в своїй кімнаті. Бобрьонок застережливо підвів вказівного пальця.
— Отож, старлей, зараз ми його промацаємо. До речі, в бібліотеці нема попільниці?
— Нема, я вже глянув.
— Тепер обережно. Скажіть камердинерові: нехай лишається там, решту кімнат обдивимось самі.