— Ангел доброти і демон відрази...— говорив про неї Жоан Фулженсіо, коли хто-небудь дорікав полковникові за те, що він залишає дружину самотньою і надто рідко навідується в Баїйю. Але й тоді, коли родина полковника жила в Ільєусі — в будинку, де тепер влаштувалася Глорія,— у нього завжди були полюбовниці, чиє житло і їжу він завжди оплачував. Інколи, приїхавши з фазенди, він, не злазячи з коня, прямував у свій «філіал», навіть не привітавшися з родиною. Вони були його примхою, його радістю, ці мулаточки в розквіті літ, які належали йому.
Як тільки діти досягли гімназичного віку, він перевіз родину до Баїйї, а сам, приїжджаючи до Ільєуса, зупинявся в будинкові утриманки. Там він зустрічався з друзями, обладнував різні справи, сперечався про політику, розлігшись у гамаку і смакуючи дорогу сигару. І коли син приїздив до Ільєуса чи на фазенду під час канікул, йому доводилося розшукувати батька в коханок. Полковник звик заощаджувати у власних витратах кожний мідяк, але щедро платив полюбовницям, йому подобалося бачити їх розкішно одягненими, а кімнати їхні умебльовані найкращими меблями. Він ні в чому їм не відмовляв.
До Глорії чимало жінок користувалися щедротами полковника, причому, як велося, захоплення полковника тривало недовго. Його коханки переважно сиділи вдома, рідко виходили на вулицю, жили самотньо, оскільки їм було заборонено підтримувати знайомства і приймати гостей. Полковник зажив слави неперевершеного ревнивця.
— Я не люблю утримувати жінок, якими користуються інші...— пояснював він, коли з ним розпочинали розмову на цю тему.
Майже завжди першими кидали його жінки, не витримуючи умов життя полоненої, нагодованої, гарно вдягненої рабині. Деякі потрапляли згодом до будинків розпусти, інші поверталися на плантації, а одну забрав із собою до Баїйї комівояжер. Бувало й так, що коханка набридала полковникові, йому хотілося чогось нового. В таких випадках майже завжди він знаходив на своїй або на сусідній фазенді гарненьку мулатку і виганяв попередню коханку, щедро розрахувавшись з нею. Для однієї утриманки, що прожила з ним понад три роки, він придбав корчму на вулиці Сапо. Час від часу він провідував цю жінку, розмовляв з нею, цікавився справами. Про коханок полковника Коріолано розповідалося чимало історій.
Одна історія — про Шікінью, дуже молоденьку і скромну дівчину,— стала повчальною. Шістнадцятирічну дівчинку, яка, здавалося, боялася всього на світі, худеньку, слабеньку, з лагідними величезними очима, полковник виявив у себе на плантації і, привізши до міста, поселив у будинку на околиці. Приїжджаючи до Ільєуса, Рібейро завжди зупинявся в неї. Полковникові було вже майже п'ятдесят, і все ж він сам — такою скромною і несмілою здавалась Шікінья — купував для неї туфлі, тканини й парфуми. А вона, в найінтимніші хвилини, шанобливо називала його сеньйором і полковником. Коріолано був у захопленні.
Студент Жука Віана, що приїхав на час канікул додому, побачив Шікінью в день церковного свята. З того часу він почав блукати по напівтемній вулиці біля її дому, хоча друзі й попереджали його про небезпеку: до коханок полковника Коріолано ніхто не залицяється, полковник жартів не любить. Жука Віана, студент другого курсу факультету права, що мав славу хороброго хлопця, стенув плечима. Його зухвалі вуса, елегантний костюм і любовні клятви перемогли скромність Шікіньї. Вона стала відчиняти вікно, яке майже завжди було зачинене, коли фазендейро не ночував дома, а якось вночі відчинила й двері. З того часу Жука став компаньйоном полковника в ліжку дівчини. Компаньйон без капіталу і обов'язків, він мав найбільший зиск з пристрасті й запалу, про який стало невдовзі всім відомо і про який загомоніло все місто.
Ще й дотепер історію цю в усіх деталях смакують і завсідники «Папеларіа Модело», і старі діви, і гравці в покер. Жука Віана, забувши про обережність, заходив до будинку серед білого дня. Сором'язлива Шікінья, ставши сміливою коханкою, дозволила собі найбільшу зухвалість — вечорами, разом із Жукою, виходила полежати на пустельному пляжі при місячному світлі. Шістнадцятирічна дівчина і юнак, якому не виповнилося ще й двадцяти, здавалися втікачами з буколічної поеми.
Жагунсо полковника приїхали смерком, вихилили по кілька склянок кашаси в порожньому барі Тоїньйо «Осляча морда» і, вигукуючи погрози, рушили до будинку Шікіньї. Коханці не гаяли часу на оплаченій полковником постелі; впевнені у своїй безпеці, вони щасливо усміхалися одне одному. Сусіди, що мешкали поруч, чули їхній сміх, уривчасті зітхання і час від часу голос Шікіньї, який із стогоном вимовляв: «О любов моя!» Жагунсо увійшли з двору, і сусіди, тепер уже й далекі, почули нові звуки. Вся вулиця прокинулась від крику, люди з'юрмились біля будинку, але ніхто не втручався в те, що відбувалось. Спершу, як розповідають очевидці, юнака і дівчину по-звірячому побили, потім їх постригли, обрізавши розкішні, довгі коси Шікіньї та хвилястого, кучерявого чуба Жуки Віани, і від імені ошуканого полковника звеліли їм тієї ж ночі назавжди зникнути з Ільєуса.
Тепер Жука Віана — прокурор в Жекіє; навіть після одержання диплома він не повернувся до Ільєуса. Про Шікінью ніхто більше нічого не чув. Після цієї історії хіба хтось наважився б переступити поріг будинку коханки без запрошення полковника? Та ще поріг будинку Глорії, найспокусливішої, найвродливішої з усіх наложниць, яких тільки утримував Коріолано! Полковник постарів, його політичний вплив занепав, але згадка про історію Жуки Віани і Шікіньї жила до цього часу, і сам Коріолано турбувався про те, щоб оживляти її, коли це видавалося необхідним. А втім, в нотаріальній конторі Тоніко Бастоса нещодавно трапилась нова подія.
Про симпатичного падлюку
Тоніко Бастос, з великими чорними очима і романтичним чубом, посрібленим ранньою сивиною, найпоказніший чоловік у місті, справжній денді в своєму синьому піджаку, білих штанях і до блиску наваксованих черевиках, безтурботною ходою зайшов до бару і відразу ж почув своє ім'я. Запанувала ніякова тиша, і Тоніко підозріло запитав:
— Про що йшлося? Я чув, як згадувалось моє ім'я.
— Про жінок, про що ж іще...— відповів Жоан Фулженсіо.— А коли мова заходить про жінок, вашого імені не обминути. Інакше й бути не може...
Тоніко самовдоволено усміхнувся і сів до гурту за стіл. Зажити слави невідпорного серцеїда — це було сенсом його існування. В той час, як його брат Алфредо, лікар і депутат палати, оглядав дітей у своєму лікарняному кабінеті в Ільєусі або виголошував промови в Баїйї, Тоніко вештався вулицями, розважався з повіями, наставляв роги фазендейро в постелях їхніх утриманок. Біля кожної вродливої жінки, що прибула до міста, миттю з'являвся Тоніко Бастос. Він упадав біля неї, щедро обдаровував її компліментами, був ґречним і зухвалим. Він справді мав успіх, але охоче перебільшував його, коли заходила мова про жінок. Тоніко був другом Насіба і приходив звичайно в години сієсти, коли спорожнілий бар дрімав, приходив, щоб здивувати араба своїми пригодами, перемогами і розповідями про те, як його ревнують жінки. Не було в Ільєусі людини, якою більше б захоплювався Насіб.
В оцінці Тоніко Бастоса були розходження. Одні вважали його гарним хлопцем, в міру егоїстичним, в міру хвалькуватим, але приємним співрозмовником в цілому, не підлим. Інші вважали його самозакоханим віслюком, нездарою, боягузом, ледарем пройдисвітом. Але привабливість Тоніко визнавалася одноголосно: обеззброювала його усмішка задоволеної геть усім на світі людини, його ґречність і доброзичливість.
Сам Капітан говорив, коли заходила мова про Тоніко:
— Він — симпатична каналія, але в нього бісова вдача.
Тоніко Бастосу не вдалося протриматися більше трьох років із семи, які необхідні для проходження повного курсу навчання на інженерному факультеті в Ріо. Його послав туди полковник Раміро, якому набридли постійні скандали Тоніко в Баїйї. Та все ж настав день, коли полковник припинив посилати грошові перекази і, втративши надію побачити сина із закінченою вищою освітою, який працював би за фахом так, як Алфредо, звелів йому повернутися до Ільєуса, дав Тоніко найкращу в місті нотаріальну контору, знайшов синові найбагатшу наречену.
Єдина донька вдови фазендейро, що наклав головою в боротьбі за землю, дона Олга була для Тоніко зовсім не підходящою дружиною. Він не успадкував батькової відваги, і багато кому доводилося спостерігати, як він мінився з лиця, розгублювався, коли потрапляв у скрутне становище через різних жінок, але навіть це не могло пояснити того страху, який він постійно відчував перед дружиною. Поза всяким сумнівом, головною причиною цього страху був можливий скандал, який пошкодив би авторитетові старого Раміро, що користувався загальною повагою. А дона Олга саме й погрожувала час від часу вчинити такий скандал. Вона постійно невдоволено буркотіла, бувши глибоко переконаною, що всі жінки міста не байдужі до її Тоніко. Сусіди щодня вислуховували погрози дебелої сеньйори, якими вона бомбардувала чоловіка:
— Не приведи Господь, щоб я довідалась про твої зв'язки з якою-небудь...
Хатні робітниці в її домі довго не затримувались: дона Олга не спускала з них очей і звільняла при найменшій підозрі — адже всі вони напевне прагнули спокусити її красеня Тоніко. З недовірою поглядала вона на дівчат з монастирської школи, на дам, що танцювали в клубі «Прогрес»; про її ревнощі, невихованість, погані манери, небачену нетактовність в Ільєусі розповідали анекдоти. Вона не знала нічого певного про пригоди Тоніко, і в неї не було підстав підозрювати його в тому, що він відвідує будинки розпусти, коли йде увечері, як він каже, «погомоніти про політику». Вона все поставила б догори ногами, якби лишень довідалася про щось подібне. Але Тоніко тримав язика за зубами і завжди знаходив можливість обдурити її приспати її ревнощі. З виглядом найвірнішого і найвідданішого чоловіка він прогулювався з дружиною по обіді набережною, частував її морозивом в барі «Везувій» або водив до кіно.
— Ви лишень поглянете, який він незворушний, коли прогулює свою слониху...— говорили перехожі, зустрічаючи Тоніко під час таких моціонів.
— Цікаво, чи лусне сьогодні на ній сукня, чи витримає,— кепкували дотепники.
А вже за кілька хвилин по тому, як він одводив дружину додому на вулицю Паралелепіпедів, де містилась його нотаріальна контора, і йшов «погомоніти з друзями про політику»,— Тоніко годі було впізнати. Він вечеряв у будинках розпусти, розважався і танцював у кабаре; Тоніко мав успіх, а тому через нього часто лаялись повії, інколи навіть рвали одна одній коси.
— Колись таки вдарить грім з ясного неба і прийде всім його походенькам кінець,— провіщали одні.— Дона Олга про все довідається, і не зберегти Тоніко голови.
Уже не раз стояв Тоніко на краю прірви. Але він обплутував дружину павутиною брехні, спритно розвіював її підозри. Не малою була ціна, яку він сплачував за славу невідпорного чоловіка, першого серцеїда міста.
— Ну, а ви якої думки про вбивство? — запитав його Ньо-Гало.
— Який жах! Подумати тільки...
Тоніко розповіли про чорні панчохи, він змовницьки підморгнув. Знову почали пригадувати подібні історії, наприклад, згадали, як полковник Фабрісіо заколов дружину і послав жагунсо застрелити коханця, коли той повертався із засідання масонської ложі. Жорстокі звичаї, що вимагають помсти і крові. Суворий закон зони какао.
Навіть араб Насіб, незважаючи на свої клопоти (солодощі і закуски сестер Дос Рейс зникли, мов їх і не було!), взяв участь у розмові. І, як завжди, лише для того, аби розповісти, що в Сірії, країні його предків, звичаї були ще страшнішими. Він зупинився біля столика, його могутня постать височіла над усіма присутніми. Тиша запанувала і біля решти столиків, всім хотілося послухати Насіба.
— На батьківщині мого батька все це виглядало ще суворіше... Там честь чоловіка свята, ніхто не сміє її заплямувати. Під загрозою...
— Чого?
Насіб повільно окинув поглядом слухачів — відвідувачів і друзів,— прибрав драматичної пози і похилив свою крупну голову.
— Гулящу дружину прирізають ножем, тіло її розтинають на шматки...
— На шматки? — прогугнявив Ньо-Гало.
Насіб наблизив до нього своє пухке обличчя з м'якими білими щоками, надав йому бандитського виразу і підкрутив кінчик вуса.
— Так, куме Ньо-Гало, там ніхто не задовольниться тим, щоб убити двома-трьома пострілами зрадницю і негідника, що її спокусив. Наш край — край мужніх людей, і з невірною дружиною чинять по-нашому: шматують її, зміюку, починаючи із сосків...
— Із сосків? Який вандалізм! — Навіть полковник Рібейріньйо здригнувся.
— Ніякого вандалізму! Дружина, що зрадила чоловіка, на інше й не заслуговує. Якби я був одружений і дружина подарувала мені роги — о-о! — я розрахувався б з нею за сірійським законом: пошаткував би її на капусту... На інше я не погодився б.
— А що роблять з коханцем? — зацікавився Маурісіо Каїрес, на якого слова Насіба справили величезне враження.
— З негідником, що заплямував честь чоловіка? — Він кинув насуплений погляд і, піднявши руку, коротко і глухо розсміявся.— Його хапають кілька дужих сірійців, спускають з нього штани, розсувають ноги... і чоловік, гарно вигостреною бритвою...— Насіб рвучко змахнув рукою, доповнюючи подальший хід подій виразним жестом.
— Невже? Не може бути!
— Саме так! Каструють, як кнура...
Жоан Фулженсіо провів рукою по шиї.
— Але ж це неймовірно, Насібе. Хоч, правда, кожна країна має свої звичаї...
— Чорт батька зна що,— сказав Капітан.— У вас, мабуть, половина чоловіків кастрати... коли взяти до уваги темперамент цих турків...
— А хто їх спонукує лізти в чужий дім і красти те, що їм не належить? — втрутився Маурісіо.— Та й потім, честь родини...
Араб Насіб тріумфував, усміхаючись і лагідно поглядаючи на відвідувачів. Йому подобалося бути господарем бару. Де точаться такі цікаві розмови і суперечки, де грають в кості, шашки, покер.
— Ходім зіграємо...— запропонував Капітан.
— Сьогодні не можу. Багато людей. Та ще незабаром треба знову іти шукати нову куховарку.
Доктор згодився на гру, і вони з Капітаном сіли за стіл. Ньо-Гало приєднався до них, він вирішив зіграти з переможцем. Поки перемішували кості, Доктор почав розповідати:
— Схожий випадок трапився з одним із Авілів... Він почав упадати біля дружини наглядача, але чоловік довідався...
— І кастрував вашого родича?
— Хто сказав, що кастрував? Чоловік вдерся зі зброєю в руках, але прадід встиг вистрілити раніше...
Компанія почала розходитись, наступала обідня година. Йдучи з готелю до кінотеатру, з'явився, як і вранці, Діоженес з подружжям акторів. Тоніко Бастос поцікавився:
— Вона лише для Мундіньйо?
Капітан, не відволікаючись від гри у кості, відповів, почуваючи, що тепер він певною мірою відповідальний за вчинки Мундіньйо:
— У них немає нічого спільного. Вона вільна, як пташка, і коли ваша ласка...
Тоніко свиснув від захоплення. Подружжя привіталось до них. Анабела усміхнулась.
— Піду-но і я привітаю їх від імені міста.
— Не вплутуйте місто у ваші темні справи, шелихвосте ви такий.
— Обережно: у чоловіка, мабуть, знайдеться бритва...— промовив полковник Рібейріньйо.
Але вони не встигли підійти до акторів: з'явився полковник Амансіо Леал, і цікавість взяла гору — всі знали, що після вбивства Жезуїньйо переховувався в його будинку. Вчинивши акт помсти, полковник спокійно вийшов з кімнати, щоб уникнути арешту на місці злочину. Він перетнув, не кваплячись, майже все місто, де, як і кожного базарного дня, панувало пожвавлення, з'явився у будинок свого соратника і друга з часів боротьби за землю і послав передати судді, що прийде до нього наступного дня. Він, поза всяким сумнівом, знав, що його негайно звільнять і суду він чекатиме на волі, як це вже не раз бувало у подібних випадках. Полковник Амансіо пошукав когось очима і підійшов до Маурісіо:
— Я можу з вами поговорити, сеньйоре?
Адвокат підвівся, і вони рушили обоє в глибину приміщення. Фазендейро щось сказав Маурісіо, той схвально кивнув головою і повернувся до столика по свій капелюх.
— З вашого дозволу я вас залишаю.